П.А. Столипін (1862–1911 рр.) голова Ради Міністрів та міністр внутрішніх справ царського уряду був одночасно видатним реформатором. Його діяльність була спрямована на інтенсифікацію розвитку капіталістичних відносин у господарстві Росії. Без вирішення селянського питання це завдання виконати було неможливо. Для розширення внутрішнього ринку через збільшення купівельної спроможності селянства передбачалося поглиблення аграрної реформи, започаткованої С.Ю. Вітте. Зміст реформи полягав у згортанні общинного та поширенні приватного землеволодіння. Існування общини не давало можливості селянину вільно розпоряджатися землею, застосовувати кращі сівозміни, більш досконалі знаряддя праці, користуватися сільськогосподарськими машинами, штучними добривами.
9 листопада 1906 року було видано указ “Про доповнення деяких постанов чинного Закону, що стосується селянського землеволодіння і землекористування”. Реформа передбачала:
1) виділення селян з общини та закріплення за ними землі у приватну власність в одному масиві;
2) створення хутірського та відрубного господарства;
3) активізацію посередницької діяльності селянського банку;
4) проведення переселенської політики.
Нововведення неоднозначно були сприйняті як найбіднішими верствами селянства, що боялися розорення, так і селянами-куркулями, що боялися втратити закабалених сусідів – “общинників”. Але в основному реформа мала успіх саме в Україні. З 1906 до 1915 рр. у семи із дев’яти губерній України з общини вийшло 468 тис. дворів, які закріпили в приватну власність 2 794 тис. дес. землі, що становило 30,2 % від загальної кількості общинної надільної землі. На Правобережжі з общини виділилося – 48 % дворів, на Півдні – 45,6 %, на Лівобережжі – 20,5 %. Упродовж 1916–1917 рр. селяни купили у поміщиків понад 7 млн дес. землі. Унаслідок цього в руках селян опинилося майже 65 % усієї землі, а на одне господарство припадало близько 8,6 га.
У 1911 році було видано Положення про землевпорядження, відповідно до якого проводилося створення хутірського господарства. На початку 1916 року в українських селах функціонувало 440 тис. хутірських і відрубних господарств, більшість з яких припадали на степові губернії – Таврійську, Херсонську, Катеринославську, а також Волинську та Київську.
Завдяки виділенню селян з общини на хутори розширилися посівні площі, збільшилися валові збори сільськогосподарської продукції. Уся посівна площа в 1910–1913 рр. в Україні зросла на 900 тис. дес. і становила 22,9 млн дес. землі. 90,5 % посівної площі займали зернові культури. Середньорічний збір основних зернових культур (пшениці, ячменю, жита, вівса) у 1896–1902 рр. становив 775 млн пудів, а на 1913 р. – 1 200 млн пудів зерна (12 млн т). Середня врожайність з одного гектара залишалася не значною (озимої пшениці – 10,4 ц, озимого жита – 9,8 ц, ярої пшениці – 7,0 ц, вівса – 10,7 ц, кукурудзи – 11,2 ц), що свідчило про екстенсивний характер хліборобства. Переважало трипілля, сільськогосподарські машини були рідкістю в селянських господарствах, мінеральні добрива застосовувалися лише у великих спеціалізованих господарствах, причому на 90 % завезених із-за кордону. До таких господарств належали і кооперативно-артільні об’єднання. Кооперативний рух в Україні розгортався швидко. У 1913 році на Київщині їх нараховувалося 900, на Поділлі – 600 споживчих товариств.
Активну діяльність в умовах реформи здійснював Селянський банк. Лише з 1906 до 1909 рр. через банк поміщики України продали 385 тис. дес. землі. Банк виділяв селянам кредити на закупку землі. З 1906 до 1910 рр. селяни купили в банку 480 тис дес. землі, з них: відрубні та хутірські господарства – 82,6 %. Взагалі поміщики продали 11 млн дес. землі (третю частину) та виставили на продаж ще 4 млн дес. Уряд змушений штучно стримувати ціну на землю від падіння.
Ще один важливий напрям реформи – переселення селян із густозаселених регіонів європейської частини Росії за Урал, на Далекий Схід, до Сибіру та Середньої Азії, в Закавказзя. На цей захід виділялося 30 млн. дес. землі з 5-річною фіскальною відстрочкою. Найбільша частка переселенців виїхала з України, за 1906–1912 рр. – близько 1 млн ос., причому з Полтавщини та Чернігівщини понад – 350 тис. ос. Переселення було погано організоване, допомога уряду була мізерною (400 рублів на господарство), приміщення на нових місцях не були готові, смертність серед переселенців досягла 30–40 %. Остаточно розорившись, майже 70% переселенців у 1911 році повернулися в Україну.
Промислове піднесення в Україні напередодні Першої світової війни.
