Конституційний захист прав національних меншин України.

III Універ­сал Української Центральної Ради проголошу­вав поряд з іншими правами і свободами, мож­ливість уживання місцевих мов у зносинах з усіма установами»[3]. Російському, єврейсько­му, польському та іншим народам в Україні надавалась національно-персональна автономія для забезпечення їм права і свободи самовряду­вання в справах їхнього національного життя[3]. В IV Універсалі Української Центральної Ради проголошувалось: «В самостійній Українській Народній Республіці нації користуватимуться правом національно-персональної автономії, тобто право на са­мостійне влаштування свого національного життя, що здійснюється через органи Націона­льного Союзу...»[5]. Жодна європейська держа­ва не мала на той час такого закону.

15 лютого 1919 р.Українська національна рада прийняла Закон про державну мову – українську;притому, національним меншинам гарантувалось право послуговуватись усно і письмово в офіційних відносинах з державною владою рідною мовою, а державним інституціям надавати відповідь рідною мовою цих громадян. Національним меншинам гарантувалось право вільно розвивати свою мову, культуру, мати свої школи, бібліотеки, видавництва, видавати періодичні видання.

У квітні був виданий Закон про громадянство і правовий статус чужинців, а також розпорядження з переліком спеціальних вимог до службовців державних інституцій – ними могли бути лише громадяни ЗУНР, віком до 40 р., “бездоганної поведінки”, які володіють українською мовою і мовою хоча б однієї з національних меншин. Не могли стати державними службовцями особи, які притягались до кримінальної відповідальності, вчинили проступки проти публічного порядку чи моралі, а також корисливі особи, неоплатні боржники і деморалізуючі громадськість особи. Прийняті на державну службу особи повинні були пройти 1-річне стажування, а опісля скласти усний і письмовий іспити із законодавства, вміння користуватись ним, вміння складати відповідні документи, знання своїх прав і обов`язків.

26. Політико-правова ідея диктатури пролетаріату та її співвідношення з природніми правами людини. Саме диктатура пролетаріату, на погляд Сталіна, була основою всього вчення марксизму про державу і право. У розумінні Сталіна, диктатура пролетаріату — це жорстка тоталітарна влада, головним змістом якої є примус, придушення, насилля, тобто не обмежене жодним законом, повне панування робітничого класу над буржуазією.

За допомогою диктатури пролетаріату держава перетворюється на машину «для придушення опору своїх класових супротивників», тримає їх «у вузді» (внутрішня функція держави), розширює межі свого панування (зовнішня функція). Сталін рішуче заперечував буржуазний парламентаризм, принцип поділу влади, наголошував на необхідності залучення широких мас із числа трудящих до управління державою на основі її єдності, тобто злиття законодавчої, виконавчої і судової влади у єдиному верховному органові. Саме це і є стрижнем пролетарської демократії, що приходить на заміну буржуазній, яку Сталін розумів як «дрібнобуржуазну стихію». Індивід для нього — це «гвинтик» велетенської державної машини, а потреби й інтереси окремої особи мають бути цілком підпорядковані загальним потребам та інтересам «маси». Однак державна машина диктатури пролетаріату (система рад), як і недержавні організації (кооперативні, профспілкові, комсомольські тощо), керується і спрямовується авангардом суспільства — жорстко дисциплінованою більшовицькою партією, яку Сталін називав «бойовим штабом», «ядром влади».

Уперше в історії радянського конституціоналізму сталінську доктрину ролі партії як керівного ядра всіх державних і громадських організацій було закріплено в Конституції СРСР 1936 р. У той період партія вже була наддержавною структурою. Сталіну належить формула про відмирання держави у комуністичному суспільстві «через зміцнення її каральних органів». Офіційно сталінську концепцію праворозуміння було прийнято Нарадою з питань науки Радянської держави і права у липні 1938 року. Вона ґрунтувалась на ортодоксальних доктринах юридичного позитивізму. Ототожнювались поняття «право» і «закон»; єдиним джерелом права було визнано санкціоновану державною владою «волю панівного класу», єдиним засобом забезпечення правореалізації — «примусову силу держави». У 30-ті роки XX ст. у СРСР почали формуватися авторитарний режим і адміністративно-командна система влади, що ініціювала масові репресії, під час яких загинули сотні тисяч невинних громадян. Грубо були порушені Сталіним загальновизнані принципи права народів: переселення поволзьких німців, кримських татар, чеченців, калмиків, переслідування «безрідних космополітів» тощо. Економічні прорахунки Сталіна стали причиною нищівного голоду 1933, 1947 рр. у багатьох регіонах СРСР, у т. ч. й в Україні. Наука, духовність, культура, церква теж опинились у жорстких лещатах монопартійної диктатури. Широко пропаговані і закріплені у конституціях політичні свободи громадян, суверенітет союзних республік і право їх вільного виходу з СРСР були порожніми деклараціями.