Україна під чужою окупацією 2 страница

З південно-українських земель, тобто з Степової України, аж до Чорного й Азовського морів на півдні, включно з колишніми Запорізькими землями — Великим Лугом, та до ріки Дністер на заході, і Кримом на півдні, в 1797 р. створено Новоросійську гу­бернію, або коротко Новоросію, із центром у новозбудованому мі­сті над Дніпром — Катеринославі. В 1803 р. Новоросію поділено на три губернії: Катеринославську, Херсонську та Таврійську. В 1812 р. Росія відірвала від Туреччини Басарабію і включила її до Новоросії. На початку XIX ст. для загального поняття України впро­ваджено офіційну назву Малоросія, яка поділялася на Правобереж­жя і Лівобережжя. Далі на південь простяглася Новоросія, тобто колишні запорізькі землі. На сході була собі звичайна Харківська губернія. Слова Україна й український були офіційно виключені з

ужитку.

У 1785 р. Катерина II поширила на Україну права російського дворянства і запровадила, як і в Росії, становий поділ населення, а колишня козацька старшина перетворилася у привілейований стан українського суспільства — дворянство-шляхту.

Найчисленнішим станом і найбільш упослідженим було селян­ство, становище якого під пануванням Росії різко змінилося. У трав­ні 1783 р. окремим указом Катерина II юридично оформила крі­пацтво в Лівобережній та Слобідській Україні. Відповіддю на той указ стали бунти — на Лівобережній Україні прокотилася хвиля се­лянських повстань проти поміщиків, які намагалися втілити його в життя і закріпачити не тільки селян, але також і вільних козаків. У цій боротьбі брали участь поміщицькі селяни, закріпачені коза­ки, державні селяни та вільні козаки, над якими нависла загроза поневолення. Протягом 80-90 років XVIII ст. відбулося 50 значних селянських виступів, з яких майже половина супроводжувалася су­тичками повсталих з військовими командами¹. Своєю відносною організованістю і розмахом відзначається повстання в селі Моро-зівці Остерського повіту на Чернігівщині у 1783 р. проти незакон­ного закріпачення селян. Протягом 1792-93 pp. тривало селянське повстання у с. Рождественському Коропського повіту в Новгород-

¹ Гуржій І. О. Боротьба селян і робітників України проти феодально-кріпосницького гніту (з 80-х років XVIII ст. до 1861).- Київ, 1958.- С 83.

Сіверщині, де поміщиця не тільки змушувала селян до щоденної панщини, але й забирала у них посіви та знущалася над ними. У червні 1789 р. спалахнуло одне з найбільших повстань на Лівобе­режній Україні, в селі Турбаях на Полтавщині, де поміщики Бази-левські силою перетворили козаків у селян-кріпаків. Чотири роки уряд не міг дати собі раду з тим повстанням і довелося ліквідувати його з допомогою війська. Активних учасників повстання заслали в Сибір на каторжні роботи, а решту вигнали з села на поселення в Таврію і в пониззя Дністра¹.

Указ царя Павла І від 5 квітня 1797 р. про триденну панщину також викликав заворушення серед селян Новоросійської губернії і спричинив багато селянських виступів в травні-червні 1797 р. Важ­ливо зазначити, що "переважна більшість селянських виступів по­чиналася з подання скарг в урядові установи, царським сановни­кам тощо. Сподіваючись на справедливе задоволення їх, селяни припиняли відроблювання панщини, не виконували розпоряджень поміщика. Нерідко селяни в боротьбі проти поміщицького гніту по­кликалися на царські укази, трактуючи їх зміст по-своєму"². Але користі з тих виступів були невеликі, бо влада завжди була на боці поміщиків. Вільні посполиті селяни ставали залежними від панів землевласників, їм заборонялося покидати свою садибу й осідати на новому місці за власним вибором. Селянин прикріплявся до міс­ця свого осідку (звідси пішла назва "кріпак").

З роками поневолення селянства під російською займанщиною зайшло так далеко, що пан-землевласник міг свого кріпака прода­ти, обміняти на будь-яке майно, розлучити чоловіка з жінкою, з родиною або й без неї, батьків з дітьми, не питаючи його згоди. Селяни були зобов'язані працювати безплатно на ріллі пана-діди-ча та ще й давати йому датки грошима або продуктами. Селянин став рабом свого пана.

У 1795 р. Росія відірвала від Польщі Правобережну Україну й "російський уряд не тільки, що підтвердив права польських панів, він навіть поширив їх. Ніколи за польського панування не мали вони такої влади над селянами, яку дістали від російського уряду"³.

На Правобережній Україні, що була під Польщею, відносини були інші як на Лівобережній, оскільки нічого не залишалося з ук­раїнської козацької державності. її було знищено ще в 1676 p., усу­ненням гетьмана Петра Дорошенка. Тут не було козацької стар-шини-аристократії, ні рядового козацтва, яке знесено ухвалою польського сойму ще в 1699 p., хоч були ще живі спогади про гай­дамаччину, які "викликали тільки ворожнечу до польських магна-

¹ Історія Української РСР: у двох томах.- Київ, 1967. - Т. 1.- С. 324.

2 Там же.

3ІІолонська-Васлленко Н. Історія України.- Мюнхен, 1976. - Т. 2.- С 270.

тів, але не могли витворити української державницької думки ¹. Зем-левласники були поляки, або спольщені колишні українські бояри, і через тс на Правобережжі великий вплив мала польська культура. Все шкільництво (за винятком духовних шкіл) було польське, уря­довцями були поляки, які, хоча й чисельно становили тільки не­значну меншість, все ще мріяли про відбудову польської держави і на території Правобережжя, так як це було до 1772 р.

Селяни України в кінці XVIII ст.— в першій половині ХІХ ст. роз­поділялися на різні групи, підгрупи і розряди, які різнилися між со­бою ступенем особистої залежності, розміром і характером повинно­стей, величиною наділу тощо. Основними групами були поміщиць­кі та державні селяни. З кінця XVIII ст. до 1861 р. переважала група поміщицьких селян, які майже всі відробляли панщину.

Другу за кількістю групу становили державні селяни, що була досить різноманітна за своїм складом. До неї входили державні се­ляни, поселені на державних і власних землях, козаки Полтавської і Чернігівської губерній, селяни-однодворці, вояки, що відслужи­ли військову службу, та їхні родини. Переважна більшість держав­них селян припадала на Лівобережну Україну.

Державні селяни поділялися щодо своїх повинностей на дві гру­пи: ті, що платили т.зв. оброк, тобто податок грошима чи натурою замість відробляти панщину, і ті, що залишилися на "господарсько­му становищі". Ця група становила основну частину державних се­лян Правобережної України. За панування Олександра І багато дер­жавних селян було переведено на положення військових поселен­ців².

Посилення кріпацтва, а в парі з тим жорстокої поведінки по­міщиків з кріпаками спричинило не тільки бунти селян, але також численні втечі на південь України і в Басарабську область. Не ба­жаючи відбувати панщину і бути жертвою сваволі поміщика, селя­ни залишили свої місця і шукали кращих умовин на півдні Укра­їни. За далеко неповними даними, лише з 13 повітів Київського та Чернігівського намісництв протягом 1782-1791 років число се­лян, що втекли, досягло 20 683 особи. Серед утікачів налічувалося близько 7000 жінок, що свідчило про те, що багато селян утікало цілими родинами. З однієї Волинської губернії за дуже короткий час, з листопада 1796 р. до липня 1797 p., кількість утікачів зросла до 16 000 осіб. Були такі поміщицькі села, де внаслідок утеч число селян зменшилося на половину й більше. На Поділлі, як і в інших частинах України, залишилося багато опустілих хат, власники яких втекли разом з родинами в пошуках кращих місць³.

¹ Тєрлецький О. Історія України від 1782 до 1917 р. з 50 образками та 3 мапами.-
Львів, 1936.- С 12.

² Гуржій І.О. Вказ. праця. - С 9-Ю.

³ Там же.- С 70-74.

У 1820-х роках піднялася нова хвиля селянських утеч. Особли­во швидко зростала кількість утікачів після видання указу від 9 ли­стопада 1827 p., за яким дозволялося приписувати всіх утікачів, що зайшли в "Новоросійський" край до видання указу. В 1830-х ро­ках масові втечі селян відбувалися на Кавказ, щоб записатися в козаки. Були випадки, що втікачі, не знайшовши бажаної волі, не­рідко поверталися назад і намагалися приписатися у стан міщан, або державних селян.

Поміщики як самі, так і при допомозі державних чинників, роз­шукували втікачів і, знайшовши їх, — жорстоко карали. Схопле­них відправляли на заслання в Сибір і протягом 1822-1833 років з окремих губерній України було заслано 12 428 осіб, серед яких 1701 жінок. "Бродяги", так називали тих, які не могли ніде приписати­ся, що походили з України, становили понад 35% засланців від за­гального числа з усієї Росії¹.

Тоді як козацька старшина добивалася дворянських прав, го­ловна маса козацтва тих прав не дістала, але незалежно від того вона творила окремий стан, який зайняв місце між дворянством і селянством. У Полтавській і Чернігівській губерніях вони творили селянську людяність, але мали свої окремі права як вільні люди. Ці права були введені до Російського Кодексу Законів, і в такому у привілейованому становищі вони залишилися аж до революції 1917 р. Але не всі козаки зберегли свої права. Проживаючи на се­лах поруч із закріпаченими селянами, вони мало чим відрізнялися від селян. А ще до того зубожілі козаки, які, не маючи власних засобів прожитку, також наймалися в панів на роботу як вільні по­сполиті. Вони могли покинути пана, коли бажали, й тому козаки дуже дорожили цим правом. Але в той же сам час пани-дідичі вва­жали їх нарівні з іншими посполитими селянами й намагалися пе­ретворити у своїх підданих. Це доводило до зударів, ба навіть до повстань козаків проти панів. Козацькі апеляції до судів не давали добрих вислідів, бо в тих судах сиділи такі ж самі пани, як і ті, що їх намагалися закріпачити.

 

Там же.- С 78-79.

о В. Верига

 

Розділ I

УКРАЇНА ПІСЛЯ ЗРУЙНУВАННЯ СІЧІ

Суспільний лад України

Зовсім інші умови були в Південній степовій Україні, колиш­ніх запорозьких землях, які ще називали Запорозькими Вольностя­ми. Після зруйнування Січі Запорозькі Вольності разом із здобу­тими землями Причорномор'я творили Новоросійську губернію на чолі із губернатором Григорієм Потьомкіним. "Новоросійська гу­бернія не була подібна до сучасних їй російських губерній. Вона мала напіввійськовий характер: вся територія її поділялася між пол­ками гусарськими і пікінерними. Ці полки були "оселені", себто сполучали військову службу з хліборобством, і на кожного гусара та пікінера, було віддано певну дільницю землі"¹. У 1782 р. з тих земель було створене Катеринославське намісництво під владою царського намісника та генерал-губернатора Г. Потьомкіна. На ве­личезних просторах, що простяглися від ріки Бугу на заході до рі­ки Кубані на південному сході та від Полтави на півночі до Кри­му на півдні, він залишався весь час необмеженим володарем². Злік­відувавши Запорізьку Січ, російський уряд захопив величезні про­стори землі, які за приблизними обрахунками мали не більше 100 000 населення чоловічої статі. Потьомкін постановив усі ці про­стори якнайшвидше заселяти.

Завдяки урожайним грунтам і тепловому підсонню, тут можна було культивувати різнородні рослини, включно з виноградника­ми, овочевими садами тощо. Щоправда, південна степова Україна бідна на ліси, а ті що є — тягнуться вздовж Дніпра та Дністра разом з піщаними буфами, над Бугом й Інгулом, як і на декотрих річко­вих островах. Брак лісів має негативний вплив на клімат, грунт, водні запаси. Терени тут відкриті для вітрів, а річки й ручаї літом висихають і через те бувають часті посухи і неврожаї. Сильні вітри зривають верхній шар грунту.

Останній кошовий Запорізької Січі Петро Калнишевський роз­почав колонізувати ці землі, і за десять літ свого старшинування

¹ Полонська-Василеико Н. Запоріжжя XVIII століття та його спадщина.- Мюнхен,
1967.- С 33.

² Полонська-Василенко Н. Історія України.- Т. 2. - С 271-272.

на Січі зумів заселити кількасот сіл, зокрема селянами, що втіка­ли від панщини. Він, коштом січового скарбу, в кожному селі бу­дував школу й церкву. Скоро потім й російський уряд почав коло­нізувати ті землі ще до зруйнування Січі, але не українськими се­лянами, а сербами, які втікали з-під Туреччини.

Князь Потьомкін посилив колонізацію запорізьких земель, яку можна поділити на три роди: поміщицьку, селянську і міську.

Поміщикам роздавали землю не менше як 1 500 десятин, на яких він мусів поселити 25 селянських дворів, і не більше як 12 тисяч десятин — на 200 дворів. Половина з того мала бути заселена про­тягом перших п'яти років, а повністю — протягом 10 років¹. Го­ловна маса поміщиків (68,2%) складалася з російських військових старшин та різних вищих і середніх урядовців. В їхніх руках опи­нилися найбільші земельні масиви Південної України. Українських старшин та урядовців було заледве 10,5%, і серед них було багато запорізьких старшин, які залишилися й дістали земельні наділи. Ро­сійський уряд продавав запорізькі землі по кілька копійок за деся­тину. Дістати землю в Південній Україні було легко, але заселяти її — дуже тяжко, стверджує історик Наталія Полонська-Василен­ко. Власне тому поміщики, отримавши землю і намагаючись її за­селяти, висилали до Польщі агентів, які закликали втікати на Пів­денну Україну, де можна було свобідніше жити. Серед поміщиків було дуже мало чужинців, тобто не росіян і не українців, заледве 23 особи на все намісництво, або 1%, а поміщиків представників аристократії тільки 28, себто 1,3%².

У Таврійській губернії серед п'ятьох найвизначніших землевлас­ників нема жодного українського прізвища, тут поміщикам Фальц-Файнам належало 200 000 десятин землі, Попову — 80 000, графо­ві Мордовінову й Вассалові — по 60 000 дес, а графові Дурново — 50 000. У Херсонській губернії, як свідчать статистично-економіч­ні документи, 1207 поміщиків володіло 421 397 десятинами землі. Найбільші маєтки мав великий князь Михайло Романов — 74 000 десятин, князь Трубецький — 26 000, князь Гагарін — 13 000, Су-хомлінова — 21 000; в Катеринославській — чиновник Дебальцсв — 18 000. "Саме ці російські землевласники, купці та підприємці були опорою царизму в здійснюванні економічного й національ­ного гноблення в Україні"³.

Саму Січ, перейменовану на село Покровське, Катерина II разом з 200 000 десятин землі подарувала генеральному прокуророві кня­зеві Волконському. Його спадкоємці землю продавали жидові Шпіг-ліцові, що був колезьким асесором та нажив потрібну суму гро-

¹ Там же.- С 272.

² Там же.- С. 271-273.

³ Лугова О. Про становище України в період капіталізму /Український Історичний
Журнал.- 1967.- № 3.- С 18.

 

 

 

Mm

 

шей від держання на відкупі соляних озер у Таврії. Таким чином, Шпігліц зробився найбільшим поміщиком того краю.

Другим родом колонізації була селянська. Вільні селяни осіда­ли на державних, скарбових землях і їм уряд виділяв по 60 000 де­сятин на родину. Серед цих селян було чимало й запорожців, які залишилися після зруйнування Січі. Але найбільшу частину селянсь­ких колоністів становили втікачі, українські селяни, які втікали від поміщиків з різних частин України, були між ними також і росі­яни, греки й вірмени, виселені з Криму. Щоб затримати втікачів від панщизняної неволі, князь Потьомкін в одному із перших сво­їх наказів в 1776 р. заборонив повертати втікачів-кріпаків, які опи­нилися на вільних землях під його володінням.

В остаточному висліді селянське населення Південної України поділялося на три категорії: а) "вільні", б) панські піддані й в) дер­жавні. Категорія державних селян суттєво ні в чому не різнилася від тої ж самої категорії в інших губерніях. Панські піддані поді­лялися на дві групи, ті, які працювали на ріллі, й на т.зв. двораки, які виконували хатні послуги у маєтках дідичів-поміщиків, у дво­рах на селі, або в панських будинках по містах. Двораки творили малу групу порівняно з іншими кріпаками, але їхнє число постій­но збільшувалося у 50-х роках XIX ст. Були також ще й піддані кріпаки, які не відробляли панщину, але сплачували поміщикам умовлену оплату — "оброк"¹. У червні 1812 р. був виданий указ, згідно з яким усім державним селянам, які пере селювалися в Пів­денну Україну, надавалося п'ятирічне звільнення від податків, ба навіть грошові допомоги та різні позики, які вони повинні були повернути протягом наступних десятьох років².

Третім родом колонізації була міська. Слід підкреслити, що на величезних просторах Запорізьких земель майже не було міст, отже їх необхідно будувати, щоб розвинути повітові адміністраційні та торговельні центри. У той час появилися такі міста, як Херсон, за­снований на долішнім Дніпрі у 1778 p., Маріуполь, при устю ріки Кальміус, заснований в 1779 p., Катеринослав, заснований в 1783 р. князем Потьомкіним, як головне місто Новоросійського намісниц­тва й назване в честь цариці Катерини II, Миколаїв — у 1788 р. на березі Бузького лиману, Вознесенське — над р. Бугом, засноване в 1795 p., та інші. Міста зростали дуже скоро й мали здебільша космо­політичний характер, бо в них скупчувалися купці не тільки з Укра­їни, але також і з Росії, Польщі, Франції, Австрії, Німеччини тощо. У 1827 р. на півдні України налічувалося понад 73 000 міського на­селення, а в 1858 р. його вже було 153 000. Російські війська і запо-

Слабченко М. Матеріали до економічно-соціяльної історії України XIX століття.-Т. 1. - Харків, 1925.- С 132-133. Др ужинина Е.И. Южная Украина в 1800-1825 гг.- Москва, 1970.- С. 93.

розькі козаки під проводом Антона Головатого у 1789 р. здобули на березі Чорного моря пристань Качибей і тут в 1794 р. засновано мі­сто Одесу. Поселення і пристань Качибей виникло ще у XIV ст., яке на початку XV ст. укріпив князь Литовсько-Руської Держави Ви-товт, здобувши від татарів назад доступ до Чорного моря. У 1480 р. цю пристань здобули турки й, перейменувавши її на Гаджібей, воло­діли нею аж до 1792 р. Одеса зростала дуже швидким темпом і в по­ловині XIX ст. стала третім з черги містом Російської імперії щодо числа населення після Петербурга та Москви¹.

В усьому Катеринославському намісництві було 15 міст, в яких оселилися купці й ремісники і деякі з тих міст у дуже короткому часі почали відігравати важливу роль в економічному житті країни. Зок­рема, швидко розвивався Катеринослав, де Потьомкін планував за­снувати університет і музичну академію. Великого значення набув Херсон, де гуртувалися купці з України, Росії, Туреччини та багатьох інших європейських країн. Взагалі в містах було багато чужинців, а Нахічевань у гирлі Дону та Маріупіль майже повністю заселяли вір­мени і греки, які прибули сюди з Криму.

По смерті Потьомкіна створено ще одне намісництво — Воз­несенське. Однак у листопаді 1796 р. наслідник цариці Катерини II цар Павло І ліквідував Катеринославське й Вознесенське намісниц­тва, об'єднав їх із таврійською областю, тобто Кримом, і створив величезну Новоросійську Губернію. Звідси пішла назва "Новоро-сія" для всієї південної України, яку закріпили сучасники й адмі­ністратори аж до початку XX століття.

У травні 1803 р. згідно з указом Сенату від 15 травня 1803 р уряд створив Херсонську губернію і з Миколаєва губерніальне прав­ління переведено до Херсона. Міста Одеса й Миколаїв в межах Хер­сонської губернії були виділені в окремі градоначальства. Головою Губерніального правління був губернатор, а йому допомагало Хер­сонсько-губерніальне Дворянське Депутатське Зібрання, створене того ж самого року на підставі так званої "Грамоти Дворянству" з 1785 р. Дворянське зібрання як станова організація збиралося що три роки й обирало своїх провідників і депутатів. Виконавчим ор­ганом зібрання була канцелярія голови дворянства. Губерніальне правління підлягало Міністерству Внутрішніх Справ і відало місь­ким та земським господарством, поліцією та тюрмами й нормува­ло справи дворянського землеволодіння, а також станові, релігійні та санітарно-медичні справи².

"З 1750-1800 pp. Україна пережила величезну еволюцію в галузі соціальній, економічній, політичній. Країна, що була Запорозьки­ми Вольностями, де на широких безкраїх степах дійсно знаходили

¹ Дружинина Е.И. Вказ. праця.- С 334.

² Історія Української РСР: у двох томах.- Київ, 1967.- Т. 1.- С. 354.

"вольності" втікачі, в останнє десятиліття перетворена була на зви­чайну російську губернію, із типовим російським кріпацтвом"¹.

Інші соціальні, політичні й релігійні умови існували в західно­українських землях, які потрапили під панування Австрії: Галичи­на в 1772 р., при першому розподілі Польщі зі своєю польською аристократичною верхівкою та пригнобленим панщиною селян­ством; Буковина, що до 1775 р. була в складі Молдавського князів­ства, з румунською верхівкою, та Закарпаття, яке перебувало в ме­жах Угорщини ще з XI ст., де домінувала угорська аристократія. У такому стані перебувала Україна на переломі XVIII і XIX ст.

Чорноморське Козацьке військо

Кучук-Кайнарджівський договір 1774 p., а зокрема втрата Кри­му, був великим ударом для Туреччини й вона не могла так легко з тим погодитися. І в скорому часі турки почали підготовляти но­ву війну проти Росії. Росія також не задоволилася здобутками но­вих територій над Чорним морем і в міжчасі задумала поширити свої володіння на Кавказі й відірвати від Туреччини Грузію. Але в боротьбі з турками москалі переконалися, що вести боротьбу з ними не так легко регулярними російськими військами, які не знали доб­ре південних степів та способу, як воювати з турками й татарами. Цю штуку добре знали козаки-запорожці. І коли з'явилася можли­вість вибуху нової російсько-турецької війни, а в парі з тим і ту­рецького нападу на Південну Україну, князь Потьомкін видав по­відомлення про відновлення запорозького війська. Внаслідок того з'явилося багато охочих людей до відновленого козацтва².

Так у 1787 р. Потьомкін сформував Чорноморське Козацьке вій­сько, яке стало не тільки оборонною силою перед можливим ту­рецьким нападом, але також і притягальним чинником для повер­нення тих запорожців, що після зруйнування Січі перейшли до во­лодінь турецького султана й там створили нову Задунайську Січ. Так організовано Чорноморське військо кількістю 12 000 козаків під командою колишнього запорізького старшини Сидора Білого. Центром Чорноморського війська було в 1784 р. місто Олешки над річкою Конкою, лівобічною притокою Дніпра. Однак Чорноморське Козацьке військо не мало вже права обирати своїх старшин, як це було звичаєм на Запоріжжі, їх призначав уже сам Потьомкін.

Щоб зменшити кількість утікачів до Туреччини та заохотити по­вернення запорожців з-під турецького панування, російський уряд виділив Чорноморському Козацькому війську землю між Дністром і Бугом, де засновано 25 слобід і поселено 9 000 чоловіків і жінок.

Незабаром на ці землі почали переселятися січовики, що втекли були за Дунай, як і всі ті, що намагалися уникнути панщини, яку цариця Катерина II остаточно заводила в Україні.

Піц час наступної Російсько-турецької війни (1787-1792 pp.) Чор­номорське Козацьке військо відвоювало ще шмат землі між Дні­стром і Чорним морем з фортецями Кинбурн і Хаджибей. Але затри­матись довго на землях між Бугом і Дністром Чорноморському ко­зацтву не судилося, бо незабаром у Петербурзі почули про нові зем­лі, і придворні цариці Катерини почали випрошувати 'їх для себе¹. По смерті Потьомкіна у 1791 р. московський уряд став роздава­ти "подаровані" козакам землі — панам та німцям колоністам, а чорноморців повертати в кріпаків². Козацькі старшини Харко Че­піга, Сидір Білий та Антін Головатий, щоб рятувати військо, стали домагатися від російського уряду дозволу переселитися в інше міс­це. Російський уряд пішов козакам на руку, бо район між Бугом і Дністром розташований близько від центральної частини України, з одного боку, і Задунайської Січі, з другого, став районом через який втікачі від кріпацтва переходили за Дунай. Щоб позбутися ко­заків з України, цариця Катерина II дала їм грамоту на незаселені землі між Азовським морем та рікою Кубань, які Росія отримала від Туреччини в 1774 р. згідно з договором у Кучук-Кайнарджі. У зв'язку з цим 1792 р. Чорноморське Козацьке військо було пересе­лене на т.зв. Чорноморську кордонну лінію, яка проходила від гирла ріки Лаби до Азовського моря на правому березі Кубані. Так чор­номорців виселено на півострів Тамань, де в Х-ХІ ст. знаходилася Тмуторокань, удільне князівство Руси-України, в якому панували князі-нащадки Володимира Великого. Воно було зруйноване татар­ськими наїздами в XIII ст. В останніх часах там проживало кочов-ниче плем'я ногайців. Після російської окупації східного побереж­жя Азовського моря частина ногайців перейшла до Туреччини, не бажаючи залишатися під Росією, Так по шістьох століттях україн­ці знову повернулися на землі колишньої Тмуторокані.

У 1793 р. 6 000 Чорноморських козаків, під командою кошово­го Антона Головатого, переселилися на нові землі. Згодом чорно­морці перейшли на ріку Кубань і там переорганізувалися у "Ку­банське військо" ^г.

¹ Там же. - С 221-222.

² Полонська-Василеико В. Історія України.- Т. 2.- С 275.

³ Болотенко О. Козацтво і Україна,- Торонто, 1950.- С. 19.

¹ Полонська-Васпленко Н. Запоріжжя XVIII століття та його спадщина.- С. 234.

² Антонович В. Коротка історія Козаччини.- Коломия, [1912].- С. 221.

 

Азовське Козацьке військо

Організація козацтва на півдні України, а зокрема можливість позбутися паншизняно-кріпацької залежності, притягала багато під­даних селян, які втікали від своїх поміщиків. По смерті Потьомкі-на поміщики з центральних губерній повели настирливі розшуки своїх кріпаків у Південній Україні. Знайдених утікачів деякі помі­щики жорстоко карали і навіть піддавали тортурам. У 1795 р. була проведена "ревізія", тобто перепис населення, що стала підставою царського указу від 12 грудня 1796 p., який заборонив селянам Пів­денної України, яку офіційно названо — Новоросією, переходити з місця на місце. Цим законом обмежувалася свобода не тільки по­міщицьких підданих, але також і всіх інших категорій селянства. Прикріплення селян до землі було вигідне поміщикам Південної України, бо позбавляло поміщиків центральних губерній права ви­магати повороту своїх кріпаків, якщо вони не зуміли віднайти їх до ревізії в 1795 р. Цей указ ще не вводив кріпацтва в повному значенню, але на ділі був першим важливим кроком у тому на­прямку, бо селянам заборонялося покидати поміщицькі маєтки, у котрих вони перебували на час ревізії¹. А тому що адміністрація й суди були в руках шляхти-дворян, то селяни, навіть і вільні, не мог­ли розраховувати на справедливість. Щоб не попасти знову у по­вне кріпацтво, селяни почали втікати з Південної України на Дін, на Кубань і на Кавказ².

У міжчасі російські емісари продовжували агітацію по всій Ба-сарабії й Новоросії, щоб охочі записувалися до Азовських козаків. Багато послухали тих закликів, втікаючи від панщини, але як по­бачили, що то вже не є жодне козацтво, але звичайне московське військо, втікали назад³. Проте присутність Азовського козацтва на колишніх запорозьких землях не була бажана для російського уря­ду й тому в 1846 р. частину Азовських козаків переведено на Кав­каз, де вони заснували станиці — Азовську, Латиську та Дер-бентську ⁴. У 1862 р. почалося переселення їх на Кавказ, на східне побережжя Чорного моря. Перші азовські переселенці числом 206 родин прибули на Кавказ весною 1862 p., морем до Константи-нівського укріплення, де мала постати Константинівська станиця, пізніше названа Новоросійською. Але Азовці, висадившись на бе­рег, не хотіли йти там, куди їх направляли місцеві урядники, бо там грунт був каменистий, однак вибору вже не було, У 1837 р. для охорони східного побережжя з Азовських козаків сформовано

¹ Дружинина Е.И, Вказ. праця.- С. 84.

² Там же.

³ Кондратович Ф. Задунайская Сечь (по местным воспоминаниям и рассказам) //
Киевская старина.- 1883.- Т. 5.- С.292.

⁴ Полонська-Василенко Н. Історія України.- Т. 2.- С. 296.

військову флотилію з десятьма командами. За виконування військо­вої служби азовські козаки були звільнені від різних повинностей і податків. У 1863 р. на Кавказ добровільно переїхало 504 родини азовських козаків, що налічували 2 540 осіб обох статей, не врахо­вуючи відслужених козаків та вдів, які були приписані до своїх крев­них у військовій службі. За Кубань у 1864 р. переселилося ще 339 родин, цим разом цілими станицями. Азовське військо згідно з декретом 11 жовтня 1865 р. перестало формально існувати¹, рядо­вих козаків перетворено на селян, а старшин — у дворянство. Ре­галії і зброю перебрало Кубанське Козацьке військо.

Бузьке Козацьке військо

У роках 1785-86 за наказом кн. Потьомкіна створено два Бузькі козацькі полки, які були організовані на взір Донських козаків, під командою російських офіцерів. Посади військового судді та писа­ря були скасовані, а управу перетворено на військову канцелярію.