Україна під чужою окупацією 4 страница

² Січішськнй В. Чужинці про Україну.-Регснсбург, 1946.- С. 140.
⁵ SejdametD. Krym.- Warszawa, 1930.- S.60-64.

⁴ PodhOTodccki L. Op. cit.- S. 274.

 

 

багато татар пробували втікати до Туреччини, але їх росіяни вби­вали без суду. По війні влада вживала різних способів, щоб заохо­тити татарів до еміграції, а крім того посилено процес заслання татар на Сибір. Виглядало, що незабаром у Криму не залишиться ані одного татарина.

Цс було згідне з російською політикою, яка мала на мсті очисти­ти Крим від татарського населення, але з часом виявилося, що з ви­їздом татарів підупав розквіт городництва і сільського господарства. Внаслідок того в 1860 р. таврійський губернатор Строганов звернув увагу урядові, що татари управляють плянтації тютюну і виноградни­ки на побережжі Чорного моря і, якщо вони виемігрують, то не буде кому тих плянтацій доглядати, і тому просив, щоб татарам не давати дозволу на виїзд¹.

Через еміграцію та кількаразові епідемії чуми, як також воєнні спустошення, із 250 000 населення Криму (1775 р.) у 1793 р. зали­шилося 202 776 осіб, в тому числі 169 195 татарів. Але в роках 1796-1802 емігрувало до Туреччини бл. 30 000 татар, тобто разом у XVIII ст. Крим покинуло 110 000 татар. Крім татар, емігрували з Криму також ногайці, невелике татарське плем'я. На їх місце приходили нові осадники, головно росіяни й українці, а також жиди, німці, серби, болгари, греки, албанці².

У 1772 р. мусульмани мали 1531 мечеть, 21 монастир, 25 мед-рес і 35 мектебес, тобто підставових шкіл3. До 1914 р. татарські шко­ли були ліквідовані й залишилися заледве 729 мечетів⁴, а школи повністю зрусифіковані. Такі були наслідки "приєднання" Криму до Російської імперії напередодні вибуху першої світової війни.

Захопивши Крим, Росія використала його чудові бухти і ще то­го самого 1783 року заснувала місто Севастополь і розпочала бу­дову морського порту, який на початку XIX ст. став головним пор­том російського військового Чорноморського флоту. Чорноморський флот складався "з 200 менших гребних суден, в кожному по 60 за­порожців"... І далі "цими суднами керують запорожці, котрих те­пер є 20 000, на чолі з отаманом Сидором Білим"⁵. Це вказує на те, що Росія здобувала Крим в основному військом, організова­ним в Україні за матеріальним постачанням з України, яка була безпосереднім запіллям кримських воєнних дій. У 1784 р. на місці села Ак-Мечету розпочалася будова міста Симферополя, яке стало центром пізнішої Таврійської губернії.

У 1787 р. Катерина II вибралася в подорож по Україні й по Кри­му, переважно рікою Дніпром. Щоб переконати царицю в успіхах

своєї колонізаційної роботи, князь Потьомкін побудував нашвид­ку села й містечка, яких в дійсності там ще не було. Звідти і піш­ло прислів'я "потьомкінські села".

Задунайська Січ

Після зруйнування Запорізької Січі, 4-5 червня 1775 р. частина козацтва розійшлася по Україні і взялася за хліборобство, а деякі пішли на службу до гусарських полків. Під час другої Турецької війни (1787-1791 pp.) вони ввійшли до складу нового козацького війська, яке організував князь Потьомкін. Переселене на півострів Тамань і на береги ріки Кубань, воно стало ядром населення Чор­номорського, чи пак, Кубанського війська.

Але частина козаків дісталася човнами на береги Чорного моря під владу турецьких султанів так, що в 1776 р. їх зібралося було бл. 7 000 біля місцевостей Хаджибей та Очаків над Чорним морем¹. Звід­си вони післали делегацію до Туреччини з проханням, щоб султан прийняв їх під свою опіку й дозволив поселитися на турецькій землі. Москалям дуже не хотілося, щоб запорожці йшли під зверхність турецького султана й тому в міжчасі їхні емісари постійно намов­ляли козаків до повороту під царську владу, але вони на те не по­годилися, очікуючи відповіді від султана. Це була іронія долі. Ті самі козаки, які ще вчора були на службі цариці Катерини II й допомагали Росії завоювати від турків Крим, сьогодні просили в тих же турків права охорони перед вчорашньою союзницею, яка запевняла кошового Запорізької Січі Петра Калнишевського та його козаків, що вона їм ніколи не забуде їхньої прислуги у війні з Ту­реччиною².

Щойно в 1778 р. султан формально прийняв цих козаків під свою владу і дозволив їм заснувати Нову Січ на землях у дельті Дунаю, над річкою Дунавець. І так створилася Нова Січ, зорганізована на взір запорізької Січі з її законами та звичаями. Пізніше кількість задунайського козацтва збільшувалася тими козаками, які не мог­ли погодитися з закріпаченням запорожців і, шукаючи волі, втіка­ли за Дунай³.

У скорому часі виявилося, що землі для козаків не було досить, і вони звернулися до австрійського уряду, щоб він дозволив їм по­селитися на австрійських прикордонних землях. Цісар Йосиф II по­годився на те і приділив запорожцям землі в прикордонній про­вінції Банаті, на берегах ріки Тиси. У 1785 р. 8 000 запорожців пе-

 

¹ Zihni SoysalA.. Op. cit.- S.77.

² Podhomdecki L. Op. cit.- S. 274.

³ Ibid.- S. 273.

⁴ BomwskiP. Tatarzy kiymscy w Rosji //Oboz. - Warszawa, 1991/92. - № 21.- S. 80.

⁵ Січинськнй В. Крим: історичний нарис- Нью-Йорк, 1984.- С. 19.

¹ Грутевський М. Ілюстрована історія України. - Київ-Відень, 1921.- С 465.

² Антонович В. Коротка історія Козаччини.- Коломия, [1912].- С. 220-221.

³ АтоновігчВ. Поселение запорожцев у Банате //Киевская старина.- 1886.- Т. XVII.-
С 549.

ресслилося до Банату й центральне поселення вони так і назвали "Січ" (або Setscha латинкою), решта залишилася в Добруджі¹.

У 1805 р. запорожців переведено на берега Чорного моря, в су­сідство з москалями-"некрасовцями", відомими також під назвою "донських раскольників" або "липован", які раніше втекли з Росії від релігійного переслідування. Але в міжчасі в Турецькій імперії дійшло до міжусобиць і запорожці силою обставин станули на бо­ці свого зверхника Брайлівського візиря. Тим часом його супер­ник Псвлівак приєднав собі некрасовців і післав їх проти запорож­ців, з якими вони так і не жили у згоді. Некрасовці радо з того скористали, несподівано напали на розсіяні оселі запорожців і спа­лили "їх до самих основ. Багато запорожців, неприготованих до бою, некрасовці вирізали, інші розбіглися². Після цього некрасовці в біль­шості відійшли на береги Марморного моря, залишивши свої осе­лі в місцевості Великий Дунавсць.

Після Бухарестського миру 1812 p., поблизу Великого Дунавия запорожці побудували свою Нову Січ, що була обведена невисо­ким валом і сухим ровом. Посередині Січі знаходилася церква, па-ланка кошового та сорок куренів, на чолі яких стояли отамани. До куренів зараховували приписаних бл. 40 тисяч козаків, причому кож­ний курінь мав свою управу. Запорожці і тут застосовували свої старі закони і звичаї, які не дозволяли жінкам жити на Січі, а той, хто хотів одружитися, мусів вийти із Січі. Проте кількість козаків постійно зростала завдяки новим втікачам з України.

Але кошового отамана вибирали вже не всі козаки, а лишень отамани й вибирали безтерміново. Команда Січі складалася з од­ного осавула, одного писаря й одного драгомана, тобто перекла­дача. Всі звідомлення до турецьких властей мали передаватися тіль­ки українською мовою через драгомана. Навіть якщо кошовий знав турецьку мову, він не смів, під карою смерті, нею користуватися у взаєминах з представниками Порти чи Сераскира. Кошовий разом зі своїм штабом, з трьома бунчужними користувався великою вла­дою; він мав право карати за крадіж і за вбивство. І його присуд був остаточний. Кошовий юридично залежав тільки від одного ту­рецького Сераскира в Сілістрії. Запорожці не платили жодних да­нин, навпаки, Порта платила їм за їхню службу грішми й мукою. За тс козаки були зобов'язані, в разі потреби, виставляти визначе­ну кількість війська³. Запорожці завжди носили свою зброю, але коли йшли на війну, то діставали зброю від Порти, яку із закін­ченням воєнних дій повертали назад. Поза воєнним ділом запо-

рожці займалися головно рибальством і рибу продавали в Галаці або на побережжі Чорного моря.

Російський уряд був дуже невдоволений із того, що за Дунаєм постала нова Січ, що притягала до себе втікачів від панщини. Під час другої Російсько-турецької війни в 1787 р. Катерина II зверта­лася із закликом до задунайців, щоб вони повернулися та взяли участь у війні проти турків, за що вона дасть їм амністію і дозво­лить організувати своє життя на таких самих правах, як дістали ко­заки чорноморці¹. Але загал запорожців, за виїмком деяких оди­ниць, на те не пішов. В боях з царськими військами задунайці вно­сили замішання серед російських військ ще й тим, що вони мали таку саму уніформу як і козаки-чорноморці. З уваги на те Голені-щев-Кутузов дав розпорядження, щоб чорноморці носили білу пе­рев'язку на правому рукаві для відрізнення від задунайців².

У часі російсько-турецької війни в 1806-1812 pp. Задунайська Січ була, зокрема, небажана й тому російський уряд повів агітацію серед задунайських запорожців, щоб вони повертітися назад на батьків­щину. Головнокомандуючий російськими військами І. Міхельсон звернувся 12 грудня 1806 р. до задунайців із закликом повертатися на батьківщину й усі їхні провини будуть їм прощені. У відповідь на той заклик відгукнулося бл. 1000 задунайських запорожців на чолі з Іваном Губою, типовим задунайським шукачем пригод. З них Мі­хельсон створив Усть-Дунайське Буджацьке військо та формував їх у курені з традиційними запорозькими назвами. У серпні 1807 р. це військо налічувало вже 1387 козаків³. Створення Усть-Дунайського війська викликало неспокої і непослух серед селян України й вони почали цілими селами тікати до Молдавії. Унаслідок того цар Олек-сандер І своїм декретом від 20 червня 1807 р. наказав ліквідувати Усть-Дунайську Січ, тому що "та організація створює між селянами пограничних губерній погані наслідки". Так Усть-Дунайська Січ бу­ла ліквідована. Козацтво розійшлося, Іван Губа із 400 козаками пе­реселився на Кубань, а основна маса бідноти, яка не бажала верта­тися у кріпацтво, повернулася за Дунай⁴.

Перед вибухом Російсько-турецької війни 1828 р. російський уряд, побоюючись, щоб Задунайська Січ не виступила на боці Ту­реччини, повів серед цих запорожців агітацію за поворот в Укра­їну. Про це і в пісні задунайські запорожці співали:

Ой пише москаль та до кошового: "А йдіте до мене жити, А я дам землю та по прежньому, аж по Дністер границю".

 

¹ Там же.- С 550-551.

² Там же.- С 296.

³ Лазаревский О. Сведения о задунайских запорожцах в 1826 г. //Киевская старина.-
1891.- Т. 35.- С. 296.

¹ Короленко П. Азовцы //Киевская старина,- 1891.- Т. 34.- С. 57.

² Гам же.

³ Петров Л. Война России с Турцией 1806-1812 гг.- С.-Петербург, 1885.- С. 138; Голо-
буцюгй В.А. О социальных отношениях в Задунайской Сечи. //Исторические запис­
ки.- Москва, 1949.- Т. 30.- С. 213.

⁴ Антонович В. Коротка історія Козаччини.- Коломия, [1912]. - С. 224-225.

"Ой брешеш ти, брешеш, вражий москалю,

Ти хочеш обманити

Ой як підем ми у твою землю, Ти будеш лоби голити"¹.

З часом для козаків за Дунаєм склалися скрутні умови, бо тур­ки вимагали, щоб вони несли військову службу на кордонах Отто-манської імперії та брали участь у карних експедиціях турецького війська проти православних болгар, греків і сербів, які саме в тих часах боролися за своє визволення з-під турецького панування. На­строї козацтва того часу відображені у тогочасній пісні:

Ой крикнула лебедочка із степу летючи, Заплакав наш кошовий од цариці йдучи: "Великий світ, миле браття, нема де прожити, Заприсягніть турчинові на 130 год жити. За все добре, миле браття, під турком жити, Тільки одно непріятно, що нашу віру бити"².

І тут російська пропаганда впала на добрий грунт, принаймні серед деякої частини козацтва. Зокрема пререконала в тому кошо­вого Иосифа Гладкого, який, затаївши те, що він одружений, ді­стався на Січ і там осягнув найвищу посаду.

Йосиф Гладкий (1789-1866) був козацького роду з Полтавщини і в 1820 p., залишивши свою родину, виїхав на заробітки до Оде­си, але незабаром мусів утікати й забрів до запорожців за Дунай. З запорожцями він брав участь у поході на греків у 1822 р., в якому він відзначився як відважний і добрий козак і, повернувшись з по­ходу, задунайці обрали його курінним отаманом³. За старим зви­чаєм, на свято Покрови 1827 p., кошовий Василь Незамаївський відмовився бути переобраним і на кошового Задунайської Січі ко­заки вибрали Иосифа Гладкого.

Роль Гладкого у Задунайській Січі дуже неясна, невідомо чи прийшов він там як емісар російського уряду, чи випадково. Від самих початків сам він був прихильником партії, яка хотіла верта­тися в Україну під московське панування. Тому що в той час уже не було багато тих козаків, що втекли від москаля в часі руйну­вання Січі, молоде покоління дивилося на Росію вже іншими очима й до них власне належав Йосиф Гладкий⁴.

Гладкий, ставши кошовим, підтримував російську пропаганду за поворот в Україну. Більшість козаків недовіряла російським обі­цянкам, не хотіла кидати Туреччини, до якої вже звикла, а з дру­гого боку боялася помсти з боку турків. Тоді він позвільняв старих курінних отаманів і, незважаючи на опозицію, настановив моло­дих, а сам став таємно порозуміватися з москалями. Щоб прихи-

¹ Кондратовігі Ф. Задунайская Сечъ //Киевская старина.- 1883.- T.V.- С. 277.

² Там же.- С. 273.

³ Там же.- С. 281-282.

⁴ Там же.- С. 279.

лити козаків до повернення, він пустив сфабриковану ним самим поголоску, що мовляв, з уваги на недалеку війну з Росією, і тому що дельта Дунаю напевно буде першим місцем воєнних дій між Росією і Туреччиною, султан, не довіряючи запорожцям, планує переселити їх до Єгипту. Але великого успіху він і тепер не мав¹.

Тимчасом Великий Візир вимагав, щоб Задунайська Січ висла­ла 13 000 козаків під Сілістрію. В страстну неділю 1828 р. прий­шов третій наказ, щоб козаки вирушили і Гладкий сам привів бл. 2000 козаків до Сілістрії, головно тих, яких він боявся, що вони не захочуть перейти до москалів, чим замилив і туркам і козакам очі. Тоді Гладкий за дозволом турецького візира повернувся назад на Січ, нібито зібрати ще більше війська, щоб привести на підмо­гу візирові. На Січі Гладкий знайшов заледве 500 однодумців, за­брав козацькі клейноди, скарбницю і подався з ними у бік Дунаю, де москалі шукали броду, щоб переправитися на турецький бік. Гладкий, знаючи місцевість, непомітно перепровадив російське військо через Дунай, яке несподівано вдарило на турків.

Діставши звістку про перехід Гладкого до москалів, у козацьких поселеннях настала паніка, люди кидали все й тікали, хто куди міг, знаючи, що турки за зраду Гладкого їх каратимуть. І справді тур­ки, довідавшись про зраду Гладкого, жорстоко помстилися над тими козаками, що залишилися, не щадячи ні старих, ні жінок, ні ко­зацьких дітей. Всіх козаків, що були під Сілістрією, вони арешту­вали й кинули до тюрми в Адріянополі, Січ спалили, а кого там захопили — вирізали. Почався погром усього українського насе­лення на Добруджі, яке жило там під захистом Задунайської Січі. Тоді на співпрацю з турками пішли й молдавани, які виловлювали козаків і як когось піймали, то відрубували їм голови².

По закінченні війни турки всіх арештованих козаків випустили й дозволили їм жити в Добруджі разом з рештками українського населення, але про відновлення Січі вже не могло бути й мови³. Серед задунайських козаків Гладкий залишив дуже неприхильні про себе спогади, як і взагалі серед українців Добруджі, бо через його перехід до москалів українське населення Добруджі понесло неспів-мірні жертви⁴. Проклинали його і в Приазов'ї. Після турецького погрому запорожців позбавлено всіх вольностей, якими вони ко­ристувалися з ласки турецького султана і вони не могли вже на­віть дотримувати своєї національності та козацьких традицій. Не стало Січі, не стало запорожців, й вони розбрелися. Деякі з них навіть потурчилися⁵.

¹ Там же.- С 280.

² Там же.- С 284.

³ Дорошенко Д. Нарис історії України.- Мюнхен, 1966. - Т. II.- С. 242.

⁴ Кондратович Ф. Задунайская Сечъ //Киевская старина.- 1883.- Т. V.- С. 287.

⁵ Короленко П. Азовцы //Киевская старина.- 1891.- Т. 34.- С. 68.

У 1830-40 pp. українське населення "за Дунаєм", докладніше у дельті Дунаю, збільшилося за рахунок втікачів з України. У серпні 1858 р. європейська конференція у Парижі погодилася на об'єд­нання Валахії і Молдавії. У лютому 1862 р. турецький султан та­кож погодився на об'єднання тих двох князівств в одну державу — Румунію, і з того часу дельта Дунаю, яка досі була частиною князівства Молдавії, увійшла до складу новоствореного румунського королівства. Під час Російсько-турецької війни 1877-78 pp. части­на задунайських українців повернулася в Україну, але більшість із них залишилася за Дунаєм.

Основна маса задунайських українців проживає на острові Ле­тя, в головній дельті Дунаю, в частині повіту Тульча, що безпосе­редньо зв'язане з українською національною територією на північ від Дунаю, та в північній Добруджі. Там налічується 37 поселень, де займаються здебільша рибальством та мисливством. Нащадки за­порожців, які там живуть, називають себе запорожцями, а селяни, колишні втікачі від панщини, називають себе українцями. Але всі вони зберігають свої народні українські традиції¹.

Задунайська Січ, як це стверджує історик Володимир Голобуць-кий, є першим паростком зрубленого дерева — Дніпровської (Нової) Січі. Другим паростком останньої слід вважати Чорноморське Ко­зацьке військо, або "Чорноморську Січ", як цс говорили в XVIII стА

Гладкого цар Микола І щедро винагородив й надав йому ранг генерала. По закінченні Російсько-турецької війни 1828 р. козаки, що разом із Гладким перейшли до москалів, бажали полупитися з запорожцями-чорноморцями на Кубані, але Гладкий, щоб не під­порядковуватися нікому, вибрав землі на західному побережжі Азовського моря. Внаслідок того козаків поселено між Маріупо­лем і Бердянкою, а Гладкого цар призначив наказним отаманом. Центром Азовського війська було місто Кальчик.

Кубань

Протягом XIX ст. українська етнографічна територія під мос­ковською окупацією поширилася на південний схід, вздовж бере­гів Азовського й Чорного морів, аж до верхів'їв Кавказу. Ліквіду­ючи незалежність гірських народів, Росія виселила з Кавказу до Туреччини бл. 500 000 черкесів. Це звільнило великі простори лі­вобережжя Кубані з могутніми лісами, в яких росли тисячами гектарів високоцінних порід дерев (тис, волоський горіх, кедр, густодеревинний дуб, сумах тощо). Підсоння на Кавказі лагідніше

¹ Левченко М. Потомки запорожцев на острове Лети //Киевская старина.- 1882.- Т. 2.-
С. 344-345.

² Голобуцкий В А. О социальных отношениях в Задунайской Сечи //Исторические
записки.- Москва, 1949.- Т. 30.- С. 211.

ніж на Україні, а в окремих місцях, як на чорноморському побе­режжі, субтропічне¹.

Поширення української етнографічної території наступало завдя­ки переселенню Чорноморських козаків за наказом цариці Катери­ни II із земель між Бугом і Дністром на Кубань, на схід від Азовського моря поміж ріками Кубанню та Єєю. Нащадки славних запорожців причалили до берегів колишньої княжої Тмуторокані 25 серпня 1792 р. під проводом свого полковника Сави Білого і там заложили першу козацьку оселю — Таманський курінь. Услід за ним прийшла решта — 17 201 козаків-чорноморців, не враховуючи жінок і дітей. Козацький кошовий отаман Захар Чепіга зорганізував із них по обох боках ріки Кубані 42 курені, які пізніше, на розпорядження уряду, переназвано на станиці. Козаки назвали курені так само як колись на Запоріжжі: Батуринський, Канівський, Переяславський, Полтавський тощо. Ці курені у свою чергу він поділив на п'ять ок­руг. У 1794 р. над рікою Кубанню, в Карасунському куті, на тому місці, де був отаборився козацький кіш, засновано місто, яке назва­но в честь цариці Катерини II, яка віддала ці землі "у вічне посідан­ня",— Катеринодар².

На Кубані, де поселилися чорноморці, велася щоденна війна, понад 50 літ. Кожної хвилини могли напасти черкеси, татари чи інші верховинці. З-за кожного куща й з очерету чигала небезпека, свистіли кулі, чи блискала шабля. Обставини вимагали постійної обережності, навіть сільськогосподарські роботи виконувались під військовою охороною. Цс змушувало вже змолоду хлопців і дівчат вчитися орудувати зброєю й тому на Кубані витворилися відважні та спритні воїни³. Очевидно, що тут не обходилося без постійних жертв у людях, які гинули в боротьбі з горцями або від ран.

Крім того, клімат тут був нездоровий, різні хвороби, а зокрема малярія, косили населення, й через деякий час більше людей уми­рало як родилося. Тому то у своїх початках Козацтво Кубані чи­сельно скріплювалося не природним приростом, але припливом но­вих сил з України.

Оскільки землі були слабо заселені, уряд сприяв переселенню, бо число козаків не відповідало величезній площі, призначеній ко­зацькому війську. Крім цього, козаки охороняли кордони імперії на Передкавказзі, що негативно відбивалося на сільському госпо­дарстві Кубані.

Переселення козаків на Кубань тривало упродовж XIX ст., а ще більше приходило з України, одні легально, а інші нелегально вті­кали від панщини і їх негайно вписували у реєстр вільних людей.

¹ Іванис В. Боротьба Кубані за незалежність.- Мюнхен, 1968. - С. 8.

² Иванов И. Переселение запорожцев на Тамань //Киевская старина.- 1891.- № 7.-
С. 158.

³ Болотенко О. Козаігтво і Україна.- Торонто, 1950.- С. 23.

У той спосіб Кубань стала новою січчю для переслідуваних в Ук­раїні. З Вороніжчини у 1802 р. прибуло 350 українських козаків, а 1803 р. з Катеринославщини — 3 227 козаків, які заснували чоти­ри станиці і створили Кавказький козацький полк. Переселилося поверх 600 козаків з Харківщини та Катеринославщини. У 1831-1834 pp. російський уряд післав на Кавказ два полки українських козаків, один з Полтавщини й один з Чернігівщини, воювати з гор­цями. Але коли вони відбули свою службу, їм не дозволили повер­нутися додому, але наказано поселитися в районі Владикавказу на Терщині. Тому що то були здебільша молоді хлопці, 1834 р. їм при­везено з України 500 дівчат, з якими вони поодружувалися й там завели свої родини¹.

Щоб позбутися на старій Гетьманщині неспокійного елементу, що весь час мріяв про відновлення свого козацького ладу, ро­сійський уряд влаштував масові переселення на Чорномор'я коза­ків з України, яких ще не обернено в кріпаків. З'явився царський указ 17 березня 1808 р. про переселення на Кубань з Чернігівської та Полтавської губерній 25 000 козаків. На його основі з малозе­мельних районів згаданих губерній протягом трьох наступних ро­ків (1809-1811) на землі Чорноморського війська переселилися ро­дини колишніх реєстрованих козаків, 23 088 чоловічої статі й 18 672 жіночої, разом 41 760 осіб. У 1820-1821 роках на Кубань пересели­лося ще 25 000 козаків з родинами. Козаки радо переселювалися на Кубань, бо там їм не грозило закріпачення². Продовж першого півстоліття (1800-1850) на Кубань переселено понад сто тисяч осіб³. Крім того, чутки про відродження вільного козацтва на Кубані за­охочували до смігрування на Кубань, зокрема селян-кріпаків, що втікали туди нелегально.

На нових поселеннях заводилися козацькі порядки із питомою козацькою демократією, бо Катерина II дала їм широку автоно­мію. Була там Військова Рада, виборний кошовий та виборна військова старшина, свій суд і своє козацьке духовенство, ба на­віть власна козацька конституція. Але то довго не існувало, бо Харко Чепіга був першим й останнім виборним кошовим. По його смер­ті московський уряд заборонив вибори кошового, а назву "курінь" заступлено назвою "станиця". У 1797 р. скасовано назву "кошо­вий" і введено назву "наказний отаман". Так само скасовано уря­ди Військового Судді та Писаря й заборонено скликати Військову Раду. В першій половині XIX ст. московський уряд назначав на­казними отаманами козаків-українців, але почавши з 1855 р., на цю посаду призначалися вже виключно росіяни. Так само землі,

¹ Н. С. Из истории малороссийских Козаков в конце XVIII и начале XIX века
//Киевская старина.- 1897.- № П.- С. 155.

² Дружинина ЕЖ Вказ. праця.- С.96.
⁵ Болотенко О. Вказ. праця.- С. 25.

які уряд дав був козакам "у вічне володіння", пізніше близько од­ного мільйона десятин держава відібрала від козацтва й роздала пе­реважно російським урядовцям і старшинам. Царський уряд нама­гався відлучити від козаків старшину і притягнути її на свій бік й тому в 1870 р. їм надано досить великі земельні наділи із загаль­ного земельного фонду. Так уряд купив собі старшину, яка була віддана йому й льояльна до царя.

У 1861 р. до Чорноморського війська приєднано 6 козацьких бригад — західну частину т.зв. Лінії й усім цим козацьким з'єд­нанням надано нову назву: Кубанське Козаче військо. Далі на схід створено маленьке Терське Козацьке військо.

Після дозволу купувати садиби та землі у власність переселен­ня на Кубань і на цілий Північний Кавказ дуже пожвавішало. При­бували переважно українці, що йшли сюди безупинно. За 10-15 ро­ків на саму Кубань переселилося понад 250 тисяч українців¹. Ку­бань, залюднюючись, перетворювалася в нову українську провін­цію, яка простягалася вздовж берегів Азовського та Чорного морів аж до міста Сухумі. У 1832 р. тут засновано місто Анапу, що стало лікувальним курортом, та порт Новоросійськ, а також ряд нових станиць.

Історик Чорноморського війська Іван Попка, описуючи побут на Кубані в середині XIX ст., твердив, що церковний "спів у кри-лосі, веснянка на вулиці, щедрування під вікном, женихання на вечорницях, побілені хати, і гребля з зеленими вербами, віл у ярмі і кінь під сідлом — все це нагадує нам у тій далекій кавказькій Україні гетьманську Україну Наливайка, Хмельницького"².

До 1870 р. всіх новоприбулих записували в козацькі реєстри й вони ставали рівноправними громадянами, але в 1870 р. уряд це заборонив і стан козаків замкнено. Цей акт треба вважати дуже шкідливим для українців⁵. У наступних роках населення далі збіль­шувалося за рахунок нових мігрантів, яких названо городовиками, і співвідношення козаків до решти некозацького населення змен­шувалося.

У 1896 р. з території Кубані, з ініціативи високих петербурзьких урядовців була відрізана смуга побережжя, з якого утворено Чор­номорську губернію. Найліпші місця цієї губернії, чорноморське побережжя, придатне на відпочинкові оселі та морські купелі, ро­зібрали поміж себе високі урядовці та взагалі впливові особи, як т.зв. "культурные участки". Деякі кубанські діячі здавали собі справу з того, що лише збільшення населення Кубанщини може врятува­ти її від дальшого "розшматування". Але загал козаків, вдоволе-

¹ Там же.- С 29.

² Попка И. Черноморские казаки в их гражданском и военном быту.- Санкт-Петер­
бург, 1858.- С. 46.

³ Іванис В. Вказ. праця.- С. 8.

ний зі своєї ролі і, користуючись "вольностями" і "привілеями", цілком не думав, що прийшов час, щоб подбати про тс, "щоб усі переселенці з України володіли та користувалися добрами на своїй новій займанщині не на військових, але на інших, доцільніших і міцніших підставах"¹.

Взагалі основи заселення Кубані, Чорноморщини, Ставропіль-щини й Тереку заклали українці, які різними способами йшли на ці землі нестримним потоком і під час війни часто брали участь в обороні цих земель від нападів черкесів, чеченців, інгушів та ін­ших².

Від самого початку переселення козаків на Кубань уряд вів си­стематичну політику обмеження прав козацтва, обмежував його за­порозькі традиції й намагався русифікувати їх. Щоб зберегти ку­банців від українських впливів, їх висилали на військову службу далеко поза межі Кубані й України, в основному на окраїни Ро­сійської імперії, зокрема до Польщі, Туркестану, чи таки на За­кавказзя. Кубань не мала свого власного єпископа, ні духовної се­мінарії, а священиків присилали звичайно росіян. Незважаючи на те, "всі стародавні звичаї українців на Північному Кавказі захову­валися не гірше як на Україні, а українська мова й пісня по ста­ницях, особливо між жінками, лунала як по селах над Дніпром, Дністром, Сяном"³.

Крім українців, там перебували також і росіяни, які займали різні посади, як учителі в школах, поштові урядники, священики, мит­ні урядники тощо. Російського простолюддя було небагато і зна­чна його частина займалася різним ремеслом, як столярі, мулярі, шевці, кравці. Греки й вірмени займалися торгівлею.