Україна під чужою окупацією 5 страница

З енергетичнріх ресурсів Північний Кавказ, куди включається і Кубань, багатий на нафту і природний газ. Від Тамані до станиці Холмської простягалися поклади залізної руди, а коло станиці Ла-бінської — родовища манганової руди.

На переломі XIX ст. на Кубані з великим розмахом розвинулася кооперація, кредитова і споживча. Тому що залізничних шляхів уряд будував мало, козаки самі організували три акційні товариства й побудували три залізниці: Чорноморсько-Кубанську довжиною 420 км, Армавір-Туапсинську — 265 км та Єйську 140 км⁴.

Населення Кубані, як і цілого Північного Кавказу, поділялося на три категорії: 1) козаки, що мали свою самоуправу, одержували на 17-му році життя пайовий наділ землі, однаковий в усіх станицях, від 4,5 до 15 десятин. За це вони майже поголовно служили у війську у власному одязі, взутті, з власною холодною зброєю (кин-

¹ Безкровний К. В.В. Скидан; спогади про Кубань //3 минулого.- Варшава, 1938. -
Т. 1.- С. 103.

² Іванис В. Вказ. праця.- С. 8.

³ Там же.

' Болотеяко О. Вказ. праця.- С 33-34.

джал і шабля) і на власному коні; 2) городовики, які не всі відбували військову службу, а ті, що відбували, отримували все військове спорядження від держави; 3) аборигени (тубільці), яких до війська не брали, аж щойно в першій світовій війні вони створили добровольчу т.зв. дику дивізію, яка була пострахом для населення, де

вона перебувала.

На Кубані добре були поставлені безплатні т.зв. двокласові школи (п'ятирічні) для козацьких дітей, з добрими бібліотеками, розуміється з російською мовою навчання. Городовики допускалися до цих шкіл лише за платню, для них були інші парафіяльні однокласові школи (з трирічним навчанням) з меншою оплатою. Було на Кубані дві семінарії, в яких готували учителів, однак їх було замало. Це була свідома політика уряду, який присилав учителів з Тверської, Ярославської та інших російських губерній¹, для т.зв. "обрусения краю". Вищих шкіл уряд не дозволяв відкривати. На Кубані було багато неписьменних. Незважаючи на велику територію, з одного боку, як і доволі велику кількість населення на початку XX ст., з другого, на Кубані ке було організовано церковної єпархії, ані духовної семінарії. Па ціле Північне Передкавказзя була заледве одна духовна семінарія у Ставрополі. Так само не було тут земств, які дбали б про культурний розвиток та добробут населення Кубані.

Велику роль у культурному розвитку Кубані відігравали учителі. Адвокати, лікарі, інженери, судді і т.п. траплялися по більших містах і повітових центрах, але це були здебільша росіяни, української інтелігенції було тут обмаль.

У Катеринодарі 1863 р. вийшло перше число часопису "Кубанские войсковые ведомости" і вже у 16 числі з 13 липня була поміщена стаття українською, мовою п.з. "З записок невідомого; побутові замітки". З того часу редактори "Кубанских войсковых ведомостей" намагалися, в міру можливостей, публікувати як оригінальні, так перекладні твори українських авторів. Особливо багато українських матеріалів було надруковано за часів редакторства Луки Мельникова. У 1899 р. він, між іншим, опублікував листи Тараса Шевченка до Якова Кухаренка. У 1901 р. Л.Мельников опублікував цілий ряд творів українських письменників, перекладених російською мовою. Того ж самого року він помістив українською мовою оповідання "їль-ко", на яке негайно відгукнулася московська влада, звертаючи редакції увагу на Емський Указ з 1876 р Я

Під кінець XIX ст. у Катеринодарі існувала українська "Громада", яка пізніше приєдналася до "Загальної Української організа-

¹ Іванис В. Вказ. праця.- С 10.

² Орел В. Українська преса на Кубані //Наша культура.- Варшава.- 1969.- 4.4 (132).-

С. б.

ції" під проводом проф. В.Антоновича та О. Кониського. На початку XX ст. у Катеринодарі створилася "Чорноморська Громада", яку очолив Степан Ерастов. Насправді це була клітина Української Революційної Партії. Але розвинути українську культурно-освітню роботу було неможливо, бо Емський Указ зберігався і тут в усіх деталях.

Незважаючи на всі спроби кубанської громадськості, домогтися видавання газети або журналу українською мовою таки не вдалося. Громадські діячі Кубані, а зокрема Степан Ерастов, не один раз зверталися до міністра внутрішніх справ з проханням дозволити видавати на Кубані журнал українською мовою, але за кожним разом таке прохання відкидалось. У 1904 р. Ерастов і Радіонов знову звернулися до Міністерства Внутрішніх Справ з офіціальним проханням видавати в Катеринодарі українською мовою журнал "Поступ", але й цим разом дозволу не одержали. Однак після революції 1905 р. неможливо було втримати в шорах українське друковане слово й кате-ринодарська газета "Новая Заря", редактором якої був В'ячеслав Потапенко, одна з перших почала друкувати українські поезії. В різних газетах появилися твори Лесі Українки, В. Винниченка, В. Сте-фаника та ін. У газеті "Кубанская жизнь" Яків Жарко опублікував цілий ряд своїх віршів, а в 1910 р. на сторінках "Нової Зарі" виступив зі своїми віршами український поет Ол. Кирій¹. До революції 1917 р. на Кубані так і не було жодного українського пресового органу. У 1914 р. почали з'являтися замітки українською мовою в часописі "Кубанский Край", а від осени 1911 р. до квітня 1912 р. був український відділ у гумористичному часописі "Кубанец"². Щойно після лютневої революції в Новоросійську 1 квітня 1917 р. вийшло перше число газети українською мовою "Чорноморська Рада", а в вересні 1917 р. заходом українського товариства "Ранок" в Катеринодарі газети-півтижневика "Чорноморець"³.

Незважаючи на несприятливі обставини для літературного розвитку, Кубань дала також українських письменників, як наприклад Яків Кухаренко, приятель Т.Шевченка, Василь Мова-Лиманський та ін. На Кубані до революції перебували на праці деякі свідомі інтелігенти українці з Наддніпрянщини, а між ними й письменники Микола Вороний, Андріян Кащенко, а також Симон Петлюра, Борис Мартос, Аркадій Кучерявенко та ін.

При переписі населення у 1897 р. на Кубані проживало 1 919 тисяч населення, а в 1914 р. воно зросло до 3 051 000 (без Чорноморської губернії). У той час козаки становили уже не цілих 43% населення, 7% становили горці, а 50% різного роду городовики.

¹ Там же.

² Животко П. Історія української преси.- Регенсбург, 1946.- С 158-160.

³ Там же.

Городовики ділилися на "корінних", які становили 9% населення і мали свою землю, та "некорінних", які орендували землю в панів чи козаків, або працювали наймитами. Права усіх городовиків, порівняно з козаками, були дуже обмежені й між ними існувала глибока соціяльна й економічна прірва, хоч обидві групи складалися переважно з українців¹.

Станова нерівність на Кубані між козаками й городовиками, які упосліджувалися, почавши від громадських прав та користання школами, кінчаючи на земельному наділі, протягом 50 років роз'ятру-вало співжиття козаків і городовиків².

Невідрадний стан городовиків використовувала російська соціалістична інтелігенція, яка випускала нелегальні летючки проти козаків із критикою кожного їхнього негативного кроку супроти городовиків, роздмухуючи між ними заздрість і ненависть. Наслідки цієї роботи тверсько-ярославсько-пснзенського вчительства появилися після Революції 1905 p., коли депутатом до всіх чотирьох Державних дум козаки вибирали осавула Кіндрата Бардіжа, козака-ук-раїнця, що належав до Конституційно-Демократичної партії, а городовики вибирали соціалістів³.

Українське Національне Відродження

У той час, коли російський уряд поступово ліквідував українські освітні, культурні й релігійні осередки й занепадало шкільництво, в Україні появився філософ Григорій Сковорода, що був одним з найбільш відомих передвісників українського національного відродження. Він навчав, що найбільше, і фактично єдине завдання філософії — це шукання правди й прагнення до неї. Сковорода обстоював права людської гідності в кожній людині й тому ставився зі співчуттям до закріпачених селянських мас, а з гострою неприхильністю до московських гнобителів.

Це, що Сковорода понад усе цінив свободу українського народу, чи не найкраще виявляється в його короткому філософічному вірші "De Libertate" ("Про свободу"), в якому він стверджує, що "свобода — це найдорожчий скарб". Закінчуючи цей вірш, він славить гетьмана Б.Хмельницького, як того, що здобув свободу Україні. Він славить гетьмана саме в той час, коли цариця Катерина II наказала не лише зруйнувати Запорізьку Січ, осередок свободи українського народу, але саму назву Січі і запорозьких козаків кинути у вічне забуття⁴.

¹ Енциклопедія українознавства (словникова частина).- Париж-Нью-Йорк, 1962. -Т. 4.-
С. 1213.

² Іванис В. Вказ. праця.- С 10.

³ Там же.

⁴ Пільгук І. Григорій Сковорода, художній життєпис.¹- Київ, 1971.- С. 236.

У 1759 р. Сковорода був призначений на посаду вчителя поетики в Харківському Колегіумі, але він часто входив у конфлікт з владою, зокрема з церковною, яка, на його думку, забагато присвячувала уваги матеріальним вигодам. Він відмовлявся, коли пропонували висвятити його в єпископи, і негативно ставився до монастирського життя.

Сковорода 1769 р. назавжди покинув працю в Колегіумі і протягом наступних 25 років, аж до самої смерті восени 1794 p., був мандрівним філософом. Усе, що він носив зі собою, то було Святе письмо, його власні писання і сопілку. Жив у постійних переїздах, зупинявся у дідичів, навчав їхніх дітей. Основою його філософічної концепції був девіз: "Пізнай самого себе". Метою життя Сковорода уважав щастя, але не звичайне щастя, що шукає матеріального, а те, яке дається свідомістю, що людина виконує волю Божу. Самопізнання — це пізнання Бога, влаштування життя у згоді з Богом¹. Його філософія немало спричинилася до українського усвідомлення і тому Сковороду вважають батьком національного відродження. Сковорода був одним із найвидатніших філософів XVIII ст. Європи і вплив його філософії ширився не тільки в Україні, доказом чого є багаточисельна література різними мовами про нього і його філософію.

Твори Сковороди ширилися по всій Україні у рукописах І мали великий вплив на його сучасників. Слава Сковороди росла і дійшла аж до цариці Катерини II, яка здобула собі славу освіченого монарха-автократа. Через післанця вона запросила його переселитися до Петербурга, але він відмовився від цієї почесті.

Першим твором, що з'явився друком щойно чотири роки після його смерті, у 1798 p., був філософічний трактат "Нарциз, або пізнай самого себе". Сковорода як поет залишив збірник віршів, писаних у 1753-1785 роках українською літературною мовою того часу, з деякими елементами народної мови, під назвою "Сад божественных песен" і кільканадцять пісень та фабул, написаних у 70-х pp. здебільша латинською мовою, збірник прозових байок, "Басни харь-ковскія", створених у 1760-70-х pp. Філософічна творчість охоплює трактати, діалоги і притчі².

Дев'ятнадцяте століття в історії українського народу — це доба, в якій національне відродження почало набирати певні окреслені форми. Звичайно воно датується 1798 p., але ця дата відповідає дійсності тільки стосовно сучасної української літератури, оскільки тоді з'явилася друком перша частина твору Івана Котляревського "Енеща".

¹ Мірчук І. Історія української філософії //Енциклопедія українознавства (Під гол. ред.
Володимира Кубійовича і Зенона Кузелі).- Мюнхен-Нью-Йорк, 1949.- Т. 1.- С. 72.1.

² Енциклопедія українознавства (словникова частина).- Париж-Нью-Йорк, 1976. - Т. 8.
С 2864.

Справжніх початків українського політичного відродження треба шукати раніше, а саме — в половині XVIII ст. Збирання петицій серед козацької старшини в останніх роках гетьманування Кирила Розумовського, щоб московська влада погодилася на дідичне гетьманство Розумовських, було чи не першим проявом зміни публічної опінії серед провідної верстви України. Козацька старшина настільки дозріла політично, що не намагалася вже обмежувати гетьманської влади, а навпаки, старалася піднести авторитет гетьмана¹. Росії це було невигідним і до того як петицію вручено Катерині II змушено Розумовського зректися гетьманства. Катерина II, скасовуючи указом 1764 р. гетьманат України, писала в інструкції: "Треба старатися, щоб навіть саме ім'я гетьманів щезло"².

Наприкінці гетьманування К.Розумовського з'явилися два літературні твори, які також вказують на політичне прозріння козацької старшини. Один із них це "Разговор Великороссии з Малорос-сиею", що його написав перекладач Генеральної Військової Канцелярії Семен Дівович у 1762 p., коли з приходом на царський трон Катерини II були серед козацької старшини зовсім слушні побоювання, що автономії України загрожує небезпека. "Разговор" у добрій віршованій формі дає діалог України з Росією, в якому Україна доводить права на свою історичну суверенність. Треба сказати, що автор зробив цс винятково майстерно і навіть талановито, з залізною силою логіки, з високим почуттям своєї національної правди і гідності, з глибоким розумінням історії України (та Росії), опертим на доброму знанні історичних джерел³".

Другим такого роду твором була поема "Ода на рабство", яку написав граф Василь Капніст на початку 1780-х років, зміст якої різно пояснювали, спершу як протест проти заборони вільного переходу селян на Лівобережній Україні, що рівнялося закріпаченню селян царським указом з 3 травня 1783 p., а інші — як протест проти скасування державної автономії України. Насправді, "в самій "Оді на рабство" яскраво перепліталося два мотиви: протест проти політичного поневолення всієї України і протест патріота-народолюбця проти нового ярма, покладеного російським урядом на українські народні маси"⁴.

У 1798 р. Капніст опублікував комедію під назвою "Ябеда", "яскраво, майже документально, малює той глибокий моральний розклад, який принесла на Україну російська губерніальна реформа і взагалі вся російська централістична політика на Україні. Якщо "Ода на рабство" остерігала проти можливих майбутніх небезпек

¹ Холмсьшй І. Історія України.- Мюнхен, 1949.- С 262.

² Соловьев СМ. История России с древнейших времен.- Москва, I960.- Кн. 6.- Т. 2.-
С. 29-30.

³ Оглоблин О. Люди старої України.- Мюігхен, 1959.- С. 17.

⁴ Там же.- С. 63.

для волі й добробуту України від нівеляційної політики Росії у 1780 pp., то "Ябеда" у винятково сильній сатиричній формі одвер-то кидає своє обвинувачення на підставі страшної картини дійсного стану російського судівництва на Україні¹ й засуджує російську централістичну політику. Не може бути сумніву, що Капніст не був самотнім у таких протимосковських поглядах.

Намагаючись усунути з пам'яті козацької старшини державно-національну традицію Гетьманщини, цариця Катерина II перетворювала ЇЇ на дворянство московського зразка. У 1785 р. вона видала т.зв. Жалувану Грамоту, якою надавала українській шляхті та козацькій старшині права московського дворянства, але під умовою, що своє шляхетство чи старшинський стан вони докажуть відповідними документами. Так, нехотячи, Катерина II заставила козацьку старшину стати на шлях самопізнання, змушуючи її заглибитися в історію своїх родів, щоб доказати, що вона має право бути рівною у правах і привілеях з російським дворянством. Розшуки по архівах за різними документами і грамотами показали не одному членові старшинських родів, що їхні предки складали свої голови на полях боїв за те, щоб жити у вільній козацькій державі, вщ якої у їхній час залишилися вже тільки спомини.

Ці передові старшини, які зрозуміли своє становище, вислали в особі дворянина Василя Капніста посольство до пруського короля Фрідріха II, щоб він допоміг українському козацтву вирватися з "московської тиранії". Хоч це посольство не увінчалося успіхом, але воно є дуже важливою подією в розвитку української політичної філософії. Що серед української провідної верстви існувало невдоволення з російської політики в Україні, є ще й інші докази. Одним із них був надзвичайно важливий твір невідомого автора під назвою "Історія Русов". Писаний десь не раніше як наприкінці XVIII ст. й не пізніше 1805 p., але віднайдено його в рукописі щойно в 1828 р. Головною ідеєю "Історії Русов" є натуральне, моральне й історичне право кожного народу на самостійний державно-політичний розвиток. Головним змістом твору є боротьба українського народу проти польського і московського поневолення. У ньому підкреслюється нарушения Москвою тих прав, що були визнані Україні Переяславським договором з 1654 р.

У першій половині XIX ст. "Історію Русов" поширювано в рукописах серед провідної верстви українського народу, тобто серед українського дворянства й інтелігенції. "Історія Русов" насправді є радше політичним памфлетом, а не історією, але вона мала великий вплив на формування державно-автономної ідеї серед тодішньої української інтелігенції.

Але мабуть таки найважливішим твором, який відіграв дуже важ-

¹ Там же.- С 98.

ливу роль у процесі українського національного відродження, була травестія оригінального латинського твору поета Вергілія під назвою "Енеїда", що її написав дворянин Іван Котляревський. Важливість її полягає не тільки в тому, що вона написана живою народною мовою і започаткувала модерну українську літературу, але також і в тому, що в ній збережені багатющі скарби народної поезії і пафос козацьких літописів, традиції мандрівних діячів і поетично-філософської настанови Сковороди¹.

В "Енеїді" Котляревського багато описів, пов'язаних з історичними подіями та політичними й соціальними відносинами в Україні того часу, які подані у легкій жартівливій формі, що легко доходили до свідомості читачів. В "Енеїді" Котляревський представив головного героя Енея — козаком, борцем за волю, а римсько-грецьких богів — як українських дрібних панів-поміщиків. "Енеїда" — це перший широкий словник української народної мови і перша енциклопедія української етнографії,— писав відомий історик української літератури Дмитро Чижевський.— Вона змушувала читача сміятися до сліз, але в той же сам час обзнайомлювала його з українським побутом, звичаями, ба навіть минулим України. Завдяки Котляревському українська провідна верства, яка тоді підлягала доволі швидкій русифікації, віднайшла свою рідну мову, як мову книжки й літератури, а не тільки мову мужика-еслянина. Цей твір був відомий у рукописах ще далеко до того як з'явився друком. "Котляревський на початку своєї творчості став на межі двох епох: минулої Гетьманщини і кріпацького ладу, заведеного в Україні царицею Катериною И, й обидві ці епохи, з їх побутом, соціальними і становими відносинами, знайшли широке відображення в "Енеїді", а національне забарвлення і співчуття до долі простого люду мали сприятливий грунт у тогочасній літературі"².

. Друга половина XVIII ст. в історії Європи — це доба т.зв. освіченого абсолютизму, видатними представниками якого були пруський король Фрідріх Великий, австрійський цісар Йосиф II та московська цариця Катерина II. Всі вони, хоча й не поступалися ні в чому в своїх правах як монархи, на словах удавали великих лібералів, що перебували під впливом т. зв. французьких енциклопедистів Дені Дідро (1713-1784), Франсуа М. Вольтер (1694-1778) та дуже радикального на ті часи Жан Жака Руссо (1712-1778). їхню знамениту "Енциклопедію" частково перекладено російською мовою, видав її український учений Яків Козельський (1729-1795), син сотника Полтавського полку, вихованець Києво-Могилянської Академії. Завдяки йому ідеї французьких енциклопедистів знайшли при-

¹ Чижевський Д. Історія української літератури.- Нью-Йорк, 1956.- С. 343.

² Петренко П. //Енциклопедія українознавства (словникова частина).- Т.З.- Париж-
Нью-Йорк, 1959.- С 1151.

гожий грунт серед українського дворянства, яке не тільки у XVIII, але і з початком XIX ст., за словами одного російського генерала, що служив в Україні (1824р.), "було перейняте ненавистю до Росії", причини якої він бачив у "порушенні прав України". До речі, Козельський один з перших теоретично засудив феодально-кріпосницький лад.

Хоча комунікація в другій половині XVIII ст. була дуже слабко розвинена, все ж таки Американська революція 1775-1783 pp., Велика Французька революція 1789 р.;, з її кличами про свободу, рівність і братерство, доходили до України, зокрема через Польщу. Польські діячі, такі як Тадей Костюшко, Юзеф Понятовський і Ян Генрик Домбровський, брали участь у французьких наполеонівських війнах. Поляки були добре поінформовані про події у світі, а через них те все доходило й до українців і скріплювало українське національне відродження. Зрештою, ціле Правобережжя України, тобто на захід від Дніпра, яке перейшло під час другого та третього розподілів Польщі (1791 і 1793 pp.) під владу московських царів, залишилося, як і перед тим, у руках польських панів-магнатів. Вони володіли землею і живо цікавилися подіями в західній Європі, а зокрема у Франції, від якої сподівалися допомоги у відбудові Польщі.

На порозі XIX ст.

Правління царя Павла І, який прийшов на трон після смерті Катерини II, було недовге (1796-1801 pp.), але жорстоке, навіть супроти дворянства та його найближчого оточення. Він мав дуже нестійкий характер і навіть його найближчі ніколи не були певні, що можна від нього очікувати. Одного дня він міг бути надзвичайно приязний, а другого надзвичайно жорстокий.

Українці, перебувши 34-літнє панування Катерини II з її ліквідацією залишків автономності України, сподівалися, що Павло І, який виявив свого роду симпатії до України, відновить гетьманство і поверне принаймні деякі традиційні права. Але так воно не сталося. Єдине, що він зробив, це повернув Генеральний Земський та Підкоморський суд, Магдебурзьке право та старий адміністративний поділ на повіти. Одне, що він зробив гуманного, це заборонив поміщикам силувати кріпаків працювати в неділю, а в Україні також продавати кріпаків без землі. Не переслідував він і духоборів, а також Уніатської Церкви, як це було за цариці Катерини II.

Своїм автократизмом, а ще більше жорстокістю навіть супроти аристократів — високих старшин армії, він наробив собі багато ворогів. Ці високі старшини, порозумівшись між собою і, мабуть не без згоди його сина, престолонаслідника Олександра, задушили ім-

ператора Павла І 24 березня 1801 р. Услід за тим на російський престол вступив молодий 24-річний імператор Олександр І.

Прихід на престол Олександра І знову зродив надії на краще, тим більше, що вже тоді він мав репутацію людини ліберальної, гуманних поглядів. Зараз таки на самому початку він створив "Таємний Комітет" із приятелів своєї молодості, до якого належали росіяни графи Ніколай Новосельцов та Павло Строганов, українець князь Віктор Кочубей та поляк граф Адам Чарториський. Всі вони були ліберальних поглядів і тому суспільство очікувало "нової ери". Сподівалися також знесення перестарілого вже і віджилого кріпацтва. Однак усі ті сподівання, чи побожні бажання, не здійснилися. У скорому часі Олександер І трапив під вплив графа Чарторись-кого та зблизився з групою польських аристократів, великих землевласників на Правобережжі України — графи Владислав Браніць-кий і Северин Потоцький, князь Любомирський та інші, які зайняли високі пости в уряді імперії. Немалу роль у тому відігравав і роман царя Олександра І з княжною М. Наришкіною з дому споль-щених князів Четвертинських. В остаточному висліді, хоч Правобережжя було під російською владою, там панували польські дідичі, польська культура тощо.

Треба однак ствердити, що Олександер І не радо встрявав у справи сумління й тому, так як і його батько, не переслідував уні-ятів, ані духоборів.

Відкриття Університету в Харкові

Москва, ліквідуючи Козацько-Гетьманську державу, нищила і її культуру, а зокрема культурну твердиню — Києво-Могилянську Академію, яка у XVII-XVIII ст. була світилищем цілої Східної слов'янської Європи. Звідси йшли вчені на північ у Росію і на південь на Балкани. Коли ж у 1755 р. у Москві був відкритий перший у Росії університет з претензіями на науковий центр Сходу Європи та вчительська школа в Петербурзі, Києво-Могилянська академія була тоді вже зайвим конкурентом, і до того ж невигідним для імперіалістичної політики московських царів. Так почалася поступова ліквідація не тільки самої Академії, але й усього шкільництва в Україні. Гетьман Кирило Розумовський робив заходи, щоб Академію перетворили на університет західноєвропейського зразка, але російський уряд на те не дозволив. Поступове перетворення Академії на спеціально духовний навчальний заклад, що почалося з 60-х pp., викликало незадоволення всієї української громадськості. Це знайшло, зокрема, своє виявлення в наказі шляхетства своєму депутатові до "Комісії для упорядкування нового Кодексу" у 1766-1767 pp.

У 1780 р. згоріла бібліотека Академії, найбільша в Україні, що було неабияким ударом для науки взагалі, а для студентства зок-

рема. Цариця Катерина II 1786 p. видала указ про секуляризацію усіх церковних і монастирських маєтків, чим жахливо зашкодува-ла всьому українському шкільництву, бо школи в Україні були здебільшого при церквах та монастирях. Ударив цей указ і по Моги-лянській Академії, яку позбавлено доходів з власного маєтку, а тим самим і незалежного її існування. Вслід за тим її позбавлено урядової щорічної субсидії, скасовано деякі привілеї її випускникам, все це негативно відбилося на становищі навчального закладу. Значення Могилянської Академії почало підупадати через брак потрібних фондів та через різні урядові обмеження. Остаточно 1817 р. Києво-Могилянську Академію уряд зовсім закрив.

У другій половині XVII ст. було декілька спроб з боку української козацької старшини відкрити свій власний університет: у Сумах 1767 p., Катеринославі 1784 p., Чернігові 1786 р. тощо. Київське дворянство просило уряд відкрити університет у Києві. Але царський уряд жодного з тих проектів не задовольнив¹. Більше того, не дозволив навіть на переведення добровільної збірки грошей на побудову університету. І в тому мабуть немає нічого дивного, бо імперська бюрократія насильно гасила київське академічне вогнище.

Дозвіл на відкриття в Україні модерного європейського університету дістав щойно Василь Каразин, що був у добрих відносинах з імператором Олександром І. Розробляючи у Петербурзі план для створення міністерства освіти (до речі, перше на той час у світі!), Каразин в особистій розмові з молодим імператором навесні 1802 р. дістав від нього згоду на ідею створення університету в Харкові, який "гідний був би називатися центром освіти Південної Росії"².

Василь Каразин (1773-1842), шляхтич Слобідської України, по матері з українського старшинського роду, громадський діяч ліберальних поглядів, добре ознайомлений зі системою західноєвропейських університетів. Він належав до того типу українських патріотів, які вміли органічно і постійно поєднувати свої інтелектуальні таланти європейця з інтересами свого суспільства. Каразин склав ряд ліберальних проектів перебудови державного управління і господарства Російської імперії на конституційну монархію. Як учений і винахідник, зробив багато важливих відкриттів у ділянці парового опалення, агрономії і метеорології тощо. І власне йому, як молодому ще науковцеві, вдалося дістати дозвіл на відкриття університету у Харкові.

Але й тепер справа не пішла так легко, бо хоча українська шлях-та-дворянство відгукнулася позитивно на проект створення університету, серед імперської бюрократії було чимало ворогів тієї ідеї. Незважаючи на те, Василь Каразин був оптимістом і виступив із тим

¹ Овчарепко П. та ін. Початок вищої освіти на Україні //Літературна Україна.- 1966.-
№ 2.- 7 січня.

² Лавріненко Ю. На початках українського відродження; до 200-ліття народження
Василя Каразина, 1773-1973 // Сучасність.- 1974.- Ч. 5.- С 34.

проектом, як із закликом до збирання фондів на його здійснення на зібранні слобідсько-українського дворянства. У відповідь на його заклик зібрання схвалило на ту ціль 400 тис. рублів, а загальні збори купецтва Харкова, які відбулися 1 вересня 1802 p., дали пожертву 181 008 рублів. Не залишилися позаду й "військові обивателі", нащадки простих козаків, хлібороби Харкова, які віддали майже даром 125 десятин землі, що простягалася вздовж Сумської вулиці.

З уваги на те, що розміри університету несумісні з засобами однієї губернії, зібрання слобідсько-українського дворянства ухвалило звернутися ще й до інших сусідніх губерній за допомогою. Вже у січні 1803 р. дворянський з'їзд Катеринославщини ухвалив добровільну пожертву в сумі 108 260 рублів на фонд побудови університетського центру в Харкові. Цей значний успіх пояснюється частинно, може, тим, що тоді новоросійським губернатором був славний український діяч Михайло Миклашсвський¹.