Передісторія виникнення Українського народу.

Формування етнічної культури українського народу, як і інших, нерозривно пов'язане з формуванням самого народу (етногенезом). Український народ є частиною так званої слов’янської етнічно-мовної спільноти (народи, які розмовляють слов’янськими мовами), а конкретніше східних слов’ян, що належать до індоєвропейських народів (народів, що розмовляють мовами індоєвропейської мовної групи, ностраичної макросім’ї). Проблема виникнення українців, як і проблема виникнення слов’ян також тісно пов’язана з проблемою виникнення індоєвропейської спільноти, прабатьківщини носіїв цих мов. Проблема їх виникнення на цей час є достатеньо складною, та багато в чому не вирішеною. Існує безліч точок зору на цю проблематику. Певним чиним, окремі елементи єдиної картини стали проглядати лише з розвитком палеогенетики та популяційної генетики. Особливо цікавими є результати дослідження тих частин геному, які не рекомбінуються під час кроссінговеру та можуть вказати основні шляхи первинних міграцій їх носфіїв. Існує в даний час декілька домінуючих теорій виникнення індоєвропейської спільноти та відповідно індоєвропейських мов:

· «Курганна степова гіпотеза» Маріії Гімбутас, Джон Мелорі, Фредерік Кортланд (рис. 106, 107). У відповідності до неї прабатьківщиною індоєвропейців була територія Північного Причорномор’я в міжріччя Дніпра та Волги, а самі вони були напівкочовим населенням степових районів сучасного сходу України та півдня Росії, що жило в цих місцях в V–IV тыс. до н. е [65, 70, 73, 75, 80, 87, 92, 93, 94, 95, 115, 149]. З предками індоєвропейців звично ідентифікують населення, яке належало до среднестогівської, самарської та ямної культур. Надалі в зв’язку з переходом цих племен до віку бронзи та приручення коней почались інтенсивні міграції індоєвропейських племен в різних напрямах. При цьому відбувалась мовна асиміляція індоєвропейцями місцевого доіндоєвропейського населення так званої Старої Європи, что призвело до того, що сучасні носії індоєвропейських мов значно відрізняються за расово-антропологічними типами. Виділяються 4 хвилі міграції степових культур на захід: ранні протоіндоєвропейці – 4500-4000 р. до н е. (культури середнього Стогу, Дніпро-Донецька та Самарська, одомашнювання коня), 4000 – 3500 р. д н. е. (ямна культура, прототипи курганів та майкопська культура на півночі Кавказі, індо-хетські моделі постулюють відокремлення прото-анатолійців до цього часу), друга хвиля – 3500-3000 р. до н.е. (контакт ямної культури, як її вершини, яка є класичною реконструкцією Протоіндоєвропейського суспільства, з кам’яними ідолами, ранніми двохколісними повозками, домінуючим скотарством, при цьому з постійними поселеннями та городищами вздовж рік, що існували рослинництвом та рибною ловлею з культурами піздньої неолітичної Європи привів до появи «курганізованих» культур кулястих амфор та Баден, значна роль майкопської культури), третя хвиля – 3000-2500 р. до н. е. (поширення ямної культури по всьому причорноморському степу, поширення культури шнурової кераміки від Рейну до Волги та початок поділу ІЄ мов вже без участі тохар та анатолійців, виникнення ізоглосси кентум-сатем). Далі відбувався поділ на кельтсько-латино-іллірійські та германські мови, греко-фракійські та індо-іранські, балто-словянські мови. Істотним недоліком цієї гіпотези є генетичний, мовний та культурний дуалізм носіїв вищезазначених мов. У відповідності до цієї гіпотези реконструйовані лінгвістичні дані доводять, що індоєвропейці були вершниками, які використовували зброю, що коле, могли без зусиль пересікати великі простори и робили це в Центральній Європе в V-IV тис. до н. е. Проте на технологічно-культурному рівні курганні народи знаходились на рівні чабанства. Порівнявши все це, Ренфрю встановив, що оснащені воїни з’явились в Європі тільки на межі II-Iтис. д н. є., що не могло відбутись в випадку, якщо курганна гіпотеза вірна та індоевропейці з’явились там на 3000 років раніше. Катрін Крелль(1998), лінгвіст виявила велике розходження між термінами, знайденими в реконструйованій індоєвропейській мові та культурним рівнем, виявленим при розкопці курганів. Наприклад, Крелль встановила, що індоєвропейці мали розвинене землеробство, в той час як курганні народи були тільки пастухами, або примитивне землеробство. Курган, як елемент поховального обряду, виник в середньостогівській культурі, а пізніше був запозичений носіями інших культур. Вірогідно, також з Середнього Стогу був перейнятий звичай посипати померлих вохрою та шнурова орнаментація кераміки. Експансія племен Середнього Стогу з українських степів на Балкани та виникнення тут ряду похідних культур, таких як Чернаводе, Єзеро, Баденська передували експансії сюди племен ямної культури як мінімум на 1000 років [63].

 

Рис. 106. Схема обзору курганної гіпотези[149].

 

 

Рис. 107. Карта міграцій індоєвропейців з приблизно 4000 до 1000 рік до н. е. в відповідності с курганною моделлю. Анатолійская міграция (відмічена пунктирною лінією) могла мати місце через Кавказ або Балкани. Пурпурова область означає гіпотетичну прабатьківшину (Самарська культура, Середньостогівська культура). Червона область означає область, населену індоєвропейськими народами до 2500 р. до н. е., а жовтогаряча – до 1000 р. до н. е.[149].

· Анатолійська гіпотеза (Колін Ренфрю, Рассел Грей та Квентін Аткінсон). Висунута в 1987 році британським археологом Коліном Ренфрю, що співвідносив прабатьківщину індоєвропійцев з поселенням Чатал-Хююк [99, 102, 103, 104]. Відповідно до Ренфрю, індоєвропейці на 3 тисячі років старше, ніж це визнається прихильниками курганної гіпотези. Базується переважно на дослідженнях індоєвропейських мов, які виникли в інтервалі від 8000 до 9500 років тому. Був проведений статистичний аналіз споріднених слів 103 живих та мертвих індоєвропейських мов (із приблизно 150 відомих), була використана лексико-статистична база даних (її створила за списками Сводеша Айсидор Дайен) і допоміжна інформація. Методом Монте-Карло були сгенеровані мілліони випадкових «мовних дерев», без урахування їх історичної та лінгвістичної правдоподібності. Виходили з того, що, хоча швидкість еволюції на гілках дерева мов може відрізнятися та розподіляється випадково, проте цей інтервал не може бути надто великим. Недолік гіпотези – низьке різноманіття індоєвропейських мов в Анатолії та їх близькість (хетти, лувійці, лікійці), а також той факт, що анатолійські мови близькі до індоєвропейських, проте не є ними, а являють собою більш давній етап (протоіндоєвропейський). Є певна корекція з генетичними даними;

· Вірменська гіпотеза (варіант анатолійської: В. В. Іванов та Т. В. Гамкрелідзе) – oдна з гіпотез походження праіндоєвропейської мови, що базується переважно на глоттальній теорії та вважає, що праіндоєвропейська мова виникла на Вірменському нагір’ї [9]. У відповідності до гіпотези раніше всіх із індоєвропейської спільноти виділилась анатолійска прамова. Відбулось це не пізніше IV тис. до н. е. Звідси предки анатолійців почали рух на захід. Далі відбувався поділ мови на групи діалектів. В одну з таких груп входили предки носіїв італійських, кельтських та тохарських мов (кентумні мови), в іншу – предки носіїв арійскої, вірменської та грецької мов, а також балтійських, слов’янських та германських, що підтверджується генетичними даними (гаплогруппи R1b та R1a відповідно переважають по різному у носіїв цих мов). Потім друга група розпадається ще на дві групи, в одну з яких війшли арійска, вірменська та грецька прамови, а в іншу – германська, балтійська та слов’янска прамови. Потім, через лінгвістично досить відмінний час, із індоєвропейскої спільноти виділилась тохарска прамова, носії якої рухались на Схід та невдовзі через певний час досягли Таримскої западини. Приблизно тоді ж відокремились носії грецької прамови, що рухаючись на захід, досягли Егеїди та заселили Грецію. Носії арійської прамови почали рух на схід та заселили степи Євразії, проте, можливо, частина арійців переселилась в степи через Кавказ. Предки носіїв італійських, кельтських, слов’янських, германських та балтійських мов, так звані давньоєвропейці, рухаючись східніше Каспію, розселились в степу, утворивши там ямну культуру. Потім відбулась експансія носіїв ямної культури в лісову зону Європи та індоєвропеїзація її, як вважається в гіпотезі Гімбутас. Вірмени – єдиний народ, який далеко від прабатьківщини не віддалявся, а, здійснивши ряд коротких міграцій, знову заселив Вірменське нагір’я. Лінгвістична аргументація цієї гіпотези заснована на чіткому використанні порівняльно-історичного методу та основних положень теорії мовних запозичань. Індоєвропейські міграції розглядаютьтся відповідно цієї концепції не як тотальна етнічна «експансія», а як рух в першу чергу самих індоєвропейських діалектів разом з певною частиною населення, яке нашаровувалось на різні етноси та передавало їм свою мову. Це доводить також схожість індоєвропейських мов з семітськими та картвельськими, проте скоріш за все на рівні переймання. Проте індоєвропейські мови є більш давніми, ніж зазначено авторами гіпотези. Гіпотеза заперечується даними лінгвістів та генетиків, а також повною невідповідністю з археологічними даними.

· Балканська гіпотеза (В. А. Сафронов та ін.) – oдна із гіпотез походження індоєвропейців, яка вважає, що праіндоєвропейська мова виникла на Балканському півострові в рамках культур Балканського неоліту. Час – ранній неоліт, близько 5000 р. до н. е [50, 51, 52, 53, 69]. Гіпотеза дозволяє запропонувати існування достатньо близько розміщеної зони контактів індоєвропейських мов з уральськими або північнокавказськими, що посулюється деякими лінгвістичними моделями. З точки зору археології це область культури лінійно-стрічкової кераміки (скорочено – КЛСК), яка існувала на великому просторі Європи від атлантичного узбережжя до України та демонструівала дивну одноманітність, яка могла б свідчити про наявність мовної спільноти. З часом на Дунаї та на Балканах відмічаються все більш пізні культурні елементи, які відновлюються для індоєвропейскої прамови до IV тис. до н. е. Дана гіпотеза влаштовує тих лінгвістів, які є прибічниками принципу «центру ваги», у відповідності до якого центр мовної дисперсії розміщується в ареалі, де помітне найбільше мовне різноманіття, тодіа як периферійні області відрізняються максимальним одноманіттям. Відповідно до цього центр мовної дисперсії повинен бути розміщениц десь в Пвденно-Східній Європі, так як в цій області є найбільша кількість індоєвропейських мовних груп. Прибічником цієї гіпотези був П. Бош-Гімпера (1968), який вважав Центральну Європу тією територією, на яку в неоліте (приблизно в V тис. до н. е.) склалось ядро етнічних груп, з яких в III тис. до н. е. вийшли окремі індоєвропейські народи, розвиток культури яких визначає бронзовий (II тис. до н. е.) та залізний (I тис. до н. е.) вік Європи. Археологічним еквівалентом культури ПІЄ, за Бош-Гімпере, є Дунайські культури, в які, орієнтуючись на загальну точку зору, включаються КЛСК (культура лінійно-стрічкової кераміки), культура Рьоссен, накольчато-стрічкова кераміка, КНК, культура Лендель-Тиса. Дж. Девото – фахівець з індоєвропеїстики, який поєднував археологічний та лінгвістический підходи звертав увагу на те, що індоєвропейській пракультурі властивий різний характер на певних часових градаціях її развитку. Він виділяв фазу примитивного землеробства (культура КЛСК), відмічаючи вже на цій фазі «тенденцію до експансій». Фаза продуктивного землербства пов’язана з культурою Іорданемюль, яка також має «тенденції до експансій». Перехід до військової організації у індоєвропейців в археологічному еквіваленті, пов’язаний з культурою бойових сокир (культура шнурової кераміки). В унетицькій культурі Девото бачив продовження індоєвропейської традиції до екстенсивного використання територій. В лужицькій культурі залізного віку Європи він бачив останній етап в доісторичній еволюції ІЄ культури в Європі. Обгрунтовується гіпотетична локалізація прабатьківщини ІЄ ланцюга культур, в якому ніби є спадкоємність генетичного характеру, від неоліту до епохи заліза. Гіпотеза критикується з боку В. Г. Чайльда, який вперше прийшов до висновку, що культура поховань з вохрою – археологічний еквівалент для понтійської прабатьківщини індоєвропейців. Теза Чайлда про локалізацію ІЄ прабатьківщини в південноруських степах отримала обгрунтування в роботах Сулимирського, який на основі стратиграфії ясковицьких та південнопольських курганів виділив дві хронологічні групи, об’єднані обрядовою спадкоємністю, що містять кераміку КШК (культури шнуровоїх кераміки) та ямну («старша група в ясковицьких курганах») та робить висновок про генетичну спадкоємність обох груп та про походження з давньоямної кераміки кубків КШК, післе чого постулював міграції КШК з Причорномор’я в степові райони Центральної Європи. Недоліком вснорвків Дж. Девото є те, що він не довів генетичний зв’язок культури КСЛК та культури Іордансмюль, або КЛСК та КШК. Немає прямого генетичного успадкування між культурою Іордансмюль та КШК. Сафронов В. А запропонував наявність певного зв’язку культур Балканського неоліту з Анатолійськми культурами, створивши Анатолійсько-Цетральноєвропейську гіпотезу.

· Центральноєвропейська гіпотеза Дьяконова І. М. та Л. С. Клейна, (на базі гіпотези В. А. Сафронова) передбачає 3 прабатьківщини – зародження в Передній та Малій Азії, становлення носіїв мовної ІЄ групи (Старчево-Криш, Вінча) на Дунаї та розпад на півночі (культура лійчастого посуду – КЛП) з подальшими човниковими міграціями (туди-назад-туди). В якості регіону зародження допускається Передня Азія або якийсь північний регіон – але це для більш раннього неоліту. Проте є докази про походження найбільш ранніх ІЄ мов від носіїв культури лійчастого посуду [21-23, 33-39, 145];

Рис. 106. Провідні культури Європи V-IV тис. р. до н. є.: КВК – культура воронковидних кубків, М – міхельсбергзька культура, Б – культура Баден, Т – Троя [145].

 

Рис. 107. На сході показані Чемурчекська культура та місце знаходження тохарських мов, на заході – неоліт Франції та Швейцарії (Міхельсбергська к.), аналогичний чемурчекській культурі (її прототип) [145].

 

У відповідності до цього предковою культурою для ІЄ можна вважати саме КЛП. Таким чином, стає зрозумілим місце та культура, звідки з’явилися носії найдавніших ІЄ мов. За Л. С. Клейном перша хвиля принесла на Середній Дунай та в Причерномор’я піздньо- або субнеолітичні могильники зі слідами переносу галерейних гробниць в деревоземляну техніку – Деча Мурешулуй та Маріупольский. Друга хвиля видвинула в понтокаспйські степи мегалітичні курганні культури з витягнутими кістяками – суворовську, квітянську та ін. Третя хвиля, можливо, привела до створення культур зі скорченими похованнями – середньостогівської з її культом коня та хвалинської з її траншейними могилами. І тільки четверта хвиля мала наслідком утворення ряду мегалітичних культур з черволощеною керамікою та ознаками типової арійської обрядності. Крім цього дана теорія може бути підтримана генетичними даними щодо міграції та поширення у-хромосомної гаплогрупи R1a1 саме з Цетральної Європи;

Гіпотеза неолітичної креолізації, яку вперше висунув британский археолог чешського походження Марек Звелебіл в 1995 році, стосується питання ІЄ прабатьківщини [116, 117]. Ця гіпотеза розглядає Північну Європу епохи неоліту як своєрідний плавильний котел культур прибульців –неолітичних землеробів з корінними мезолітичними мисливцями та збирачами, в результаті чого виникли індоєвропейські (ІЄ) мови. Вивчення ізотопу стронцію на раскопках поселення неолітичних землеробів на південному заході Германії показало, що перші землероби культури лінійно-стрічкової кераміки брали собі в жінки жінок з достатньо великої території, в тому числі й у своїх сусідів, мезолітичних мисливців та збирачів. Поява мезолітичних мотивів на перших виробах кераміки культури лійчастого посуду, як і інших елементів матеріальної культури, також свідчать на користь цього висновку. У відповідності до гіпотези вищезазначені змішані шлюби представників різних культур призвели до розкладу соціальної та культової структури ранньоземлеробських культур лінійно-стрічкової кераміки та Лендель та наступному розвитку нового суспільства, яке базувалось на земледеробському натуральному господарстві, археологічно ідентифікованому як культура лійчастого посуду, в результаті поєднання культурних традицій раннього натурального та землеробського господарства внаслідок креолізації. На Польскій рівнині ця традиція існувала протягом 2,5 тис. р. в період 4400 – 1800 рр. до н. е., доки останні спільноти мисливців-збирачів не були поглинені горизонтом кулястих амфор та шнурової кераміки, що створило культурну структуру, більш близьку для місцевого мезолітичного населення, зі змішанням мезолітичних та неолітичних традицій. Культурне разноманіття горизонту культури лійчастого посуду й більш пізніх культур кулястих амфор та шнурової кераміки, як можна уявити, було частково обумовлено вказаним процесом. Деякі антропологічні дані можуть свідчити на користь «окультурювання» місцевих землеробських общин прийшлими скотарями. Дослідження виявили низькі палеодемографічні показники у землеробів культури лінійно-стрічкової кераміки та культури шнурової кераміки. Найбільше значення відповідає скотарським популяціям культури шнурової кераміки. Гіпотеза, яку висунув Фредерік Кортландт, враховує типологічну схожість між праіндоєвропейським та західно- та північнокавказськими мовами. Припускаючись, що дана схожість могла бути обумовлена ареальними факторами, Кортландт розглядає ІЄ мови як гілку урало-алтайських, яка потрапила під трансформацію під впливом кавказського субстрату. В гіпотезі Кортландта багато речей є спірних, зокрема, гіпотеза урало-алтайської спорідненості в наш час не підтримується більшістю фахівців. До подібних висновків приходить Peter Schrijver, який пише про вплив на прото-ІЄ мову якихось мов з складною присудковою структурою, як в сучасних кавказських мовах, які він пов’язує з культурою лінійно-стрічковою кераміки.

· Існують також гіпотези виходу з Індії (Конрад Ельст, Клаус Клостермайер, Шрікант Талагері та Б. Б. Лал) [55-57, 81, 88, 105, 109, 110, 114], арктична теорія (Тілак Б.Г.) [58], палеолітичної безперервності в Європі

 

Найбільш близькі до істини «степова курганна гіпотеза», «центральноєвропейська», (як її елемент розглядати можна «гіпотезу неолітичної креолізації»), кожна з яких в певній мірі є вірною щодо походження частини сучасних індоєвропейців, а саме носіїв у-хромосомних маркерів R1b та R1a, які були суперстратом при заселенні Європи на місцевий кроманьонський субстрат (у-хромосомні гаплогрупи – I2a, I2b, I2c, I1, мт-ДНК гаплогрупи – H,V, HV, U, K). Генезис носіїв цих генетичних маркерів та їх шляхи до Європи є різними. Носії першого маркеру потрапили до Європи зі степів між Волгою та Дніпром 6-4 тис. р. тому, носії другого – можливо з Малої Азії через долину Дунаю та Балкани ще 10-8 тис. р. тому. Корінним для Європи було населення, яке умовно називають кроманьонським (від назви горту Кро-Маньон у Франції, де були знайдені перші кістяки подібних людей), яке з’явилось в Європі близько 45-35 тис. р. тому. та існувало там до 12-10 тис. р. тому.

Тому поетапно розглянемо етапи формування нинішнього геному індоєвропейських народів саме з корінного населення Європи, яке слугувало субстратом для цього процесу.

Кроманьйонці – назва, що описує ранніх представників сучасної людини в Європі та зокрема за її межами, жили пізніше неандертальців та були вже дуже схожі на сучасну людину (45-12 тис. р. т.) [17, 18, 64, 66, 98, 120, 121, 148].Обсяг головного мозку кроманьйонцю був рівним 1400-1900 см³ (більше, ніж у середнього сучасного європейця). Зріст близькоо 180 см та вище. Мали широке й низьке лице, прямий лоб, виступаюче підборіддя, вузький виступаючий ніс. Надбрівний валик відсутній, проте сильно виражена глобула (рис.111) [146]. До Європи їх безпосередні предки прийшли з Близького Сходу, можливо через територію Дарданелл і Босфору (на ті часи проток не було), та долину р. Дунай. До кроманьонців в Європу приходили лише окремі групи, носії австралоїдного геному, представники Грімальдійців, к-ри Костенки-14, або Маркіна Гора (мт-ДНК – U2, y-ДНК – С (М130), С6, С-V20), які не залишили після себе відчутного сліду [146].

Проте вони могли бути також носіями мітохондріальних гаплогруп – W,I, аналоги яких є лише в Австралії та Півд. Індії.. Найважливіші викопні знахідки: у Франції — Кро-Маньон, в Великобританії – Червона дама із Пейвіленда, в Чехії – Дольні-Вестоніце та Младеч, Сербії – Лепенські-Вір, в Румунії – Пештера-ку-Оасе, в Россії – Маркіна гора, Сунгірь, Костьонки, Денисова пещера та Оленеострівський могильник, в південнму Криму – Мурзак-Коба. Кроманьонці булиь носіями ряду культур епохи верхнього палеоліту (Граветтська, пізня Орін’якська культури) та мезоліту (Тарденуазська культура, Маглемозе, Ертебьолле, Свіфтербант, Лепенські-Вір).

 

 

Рис. 108. Черепи кроманьйонців в анфас та профіль [146].

 

Мали розвинену членороздільну мову, будували житло, одягались в шитий одяг з оброблених шкір. Жили родовим суспільством, мали собак. Чисельні знахідки свідчать про наявність культу полювання. Фігурки звірів протикали стрілами, ніби вбиваючи таким чином зверя. У кроманьонців існували розвинені поховальні обряди. В могилу клали предмети побуту, їжу, прикраси. Мертвих посипали криваво-червоною вохрою, надівали сітку на волосся, браслети на руки, на лице клали пласкі камені й ховали в зігнутому положенні (в позі ембріону). В Дольні-Вестоніце в Моравії знайдена найдавніша в світі піч для обпалювання керамічних статуеток. Були переважно мисливцями та рибалками.

Дослідження мітохондріальних ДНК двох кроманьонців (Paglicci 52 віком 23 тис. р та Paglicci 12 віком 24,72 тис. р.) показало, що вони належать до групи N (предкова для гаплогруп HV, V, H, U, K, J, T. Також, у кроманьонців переважала Y-ДНК гаплогруппа IJ (IJK), і, внаслідок цього, її мутації I та J. Зокрема європейське походження має гаплогрупа І, та її версії І1 і І2 (І2а, І2b, I2c). В популяційній генетиці та геногеографії людини, що вивчає Y-хромосомні гаплогрупи, гаплогруппа I – патрилінійна спадковість, що характеризується Y-хромосомними ДНК-мутаціями L41/PF3787, M170/PF3715, M258, P19_1, P19_2, P19_3, P19_4, P19_5, P38, P212 та U179, які виникли в Європі в епоху посліднього наступу льодовика, 25–20 тис. р. т., із гіпотетичної макрогрупи IJ (рис. 109) [120, 121, 124].

 

Рис. 109. Розповсюдження гаплогрупи І в світі[120].

Вона є європейською гаплогрупою та єдиною гаплогрупою, що виникла в цій частинв світу (за виключенням окремих гілок інших груп). Таким чином, чоловіки, які є її носіями, можуть бути названі прямими потомками європейського палеоліту (кроманьонців). Це становить зараз близько 20% усіх європейців. В Україні – 22 % носіїв.

Проте цікавими є і її варіанти:

Гаплогрупа I1 (колишня I1a) (M253, M307.1/P203.1, M450/S109, P30, P40, S62, S63, S64, S65, S66, S107, S108, S110, S111) Y - хромосомна гаплогрупа, типова для популяцій Скандинавії та Північно-західної Європи, з помірним розподілом скрізь по Східній Європі [119, 180]. Пов’язана з догерманським субстратом (можливо місцева складова культур лійчатого посуду – КЛП та Ертебелле) та розселенням германських народів зі Скандинавії. Хоча перша мутація, яка відокремила I1 від I, могла відбутись ще 20 тис. р. т., всі нинішні носії цієї гаплогрупи походять від одного чоловіка (ефект засновника), який жив не раніше, ніж 5 тис.р. тому. Так що є досить правдоподібним, що вторгнення нових поселенців (можливо культури колколовидних кубків – ККК, епоха битих черепів) пережив лише один рід корінних скандинавів, потомки якого надалі й стали її носіями і таким чином вона є маркером скандинавського протогерманського етносу. В Україні 2-4% – можливо від готів та скандинавів. В Росії, в Вологодській області сягає 18%. Корелює з поширенням фальського антропологічного типу та борребі, менше – з нордиками.

Гаплогруппа I2 – гаплогрупа Y-хромосоми, що найвищої концентрації сягає у жителій Боснії, Сербії та Хорватії (рис.110) [121, 181]. Високий відсоток має також в Молдові. В Україні – 18 – 20%. Пов’язана з культурами Балканської «старої Європи», зокрема лінійно-стрічкової кераміки, Боян, Трипілля, у населення Сардинії, тощо. Високий рівень відсотку носіїв у Фракійських народів, з якими пов'язаний у Півд-Зах. Українців, Румун, Молдаван.

 

 

Рис. 110. Розподіл cубгаплгрупи І2а на території Європи та Західної Азії[121].

Її варіанти: I2a – о. Сардинія та Балкани.

Субгаплогрупа I2a1 (M26) складає близько 40 % всіх чоловічих ліній на Сардинії. Також зустрічається у басків Іберїї, албанців з Македонії, у Чехів [181].

Субгаплогрупа I2a2 (M423) типова для населення південно-східної Європи. Найбільша щільність – в Далмації (Хорватія) і Боснії-Герцеговині (>50 %). Можна допустити, що на Динарському нагір’ї, ця гілка й виокремилась з I2a близько 7500 р. тому. Найчастіше гаплогрупа I2a2 зустрічається серед південних слов’ян, а також знайдена серед румун, молдаван, українців, угорців, південних литовців, албанців, греків, жителів північного-сходу Італії, в західній Анатолії та на Північному Кавказі. В Україні – переважно на Південному Заході (18%) [181]. Носії її приймали участь у складенні індоєвропейських народів у якості етнічного субстрату. Корелює з поширенням в Європі динарського та альпійського (гориди, карпатиди, альпініди) антропологічного типів, а також типу брюнн (відносится до кроманоїдів). Має відношення до культур Лепенські-Вір (місцевий субстат), пізніше до культур Старчево-Кріш, лінійно-стрічкової кераміки, Буго-Дністровської.

Гаплогрупа І2b має поширення вЗах. Європі.

Субгаплогрупа I2b1 – росповсюджена там же де і субгаплогрупа гаплогрупа I1, за виключенням Фенноскандії, що дозволяє говорити про її наявність як мянимум в одному з палеолітичних сховищ, де також знаходилась гаплогруппа I1 [181]. Відсутність кореляції між I1 та I2b1 в Фенноскандії може бути пов’язана з тим, що на гаплогрупу I2b1 в найбільш ранніх поселеннях регіону сильніше вплинув «ефект засновника» та генетичний дрейф через її рідкісність, так як гаплогрупа I2b1 складає менш 10 % від всього Y-хромосомного різноманіття населення на вказаній території за межами

1	2
3	4
5	6
Рис. 111. Антропологічні реконструкції вигляду найдавнішого населення Європи:1– чоловік кульури Свіфтербант; 2 – чоловік із Чеддару (Британія); 3 – кроманьонка із Трійнтьє; 4 – кроманьонка з шведського мезоліту; 5 – чоловік Les Eyzies-de-Tayac (Франція); 6 – кроманьонець із Дордоні, Франція [157].

 

Нижньої Саксонії. Складає 4 % населення лише в Германії, Нідерландах, Бельгії, Данії, Англії (крім Уельсу та Корнуолу), Шотландії, на півдні Швеції а Норвегії, а також в провінціях Нормандія, Мен, Анжу та Перш на південному заході Франції, в Провансі на південному сході Франції, в історичних областях Італии – Тоскані, Умбрії та Лаціумі; а також в Молдавії, в Рязанській області та в Мордовії [181]. Скандинавський маркер (вікінги).

Субгаплогруппа I2b2 (L415, L416, L417) була знайдена в скелетних залишках, віднайдених в печері Ліхтенштейн – археологічному пам’ятнику бронзового віку в центральній Германії, де також були знайдені артефакти культури полів поховальних урн. Із 19 чоловічих залишків у 13 була сенквестована гаплогрупа I2b2, у одного – R1b, та у ще двох – R1a. Можливо знищені під час міграції вихідців з Іберії (ККК).

Гаплогруппа I2с (L596/PF6907/S292, L597/S333). Розповсюджена вЄвропі від Рейну до Уралу. Серед германських, словянських та прибалтійських народів, серед вірмен, іранських народів, як домішка. Можливо маркер міграції культур лійчастого посуду, кулястих амфор, шнурової кераміки та ямної [120, 121, 181].

З кроманьонцями повязане також можливе походження носійок жіночих мітохондріальних гаплогруп – Н, V, HV, U5, U8, U3, U4, які є первинними європейськими [124].

Таким чином саме кроманьонці стали основою для європейської білої раси (рис. 111), як і їх найближчі родичі з Близького Сходу (носії гаплогруппи J – в версіях J1 та J2) – предками близькосхідного варіанту білої раси [124].

Друга хвиля населення прийшла до Європи близько 12-10 тис. р. тому. Це була популяція людей, яка мала Ц. Азійське походження. Серед чоловічої частини населення цих етнічних груп домінували носії гаплогрупи R1a [122, 124, 161]. Є припущення, що разом з ними з Бл. Сходу могли прийти носії у-хромосомної гаплогрупи G2 (G2a-P303, G-P303) [124]. Можливо саме з ними в Європі з’явились носійки жіночих мітохондріальних гаплогруп J та T (зустрічаються також в Месопотамії, на Бл. Сході та Кавказі), які представлені вже в викопних знахідках культур шнурової кераміки, лійчастого посуду.

У відповідності до Центральноєвропейської гіпотези ці племена спочатку прийшли в Малу Азію (міста Чатал-Хююк,Чайєню-Тапезі) близько7400 р. до н. е [159].

Іх поселення продовжували там існувати до 5600 р. до н. е. Вони вже були землеробами (пшениці дво- та однозернянки, горох, ячмінь, боби, сочевиця) та скотарами (вівці, кози, корова, собаки), будували прямокутні великі глинобитні домівки, або з сирцевого кирпичу з несучими дерев’яними балками даху, з піччю. Будинки розмальовували з середини, прикрашали підвісними глиняними головами биків (домашні вівтарі для культу свяченого бика) (рис. 3). Мерців ховали часто під долівкою в будинках, біля вогнищ, в плетених корзинах та тростяних матах, часто після попередньої обробки (розміщували в спеціальних баштах, де вони очищувалися від плоті птахами, дощем тощо). З мерцями ховали дорогоцінні та напівдорогоцінні камені, зброю, тканини, деревяний посуд. Іноді черепи відокремлювали (у чоловіків з високим соціальним рангом), вірогідно, для використанняя в якихось ритуалах, так як їх знаходять в інших місцях поселення. Використовували зеркала з обсідіану та прикраси. Знали технології виплавки міді. Міста сягали площі до 20 Га.

 

Рис. 112. Реконструкціяя «кімнати-св’ятилища» та будинку із Чатал-Хююк. На першому малюнку видно вівтар та ритуальний посуд. На іншому – видно отвори в даху та драбина [159].

 

Знайдено багато жіночих статуеток з маруру, коричневого та блакитного вапняку, кальциту, сланцю, базальту, алебастру та глини. Серед найбільш відомих знахідок привертає увагу статуетка з обпаленої глини заввишки 16,5 см, яка зображує сидячу повну жінку зі зброєю, та відпочиває на двох великих кішках. Жінка в передродовому стані. Іноді в статуетки засипається зерно (культ материнства). Багато ромбоїдальної «жіночої» символіки. Є зображення гіпертрофованих чоловічих органів. Можливо домінуючим у цих племен був культ родючості, в якому значне місце посідала жінка (культ чоловіка-бика та корови-матері – «великої матері»). Суспілний статут обох статей у них був приблизно рівним. Знайдено фрески з геометричними візерунками та сценами полювання, зображеннми тварин (леопарди, стерв’ятники, різні копитні). Починають використовувати кераміку (рис. 113) [159].

 

 

 

Рис. 113. Кераміка культури Чатал-Хююк[159].

 

 

Таким чином ця культура може розглядатичся як протоіндоєвропейська. Проте її походження є ще не зовсім зрозумілим. Культура має як місцеві так і прийшлі елементи та пов’язана з можливо з Ярмукською та Тахунійською культурами ( перша кераміка та зображення богині-матері), культурою докерамічного неоліту-А та В (Pre-Pottery Neolithic, PPN, 10-6,2 тис. до н е.) Бл. Сходу та зокрема першою землеробською Бл. Сходу – культурою Натуфі (12 500 та 9500 р. до н. е., побудували перше місто світу Ієрихон) [68, 96, 97, 159], в якій практикувалось також ритуальне відокремлення голів та їх оздоблення прикрасами при похованні та поховання в позі ембріону. Будинки натуфійців були напівземлянками, часто с кам’яними основами, облицюванням сумішем глини та піску. Над поверхнею землі споруджувалась стовпова конструкція, яка підтримувала очеретяний дах (будинки при цьому були круглі та овальні в плані, діаметром до 6 м). Поселення мали до 100-150 будинків. Культурі докерамічного неоліту-А притаманні вже будинки з сирцевого кирпичу прямокутного планування. Котра з цих культур передувала культурам Чатал-Хююку досконально не відомо, проте окремі їх елементи в них вбачаються. Серед культур PPN розрізняють докерамічний неоліт А (PPNA) та докерамічний неоліт Б (PPNB), які спочатку були визначені в регіоні міста Іерихон [159]. Серед інших побудов культур докерамічного неоліту – найдавнішиц храмовий комплекс Гебеклі-Тепе в південно-східній Турції та місто Хірокитія на острові Кіпр, а також ранні поселення в Фессалії (нижні прошарки пам’ятників Ахіллейон, Аргісса-Магула, Сескло тощо.). Для періоду PPN характерна відсутність кераміки, яка вже існувала в цей час в Японії та Китаї, проте була невідомою в західній Азії. Поява кераміки в більшій частині регіону співпадає з пчатком нового періоду керамічного неоліта, а місцями (в долині річки Іордан) залишки докерамічних культу, які існували вже в керамічну епоху називають докерамічним неолітом С (PPNC). Частина населення культури PPNB мігрувала на пвдень Іраку та в долину річки Ніл, де на їх основі зформувався комплекс пастуших кочових культур. Культури докерамічного неоліту надалі були витіснені з Палестини, Леванту та Міжріччя шумерами та носіями семітських мов в бік Анатолії, де їх потомки в епоху неоліту дійшли до її західного берегу та на межі неоліту-енеоліту проникли на Балкани. З цими культурами тісно пов’язують носіїв чоловічої гаплогрупи G2 (або G-M201), що виникла саме в умовах Близького та Середнього Сходу та були одними з перших землеробів. Також помітною є певна кореляція між розселеннями ІЄ та носіями цієї гаплогрупи (вік гаплогрупи в Європі сягає 9 тис. р.). Можливо, в складі цих культур були і носії гаплогрупи R1a, які могли мігрувати на цю територію з Ц. Азії через Середню Азію та Афганістан (культура Ак-Кьопрюк, 11тис. р. тому), де відмічена наявність досить старих варіантів цієї гаплогрупи (віком від 12-10 тис. р. тому). Поблизу міста Балх в Афганістані (культура Ак-Кьопрюк) археологами були знайдені кістки, що належали одомашненим вівцям та козам. Всі ці знахідки вказують на присутність суспільства, яке знаходилось на рівні докерамічного неоліта, що характеризувалось вже знаннам аграрних технологій, проте ще не відмовилось від широкого використання полювання та збиральництва. В більш пізніх прошарках знайдені печери III тис. р. до н. е. з сільськогосподарськими знаряддями (жорна, серпові пластини) та керамікою. Крім неолітичного поселенняя, були знайдені й більш ранні стоянки епохи епіпалеоліту з залишками жител та мисливських знарядь [74, 106]. У відповідності до досліджень М. Вавілова територія цієї культури співпадає з прабатьківщиною основних сільскогосподарських культур: пшениця, овес, горох, льон. До речі, просо могло потрапити на територію цієї культури лише з територій на межі Моголії, Алтаю та Казахстану. Хоча Л.С. Клейн вважає, що відбулася лише передача мови від більш розвинених близькосхідних мігрантів корінному населенню Європи, все ж вік вказаної гаплогрупи в Європі співпадає з початком неолітичної міграції в Європу (10-8 тис. р. т) та можливим рухом перших землеробських культур саме з Афганістану. Є й певні генетичні свідчення. Нині домінує теорія про те, что гаплогрупа R1a виникла в Південному Сибіру [122, 161], де були знайдені залишки з палеолітичної стоянки Мальта́ (Мальтисько-Буретська археологічна культура), де знайшли предкову гаплогруппу R* (xR1, xR2). В 2013 році були опубліковані результати вивчення знайденого на стоянці скелета хлопчика MA-1 [12]. Хлопчик з Мальти жив, у відповідності до відкаліброваних даних радіовуглецевого аналізу, близько 24 тис. р. т. (23891–24423 р. т.). Дослідження вказало на його генетичну схожість з європейцями и американськими індіанцями (носії спорідненої чоловічої гаплогрупи – Q) та відсутність зв’язків з сучасними східно-азійськими популяціями. Так, Y-хромосомна гаплогрупа R* хлопчика MA-1 свідчить про те, що його лінія відокремилась від стовбура дерева, що веде в тому числі до сучасних європейців, а гаплогрупа U (мт-ДНК) нагадує відповідно таку ж у викопних мисливців та збирачів палеолітуЄвропи того ж часу. Ядерний геном MA-1 співпадає з ДНК індіанців на 26 %, з ДНК європейців на 34 % (причому, більше всього схожий на ДНК східно-європейців), з південно-азійським – на 37 %, с океанійськими – на 4 %. Останні два числа пояснюються давнім розповсюдженням людини з території Південної Азії. Розглянемо особливості її виникнення та поширення.

Предкова гаплогрупа R – y-хромосоми людини відмічена мутацієй в сніпі (SNP маркері) M207 та є потомком гаплогрупи P (можливо центральноазійського походження) та є сестринською до гаплогрупи Q (американські індіанці, кети, буріши, селькупи, частково камчадали). Гаплогруппа R могла зародитися де-небудь в Центральній Азії між 24 000 та 34 300 р. тому, що й доводить попереднє дослідження. Там же від неї відокремилась її версія R1 (наряду з R2, яка зустрічається переважно в східній Індії серед дравідського населення, в Індокитаї та серед циган), відмічена мутацією M173. Дві основні субклади R1a (M17) та R1 b (M343) [124] (інші варіанти зустрічаються дуже рідко) є найбільш розповсюдженими в Європі та західній Євразії. Післе останнього льодникового максимуму носії обох версій вирушили до Європи. Версія R1a походить від мутації гаплогрупи R1, яка відбулася у чоловіка, що жив, близько 15 000 р. тому в Азії (виходячи з розповсюдження ліній R2 и R*) [122, 124, 161]. Давні форми субгаплогрупи є рідкісними та зустрічаються в Ц. Азії, Зах. Китаї, Афганістані, Індії [105]. Проте переважна більшість носіїв її – походять від переселенців з Європи, які хвилею охопили всю Євразію починаюси з IV-III тисячоліття до н. е (рис. 114) [122, 161].

Якою була мова носіів вказаної етнічної спільноти ми не можемо знати, проте найближчими родичами ІЄ за мовою є народи алтайської, фінно-угорської, картвельської, дравідійської мовних груп, що поширені в Азії. Проте вони можуть бути вторинними, як ті, що зазнали впливу ІЄ народів під час їх розселення, так як містять значну долю їх геному в своїх популяціях. Крім цього більшість філологів зараз не визнають цієї єдності. На схожість з цими мовами можуть претендувати індіанські мови, мови кетів, бурішів – близьких генетичних родичів ІЄ (аглютинативні мови, що іноді об’єднуються в 2 макросім’ї америндську та сино-кавказську).

Рис. 114. Поширення носіїв субгаплогрупи R1a1 в світі [122].

Більш близькі родичі – носії гаплогрупи R1 b, які за окремими свідченнями розмовляли кавказькими хуритською, урартською та хаттською мовами, що можливо були предковими для нахсько-дагестанських народів [123]. А ці мови мають також риси сино-кавказських мов. Тому, можливо сино-кавказький суперстрат наклався на кроманьонський Європейський субстат, що призвело до виникнення складених (флективних) мов ІЄ. Зараз переважна більшість носів субгаплогрупи R1a – це носії ІЄ мов (слов’яни, балти, частина германців, індійці, пакистанці, таджики, пуштуни, східні іранці) [122]. Проте є і народи, що належать до тюркської та фінно-угорської мовної сімей. Проте вік указаної гаплогрупи у них в популяціях менший, та майже всі її версії мають Європейське походження (Z93) [122]. Найбільше поширення R1a має в Середній та Південній Азії, в Центральній та Східній Європі: у памірців-ішкашимі (82,5 %), киргизів (64 %), народів Алтаю (до 50%), хунджанських таджиків (до 60%), пуштунів (40%), талишів (50%), у брахманів індійських штатів Західна Бенгалія та Уттар-Прадеш дана гаплогрупа зустрічається з частотою 72 % та 67 % відповідно, у хотонів в Монголії (64 %), серед лужичан (63 %), у білорусів (60 %), у поляків (близько. 56 %), у українців (43-54 %), у росіян (50 %), у кубанських ногайців до 50 %, у латишів (39 %), у литовців (34 %), у казанських татар та мишарів (до 34-44 %), у башкир (26 %) (у башкир Саратовської та Самарської областей до 48 %), у карачаївців та балкарців від 20 до 34 %. Помірно розповсюджена в скандинавських країнах (23 % в Ісландії, 18-19 % в Швеції та близько. 27 % в Норвегії), в Ірані (від 4 до 25 %)[122, 161]. На рис. 116 зображено схему розділення основних кластерів цієї гаплогрупи, яка доводить походження всіх гілок її переважаючої версії R1a1 саме з Європи [122].

Гаплогрупа R1a також була виявлена під час палеогенетичних досліджень в рештках носіїв Європейських археологічних культур – бойвих сокир, культури полів поховальних урн, азійських – андронівської, пазирикської, афанасівської, тагарської та таштикської (предки хакасів, шорців, киргизів, теленгітів, алтай-кіжи, тубаларів, хотонів, телесців та киргизів), карасукської, у жителів давнього Танаїсу, у тарімських мумій (R1a1a), у представників еліти хунну в Duurlig Nars (предки тюрок), у давніх жителів Південного Оленячого острову на Онежському озері, у одного представника культури шнурової кераміки (бойвих сокир) із Есперштедту та у двох із саксонської печери Ліхтенштейн, у одного представника культури полів поховальних урн із Хальберштадта та двох із Эйлау [62, 84, 85, 114, 122, 147, 148].

Зі схеми на рис. 115 видно, що розділення гілок субгаплгрупи відбулося ще до 5 тис. до н. е (більш ніж 7 тис.р. тому) [122].

Рис. 115. Розподіл кластерів субгаплогрупи R1a1 [122].

Першими відокремились представники гілки YP1041-YP1070, що є рідкісною та розповсюджена в долині Дунаю (можливо побічні потомки культур Вінча, старчево-криш, лінійно-стрічкової кераміки або Баден) [68, 89, 119]. Це підтверджує роль культур «старої Європи» в етногенезі ІЄ. Особливо цікавою були культури Старчево-Кріш та Вінча. Культуру Старчево-Кріш датують якраз 7-5 тис. до н. е [68, 89]. Носії культури відносились до середземноморської раси, що сильно виокремлювало їх серед місцевих мезолітичних кроманьонців, потомків культури Лепенського Віру). Старчево-крішська культура мала анатолійські витоки [150]. Особливо цікавою є знайдена характерна біла розписна старчевськая кераміка, схожа на малоазійську. В той же час, старчевська культура не була найдавнішою неолітичною культурою Балкан – їй передували культури монохромної кераміки (Крайніци), Ходжа-Чешме III/IV та Неа-Нікомедія (червона на кремовому кераміка), синхронні анатолійським культурам Улуджак V/IV и Хаджилар VI. Проте саме вона стала культурою, що вплинула на формування першої хвилі культур лінійно-стрічкової кераміки, на Буго-Дністровську землеробську культуру, а відповідно й на Дніпро-Донецьку археологічну культуру [69, 96, 97]. Розпочинається процес граціалізації кроманьонців та поширення сільського господарства. Наступною хвилею була сформована на базі первинного ареалу цієї культури культура Вінча, яка вплинула на наступні етапи розвитку культур лінійно-стрічкової кераміки (рис. 117). Культура Вінча (Турдаш, Градешниця) – північнобалканська археологічна культура епохи неоліту (Стара Європа, 5500–4500 рр. до н. е.) [119]. Носії культури Вінча займались хліборобством та тваринництвом. Культура Вінча генетично пов'язана із землеробськими культурами Малої Азії (Чатал-Хююк) [159], нова експансія яких мирно накладається на Старчево-Крішський субстрат. Довів спорідненість з малоазійськими культурами дослідник культури Вінча сербський археолог Мілое Васич. Північно-західні популяції носіїв Вінча можливо брали участь у формуванні культури Лендель, східні – Гумельниці (предкова для Трипільської культури). Культура Вінча зникає після 4300–4200 рр. до н.е. внаслідок занепаду господарства, викликаного кліматичними змінами. Культура Вінча також могла бути пов'язана із пеласгами, які, за свідченням ряду античних авторів, населяли Грецію до греків. Поселення, віднесені до культури Вінча, представлені землянками з глиняними печами. На пізній стадії зустрічаються укріплені поселення, що пов'язують або з

 

Рис. 116. Ареал розселення носіїв культури Вінча [119].

 

війнами, або зі збільшеною соціальною диференціацією. З'являються мегарони (будинки знаті або будинки общинних зібрань) близько 5000-4500 р. до н. е. Хати-мазанки з двосхилими дахами налічували до п'яти кімнат, підлога була дерев'яною. Над входом в будинок прикріпляли виліплену з глини голову бика. Це дуже нагадує малоазійські культури. Після 5000 р. до н.е. виникають великі поселення площею від 10 до 100 га. Серед артефактів зустрічається кераміка (рис. 117) [119] та антропоморфні статуетки з піктограмами (зокрема, Тертерійські таблички і, так звана, Табличка з Діспіліо, Греція). Тертерійські таблички (близько 5400 р. до н.е) виготовлені з каменю-пісковику. Носії культури Вінча були знайомі з плавкою міді, що дозволяє віднести дану культуру до енеоліту. На території сучасної Сербії розташована найдавніша шахта для видобутку металу в Європі – Рудна. В культурі Вінча вперше крім інгумації (трупопокладення) зустрічається кремація (трупоспалення) з похованнями в урнах. Фіксується культ сонячних божеств.

Рис. 117. Кераміка культури Вінча: 1-грушоподібний посуд, 2 – лицева кришка [119].

 

Саме від неї на північ розповсюджуються культури Бодрогкерестур-Горнешти, Тисополгар-Романешти, Лендель, Рьоссен, а потім і культура лійчатого посуду (КЛП), Баальбергська культура, що практикують при похованнях як кремацію так і інгумацію (в зігнутому стані, чоловіки на правому боці, жінки – на лівому, іноді в мегалітичних конструкціях з кам’яних плит) [21-23, 33-39, 50-53, 68, 69, 89, 96, 97, 145, 148]. Розвиток ІЄ спільноти далі саме пов'язаний з останніми групами історичного населення Європи. Далі, близько 6 тис. до н. е. відкремлюється кластер гаплогрупи R1a – CTS4385, також поширений серед кельтського та частково германського населення Європи (релікт культури лійчатого посуду – КЛП, та Міхельсбергської культури, можливо тохар Чумурчекської культури (мт-ДНК – T, H)) [33-39, 123, 145]. Особливо важливою для розвитку ІЄ спільноти була культура лійчатого посуду [21-23, 33-39, 50-53, 123].

Культура лійчастого посуду, КЛП (рис. 118, 119) (англ. Funnel Beaker culture, нім. Trichterbecherkultur, TRB) – мегалітична культура (4000 – 2700 рр. до н. е.) епохи пізднього неоліту [33-39, 145, 148]. Ареал КЛП на півдні досягав Чехії, на заході – Нідерландів, на півночі шведського міста Уппсала, на сході – гирла Вісли. Під час свого розвитку асимілювала місцеву культуру кроманьйонського походження Ертебелле. В культових спорудах КЛП (мегаліти, земляні вали) помітний вплив культур Центральної Європи, похідних від культури лінійно-стрікової кераміки В той же час, в кераміці та знаряддях КЛП помітна схожість з більш пізньою культурою шнурової кераміки. Культуру лійчастого посуду (КЛП) характеризують укреплені поселення до 25 га. В основному вони локалізовані на берегах біля поселень попередніх культур. Складаються з будинків, побудованих з глинобетону, розміром приблизно 12×6 м, розрахованих вже на одну сім’ю. Споруди будували навколо монументального поховання, що знаходилося в центрі поселення. Поховання різноманітні: в простих земляних могилах, дольменах (рьосе), коридороподібних гробницях, в курганах, але інгумація переважала. Найдавніші могили були камерами з дерева всередині довгого могильного пагорбу, яку зверху закривали купою землі, а вхід завалювали каменем. Вважається, що вони не були призначені для всіх носіїв культури, і в них розміщували тільки тіла еліти суспільства. В могили також клали кераміку, вірогідно з їжею, та втроби з каменю. Також вироби знаходять в річках та озерах біля поселень TRB, при цьому практично всі 10 тис. сокир цієї культури, вінайдених в Швеції, були втоплені в водоймах. Крім могил будували вже великі культові центри, оточені палісадом, ровами та валами. Найбільший з них, територія якого займала 85 000 м², знайдений на острові Фюн. Культура отримала назву через характерну форму кераміки: стаканів та амфор з верхівкою в вигляді лійки, призначених для пиття. На одній з них є найдавніше зображення колісної повозки (чотире колеса на двох вісях), вік якого – близько 6 тис. р. Кам’яні бойові сокири за формою нагадуть поширені в той час в Центральній Європі сокири з міді. Відомий був плуг. Розводили овець, кіз, свиней, великий рогатий скот, прте займались також охотою та рибальством. На невеликих полях висівали пшеницю таи ячмінь. Через виснаження грунту часто переселялись з місця на місце, проте на невеликі відстані, залишаючись в одномй й тому ж регіоні. В районі Мальмйо займались гірською справою, добуваючи в шахтах кремінь та обмінюючи його на продукти інших культур Швеції. Імпортували вироби з міді, особливо ножі та сокири, з Центральної Європи. В даній культурі були представлені, серед інших носії гаплогрупи I1 y-хромосоми. Серед мітохондріальних гаплогруп відмічені H, J та T. Особливо цікавим є її варіант – Баальбергська культура ( 3800–3500 рр. до н. е.), що існував в верхній та середній частині Ельбы. Поховання здійснювались в курганах, в яких могли відбуватися багаторазові під захоронення [33-39, 145, 148].

Рис. 118. Культури старої Європи: зеленим виділена – культура лійчатого посуду, бурим – Лендель, червоним – Трипілля, фіолетовим – Вінча, синім – лінійно-стрічкової кераміки [145].

 

Основне поховання могло бути всередині кам’яної цисти, із змішаними поховальними дарунками. Знайдена типова кераміка культури бойових сокир, а також окремі зразки культур, що межували зі сходу та півдня (баденської культури та культури Бодрогкерестур). Тіло клали так як це робили в «ямній культурі», тобто зігнутим на правому боці. Пізніше місця поховань Баальбергської культури неодноразово використовувались більш пізніми культурами – кулястих амфор, унетицької та рядом інших, при цьому покладення рук на рот є нехарактерним для курганних культур [21-23, 50-53, 147]. Крім того, проти ототожнення Баальбергської культури з курганною свідчить той факт, що типові для степів форми курганів в культурі не були представлені, а антропологічні дані мерців вказують скоріш на місцеве, а не східне походження. Також не помітно надлишкового використання вохри, характерного для східних поховань. У представників Баальбергської культури із німецького Кведлінбургу (№ I0559), що жив 3645–3537 р. до н. е., була виділена y-хромосомна гаплогруппа R* та мітохондріальна гаплогрупа HV 6’17. Моливо саме від цієї версії походять культури шнурової кераміки та кулястих амфор.

1 2

Рис. 119. Предмети культури лійчатого посуду: 1 – лійчатий кубок; 2 – бойова сокира [148].

 

Наступним десь в 5 тиячолітті до н. е. відбувається розділення кластеру Z645-Y1798 (можливо баальбергський варіант культури лійчастого посуду), носіїв сатемної гілки ІЄ мов на дві великі гілки: Z 283 (можливо культура кулястих амфор та к. бойових сокир, або шнурової кераміки) та Z93 (можливо R1a-компонент середньостогівської або ямної культур, предки частки греків, вірмен, «арійських» народів та відповідного компоненту у складі тюркських, алтайських, семітських та фінно-угорських народів Сходу) [3, 84, 85, 114, 122, 181]. В цей час зі сходу Європи починають з’являтися представники степових чабанських культур, батьківщиною яких були степи та лісостепи між Дніпром та Уралом, а також територія Кавказу [65, 70, 73, 75, 80, 87, 89, 92, 93, 94, 95, 115, 123, 149, 150, 154, 167]. Ці народи з’явилися від культур кавказького неоліту та були в той же час предками хуриттомовних племен Близького Сходу (хурити, шумери, хатти, гутії, урарти, носії Самарської, Майкопської, Куро-Аракської, Хвалинської, Ботайської, Сутардинської культур. Саме цю експансію Марія Гімбутас та Фредерік Кортланд сприймають як переселення носіїв ІЄ мов до Європи, хоча вона розпочалася дещо пізніше, ніж початок розпаду ІЄ мовної єдності. Вони приймають певну участь в формуванні КШК, середньостогівської, ямної, катакомбної культур (відповідно Самарська, Хвалинська, Майкопська та Куро-Аракська культури). Аналізи геному носіїв південної ямної культури, що формувалась переважно на базі Майкопської культури свідчать про її належність до носіїв гаплогрупи R1b, центром поширення та кладового різноманіття якої є саме регіон навколо Кавказу. ЇЇ носії також прийшли в околиці Європи з Центральної Азії, проте дещо пізніше. Носії версії гаплогрупи R1a1 – Z93 разом зі східними чабанами та кочівниками заселили територію Північного Причорномор’я, ініціювавши певним чином появу середньостогівської (відокремились еліни), ямної (вірмени, фрігійці), катакомбної (фракійці), абашівської, зрубної, андронівської культур (індоіранці, або арії) [33-39, 84, 85, 114, 122]. Далі відбувся розпад культури бойових сокир (рис. 120), що заселили майже весь простір континентальної Європи (за виключенням країн средземноморського та західного атлантичного регіонів, де продовжували жити неасимільовані до індоєвропейці кроманьйонці (пікти, лігури), та півночі Скандинавії, де жили предкисаамів), яка мала варіанти в вигляді культур поодиноких поховань, к. кубків з потовщеним піддонням, к. альпійських свайних поселень,

Рис. 120. Культури мідного віку Європи [147].

 

богемсько-моравської к., малопольської к., к. Злота, к. човникових сокир, жуцевської к., середньодніпровської к., фатьянівської та баланівської к. (ховали чоловіків з бойовими кам’яними сокирами в скорченому стані на правому боці, жінок – на лівому головами на південь) близько 3500 р. до н.е., можливо в період з 3200 р. до н. е./2300р. до н. е. – 2300 р. до н. е./1800 р. до н. е., на культури носіїв різних варіантів кластеру Z282 (M458, Z280, Y2395-Z284) [122, 181]. Інші назви, «шнурової кераміки» та «поодиноких могил» основані на характерному способу орнаментації кераміки (в вигляді відбитків шнурів) (рис. 121) та поховальній обрядності [21, 23, 147].

Рис.121. Посуд культури шнурової кераміки. Сокири культури човникових сокир[147].

 

Кластер Y2395-Z284 (R1a1a1b1a3) приблизно відповідає предкам германських народів та відповідно ястрофській культурі та культурі човникових сокир. Кластер Z280 (R1a1a1b1a2) відповідає приблизно Сосницькій, Лебедівській, Юхновській, частково Милорадівській, Фатьянівській, Бондарихінській культурам, які мають відношення до балтійських народів (частина з яких злилася зі слов’янами – галінди, летгали, земгали, ятвяги, аукшайти, деремели, криви). Цей маркер входить до складу фнських народностей Східної Європи (мордва-ерзя, чудь, мурома, меря, тощо), що свідчит про певний етап асіміляції балтів фінськими народами (Бондарихинська та Фатьянівська культури). Третій кластер – M458 /PF6241 (R1a1a1b1a1) пов'язаний власне зі слов’янами – венедами, ругами, можливо бастарнами (Стжижовська, Поморська, підклошевих поховань, Тшинецька, частково Пшеворська, Милоградська, Зарубинецька, Пражська археологічні культури). Існують і некласифіковані кластери розповсюджені серед кельтських та германських народів, які відповідають тим етносам, що були поглинуті протокельтською унетицькою культурою, що походила від культури дзвоноподібних келихів Іберії (Іспанія) [89]. Носії двох останніх кластерів злилися в одне етнічне об’єднання вже в історичні часи з виникненням Київської археологічної культури (2-5 ст. н. е), яка вважається першою власне слов’янською та від якої походять Пражсько-корчацька, Суково-Дзедзинська культури (склавини – предки західних та східних слов’ян) та Пеньковська, Колочинська, Тушемлинська культури (анти – предки східних слов’ян та частково південних). Таким чином генеалогія слов’ян від часів культури Вінча вірогідно є наступною: культури Старчево-Криш та Вінча – культури західної лінійно-стрічкової кераміки (Лендель-Тиса, Рьоссен, Бодрогкерестур) – культура лійчатого посуду та Баальбергська – культура кулястих амфор – культура шнурової кераміки, або бойових сокир – різні культури Східної та Центральної Європи (Сосницька, Лебедівська, Юхновська, Стжижовська, Милоградська, Тшинецька, Пшеворська, Зарубинецька, Пражська, підклошевих похвань) – Київська культура – слов’янські культури історичних часів [21-23, 33-39, 50-53, 100, 147]. Характерною рисою всіх зазначених культур є надзвичайно консервативна риса – поховання в кам’яних, або дерев’яних конструкціях, часто під курганним насипом інгумація в позі ембріона на боку – у балтійської гілки (чоловіки – на правому, жінки – на лівому), або кремація з похованням залишків в спеціальних поховальних урнах – у венедської.

Вихідним антропологічним типом словян є тип культури шнурової кераміки – кордиди, що був предковим для частини населення нордійського, балтійського (балти, східні балти, тощо), альпійського (горіди, карпатиди, тощо), біломоро-балтійського, понтійського (північний та степовий понтійські підтипи), динарського (норики, нижньодунайці, тощо) антропологічних типів (рис. 122) [7, 17, 25, 147].

Певну роль відіграли в його формуванні інші антропологічні типи. Представників культури бойових сокир іноді розглядають як особливий варіант середиземноморської раси, що відрізняється як від середиземноморців, так і від кроманоїдів (зараз антропологічні типи борребі, брюн, кавкасіон).

Характерні його риси (рис. 123, 124):

· Зріст – середній, високий

· Цефальний індекс – долихоцефалія

· Склепіння черепу – високе

· Лоб – високий, відносно крутий

· Лицевий індекс – лептопросопія

· Ніс – вузький, довгий

· Нижня щелепа – вузька, підборіддя виражене

· Очні орбіти – низькі

 

1	2
3	4
5	6
Рис. 122. Різні варіанти антрополгічних типів людей, близькі до типу культури шнурової кераміки, або бойових сокир:1, 2 – чоловік та жінка к. кулястих амфор; 3, 4 – чоловік та жінка фатьянівського варіанту к. шнурової кераміки; 5 – жінка к. шнурової кераміки (Германія); 6 – чоловік зрубної к. (похідна від культури кулястих амфор) [157]

 

 

Рис.123. Череп представника типу культури бойових сокир (о. Готланд, Швеція).

 

Зокрем є помітним рельєф черепу, його массивність, міцніша щелепа, вище склепіння черепу як у кроманьонців, проте більша його витягнутість та грацильність, як у середземноморців (рис. 124, 125).

 

Рис. 124. Череп представника середземноморської малої раси.

 

В складі культури бойових сокир були виявлена R1a гаплогрупа у-хромосоми чоловіків та мітохондріальні гаплогрупи – HV, H, I, J, K, T, U, W, X, ті самі, які домінують у слов’ян.

Проте таке вирішення проблемаи не було б повним без огляду на «курганну гіпотезу» Марії Гімбутас, яка пропонувала виникнення ІЄ мов внаслідок вторгнення кочовиків степу між Уралом та Дніпром в Європу з наступною асиміляцією місцевих культур «Старої Європи». Проте, як вже було зазначено вище, в генетичному плані, у відповідності до маркерів чоловічих у-хромосом, це були популяції, де домінувала гаплогрупа R1b, в той час як більшість індоєвропейців були носіями маркеру R1a. Але в геномі українців, особливо у західних їх популяцій відсоток маркеру R1b може сягати 15%, у чехів – до 35%. Розглянемо історію поширення носіїв цього маркеру.

R1b — гаплогрупа, найпоширеніша в Західній Європі та на Південному Уралі (рис 125) [123]. Виникла 16 тис. р. тому, як і попередня, близька до неї гаплогруппа в Азії (дані зі стоянки Мальта). Зустрічається в наш час в Центральній Азії, Східній Європі, Північній Африці, Західній Азії. Після міграцій європейців в Америку та Австралію вона має значну долю й там.

Рис 125. Поширення гаплогрупи R1b в світі[123].

Визначається однонуклеотидним поліморфізмом M343, відкритим в 2004 році. З 2001 по 2005 роки R1b визначали особливістю сніпу ОНП P25. Спочатку вважали, що R1b є корінною для Західної Європи, тому що там вона переважає. Проте згодом було доведено, що гаплотипи R1b демонструють велике різноманіття малих побічних гілок в Анатолії та на Кавказі, ніж в Європі. Цікавим є те, що давні греки практично ототожнювали населення Кавказу (Іберія) та сучасної Іспанії (Піренейський півострів). Відомі іберійці й