Тема: Моральна культура спілкування та етикет

План:

1. Сутність спілкування, його мета і моральний сенс.

2. Основні типи, принципи та суперечності спілкування.

3. Моральна культура спілкування, її зміст і вияви.

4. Етикет як морально-естетична культура спілкування.

 

Людське життя безпосередньо пов’язано із спілкуванням, сфера якого є тим фокусом, де зливаються як вічні, так і щохвилинні людські проблеми. Оволодіти наукою і мистецтвом спілкування прагнуть, напевне усі культурні люди. Хоча би по свідомо, кожна людина мріє про те, щоб завжди вільно почуватися як з «ближнім», так і з «стороннім», бути завжди бажаною, справляти приємне враження, приносити радість собі й оточуючими.

Успіх чи неуспіх у стосунках супроводжує нас від народження до самої смерті. На роботі, крім професійної майстерності, величезне значення має вміння (чи невміння) встановлювати й підтримувати добрі стосунки з людьми. Те саме можна сказати і про взаємини з протилежною статтю. Також у ставленні до друзів, колективу, суспільства в цілому.

Скількох непотрібних сварок, нарікань, конфліктів можна було б уникнути, якби люди знали і вміли формувати високу культуру стосунків! У наш час формування культури спілкування передбачає перш за все оволодіння знаннями про основні закономірності процесу спілкування, уміння аналізувати хід і результати спілкування з точки зору його моральної наповненості і ділової ефективності, розуміння механізмів взаємодії між людьми.

Важливим залишається і знання конкретних норм і правил, які регулюють спілкування між людьми, в даному випадку, етикету. Практичне ж оволодіння культурою спілкування передбачає формування певних якостей особистості – комунікативних здібностей, тобто здібностей до спілкування.

Розглянемо, що ж таке спілкування. Які його зміст і типи. В чому полягає моральна культура спілкування?

1. Сутність спілкування, його мета і моральний сенс.

Спілкування – особлива форма людської взаємодії і міжособистісних взаємин, комунікативна діяльність.

Люди не можуть нормально жити, обмінюватися досвідом, трудовими і побутовими навичками, не контактуючи один з одним і не впливаючи один на одного (прямо чи опосередковано). Без спілкування не може відбуватися повноцінний розвиток людини як особистості і суб’єкта діяльності. Між особове спілкування становить собою персоніфіковану форму суспільних відносин.

За своєю природою спілкування – соціально-психологічне явище. Як показали соціально-психологічні дослідження, основні психічні здібності, властивості, якості і характеристики особи, форми її поведінки й діяльності формуються в процесі спілкування з іншими людьми.

Роль спілкування у становленні особи переоцінити неможливо: «Тільки у спілкуванні, у взаємодії людини з людиною розкривається людина в людині, як для інших, так і для самого себе», - писав М.Бахтін. спілкування є обов’язковою умовою формування загального інтелекту, розвитку емоційної сфери і волі людини. (Тут можна навести красномовний приклад з дитиною, яка жила у зграї вовків). Спотворене, порушене спілкування веде до деформації внутрішнього світу і психічних властивостей особи. Розвиток індивідуальної свідомості також неможливий без спілкування.

Метою спілкування є планування і координація спільної діяльності індивідуума або суспільства в цілому, тобто воно обслуговує іншу, не комунікативну діяльність. Ця продуктивна діяльність може мати як матеріальний характер (матеріальні об’єкти – носії соціальних цінностей – знаряддя, предмети, засоби людської праці), так і духовний (ідеї, думки, ідеали, цінності).

Можливі цілі спілкування надзвичайно широкі і знаходяться за межами самого спілкування, тобто спілкування здійснюється задля чогось: отримати чи надати матеріальні блага (предмети, послуги), забезпечити взаємодію при виконанні спільної роботи (практичної і теоретичної), дістати чи передати ті чи інші дані, змінити стан, допомогти іншому у вирішенні його духовних проблем, виробити власне ставлення до важливих явищ життя тощо.

Спілкування – це суб’єкт-суб’єктні відносини із зворотнім зв’язком, і залежить воно перш за все від цілей і цінностей, на які орієнтується.

У процесі спілкування люди не тільки формують свої уявлення про світ, доходять взаєморозуміння, знаходять «спільну мову». Спілкування – це одночасно обмін діями, вчинками, думками і почуттями, переживаннями з іншими людьми, а також звернення людини до самої себе – до власної душі, спогадів, совісті, мрій. Все це складає зміст спілкування. По суті своїй спілкування являє собою форму творчої активності, яка допомагає виявити і розкрити різні грані особистості.

Для культурного розвитку людини спілкування стає потребою, його відсутність сприймається як тяжка, непоправна втрата.

Потреба у спілкуванні не у всіх однакова, вона залежить від цілого комплексу біосоціальних характеристик людини (темпераменту, психічної спрямованості особи – екстраверти й інтроверти, цінностей, норм, принципів, традицій, стану здоров’я, нервової системи тощо). Поряд з потребою у спілкуванні можна говорити про здібність до спілкування (тобто про практичне оволодіння його нормами і правилами).

Спілкування інколи є практично єдиним способом задоволення людських потреб, однак було б невірним заперечувати самоцінність людського спілкування як засобу духовної взаємодії і формування особистості. Кожна людина – молода чи похилого віку – завжди дуже хворобливо переносить стан самотності, відірваність від оточуючих. Змінюються об’єктивні і суб’єктивні умови спілкування, загально соціальні та індивідуальні ціннісні орієнтації, засоби, форми сучасного спілкування, але потреба у спілкуванні у людей ніколи не зникає.

Призначення і сенс спілкування в тому, щоб людина самовизначилася, самовиразилася, само реалізувалася, самоствердилася, взаємозбагатилася у процесі взаємодії з іншою людиною, яка являє собою вищу цінність у спілкуванні, тобто вона є «дзеркалом», в якому людина пізнає самого себе.

«Все життя ми прищеплюємо собі одні властивості і намагаємося придушити інші, все життя свідомо чи несвідомо наслідуємо, все життя, знаючи про це, чи не знаючи, граємо своїх батьків, друзів, знайомих, героїв кіно, літератури й ще незлічений легіон різноманітних персонажів, спільне ім’я яким – історія. Навіть якщо ми із себе нікого не «корчимо», вони «творять» нас. Крізь нашу тілесну оболонку, як постояльці готелю, проходять багато різних «я», - відзначає В.Леві.

Саме у спілкуванні людина має можливість дізнатися, хто є та особа, з якою вона спілкується, встановлює стосунки, визначити погляди, почуття, світосприйняття, цінності, установи. І, сприймаючи іншу особистість, може зрозуміти особистість у собі, самоствердитись. Саме це спілкування сприяє самовираженню, реалізації і презентації свого внутрішнього світу, своєї людської гідності. Тому призначення і сенс спілкування полягає у визнанні цінності іншої людини, як самої себе, і через це, - визначення своєї людської, моральної цінності, реалізації її. Спілкування, як ніяка інша діяльність, спроможна вдовольнити цю людську потребу.

Але якщо людина бачить вищу цінність тільки в самій собі, якщо ставити перед собою неблагородні, корисливі цілі, якщо інша людина для неї є тільки засобом для досягнення особистих цілей, то таке спілкування можна назвати тільки аморальним і безкультурним.

Визначення цінності кожної людини виявляється у конкретних вчинках, оцінках, поглядах, міркуваннях, а також у міміці, жестах, умінні виділити позитивні якості й ставити їх вище окремих недоліків.

2. Основні типи, принципи та суперечності спілкування.

Оскільки спілкування являє собою форму між особових стосунків, то можна навести таку умовну його класифікацію (типологію), причому кожний із типів є одночасно етапом становлення і поглиблення стосунків:

- Етикетний тип спілкування (формальний, неглибокий рівень в основному ролевої взаємодії, наприклад: покупці, пасажири, глядачі, болільники тощо);

- Діловий тип (спілкування відбувається з приводу виконання тих чи інших соціальних функцій, які сформували групу, наприклад: співробітники, члени навчального, студентського, армійського колективу тощо).

Діловий рівень (тип) легко переходить у такі:

- Товариський, який характеризується становленням ціннісного визнання один одного, наприклад: серед колег, однокласників, товаришів по роботі, навчанню, команді;

- Приязний тип – включає дружні стосунки (значна частина дозвілля, вільного часу проводиться разом; характеризується спільністю інтересів, ціннісних орієнтацій, цілей тощо);

- Інтимний тип (формується нова єдність, цілісність; включає кохання, родинні стосунки, стійку тривалу дружбу, перш за все, в сім’ї).

Окремим типом можна виділити і спілкування із самим собою (внутрішні діалоги, мрії, спогади тощо).

Ці умовно виділені типи спілкування включають у свою чергу, різні види й типи спілкування залежно від: глибини стосунків, особливостей їх суб’єктів, тривалості, охоплення, дистанції між суб’єктами, спрямованості на загальнолюдські цінності.

Так, наприклад, у діловому типі спілкування можна виділити такі види: офіційне і неофіційне спілкування, службове і позаслужбове.

Інтимний тип, наприклад, включає такі види, як дружнє і сімейне спілкування; останнє, у свою чергу, виступає у таких формах, як батьківське, подружнє, любовне (сексуальне, релігійне).

На види і форми спілкування впливає також вік (між суб’єктами одного віку або різновікове спілкування), стать (одностатеве, різностатеве), національність (між суб’єктами однієї національності або міжнаціональне спілкування), релігійна, партійна або інша приналежність (релігійне спілкування, внутрішньопартійне, між партійне), спілкування у сфері дозвілля (художня самодіяльність, фізкультура тощо).

Спілкування не може бути позаморальним. Незалежно від типу воно може бути моральним або аморальним залежно від суб’єктивних установок, інтересів, цінностей і ціннісних орієнтацій суб’єктів спілкування. У зв’язку з цим постає питання про протиріччя спілкування.

Розвиток моральних відносин між суб’єктами не може бути позбавлений якихось протиріч. Навпаки, воно здійснюється через динаміку зіткнення різних протилежних тенденцій і наступне вирішення протиріч між ними.

Вихідними, неподільними одиницями будь-якого акту спілкування є два індивіди, кожний з яких відрізняється своїми індивідуальними якостями світосприйняття, живе у своєму індивідуальному просторі й часі, бачить, чує відчуває, розуміє, говорить, перебуває у своєму колі явищ і предметів (житло, кухня, меблі, одяг тощо дають уявлення про людину). Подібна нетотожність людських індивідуальностей, їх духовних світів – це величезне благо для суспільства, що відкриває нескінченні можливості духовного взаємозбагачення людей. У спілкуванні з тими, хто не схожий на нього, людина набуває нових соціальних якостей, розкриває та удосконалює вже набуті.

Разом з тим, несхожість людей один на одного має і другий бік. Що відчутніші відмінності в характерах, поглядах, вихованні, навчанні, рівнях культури у взаємодіючих суб’єктів, то більше можливостей для виникнення гострих суперечностей між ними.

Звідси випливає, що протиріччя спілкування можна розділити на два типи:

- Протиріччя конструктивного характеру, які ведуть до розвитку, поглиблення, удосконалення стосунків;

- Протиріччя деструктивного характеру, які ведуть до руйнування стосунків.

Щоб виявленні протиріччя не стали згубними для між особового спілкування, не надали йому деструктивного характеру, не зруйнували можливості взаєморозуміння і міжсуб’єктної кооперації, від індивідів вимагаються активні зусилля певного роду. Здатністю (готовністю, бажанням, уміння) до подібних зусиль і визначається характер соціально-моральної активності особи, рівень її моральної культури.

Які ж конкретні зусилля вимагаються від індивіда перед лицем реальних комунікативних протиріч (тобто протиріччя спілкування)?

Головне завдання суб’єктів комунікації полягає в тому, щоб не просто зафіксувати виявлене протиріччя в його почуттєво-дотиковому вигляді, а шляхом раціонально-рефлективної діяльності моральної свідомості чітко сформулювати його як проблему, що вимагає рішення. Прийнявши вигляд проблеми, протиріччя хвилює моральну свідомість, примушує суб’єкта мобілізувати всі свої сили і здібності на її вирішення. Для цього необхідно знайти витоки, причини даного протиріччя, дослідити діалектику стосунків протилежностей.

Потім виявляються шляхи подальшого розвитку даного протиріччя і можливості його вирішення. Ось такі основні етапи аналітичної діяльності з вирішення комунікативних протиріч. Обов’язково треба запам’ятати, що там, де протиріччя намагаються залишити в «замороженому», «законсервованому» вигляді, де намагаються робити вигляд, що їх не існує, їх деструктивний потенціал від цього не зменшується, а навпаки, збільшується.

Своєчасне вирішення кожного конкретного комунікативного протиріччя дозволяє підняти між особове спілкування на якісно інший рівень.

Вирішуючись і знищуючись, комунікативні протиріччя не зникають повністю. Їм на зміну приходять нові протиріччя, які вимагають, у свою чергу, також конкретних зусиль з боку суб’єктів для їх вирішення.

Слід виділити основні моральні принципи спілкування: рівність, любов, співчуття, доброзичливість, альтруїзм, повага, толерантність, уміння вислухати, делікатність, тактовність, довіра.

Аморальне ж спілкування будується на таких принципах, як егоїзм, користь, особиста вигода, помста, неповага тощо.

Процес спілкування забезпечується такими засобами, як: мова (слово), погляд, міміка, поза, манера, послання (лист, записка, фотографія), мода.

Отже, міжособове спілкування – це жива форма соціальної дійсності, яка розвивається шляхом діалектичних протиріч, що складають її. Знайти шляхи вирішення протиріч спілкування своєчасно, найбільш оптимальним і найменш болючим способом – завдання суб’єктів моральної культури, які протистоять один одному.

3. Моральна культура спілкування, її зміст і вияви.

Моральна культура спілкування є різновидом людської діяльності, коли соціально-моральна активність спрямована на вирішення комунікативних протиріч таким чином, щоб перемога все-таки залишалася за принципами гуманізму й соціальної справедливості.

Саме специфічні людські способи поведінки, які забезпечують гармонійний перебіг процесу спілкування між людьми, і називається культурою спілкування.

Моральна культура спілкування невід’ємна від моральної культури особи, випливає з неї і являє собою ступінь засвоєння морального досвіду попередніх поколінь у вигляді знань, умінь, навичок, почуттів, установок.

Моральна культура особи включає: культуру моральної свідомості, культуру моральних почуттів і культуру моральної поведінки. Ці складові характеризують рівень засвоєння і реалізації моральності кожної конкретної соціальної особи.

Спілкування є мірилом (дзеркалом) моральної культури людини. Моральна культура спілкування, зокрема включає: знання культурних моделей поведінки (загальних зразків, етикетних правил, стратегій) і уміння їх адекватно використовувати в кожній конкретній ситуації спілкування.

Будь-який людський контакт виникає за умов певного культурного середовища, учасники спілкування займають ті чи інші соціальні позиції. Моделі поведінки, які визначаються загальнокультурними установками і соціальною роллю, утворюють соціокультурну матрицю спілкування. Ця матриця і дає нам готові форми поведінки. Коли учасники спілкування виступають у формалізований контакт у звичайній, часто повторюваній ситуації, їм не доводиться винаходити способи поведінки, вони мають можливість використовувати готові форми привітань, запропонованих культурною традицією, найбільш доречні у даний момент, конкретизуючи звертання називанням імені того, до кого звертаються).

Якщо ж ситуація і правила поведінки учасників не визначені одночасно традицією і правилами соціальної гри, пристосування доводиться виробляти самостійно. Ці пристосування неминуче будуть включати в себе і етикетні моделі, і відпрацьовані стратегії, але як поодинокі моменти цього нового, не стандартизованого пристосування. Можна сказати, що, пристосовуючись, людина виробляє стратегію, придатну для даної конкретної ситуації спілкування. Моральна культура спілкування особи в тому й виявляється, що на основі знань культурних моделей поведінки, застосовувані до нестандартної конкретної ситуації, адаптуючи вже відоме й усталене (тривале) до нового, нетипового.

Вироблення і втілення стратегій спілкування передбачає врахування психологічних закономірностей спілкування і цілий ряд умінь. Тут ми лише перерахуємо найважливіші з них: уміння координувати свою поведінку з поведінкою партнера на рівні психологічні взаємодії (враховується сила голосу, швидкість реакцій тощо), інтелектуальних операцій (врахування кмітливості співбесідника, його тезаурус тощо), уміння давати зворотній зв'язок, не викликаючи захисних реакцій, забезпечувати психологічну підтримку, здійснювати самопрезентацію. Всі ці вміння входять до структури комунікативних здібностей.

Отже, моральна культура спілкування особи являє собою, з одного боку, знання і володіння культурними інструментами спілкування і моральними нормами поведінки, які вироблені в ході соціально-історичної практики і прийняті в тій соціокультурній групі, до якої належить людина. З другого боку, це розвинені комунікативні здібності людини, вміння створювати гармонійне спілкування.

4. Етикет як морально-естетична культура спілкування.

Звання і виконання оптимальних моделей поведінки в конкретних, заздалегідь відомих, ситуаціях стосунків людей, тобто виконання етикету, є невід’ємною частиною культури морального спілкування, в цілому моральної культури сучасної особистості. Етикет, з одного боку, полегшує спілкування і взаєморозуміння між людьми, з іншого – зберігає гідність кожної особистості, сприяє гуманізації людських стосунків.

Важливість і необхідність етикету для кожної сучасної людини стала результатом розвитку і вдосконалення людських стосунків протягом багатьох століть, а також усвідомлення людством значущості кожної окремої особистості й необхідності для неї співіснувати із собі подібними.

Історія етикету налічує багато століть. Витоки його спостерігаються в ритуалах родоплемінного ладу, де він був пов'язаний із звичаями і традиціями, з певними соціальними діями, які вимагали суворого дотримання форми.

Уже в античні часи філософськи осмислюються правила етикету. Наприклад, Плутарх (меже І-ІІ ст. ст.) у «Римських питаннях» поряд з коментарями звичаїв, що історично склалися, пояснює смисл етикетно-ритуальних форм поведінки, які були обов’язковими для усіх членів суспільства. Дотримання правил пристойності є умовою доброзичливих стосунків між людьми і, разом з тим, умовою особистої душі. Багато простих істин, які зустрічаються у висловлюваннях грецьких і римських мудреців про правила поведінки, не втратили свого значення і сьогодні, вони складають частину нормативних моральних та етикетних вимог до сучасної людини.

Класичного вигляду етикет набуває в епоху феодалізму, абсолютних монархій. Тут він пов'язаний із життям дворянства і набуває форми зводу правил поведінки і спілкування при дворі монарха, який регламентував ієрархічну залежність свого оточення від голови держави, а також внутрішньо станові відносини. Це був придворний протокол, суворо встановлені порядок і форма поведінки при дворі государя, а також у світському суспільстві. Дотримання цих правил було обов’язковим для аристократії лише стосовно один одного. Від знання не тільки кар’єра, а й життя придворних і навіть самих монархів. Ці правила етикету не поширювалися на нижчих за станом.

Слід відзначити, що етикет, який виник як суто класове, станове явище, за своєю суттю був ширше станових меж. Практично він базувався на більш загальних людських потребах (у чистоті, охайності, красоті, доцільності дії); в духовно-змістовому плані – зберігав давні традиційні форми спілкування і звертання один до одного (наприклад: шанування жінки, батька, гостинність, вітання тощо). Правила пристойності, гарного тону, що були створені дворянським станом стали результатом свідомого перетворення «придворних норм» спілкування відповідно до ідеалів гуманності і вихованості. До норм етикету входили загальнолюдські ціннісні орієнтири, перш за все, ті, що відповідали потребам, які виникали щодо поваги гідності особистості і презентували культурний вигляд взаємодіючих індивідів.

У різні історичні часи етикет змінював свої риси, норми, значущість. Але завжди зберігав універсальні, загальновизнані форми ввічливості, такту, коректності, які мають значення естетичних і моральних потреб людського співіснування. Їх цінність перевірена часом. І в сучасному суспільстві етикет не втратив свого авторитету, більш того, він набув вигляду обов’язковості і став необхідністю для кожної сучасної людини.

Як визначити етикет?

Етикет – це сукупність правил поведінки, які регулюють зовнішні вияви людських стосунків.

В етикеті можна виділити ряд особливих видів: етикет дипломатичний, військовий, спортивний, етикет наукових спільнот, релігійний тощо, які регламентують поведінку і стосунки людей на прийомах, зустрічах у відповідних ситуаціях і мають специфічний кодекс необхідних норм.

Етикет сучасного суспільства – це, головним чином, форма стосунків людей у повсякденному житті. Це своєрідний вид угоди між людьми про те, що прийняте і є правильним у стосунках у конкретно-історичному суспільстві. Його виконання сприяє нормалізації людських стосунків

Людське життя, діяльність різноманітні, багатопланові, що зумовлено індивідуальністю кожної людини, яка створює своє життя. І тому, напевно, не можна охопити правилами етикету всі види та умови здійснення людського життя. Але ж усвідомлення типовості сфер суспільного життя і визначених ситуацій дало можливість виділити і згрупувати ці норми. Так, наприклад, існують правила поведінки в громадських місцях; службовий етикет; етикет знайомства, привітання, прощання; етикет різних видів спілкування; правила прийому, відвідування гостей, поведінки за столом; етикет стосунків між людьми різного віку, статі, соціального статусу, сімейний етикет. У кожній ситуації необхідно застосувати певні норми і правила. В цілому, ж етикет виправданий єдиним моральним змістом і своїм смислом.

Моральний зміст етикету зумовлений відповідністю і співвідношенням зовнішніх норм етикету й змісту моральної свідомості суспільства й особистості. Мається на увазі те, що зовнішні правила поведінки і спілкування базуються, перш за все, на моральних принципах. Найважливішим з них є «золоте правило» моральності – поводитися з іншими так, як ти бажав би, щоб вони поводилися з тобою. Важливими принципами етикету є також пріоритет старшого, пріоритет жінки. Довершують етикет принцип гігієнічності та принцип естетичності.

Ці принципи конкретизуються загальними вимогами етикету, що задають нормативний зразок поведінки людини. До числа провідних вимог належать ввічливість, конкретність, тактовність, делікатність, скромність, точність і обов’язковість.

Ввічливість полягає у доброзичливості, привітності. Сервантес колись писав: «Нічого не коштує нам так дешево і не ціниться так дорого, як ввічливість». Вона дійсно відкриває замки сердець людей для стосунків, спілкування. Привітний вираз обличчя, уважне, поважне, доброзичливе ставлення до людей забезпечують комфорт взаємних зв’язків, дають можливість запобігти конфліктам і привернути до себе співбесідника. Зовнішніми виявами ввічливості є посмішка на обличчі, слова подяки, вибачення чи прохання, небайдужі очі, прихильні жести і пози.

На жаль, не завжди маєш справу з людьми, що викликають поважне ставлення. Або інша ситуація: людина може бути чимось роздратована, засмучена, хвора. В подібних випадках на перший план має вийти коректність – вміння тримати себе у межах загальноприйнятих норм порядності в будь-яких ситуаціях. Грубість, нестриманість тільки шкодять стосункам, роблять неможливим спілкування.

Тактовність – це почуття міри, якої необхідно дотримуватися у розмові, це вміння відчувати межу, за яку не можна переступати у стосунках з людьми. Тактовна людина знає, відчуває, що, в який час, в якому місці можна сказати, зробити або не можна.

Увага до людини, вміння ставити себе на місце іншого повинні виявлятись дуже обережно, не надокучливо, тобто делікатно. Ці вимого етикету дають можливість попередити незручність ситуацій і досягти успіху навіть там, де не діє сила.

Важливою вимогою є скромність, тобто природність поведінки, що пристосована до оточуючих. Стримана, врівноважена поведінка є виявом вміння людини володіти собою, є показником самоповаги і поважного ставлення до інших. Крім усього, скромна людина завжди викликає в оточуючих почуття надійності, впевненості в людині й відповідну повагу.

Точність і обов’язковість як вимоги етикету вказують на пунктуальність, необхідність обов’язкового виконання обіцянок, зобов’язань, справи. Точність і обов’язковість є зовнішніми виявами таких рис особистості, як вміння аналізувати обставини, оцінювати свої вчинки, робити висновки, прогнозувати майбутні дії, визначити міру своїх можливостей, не давати зайвих обіцянок, дотримуватися свого слова.

Принципи та вимоги етикету раціональні. Керуючись ними, людина, навіть якщо не знає конкретних правил етикету за конкретних обставин має змогу завжди залишитись на високому рівні загальнопристойності.

 

Лекція 9

Тема: Професійна етика

План:

1. Умови виникнення й призначення професійної етики.

2. Види професійної етики та їх гуманістична спрямованість.

3. Особливості професійної етики.

 

1. Умови виникнення й призначення професійної етики.

За сучасних умов, коли формуються ринкові відносини, розбудовується громадянське суспільство і правова держава, зростання вільного саморегулюючого першопочатку в праці, підсилення моральних чинників у системі її стимулів, гуманізація різних сфер праці веде до постійного розширення кола професій, що претендують на формування власних моральних кодексів. Крім традиційно відомих медичної, педагогічної та юридичної, поряд з дипломатичною та військовою етикою, рішуче заявляють про себе адміністративна і депутатська етика, міліцейська і спортивна, етика вченого й журналіста, інженера і працівника сфери обслуговування. Дедалі більш очевидним стає те, що прогресивний розвиток сучасного суспільства, усіх боків суспільного життя залежить від рівня загальноосвітньої та професійної підготовки, загальної культу­ри, моральних якостей працівників – активних і мислячих учасників історичної творчості. Безумовно, кожна трудова ді­яльність (незалежно від професії) базується на моральній сис­темі суспільства. В її лоні можуть обґрунтовуватися особливі моральні норми, що відбивають специфіку професійної діяль­ності.

Професійна діяльність, об'єктом якої виступають живі люди, утворює складну систему взаємоперехідних, взаємозумовлених моральних стосунків. До цієї системи належать перш за все:

а) ставлення спеціалістів до об'єкта праці (слідчий – обвинувачений, лікар – хворий, вчитель учень);

б) стосунки спеціаліста з колегами;

в) ставлення спеціаліста до суспільства.

Ці стосунки вивчаються професійною етикою. Конкретизація ж загальних моральних принципів і норм таких стосунків відповідно до особливостей того чи іншого виду професійної діяльності являє собою «професійну» мораль. Вона виникає у зв'язку з суспільним розподілом праці, що поклав початок відокремленню соціально-професійних груп. З їх утворенням виникла потреба в регулюванні стосунків між професіоналами та професіоналів з клієнтами. Спочатку це було невелике коло професій, котрі у процесі подальшої спе­ціалізації праці все більше диференціювалися, у результаті чо­го виникали все нові й нові професії. Залежно від конкретних історичних умов переважала та чи інша сфера професійної ді­яльності. Ставлення до неї суспільства визначає її цінність.

Моральна оцінка професії суспільством зумовлюється двома чинниками: по-перше, тим, що дана професія дає об'єктивно для суспільного розвитку, по-друге, тим, що вона дає людині суб'єктивно, а саме в плані морального впливу на неї. Будь-яка професія, оскільки вона існує, виконує певну соціальну функцію. Представники цієї професії мають своє суспільне призначення, свої цілі. Та чи інша професія визначає вибір специфічного середовища спілкування, яке накладає відбиток на людей незалежно від того, хочуть вони цього чи ні. Всере­дині кожної професійної групи складаються певні специфічні зв'язки і стосунки людей.

Залежно від об'єкта, знарядь праці, прийомів, що вико­ристовуються, і завдань, які вирішуються, виникає неповторна своєрідність ситуацій, труднощів і навіть небезпеки, які вимагають від людини певного типу дій, психологічних реакцій. У кожній професії свої моральні «спокуси», моральні «доблесті» і «втрати», виникають певні суперечності, конфлікти, виробляються своєрідні засоби їх вирішення. До професійної діяльності людина залучається з її суб'єктивним світом почуттів, переживань, устремлінь, способом мислення, моральних оцінок. Серед різноманітних ситуацій у професійних стосунках починають виділятися найбільш типові, які й характеризують відносну самостійність професій, її специфічну моральну атмосферу. А це, у свою чергу, зумовлює специфіку вчинків лю­дей, своєрідність моральних норм їх поведінки. Отже, як тіль­ки професійні стосунки набули якісної усталеності, це привело до формування особливих моральних настанов, що відповідають характеру і змісту праці, відображають практичну доцільність певних стосунків як між членами професійної групи, так і самої групи з суспільством.

Морально-професійні норми історично розвивалися від конкретного до абстрактного. Спочатку їх значення було надто конкретним і пов'язувалося з певними реальними діями чи предметами. І лише в ході тривалого історичного розвитку їх смисловий зміст набуває загального, власне морального значення.

Кожна епоха має свій комплекс вироблених морально-професійних норм, які стають певною духовною реальністю. Морально-професійні норми можуть жити своїм власним життям і перетворюватися на об'єкт осмислення, вивчення, аналізу і засвоєння, стають силою, що спрямовує поведінку представника тієї чи іншої професії.

Витоки професійної етики простежуються ще в рабовлас­ницькому суспільстві. Давньогрецький філософ Аристотель вважав її особливою галуззю етичного знання. Припускають також, що давньогрецький лікар, «батько» медицини Гіппократ розробив вперше в історії професійний кодекс у формі клятви лікаря як вихідний пункт розвитку професійної етики. Пізніше теоретичною

проблематикою професійної етики займалися І. Бентам, Ш. Монтеск'є, О. Конт, Е. Дюркгейм та ін.

У феодальну епоху професійний розподіл праці досягає свого помітного розвитку, про що свідчить поява численних морально-професійних кодексів, статутів, заповідей цехів, чернецьких та лицарських орденів, купецьких гільдій, суддів тощо. Спочатку ці кодекси виражали прагнення представни­ків панівного класу закріпити за собою привілеї займатися розумовою працею, а пізніше ця тенденція почала виявлятися і серед людей так званих вільних, творчих професій (худож­ників, акторів, письменників тощо). У період Середньовіччя виросла ціла піраміда суворо регламентованих моральних сто­сунків, верствово-корпоративних розмежувань, які обросли застарілими правилами, казуїстикою.

У новий час, з утвердженням буржуазних відносин, як відомо, триває професійний розподіл праці, зберігаються і поглиблюються професійні суперечності. Анархія капіталіс­тичного виробництва, жорстка конкуренція, невпевненість у завтрашньому дні, індивідуалізм у боротьбі за виживання сприяли створенню замкнених кланів, корпоративних груп. Разом з розвитком буржуазного суспільства, подальшого фор­мування професій набуває розвитку й морально-професійна свідомість. Моральний склад людини зумовлювався «кастовіс­тю» професії, що мало вплив на ставлення «професіоналів» до справи, поведінку в повсякденному житті, у суспільстві. На­приклад, професійна етика бізнесменів американського вели­кого бізнесу є визначальним чинником не тільки їх ставлення до своєї праці (відданість «босу», «фірмі»), а й особистих якостей морального складу.

Мораль буржуазного суспільства була пройнята духом корпоративності – на перший план виставлялись інтереси професійної групи, а вони за своєю сутністю виражають не професійну, а саме вузькокорпоративну мораль. Неважко по­мітити, що наше сучасне життя дуже нагадує згадані вище об'єктивні умови існування корпоративної моралі. З проява­ми її нам доводиться стикатися майже щоденно, наприклад, у працівників торгівлі, водіїв громадського транспорту, чинов­ників усіх рівнів тощо. Корпоративна мораль захищає окремі групові інтереси, створює особливі норми поведінки і оцінки вузького прошарку людей, які часто протистоять нормам су­спільної моралі й носять у своїй суті антисоціальний характер. Інколи, з точки зору суспільства, ці норми корпоративної мо­ралі виступають як явний аморалізм, своєрідна антимораль, перевернуті норми моралі. У сучасному суспільстві існуванню подібної моралі в окремих соціальних і професійних групах сприяє розбалансованість ринку і фінансової системи, кри­зовий стан виробництва, що збільшує спокусу для морально нестійких людей скористатися професійним і службовим ста­новищем для вирішення власних проблем за рахунок оточую­чих. На перешкоді цим явищам можуть стати як моральний осуд, так і заходи правового характеру, що покликані зупини­ти антисуспільну поведінку людей, котрі керуються у своїй ді­яльності нормами корпоративної моралі.

Узагальнюючи викладене, слід зазначити, що морально-професійні норми є невід'ємною частиною загальнолюдської моралі та конкретно історичної моральної системи. Морально-професійні норми, професійно-етичні кодекси, як і моральна система суспільства взагалі, історично і соціально тісно пов'язані з конкретною епохою, є «дітищем» свого часу, відображенням конкретно-історичних суспільних відносин. Оскільки морально-професійні норми не ізольовані, а є складовою частиною загальної моралі суспільства, і водночас відбивають специфічний характер професійної діяльності, то і професійна етика є частиною загальної етичної теорії.

Професійна етика, крім того, це прикладна соціально-фі­лософська дисципліна, яка вивчає походження, сутність, специфіку, суспільні функції морально-професійних норм і стосунків, закономірності їх розвитку на різних історичних етапах. Із цього визначення випливає, що об'єктом вивчення професійної етики є специфічні, морально-професійні норми, стосунки, а також норми, принципи, заповіді пануючої у суспільстві моралі, трансформовані до особливостей того чи іншого виду професійної діяльності, що регулюють поведінку професіоналів при виконанні ними функціональних обов'язків, санкціонованих громадською думою і особистими пере­конаннями професіоналів.

Морально-професійні кодекси, що стали частковим еквіва­лентом суспільної моралі, виковують такі соціальні функції:

пізнавальну, яка реалізується у відображенні об'єк­тивних процесів суспільно-професійного розподілу праці за конкретних історичних умов; регулятивну (забезпечується взаємозв'язок спеціаліс­тів з суспільством; набір специфічних прийомів праці);

ціннісно-орієнтаційну (даються уявлення про мо­ральний ідеал професіонала, професійні обов'язок, честь, со­вість, справедливість тощо).

Професійна етика покликана дати теоретичне обгрунту­вання сутності трансформації загальних норм і принципів мо­ралі до специфічних умов професійної діяльності людей відпо­відно до уявлень про професійний обов'язок, благо, добро і зло, справедливість, совість, честь та інші моральні цінності.

Слід підкреслити, що професійна етика розвивається на перетині теоретичного, нормативного і прикладного складни­ків (компонентів) етики. її зміст визначається специфічними завданнями конкретного виду професійної діяльності. На тео­ретичному рівні розглядаються сутність, специфіка морально-професійних відносин, їх місце і роль у житті суспільства, су­часний стан і тенденції розвитку.

Завдання професійної етики в тому, щоб вивчити склад­ний процес віддзеркалення професійних стосунків у мораль­ній свідомості, у морально-професійних нормах, провести чіт­ку межу між морально-професійними явищами і явищами професійної майстерності, вивчити суспільні завдання, цілі професії і їх значущість у соціальному прогресі, саме цим сприяючи їх успішному виконанню.

Нормативний рівень концентрує в собі вивчення та об­грунтування практичних рекомендацій, конкретних мораль­них норм. При цьому важливо підкреслити, що професійна етика не створює норм, особливих нормативів для спеціаліс­тів тієї чи іншої професії. У такому разі вона перестає бути наукою, перетворюється на моралізаторство.

Завдання професійної етики щодо свого об'єкта – мо­рально-професійних стосунків на прикладному рівні полягає у сприянні й втіленні гуманістичних імперативів у специфічні умови професійної діяльності, встановленні меж бажаного, дозволеного і неприпустимого, обгрунтуванні морально-про­фесійного ідеалу та певного зразку, еталону, взірця поведінки, нормативного ідеалу в конкретній сфері професійної діяль­ності.

Професійна етика далека від дріб'язкової регламентації поведінки людей. Вона своїми рекомендаціями виробляє у працівників здатність до максимальної моральної орієнтації, до встановлення моральних кордонів застосування творчих прийомів, тим самим визначаючи лише основні моральні нор­ми і принципи професійної поведінки. Спосіб же поведінки у кожному окремому випадку визначається самою особистістю, стає справою її морального досвіду, професійного такту.

У професійній етиці можна простежити зв'язок тих чи ін­ших видів діяльності й морально-психологічних якостей, по­єднання суспільних інтересів із спрямованістю, інтересами і покликанням окремої особистості. Потреби практики визна­чають ціль тієї чи іншої професії і вимагають від працівників відповідного профілю необхідної кваліфікації (професіоналіз­му, компетенції), з одного боку, її етичної підготовки, що пе­редбачає теоретичне освоєння норм і принципів моралі для застосування їх у професійній практиці, – з іншого. Кожна людина в силу обставин життя постійно тією чи іншою мірою втягується у рольове спілкування з різними професіоналами, наприклад, з лікарем, юристом, педагогом тощо. При цьому вона очікує від них не тільки кваліфікованого виконання їх обов'язків щодо задоволення її потреб, інтересів, а й уважно­го, увічливого до неї ставлення. Тому професійна етика покли­кана дати рекомендації професіоналам, посадовим особам, у тому числі й керівникам, щодо моральної складової у вико­нанні професійних функцій.

Внаслідок цього моральна характеристика працівника не може обмежуватися його широкими соці;ільними позиціями, а за необхідності має поширюватися на його суто професійні властивості, розглядатися завжди під кутом зору стосунків, що формуються у рамках даної професії, її місця і ролі у житті суспільства.

Призначення професійної етики полягає не тільки в тому, щоб розкрити об'єктивні причини виникнення, закономір­ності й тенденції розвитку морально-професійних відносин, не тільки конкретизувати зв'язки моральних норм, принципів та оціночних суджень сучасної моралі, уявлень про добро, справедливість відповідно до особливостей професійної діяль­ності, а й показати сам характер впливу цих загальнолюдських моральних норм і принципів на практику професійних сто­сунків, розкрити те, як вони відбиваються у свідомості пред­ставника тієї чи іншої професії та втілюються в його поведін­ці, ставленні до людини як споживача професійних послуг.

Професійну етику не меншою мірою цікавлять і «антино­мії професійних вчинків», які виявляються у конфліктних формах поведінки, і в зв'язку з цим – розкриття засобів роз­в'язання конфліктів у рамках конкретної професії. На підста­ві цього вона пропонує практичні рекомендації з урахуванням конкретних історичних умов і суспільних завдань. Професійна етика покликана також дати рекомендації щодо розкриття причин деформації морально-професійної свідомості, і шля­хів, методів її викорінення.

Підсумовуючи сказане, зазначимо, що сенс і призначення професійної етики пов'язані з гуманізацією суспільної праці. Закладені в традиційних морально-професійних кодексах, кодексах честі лікаря, юриста, педагога, журналіста та ін., гуманістичні імперативи мають загальнолюдське значення. У наш час, завдяки технічній могутності та ефективності, людина виявляється здатною скоїти (через неуважність, некомпетент­ність, безвідповідальність) багато зла, внаслідок чого гинуть люди, матеріальні й духовні цінності. Зростає диспропорція між скоєним людиною і її здатністю нести моральну відповідальність. Це стає однією з передумов виникнення морально-професійних чи етичних кодексів широкого кола сучасних професій.

2.Види професійної етики та їх гуманістична спрямованість.

Оскільки мораль виступає надзвичайно важливим елементом людської діяльності, сама діяльність людей у всій її різноманітності та специфічності не може не накладати відбиток і на специфіку моральної регуляції. Існують окремі види людської діяльності, де висуваються надзвичайно високі моральні вимоги до людей, які професійно нею займаються. Це стосується тих видів діяльності, які здатні породжувати дрке гострі моральні колізії, що при інших видах діяльності виникають лише епізодично. Ці гострі моральні колізії мають місце перш за все, там, де вирішуються питання життя і смерті, здоров'я, свободи, честі й гідності людини, де моральні якості спеціаліста набувають вирішального значення, де доля одного може значною мірою залежати від моральної спроможності іншого. Більш того, в деяких професіях навіть сама професійна спроможність спеціаліста багато в чому залежить від його моральних якостей. Це, перш за все, стосується праці лікаря, юриста, вчителя, керівника, військового, дипломата, журналіста і т. п.

Отже, йдеться про медичну, юридичну, педагогічну, військову, дипломатичну, журналістську етику. Саме в цих сферах діяльності особливо велика залежність однієї людини від іншої, і результати професійної діяльності однієї можуть мати доленосне значення для іншої. До представників названих професій суспільство висуває підвищені моральні вимоги не через їх масовість, а тому, що їх діяльність пов'язана безпосередньо з людьми, їх інтересами. Однак професій, де «об'єктом праці» виступають живі люди, чимало, і за змістом діяльності ці професії різні. У зв'язку з цим є необхідність їх розподілити, по-перше, на професії обслуговуючої праці (перукарі, продавці, офіціанти, поштарі та ін.), де багато професійних приписів, вимог, що мають обов'язковий характер, але вони не є власне моральними; по-друге – професії, де укорінилися традиції, сформувалися елементи морально-психологічного характеру, де моральні засади становлять не лише умову успішного здійснення професійної діяльності, а й є внутрішнім її компонентом (лікарі, вчителі, юристи, журналісти, дипло­мати та ін.). Головною ознакою цих професій виступає мож­ливість «вторгнення» у духовний світ людини, у її долю, що і породжує особливі моральні колізії, які тягнуть за собою зміну субординації моральних вимог. Для регуляції цих колізій окрім загальнолюдських моральних цінностей, потрібні ще додаткові спонукання у вигляді підвищених моральних вимог, що й викликає до життя необхідність нових видів професійної етики.

У трудовій діяльності юриста, лікаря, дипломата, педагога, керівника будь-якого рівня, більше ніж в якійсь іншій, суспільство бере до уваги не тільки рівень освіти, обсяг спеціаль­их знань, вмінь, навичок, а й моральні якості працівника, під якими розуміють стійкі вияви моральної свідомості в поведінці і вчинках. Тут моральне «обличчя» посідає особливе місце, іноді воно відіграє головну роль у вирішенні професійних завдань.

У суспільстві, не дивлячись на те, що в основі конкретних обов'язків представників тієї чи іншої професії лежать одні й ті самі вимоги загальної моралі, існують все ж і специфічні моральні вимоги. Наприклад, для лікаря основною морально­го вимогою є чуйне, уважне, турботливе ставлення до хворого, охорона здоров'я і життя людини; для вчителя – любов до ді­тей і усвідомлення відповідальності перед суспільством за ви­ховання підростаючого покоління. Професійний обов'язок вченого полягає в сумлінних пошуках істини, об'єктивності наукової аргументації, у служінні прогресу людства; представ­ників правосуддя – у максимальній справедливості («юсти­ція» буквально означає «справедливість»), непідкупності, не­ухильній вірності духу закону, об'єктивності в аналізі матеріалів слідства, дотримання почуття міри й такту при проведенні допиту свідків, нерозголошенні таємниці слідства тощо. Звичайно, можуть виникнути заперечення, що, мовляв, всі вказані вище вимоги не є суто специфічними, що всі люди повинні чуйно та уважно ставитися один до одного, бути чес­ними, правдивими, справедливими тощо. Безумовно, це так, але якість чуйності, гуманності, відповідальності у представни­ків різних професій не тотожна, вона має свою специфіку і нюанси. Наприклад, у професії медика чуйність, гуманність набуває у вищий мірі належного характеру, високої і багато­гранної міри моральної відповідальності, тобто саме ці якості у лікаря мають бути особливо розвинутими. У діяльності ж юриста чи військового чуйність і гуманність можуть набути іншої форми, не схожої на медичну. Звідси поведінка лікаря, який приховує від хворого характер його хвороби, морально виправдана, а омана з боку слідчого як тактичний прийом з метою розкриття злочину неприпустимий. Візит лікаря до тяжко хворого додому – вчинок високоморальний, а ось поведінка адвоката, який пропонує обвинуваченому свої по­слуги за власною ініціативою, розглядається як аморальна. Однак якими б додатковими вимогами до поведінки людей не відрізнялись професійні групи, ці вимоги будуть мати відпо­відний аналог у загальному моральному кодексі. Тут важливо правильно розставити акценти і бачити те головне, що визна­чає специфіку морально-професійних відносин.

Отже, зазначимо, що всі види професійної етики спрямовані на планомірне використання трудового потенціалу для забезпечення соціального і морального прогресу. Суспільство, яке свідомо реалізує свої моральні можливості, піклується про своє моральне здоров'я, прагне стати морально чистішим, не повинно залишати поза увагою специфічні властивості професійної моральності, прогнозувати можливі зміни в ній, шляхи й методи вдосконалення. У міру своєї науковості професійна етика може і повинна виразити самоцінність морально-професійних нормативів у науково обгрунтованих положеннях, причому так, щоб кожний фахівець міг зробити оптимальний вибір цінностей, дій, поведінки, який підносив би його професійну діяльність, його як особистість, викликав потребу в такому устрої морального життя, котрий базується на загаль­нолюдських цінностях.

3. Особливості професійної етики.

Юридичну етику прийнято розглядати як складову частину етики взагалі й різновид професійної етики. Необхідно особливо підкреслити ту обставину, що моральні й правові норми як різновид соціальних норм знаходяться в тісному зв'язку і взаємодії. Це означає, що юридичні закони відбивають моральність і мораль суспільства в цілому. Механізми морального і правового регулювання дуже близькі один до одного за специфікою і суспільними функціями. Вони взаємодіють між собою і взаємопроникають.

Юридична етика акумулює в собі теоретичні, нормативні й прикладні знання. Вона має наукознавчий статус і розглядається як прикладна соціально-філософська наука, яка вивчає походження, сутність, соціальні функції, специфіку морально-професійних вимог до діяльності юриста, моральний зміст принципів та норм матеріального і процесуального права і процесуальних дій. Тобто, предметом юридичної стики є про­фесійно-моральні стосунки юриста з колегами, клієнтами, державою, а також зумовлені професійними стосунками юристів, сукупність ідей, принципів і норм моралі, що транс­формуються під впливом специфічних умов їх праці.

Щодо питання про структуру юридичної етики, слід зазначити, що звичайно в ній виділяють загальну і особливу частини. Загальна частина вивчає предмет, метод, систему категорій і взагалі завдання юридичної етики, а також моральний зміст норм і принципів матеріального і процесуального права, процесуальних дій.

Особлива частина юридичної етики пов'язана з реаліза­цією конкретних професійних функцій юриста і вивчає умови застосування та специфіку функціонування моралі при вико­нанні професійних обов'язків.

Судова етика – це наука про застосування загальних норм моралі у специфічних умовах діяльності суддів, прокурорів, слідчих, адвокатів, про дотримання моральних принципів і вимог у розслідуванні і вирішенні справ, підвідомчих суду. Природно, що судова етика своїм предметом має вивчення практики застосування норм моралі не тільки у кримінальному, а й у цивільному процесі, у всіх сферах діяльності суду.

Суворе дотримання і правильне застосування норм моралі у відправленні правосуддя (у судочинстві), у роботі судових, прокурорських і слідчих органів має величезне значення. Роз­криття злочину і викриття злочинця, застосування до нього заслуженого і справедливого покарання, перевиховання і ви­правлення особи, яка здійснила злочин, повернення її на шлях чесного життя – у цій діяльності закладено великий мораль­ний потенціал, вона пов'язана з життєвими інтересами су­спільства і особистості. Від наслідків розслідування і вирішен­ня судових справ залежать добре ім'я, честь і гідність громадян, їх свобода, благополуччя їх сімей. Ця діяльність спирається як на юридичні, так і на моральні підвалини. За­ходи боротьби із злочинністю в широкому плані, а також за­ходи, що вживаються при розслідуванні й вирішенні кримі­нальних і цивільних справ, повинні відповідати не тільки вимогам законності, а й вимогам моралі. Законна і моральна ціль, яка стоїть перед органами суду, прокуратури і слідства, може і повинна досягатися законними і моральними засо­бами.

Центральною фігурою юридичної служби на підприємстві, установах торгівлі й в інших організаціях виступає юрисконсульт. Завдання переходу до ринкових відносин, побудови правової держави, громадянського суспільства тощо, які сто­ять перед нашою країною, актуалізують роль юридичних кон­сультацій та їх працівників, вимагають розширення їх соці­альних функцій, підвищення активності у наданні правових послуг громадянам і їх колективам. Професійній етиці юрис­консультів поки що приділяється незначна увага в нашій літературі, й ці питання чекають на своїх дослідників. Для тих, хто цікавиться цим видом юридичної діяльності, можна поре­комендувати працю В. Є. Волкомирського «Юрисконсульт на підприємстві».

Звертаючись до висновків з попередніх питань та підсумку, необхідно зазначити, що успіх чи провал усіх надій і почи­нань людства зрештою визначається якістю людського мате­ріалу, рівнем людяності (читай: моральності) в людині, мірою залучення її до досягнень культури, засвоєння і втілен­ня загальнолюдських цінностей. Сучасні соціальні перетворення немислимі без набуття людьми – творцями вищезгаданих якостей – моральної досконалості. За умов суспільного характеру буття людей, подальшої диференціації професій і спе­ціальностей, гуманізації суспільних відносин і посилення ролі моральних чинників і стимулів у життєдіяльності суспільства професійна етика покликана дати наукові рекомендації про­фесіоналам щодо формування моральної надійності у вико­нанні професійних функцій відповідно до наукових уявлень про моральні цінності. Немало вже зроблено в цьому напря­мі, але ще більше має бути зроблено з урахуванням реальнос­ті, яка динамічно розвивається. Завдання ж студентів, які го­туються стати висококваліфікованими професіоналами, окрім глибокого засвоєння спеціальних дисциплін, залучення до досягнень світової і національної культури, наполегливо працювати над формуванням свого мо­рального «обличчя», яке є невід'ємним елементом професіо­налізму тих, про кого йшлося у лекції. І в цьому неоціненну послугу робить професійна етика

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

 

1. Бербешина З. А. Совесть как этическая категория [Текст] / З. А.

Бербешина. ― М.: Высшая школа, 1986. ― 102 с.

2. Блощинська В. А. Етика. Практикум [Текст]: навч. посіб. / В. А.

Блощинська ― К.: Центр навчальної літератури, 2005. ― 248 с.

3. Вебер М. Протестантская этика и дух капитализма: избр.

произведения / М. Вебер. ― М., 1990. ― 803 с.

4. Глобальные проблемы и общечеловеческие ценности / пер. с анг.

и фр. ― М.: Прогресс, 1990. ― 495с.

5. Горський В. Історія української філософії / В. Горський. ― К.,

1996. ― 286 с.

6. Гусейнов А. А. Введение в этику / А. А. Гусейнов. ― М.: МГУ,

1985. ― 208 с.

7. Гусейнов А. А. Этика [Текст]: учеб. пособ. / А. А.

Гусейнов. ― М., 2000. ― 470 с.

8. Етика: навч. посіб. / за ред. В. О. Лозового. ― К.: Юрінком

Інтер, 2005. ― 224 с.

9. Етика [Текст]: навч. посіб. / В. О. Лозовий, М. І. Панов, О. А.

Стасевська та ін.; за ред. проф. В. О. Лозового. ― К.: Юрінком

Інтер, 2002. ― 224 с.

10. Етика ділового спілкування [Текст]: курс лекцій / Т. К. Чмут,

Г. Л. Чайка, М. П. Лукашевич та ін. ― К.: МАУП, 1999. ― 208 с.

11. Зеленкова И. Л. Этика [Тексты, комментарии, иллюстрации]:

навч.посіб. / И. Л. Зеленкова. ― Мн.: Тетра Системс, 2001. ―

480 с.

12. Иванов В. Г. История этики древнего мира [Текст]: / В. Г. Іванов.

― СПб., 1997. ― 256с.

13. Кропоткин П. А. Этика: избранные труды / П. А. Кропоткин. ―

М.: Политиздат, 1991. ― 496 с.

14. Кубрак О. В. Етика ділового та повсякденного спілування

[Текст]: навч. посіб. / О. В. Кубрак. ― Суми: Університетська книга, 2002. ― 208 с.

15. Лахно А. І. Християнська етика (в поняттях і

категоріях) [Текст]: навч. посіб. / А. І. Лахно, В. М. Варенко. ―

К.: Вид-во Європ. ун-ту, 2002. ― 216 с.

16. Малахов В. Етика [Текст]: курс лекцій / В. Малахов. ― 4-е вид.

― К.: Либідь, 2004. ― 384 с.

17. Основы этических знаний [Текст]: / М. Н. Росенко, В. П.

Клычков, В. П. Скляров и др. ― СПб.: Лань, 1998. ― 256 с.

18. Савельєв В.П. Етика [Текст]: навч. посіб. / В. П. Савельєв. ―

Львів: Магнолія плюс, 2006. ― 244 с.

19. Тофтул М. Г. Етика [Текст]: навч. посіб. / М. Г. Торфул. ― К.:

Академія, 2005. ― 416 с.

20. Чмут Т. К., Етика ділового спілкування [Текст]: навч. посіб. /

Т. К. Чмут, Г. Л. Чайка. ― 3-е вид., стер. ― К.: Вікар,

2003. ― 223 с.

 

 

Для нотаток