Тема: Сутність, спеціфика та функції моралі

План:

1. Природа і сутність моралі.

2. Специфіка моралі.

3. Головні соціальні функції моралі.

4. Структура моралі.

 

Моральна сфера людського життя надто складна. І досі дослідники моралі ставлять запитання про причини виникнення і функціонування моралі, полемізують щодо її визначення тощо. Залежно від розуміння місця, ролі, значення моралі у житті суспільства і людини вона інтерпретується як:

- сукупність правил для регулювання людської поведінки;

- безпосереднє вираження людяності, піклування про людину;

- особлива сфера цінності буття людини;

- засіб обслуговування людської діяльності;

- засіб з’ясування сенсу існування і сфери самореалізації;

- форма духовно-практичного опанування світу або форма суспільної свідомості чи духовного життя суспільства;

- форма самосвідомості людини;

- мудрість життя;практична філософія тощо.

З’ясування сутності моралі, її специфіки, функції,структури і є головною метою лекції.

1. Природа і сутність моралі.

Питання про природу, сутність і розвиток моралі розглядається з огляду на підходи щодо виникнення людини (релігійні, натуралістичні,соціально-історичні концепції).

У релігійних концепціях моралі обґрунтовується як така, що дана самим Богом, підкреслюється її універсальний, загальнолюдський характер - тобто вона поширюється на всіх людей без винятку і всі рівні перед її вимогами, які мають їх дотримуватися. Релігійна етика наповнює мораль високим духовним змістом, захищає її від спрощення, утилітарності. Однак релігійні концепції виносять витоки моралі за межі суспільства й недооцінюють значення особистості у становленні моральної свідомості.

Натуралістична етика, провідні ідеї якої найвідчутніші у творах Ч.Дарвіна,В. Ефроїмсона, П.Кропоткіна, П.Симонова, Г.Спенсера, З.Фрейда, К.Юнга та ін., витоки моралі шукає у природному світі, у біологічній природі людини. Тобто вона виникла в процесі еволюції тваринного світу та абсолютизаціє значення біологічного чинника у виникненні моралі. Сутність моралі тут вбачається, врешті –решт, в інстинктах самозабезпечення та продовження роду (виду). Спрощується і викривляється процес виникнення і розвитку моралі у теоріях суспільного договору.

Більш вивантаженим і глибоким здається соціально-історичний підхід до виникнення людини й моралі. Аристотель, К.Маркс, Е.Дюркгейм,М. Вебер та ін. обґрунтовували соціальну мораль, її витоки шукали у розвитку суспільного життя. На думку прибічників соціально-історичного підходу, мораль є наслідком матеріально-економічних відносин суспільства. Її виникнення пов’язується з необхідністю підтримання суспільного (людського) на відміну від тваринного способу життя, з потреби координації, узгодження індивідуальної за характером діяльності з колективною взаємодією для вживання людини за суворих умов життя первісних спільнот, з потребами регулювати між людські стосунки, упорядкувати людське спілкування тощо.

Походження моралі, як уже зазначалося, тривалий історичний, процес, підготовлений природними і соціальними чинниками. Безпосереднім джерелом моралі стала об’єктивна суспільна потреба у колективному житті, його організації у погодженні і врегулюванні спільної і в той же час індивідуалізованої діяльності, що зливається у суспільному процесі виробництва самого життя, у відтворенні людського способу існування. Мораль є продуктом суспільно-історичного розвитку, що розгортається на основі й у процесі практично-духовної діяльності людей. Вона відбиває цілісну систему поглядіd на суспільне життя, переконань, зв'язок суспільства і особистості, залежність певних звичаїв, традицій, норовів, норм від суспільних інтересів. Зміст реальних вимог, приписів визначається конкретно - історичними соціальними умовами, матеріальними і духовними чинниками. Отже, мораль є соціальним феноменом, продуктом соціального буття і розвитку детермінованим соціальними умовами. Вона не є результатом людського свавілля, а об’єктивно обумовлена і виступає необхідною формою само здійснення суспільних індивідів.

З розвитком матеріально-економічних відносин, ускладненням суспільного життя, зростанням духовних начал у житті людини поступово формується моральна система суспільства. Вона виражає інтереси суспільства, пануючих у ньому соціальних груп (верств,каст,класів). Отже вона виникає і розвивається у людській спільності як спосіб регулювання між людських стосунків. У ставленні до іншого як людини реалізується людська (соціальна) сутність індивіда, задовольняється органічна для суспільної істоти потреби у співпричетності до інших, до суспільства. Мораль реалізується безпосередньо у ставленні до іншого до іншого як рівного собі.

Пріоритетне місце у моралі займає проблема погодження (гармонізації) індивідуальних і суспільних інтересів. За цих умов мораль стає духовним засобом осмислення і вираження загального інтересу колективу, спільноти, суспільства, способом здійснення волі суспільної цілісності, до якої належить людина. Вона підводить стихії індивідуальних, приватних, особливих (сімейних, трудових, професійних, етнічних тощо.) інтересів людей під загальний знаменник суспільного інтересу. Призначення моралі полягає у підтриманні та захисті єдності й цілісності спільноти, суспільства за допомогою базових суспільних духовних цінностей. Такі цінності, маючи високу значущість, авторитетність для суспільства і людини,орієнтують і спрямовують дії, поведінку людей. Вона є способом регулювання поведінки людини і здійснюється шляхом вироблення духовних цінностей, які є метою та сенсом людського існування.

Мораль передбачає ціннісне ставлення людини до природного світу, суспільства, спільнот, соціальних інститутів, соціальних суб’єктів, як інших людей і до самої себе. Моральні цінності (норми, принципи, ідеали, уявлення про добро, справедливість, відповідальність, почуття дружби, любові тощо),

що виникають та існують у суспільстві, сприймаються моральною свідомістю людини, кристалізуються в її цінності орієнтації, переконання, соціально-психологічні настанови й реалізується у вчинках, лінії поведінки на життєвому шляху особистості. У моралі санкція моральної свідомості дій соціальних суб’єктів здійснюється у формі оцінки (схвалення чи засудження),

яка відповідає загальним принципам, нормам, поняттям добра чи зла, справедливості, блага.

Сутність моралі неможливо з’ясувати поза зв’язком із суспільною практикою, діяльністю, поведінкою людей, соціальних суб’єктів. Мораль включена у різні види діяльності (професійно-трудову або економічну,соціально – політичну, сімейно - побутову, науково - пізнавальну, художньо-естетичну тощо, і реалізується в них. Вона є важливою складовою практичної діяльності і може сприяти або ж, навпаки шкодити досягненню суспільного ідеалу.

Виходячи з соціальної сутності людини, мораль розуміється як спосіб присвоєння людиною соціальності у діяльності й існуванні, як спосіб специфічно існування, як різновид практично - духовного освоєння дійсності, оціночно-імперативний спосіб освоєння світу, пов'язаний з виробленням духовних цінностей і вимог, форма людської індивідуальності, що складає особливу систему орієнтацій людини у соціальному середовищі. Це означає що моральні погляди, судження, оцінки, вимоги тощо є продуктами активності моральної свідомості людей, які вступають у відносини із зовнішнім світом як представники колективів, спільнот, суспільства.

Отже, джерело моралі – у суспільних потребах людини, спільнот, у суспільній необхідності підтримувати колективне життя людей, регулювати суспільні, між людські відносини. Сутнісні риси моралі – це, перш за все, її соціальна природа й соціальний характер функціонування (тобто вона виникає і функціонує тільки у суспільстві). Оскільки мораль реалізується лише у вчинках людей, то їй властивий діяльний характер. Мораль як правило – ціннісне ставлення до соціальних суб’єктів, соціальних інституцій, однієї людини до інших. Такий характер моралі також є однією з сутнісних її рис. Мораль виробляє цінності, виявлені міру людяності процесів зовнішнього світу і рухається в межах альтернативи добра чи зла. Вона асоціюється з безкорисливістю, передбачає свідомий вибір цінностей, рішень, дій, вчинків, добровільне слідування моральним вимогам, нормам, Моральне ставлення людини до світу зорієнтоване на ідеал добра.

Мораль як складне соціальне явище має загальнолюдський і конкретно-історичний зміст і тому містить у собі й цінність, вистраждані народами світу у процесі свого існування (їх ще називають простими нормами моральності і справедливості або елементарними правилами людського спільного життя), й етнічні, що відбивають особливості духовного розвитку конкретного народу (нації), й соціально-групові, вироблені, перш за все, домінуючими (чи панівними) верствами, класами. Загальнолюдські моральні цінності орієнтують на ідеали гуманізму, рівності, справедливості, тобто на ставлення до людини як до вищої цінності і мети суспільства, на обов’язковість оцінки її вчинків, поведінки з позицій добра і справедливості злу, на розуміння потреби, на певне самообмеження заради блага інших, причому не з примусу, а свідомо й добровільно. Усі складові і, перш за все, загальнолюдські моральні цінності, задають і формують цілі духовної культури, критерії оцінки, а саме мораль стає ціннісно-смисловим ядром культури, надає їй гуманістичному змісту

Отже, мораль – це сукупність вимог, приписів, норм і принципів щодо поведінки людей у ставленні її до суспільства, соціальних інститутів, суб’єктів до інших людей і до самої себе з,позицій добра чи зла.

2. Специфіка моралі.

Мораль, як різновид практично-духовного способу освоєння світу, як спосіб ціннісного орієнтування за допомогою нормативно-імперативного механізму, регулює поведінку людини і суспільні відносини. Вона тісно пов’язана з політикою, правом, релігію, мистецтвом, наукою, але має свою специфіку, що й визначає її особливе призначення для організації суспільного життя

На відмінну від інших форм духовного життя (науки, релігії, мистецтва, філософії), для моралі специфічним є її нормативний, ціннісний та імперативний характер. Вона є особливим способом практично-духовного освоєння дійсності й відрізняється від теоретичного (науки), художнього (мистецтва) і міфологічного (релігії) способів, виражає суспільну потребу у формі морального ідеалу, в формі належного. Це ціннісна свідомість, яка передбачає нормативний зразок поведінки. У моралі виявляється міра людяності, спільнот, соціальних груп, суспільства. Найвагомішими регуляторами соціальної поведінки людей поряд з мораллю залишаються звичай і право.

Історично першим видом соціальної дисципліни вважається звичай. Звичаї, як правило, мають чітку окреслену локалізовану сферу дії, характерні для певного часу. Звичай тяжіє до минулого, відбиває традиціоналізм та консерватизм і найбільше значення, авторитет має у так званих до індустріальних типах цивілізації (від первісного до феодального суспільства). Якщо звичай стверджує суще, то мораль – належне. Для звичаю характерна детальна, однозначна, жорстка, ситуаційно обмежена регламентація, де відкидаються імпровізація, свобода вибору варіантів дії, вчинків. Звичай вимагає виконання і не цікавиться мотивами поведінки. Мораль же вимагає особистої відповідальності й за вчинками, й за мотивацію, й передбачає свободу вибору моральних цінностей, цілей і засобів їх досягнення. Тому мораль вважають більш розвинутим і складним способом регулювання поведінки людей у порівнянні зі звичаєм. Це історично досконаліший спосіб соціальної регуляції.

Специфіка моралі пов’язана з її все проникаючим характером (присутності в усіх без винятку сферах і видах життєдіяльності людини за допомогою мотиваційних та оцінювальних механізмів людської свідомості), універсальністю. Приписи моралі носять універсальний, всюдисущий, загальнолюдський характер і застосовується у будь-яких життєвих ситуаціях. У моралі людина поводить себе не як приватна особа, а як представник усього розумного світу, визнає інших рівними собі, гідними поваги незалежно від демографічних, майнових, інтелектуальних, релігійних та інших параметрів. Мораль регулює стосунки людей з приводу суспільних, при взятих рівнів життєдіяльності, слугує єднанню з людьми, стверджує моральну спільність людства, тоді як право обмежується регулюванням тільки тих соціальних відносин, що мають найбільший суспільний інтерес, і не втручається у стосунки товариськості, дружби, кохання й інші сфери духовного, інтимного життя людей, їх думки, почуття.

Право має офіційний, закріплений соціальними інституціями характер. Право - це чітко сформульовані однозначні норми, завжди писані, де виражені воля законодавця. У них формально закріплені, зафіксовані права та обов’язки громадян. Мораль же спирається на письмово не оформлені вимоги (прописи,повеління,заборони), які виникають стихійно у творчості людей і вибиваються у суспільній свідомості як потреби суспільного життя.

Моральні цінності носять безособовий, анонімний характер, звернення до всіх і від імені всіх.

Мораль завжди пов’язана з добровільним виконанням вимог, правил, приписів на основі власного вільного вибору автономної особливості. Свобода є дійсною причиною морального вчинку. Моральний вчинок відбиває характер мотивації, виконується з поваги до моральних цінностей суспільства. Моральні характеристики людини враховуються правом при правопорушеннях.

Право завжди мало й має одним із своїх джерел і засад стихійну практику стосунків, що склалися, і відбиває звичаї народу, його громадську думку. Відбір, конкретизація норм моральної взаємодії, що заявили про себе, раціональне їх осмислення й обґрунтування стає для законодавця одним із шляхів законотворення.

Інтернативність – це форма вираження повелінь (приписів,вимог), спосіб їх реалізації, що орієнтує особистість залежно від конкретно - історичних умов, адаптацію до встановлених суспільством стандартів поведінки. Мораль у такому ракурсі велить, як належно ставитися до людей, до суспільства, його інституцій, до природи і до самого себе.

Золоте правило моральності - ставитися до іншого так, як хотів, щоб інші ставились до тебе.Вона завжди була одним із способів погодження суспільних та індивідуальних інтересів, у взаємодії яких пріоритет залишається за суспільним. Імперативна властивість моралі покликання забезпечувати єдність суспільства, наступність у розвитку його духовного життя. В історичному розвитку відомі жорсткі форми зовнішнього соціального контролю за поведінкою людей. Поступово у регулюванні поведінки перевага надавалася саморегулюванню, де особистість розглядалася як автономна, вільна істота, здатна обирати варіанти поведінки на власний розсуд.

Нормативність моралі виражає моральну необхідність, що існує у суспільстві, у дотриманні відповідних норм, правил, вимог для досягнення необхідного результату у стосунках між людьми. Норми, правила, приписки, вимоги,заборони програмують поведінку людини, визначають спрямованість її дій. Нормативність є способом відтворення у суспільстві типових стосунків через одиничні дії, вчинки індивідів, засіб зв’язку між людьми різних поколінь чи епох. Моральні норми поділяються на два типи: норми-заборони відповідних дій та норми зразки поведінки. Заборони і зв’язки – це два боки єдиних моральних вимог, вони визначають межі між неприпустимим і бажаним у поведінці людей. Нормативність моралі є процесом перетворення об’єктивної вимоги у суб’єктивну дію. У моральних нормах виражаються прості правила моральної поведінки., спільноти і особистості.

Оцінювальність моралі пов’язана з її здатністю до схвалення чи засудження явищ соціальної практики, дій, вчинків, поведінки людини, інших соціальних суб’єктів. Оцінювальність встановлює відповідність чи невідповідність вчинків, мотивів, дій соціальних суб’єктів, їх результатів і наслідків вимогам пануючої моральної системи, її моральних цінностей.. Форми оцінювання виражаються у схваленні, погодженні, симпатії чи не сприйняті, обуренні, осуді, гніві тощо. Оцінювальність є способом визначення моральної сутності людини у її ставленні до інших з позицій добра або зла, справедливості чи несправедливості відповідальності чи безвідповідальності, любові чи ненависті тощо. Існують різні способи оцінок: публічна і приватна, усна і друкована, змовчувальна, ігнорування чи захоплення, ідеалізація, визначення чи упередженість, інтерес чи апатія. Критеріями істинності моральних оцінок можуть виступити: відповідність вчинків, дій суспільним інтересам, суспільно-історичній практиці, соціальному і моральному прогресу, ідеалам добра, справедливості, щастя, любові.

Імперативність, нормативність і оцінювальність моралі існують і реалізуються у єдності й складають механізм функціонування моралі.. Специфіка моралі, таким чином полягає у тому, що це спосіб практично-духовного, нормативного, імперативно-ціннісного освоєння дійсності, особлива форма регулювання стосунків між соціальними суб’єктами і поведінки людини, що ґрунтується на глибоко особистій, суб’єктивній мотивації поведінки, свідомості і добровільному прийнятті зобов’язань слідувати вимогам моралі і підтримки тільки особистими переконаннями у їх необхідності, справедливості і гуманізму.

3. Головні соціальні функції моралі.

Сутність, специфіка моралі, її місце і призначення у суспільстві визначаються її соціальними функціями. Головними серед них є такі: соціалізація індивідів, гармонізація суспільних відносин, регулятивна, оцінювальна, світоглядна, пізнавальна, виховна.

У функція моральної соціалізації відбивається моральна детермінація людського розвитку, що стає чинником, засадою свободи морального вибору й відповідальності людини, єдності моральних цілей і засобів. У цьому вбачається гуманістична роль моралі. Мораль створює орієнтир людяності, повертає людині цілісність, повнокровність існування. Ця функція тісно пов’язана з іншими, насамперед, світоглядною, виховною, пізнавальною

Більшість дослідників вважає головною, ведучою функцією моралі саме регулятивну, оскільки вона дозволяє ій виступати як особливий спосіб впливу на поведінку людини. Мораль регулює поведінку як окремої людини у всіх сферах її життєдіяльності, так і різних соціальних суб’єктів, суспільства в цілому. Вона ставить перед людиною, іншими соціальними суб’єктами, максимальні вимоги, що йдуть від морального ідеалу

Світоглядна функція моралі визначає мораль як складову частину узагальнених та певним чином субординованих поглядів особистості, спільноти, суспільства на зміст та характер моральних відносин. Вона не тільки є зведенням правил поведінки, а ще й обґрунтовує моральні вимоги. Моральна свідомість виводить людину на вищі моральні цінності, перш за все, на поняття сенсу життя, Це уявлення про призначення людини, мету життя, щастя, гідність,що орієнтується на втілення цих цінностей у лінії поведінки, діяльності людини.

Оцінювальна функція моралі реалізуються через моральну оцінку, яка є виразом морального переконання особистості та громадської думки. Моральна оцінка здійснюється за допомогою понять моральної свідомості:добро, зло, благо, справедливість, совість,гідність,честь

Пізнавальна функція. Моральна свідомість бачить світ через призму добра і зла, обов’язку та відповідальності. Це є осмислення сенсу явищ за допомогою критерії людино-мірності. Людина завжди шукає свою дорогу у житті. Пізнання життя, вибір свого шляху здійснюється з позицій моральних критеріїв власними зусиллями. Так за допомогою моралі людина пізнає світ морального життя, свій внутрішній світ, внутрішній світ інших людей, власні та людські моральні якості. У моральному пізнанні відіграють значну роль моральні почуття, інтуїція, а також віра.

Конкретизацією функції соціалізації індивідів або гуманізуючої функції моралі є виховна, простежується свідоме, цілеспрямоване виховання людини на загальнолюдських та конкретно-історичних цінностей. Виховна функція моралі здійснюється через формування особистості, розвитку її самосвідомості, механізмів соціальної, зокрема, моральної саморегуляції, самовдосконалення. Без виховного процесу неможливо передати моральні цінності, досвід одного покоління іншому, вистраждані народами світу загальнолюдські цінності, надбання сучасників. Мораль привчає людину дотримуватись правил поведінки, виховує здатність керуватися ідеальними добра, істини, прекрасного, вічного, обирати відповідну лінію поведінки, тобто формує певний тип особистості з її загальною й моральною культурою.

4. Структура моралі.

Мораль є складним полісистемним явищем. В етичній літературі більшість дослідників умовно виділяє у моралі дві відносно самостійні, але тісно взаємопов’язані сфери моральну практику і моральну свідомість.

Моральна практика, це, перш за все моральна діяльність відносин особистостей і моральні відносини. Моральні відносини розглядаються як такі, що визначають собою і діяльність, і свідомість, і те, що безпосередньо відбивається у них-ставлення людини до інших людей, до суспільства, його інституцій і спільнот, до самої себе.

Ідеальну сторону моралі становить моральна свідомість. Моральна практика і моральна свідомість завжди взаємодіють, взаємозумовлюють одна одну. Моральна практика відбивається у моральній свідомості.

А остання надає нормативний зразок поведінки, стосунків. У єдності моральної практики і моральної свідомості функціонує мораль як складне, суперечливе соціальне явище. Моральна свідомість.

Моральна свідомість як важлива складова моралі є своєрідним сплавом почуттів, уявлень, переконань норм, принципів, ідеалів, оціночних суджень, у яких виражається її духовна сторона. Моральна свідомість є відбиттям життєво-практичного та історичного досвіду людей. Вона орієнтує, оцінює, регулює повидінку особистості, є складовою частиною соціального механізму наступності.

Структура моральної свідомості.

Моральна свідомість - складний, суперечливий феномен духовної культури, що має свої рівні, форми, структури. Вона функціонує на двох рівних - емоційно - почуттєвому та раціонально - теоретичному, які існують у взаємодії, єдності, доповнюючи один одного.

За походженням і змістом моральні почуття є соціальними, вони формуються і розвиваються тільки в суспільстві у процесі взаємодії соціальних індивідів за допомогою виховання і самовиховання. Культура моральних почуттів є вираженням міри моральної розвиненості особистостей, їх здатності до морального резонансу і виявляється у вчинках, культурі поведінки. Почуття переживання є основою мотивів, ідеалів, оціночних уявлень, ціннісних орієнтацій. Цей рівень пов'язаний з реакціями особистості на стосунки між людьми.