Фінансовий ринок і механізм його регулювання

 

Необхідність і суть фінансів в умовах ринку. Фінанси необхідні для функціонування держави і діяльності фізичних та юридичних осіб, оскільки саме вони забезпечують вартісний рух створеного у суспільстві валового внутрішнього продукту (ВВП) та відображають відносини, що виникають при цьому.

Зовнішня форма фінансів проявляється у грошових потоках, які рухаються між суб’єктами господарювання. Внутрішня форма фінансів полягає в тому, що фінанси відображають рух вартості ВВП, тобто обмінні та перерозподільні відносини.

Отже фінанси – це сукупність грошових відносин, пов'язаних з формуванням, мобілізацією та розміщенням фінансових ресурсів та з обміном, розподілом і перерозподілом вартості створеного на основі їх використання ВВП, а за певних умов і національного багтства.

Фінансова діяльність будь-якого суб’єкта проявляється у формуванні доходів та здійсненні витрат. Доходи і видатки, а також фінансові ресурси – це первинні фінансові категорії. Під доходами розуміють отримане в результаті певної діяльності надходження грошових коштів. Під витратами розуміють використання грошових коштів, що є в розпорядженні того чи іншого суб'єкта на даний момент, з метою забезпечення певних потреб.

Фінансові ресурси – це сума коштів, які спрямовані в основні та оборотні засоби підприємства, на основі яких формуються продуктивні доходи. Основу фінансових ресурсів становить капітал.

Об’єктами фінансових відносин є вироблений ВВП та національне багатство. При розподілі ВВП фінанси виконують роль сполучної ланки між кількома виробничими циклами, без них неможливе ні просте, ні розширене відтворення виробництва. При нормальній фінансовій ситуації саме ВВП є основним об’єктом фінансових відносин, оскільки суспільство розподіляє і відповідно споживає чи нагромаджує те, що створює. Національне багатство при цьому не розподіляється або розподіляється тільки в частині зайвих ресурсів. При кризовій фінансовій ситуації ВВП не вистачає для формування доходів і фінансових ресурсів, тому розпродається національне багатство. Таким чином, зростаюче виробництво ВВП створює стабільні фінансові передумови для процвітання нації.

Суб’єктами фінансових відносин виступають:

- підприємці, робітники і службовці (за правом виробників ВВП);

- держава (за правом керуючої структури суспільства або за правом виробника, коли виступає як власник, підприємець).

Характерними ознаками фінансів є:

- обмінно-розподільний характер;

- рух вартості від одного суб’єкта до іншого;

- грошова форма відносин;

- формування доходів і здійснення видатків;

- еквівалентний характер обміну та розподілу і нееквівалентний перерозподіл.

В залежності від призначення та специфічних ознак окремих ланок фінансів виділяють:

- фінанси населення;

- фінанси підприємств і організацій;

- фінанси держави (рис. 8.1)

 

 

 

Рис. 8.1. Основні види фінансів.

 

Фінанси населення – це економічні відносини, що пов'язані з рухом грошових потоків, формуванням, та використанням доходів фізичних осіб.

Фінанси підприємств та організацій – це економічні відносини, що пов'язані з рухом грошових потоків, формуванням, розподілом та використанням доходів і грошових фондів підприємств і організацій.

Фінанси держави – це сукупність розподільно-перерозподільних відносин, що виникають у процесі формування та використання централізованних фондів грошових коштів, призначених для фінансового забезпечення виконання державою покладених на неї функцій.

Виділяють три основні функції фінансів:

- розподільна;

- контрольна;

- стимулююча (рис. 8.2).

 

 

 

Рис. 8.2 Функції фінансів

Суть розподільної полягає в тому, що фінанси є цільовим інструментом розподілу і перерозподілу ВВП.

Розподіл ВВП включає такі стадії:

- первинний розподіл (тобто розподіл ВВП між тими, хто безпосередньо зайнятий у його створенні; на цьому етапі фізичні особи отримують заробітну плату, юридичні особи – прибуток, держава – прибуток державного сектора);

- перерозподіл (включають вилучення частини доходів у тих суб'єктів, хто отримав їх на етапі первинного розподілу та формування різноманітних централізованих фондів, зокрема бюджету держави);

- вторинний розподіл (використання централізованих фондів і формування доходів окремих суб'єктів, зокрема осіб, зайнятих у бюджетній сфері та ін.).

Суть контрольної функції полягає в тому, що фінанси – це інструмент контролю за діяльністю суб’єктів обмінно-розподільних відносин.

Виконуючи вказані вище функції, фінанси відіграють важливу роль у суспільстві, а саме:

- забезпечують розподіл ВВП і фінансові потреби юридичних і фізичних осіб та держави;

- забезпечують кругообіг фінансових ресурсів, а отже і безперервність відтворення виробництва;

- регулюють різні напрями соціально-економічного розвитку;

- є основою економічних методів управління економікою країни;

- формують систему фінансових показників, що є індикаторами стану і розвитку економіки;

- забезпечують загальний контроль за формуванням і використанням фінансових ресурсів і доходів суб’єктів господарювання.

Суть стимулюючої функції фінансів полягає в тому, що при здійсненні формування та використання фондів фінансових ресурсів створюються передумови для прогресивних зрушень у структурі виробництва, підвищення його ефективності.

Саме стабільне функціонування фінансової системи є основою економічного зростання.

Історичний процес розвитку обміну і виникнення грошей. Виникнення грошей відбувалось шляхом поступового, стихійного виділення із загальної маси товарів такого, який починав відігравати роль головного предмета обміну. При цьому в того товару, який стає ще і грішми, з'являється крім основної корисності (споживної вартості) як предмета побуту та споживання, ще й додаткова корисність загального еквівалента.

На початкових етапах розвитку гроші були представлені певними споживчими продуктами, причому їх вартість дорівнювала витратам виробництва цих продуктів. Такі гроші за ознаками свого матеріального тіла отримали назву продуктових грошей. Проте худоба, зерно, хутро та інші види продуктових грошей мали певні недоліки як загальний еквівалент. Це, в першу чергу, неможливість довільного поділу таких продуктів без втрати ними своїх споживчих властивостей, а також неможливість тривалого зберігання деяких з цих продуктів. Саме через ці обставини поступово почався перехід до нових грошей, які отримали назву металевих. Металеві гроші — це такі гроші, матеріальне тіло яких виготовлено з певного металу, а загальним еквівалентом вони стають завдяки великим витратам виробництва на видобуток цього металу.

Такі споживчі властивості матеріалу, з якого виготовлялись металеві гроші, як однорідність, легка подільність, здатність до тривалого зберігання та висока трудомісткість за невеликої ваги привели до того, що цей вид грошей набув значного поширення. Слід додати, що протягом історії людства різні метали визнавались у різних суспільствах як гроші. Історії відомі мідні, залізні, свинцеві, бронзові, олов'яні та інші металеві гроші. Так, залізні гроші використовували стародавні спартанці, бритти, японці, деякі африканські народи. Олов'яні вживались у стародавній Мексиці, Римській імперії, середньовічній Англії, на острові Ява. Свинцеві кульки використовувались для дрібних платежів у Північній Америці. І тільки з IV—III ст. до н. е. функції грошей перебирають на себе благородні метали — срібло та золото. При цьому протягом тривалого часу ці два метали використовувались як гроші паралельно. Через це система грошового обігу, яка базувалась на використанні в ролі грошей двох різних металів, отримала назву біметалічної. Проте потрібно зазначити, що паралельне використання двох металів як грошей мало свої вади. Найважливіша полягала в тому, що кількісне обмінне співвідношення між цими металами мало бути закріплене державою законодавчо. У той самий час реальне обмінне співвідношення, яке визначалось співвідношенням витрат виробництва на видобуток цих металів, постійно змінювалось під впливом багатьох чинників. А це викликало необхідність постійної зміни законодавчо встановлених пропорцій обміну цих металів між собою, що фактично ніколи своєчасно та оперативно не робилось, тому призводило до значних втрат як для окремих суб'єктів економіки, так і для держави. Через це остання робила дуже багато для того, аби суспільство визнало як гроші лише один метал. І в XIX ст. під впливом зростання сили та могутності держави в більшості країн роль грошей монопольно була закріплена за золотом, що означало встановлення золотого стандарту та перехід від біметалічної грошової системи до монометалічної. Монометалічною називається така грошова система, в межах якої лише один певний метал визнається за матеріальну основу грошей.

Система організації металевого грошового обігу також постійно вдосконалювалась. Якщо на початкових етапах функціонування цих грошей в обігу були зливки (зливок — переплавлений у певну форму шматок металу), вага та проба яких іноді досить суттєво різнились (проба — вміст чистого металу у сплаві), то в подальшому їх замінила монета (певна кількість металу визначеної форми, ваги та проби з відповідним державним клеймом). Монета з'явилась як розвинута форма зливка і початково відрізнялась від нього лише зовнішньо. Проте за зовнішнім переходом від одного виду грошей до іншого приховується більш глибока відмінність, пов'язана з тим, що повноцінна монета — це не тільки товар, який відіграє роль загального еквівалента, але й знак вартості. У монеті не тільки міститься, а й зовні позначена наявність певної вартості чи певних витрат на її виробництво, що й надає їй можливості бути грішми — загальним еквівалентом. Повноцінна монета — це безпосередня єдність грошового знаку та реальної кількості грошей. У повноцінної монети вміст дорогоцінних металів може змінитись, а грошовий знак залишиться тим самим і буде позначати зовсім інший вміст, ніж той, що був на початку.

Повноцінна монета як певний вид грошей та форма прояву металево-грошової форми вартості являє собою зародок появи нового типу грошей — неповноцінних та нової форми грошової вартості — знаково-грошової. Оскільки в обігу неповновагова монета може представляти повновагову, це було використано для цілеспрямованого випуску неповноцінних монет з неблагородних металів, поява яких стала ознакою переходу до другого етапу монетно-знакової форми грошової вартості. Перехід до неповноцінних монет дозволив не тільки уникнути втрат, пов'язаних зі стиранням монети з дорогоцінних металів, але й дав змогу значно зменшити потребу у видобутку самих цих металів, що дозволило більш доцільно використати виробничі ресурси суспільства. Через значно менші витрати виробництва на виготовлення неповноцінних монет їх реальний вартісний зміст уже майже зник. Залишився лише його грошовий знак, який позначений на матеріальному тілі, що просто нагадує матеріальне тіло попередника. З переходом до паперових грошей зникає і будь-який натяк на цю згадку, а грошовий знак остаточно відокремлюється від реальної вартості, позначуваної ним.

Паперові гроші — це такі гроші, які є лише знаками вартості, виготовленими з паперу, і які заміщують в обігу певну кількість повноцінних грошей. Паперові гроші початково випускалися державними казначействами у формі казначейських білетів для покриття дефіциту державного бюджету і були обов'язковими для приймання за всіма видами платежів відповідно до того номіналу, який на них зазначався.

Паперові гроші — це не стільки реальна вартість, скільки знаки вартості. Оскільки реальна вартість паперових грошей майже відсутня, то запровадження їх в обіг відбувалося на основі законодавчого зобов'язання та відповідного примусу з боку держави. При цьому методом підтримання їх примусового курсу на початкових етапах запровадження було часткове збереження їх обміну на золото. Тобто реальна вартість паперових грошей зникає настільки, наскільки грошові знаки перестають мати внутрішню вартість, але зберігається тією мірою, якою залишається зв'язок руху повноцінних грошей з цими знаками.

В подальшому виникають кредитні гроші, які також не мають (у ще більшій мірі) реальної вартості повноцінних грошей. Кредитні гроші — це такі гроші, які являють собою боргові зобов'язання суб'єктів економіки і завдяки цьому виконують роль знаків вартості в обігу. Першою формою кредитних грошей став вексель. Вексель — це торгове борове зобов'язання, яке передбачає сплату певної суми грошей певною особою у визначений строк. Поява векселя зумовлена продажем товарів у кредит, коли покупець, не маючи в даний момент грошей, зобов'язується сплатити їх продавцю за отриманий від останнього товар тоді, коли гроші в нього з'являться. Тобто продавець стає кредитором, а покупець боржником. У цьому разі отриманим від власного боржника зобов'язанням кредитор сам може розрахуватись за придбані ним товари у третіх осіб, поставивши попередньо на векселі свій іменний підпис — індосамент. Таким чином, векселі переходять із рук у руки і породжують вексельний обіг. Однак його межі дуже вузькі, оскільки не всі продавці можуть погодитись отримати у сплату за свій товар боргове зобов'язання невідомої особи. Цю проблему вирішила поява банкноти — боргового зобов'язання (векселя) банку. Банки, скуповуючи звичайні векселі, розплачувались за них своїми власними векселями. У цьому разі векселедавцем виступала не окрема особа, а банк, який був не тільки більш відомим, а й більш платоспроможним, ніж будь-який інший комерційний векселедавець, що давало змогу значно розширити сферу кредитних відносин.

Поява кредитних грошей, з одного боку, заперечує повноцінні гроші у такій їх істотній функції, як засіб обігу, оскільки в обмін на товар замість грошей видається боргове зобов'язання, а з іншого — останнє саме починає обертатися. На основі вексельного обігу виникає банкнота, що починає функціонувати і як звичайний засіб обігу. Саме тому рух кредитних і паперових грошей поєднується в єдине ціле. Нині випуском паперових грошей займається не казначейство, а центральний банк відповідної країни, який випускає власні боргові зобов'язання (монети та банкноти).

Це приводить до того, що паперові гроші перетворюються за сучасних умов на кредитно-паперові, економічною основою яких є боргові зобов'язання держави в цілому. З припиненням вільного обміну паперових грошей на золото за твердо встановленим курсом воно перестає навіть номінально бути загальним еквівалентом, залишаючись при цьому звичайним товаром. Тобто втрачається останній зв'язок реальної вартості з її знаком на боці загального еквівалента у формулі обміну (х товару А = у товару Б).

Потрібно зазначити, що і нині процес розвитку грошей як матеріальної основи грошової форми вартості не припинився. Сьогодні у грошовому обігу все більше відбувається заміна руху навіть кредитно-паперових знаків вартості (монети та банкноти), які є борговими зобов'язаннями центральних банків відповідних країн, на рух певних доручень (чеки, квитанції тощо).

Виникнення цих доручень є результатом існування депозитів, тобто внесків певних сум грошей клієнтів банку на власний рахунок у цьому банку, а чеки та квитанції є дорученнями банку перерахувати кошти з належного власникові рахунку на інший. Усе це дає підстави говорити про появу нового різновиду кредитних грошей — грошей депозитних, які існують у формі записів на банківському рахунку, і хоча самі по собі ці доручення ще вільно не обертаються, але така перспектива не виключена.

Також досить значного поширення набули кредитні картки, що являють собою пластиковий носій, на якому записана в електронній формі інформація про розміри кредиту, що наданий власнику картки банком. У цьому разі під час купівлі товарів продавець відразу одержує свої гроші від банку, а покупець — банківський кредит на суму конкретної покупки. Через певний час цей кредит має бути повністю погашений власником картки. Кредитні картки є іменними і не обертаються.

Починають широко застосовуватися також і дебетні картки. Вони не тільки виконують усі функції кредитних, але й дозволяють попередньо вносити гроші на рахунки своїх власників. Сфера поширення дебетних карток поки що не велика, але активно розвивається. Потрібно зазначити, що кредитні та дебетні картки є носіями електронної інформації, а тому нині все частіше говорять про появу електронних грошей, які, будучи одним з різновидів депозитних грошей, існують у вигляді електронного запису в пам'яті банківського комп'ютера.

Розглянутий вище процес характеризує логіку історичного розвитку грошової форми вартості. Він є одночасно і логічним, (оскільки відображає закономірний рух), і історичним (оскільки фіксує реальні історичні переходи). Узагальнено цей процес та його етапи може бути подано у вигляді такої логіко-історичної схеми еволюції грошової форми вартості:

А. Товарно-продуктово-грошовий етап.

Б. Товарно-металево-грошовий етап:

а) металево-зливковий;

б) металево-монетний.

В. Знаково-грошовий етап:

а) монетно-знаковий;

б) паперово-знаковий;

в) кредитно-паперово-знаковий;

г) кредитно-паперово-електронно-знаковий.

Відповідно до розвитку грошової форми вартості можна виділити два найважливіших типи грошей: повноцінні та неповноцінні.

Повноцінні гроші — це ті, які є загальним еквівалентом завдяки витратам виробництва на виготовлення їх матеріалу на рівні номінального знака вартості, який на них позначений. До повноцінних належать продуктові та ті металеві гроші, які виготовлені з благородних металів.

Неповноцінні гроші — це ті, витрати на виготовлення яких є значно меншими ніж той номінальний знак вартості, який на них позначений. До них належать монети з недорогоцінних металів, паперові та всі види кредитних грошей.

Суть грошей та їх функції. Люди завжди намагались зрозуміти природу грошей та описати їх властивості. Ці прагнення історично втілювались у різні теорії, що описували феномен грошей з різних боків. Так, металістична теорія ототожнювала гроші з благородними металами, приписуючи останнім властивість бути грішми від природи. Номіналістична теорія зводила гроші до умовних знаків, а державна розглядає їх як продукт творіння державної влади, установлений політичним законом платіжний засіб.

Історичний розвиток засвідчив, що більшість подібних поглядів на гроші нині вже навіть і не згадуються, проте, у питанні про сутність грошей і сьогодні точаться гострі суперечки.

У науковій літературі існує багато різних визначень грошей, які значно відрізняються одне від одного. Під грішми часто розуміють усе те, що звичайно приймається в обмін на товари і послуги; продукт угоди між людьми, товар особливого роду, що виконує роль загального еквівалента; те, що використовується як гроші. Л. Харріс визначає гроші як «...будь-який товар, що функціонує як засіб обігу, лічильна одиниця і засіб збереження вартості». Р. Барр пише, що «...гроші можуть бути визначені як засіб обміну, загальноприйнятий у даному платіжному співтоваристві». Деякі економісти вважають ключовим моментом у визначенні грошей їх платіжну функцію. Яскравим прикладом суто функціонального підходу в цьому питанні слугує визначення К.Р. Макконнелла і С.Л. Брю: «Гроші — це те, що гроші роблять. Усе, що виконує функції грошей, і є гроші».

Для усіх наведених вище визначень характерним є те, що гроші визначаються через їх функціональні форми, не розглядаючи при цьому питання про їх глибшу основу. Інший підхід, який найбільш послідовно та усвідомлено реалізував К. Маркс, можна назвати логіко-історичним. Відповідно до нього основою для з'ясування сутності грошей є вивчення логіки їх історичного розвитку.

Розгляд історії розвитку грошової форми вартості та типів грошей дає можливість зробити певні узагальнення відносно того, що собою в дійсності являє сутність грошей. Наукове визначення сутності грошей повинне, з одного боку, в узагальненій формі передавати всю їх історію, а з іншого — діставати підтвердження в їх кожній конкретній формі. Власне, розгляд виникнення і розвитку грошей у процесі історичного руху форм товарного обміну і став розкриттям сутності грошей.

Оскільки гроші виникли внаслідок розвитку обміну товарів і є однією зі сторін обміну, то можна дійти висновку, що гроші — це товар, але товар особливий, такий, який служить загальним еквівалентом вартості, її представником. Якщо виходити з цього, то можна розкрити і функції грошей, які є способами реалізації їх сутності.

Функції грошей. Суть грошей як економічної категорії проявляється в їхніх функціях (табл. 8.1).

1. Міра вартості — це функція грошей, в якій вони забезпечують вираження і вимірювання вартості товарів, надаючи їм форму ціни. Призначення грошей як міри вартості пов'язане з категорією ціни, що є грошовим виразом вартості товару, а також з грошовою одиницею. Грошова одиниця — встановлений у законодавчому порядку грошовий знак, який слугує для вимірювання та відбиття цін усіх товарів.

Сама вартість, представлена у грошовій одиниці, виступає як масштаб для цін. Коли роль грошей виконували благородні метали, масштаб цін визначався державою через золотий чи срібний вміст грошової одиниці, і вагова кількість металу була його основою. Наприклад, якщо один долар США у 1913 році відповідав у обігу 1,5 г золота, а англійський фунт стерлінгів — 7,3 г золота, то валютне співвідношення становило 1:4,87.

Таблиця 8.1

Функції грошей

№	Функція грошей	Призначення грошей
	Міра вартості	Служать еквівалентом вартості всіх товарів
	Засіб обігу	Служать посередником в обміні, стимулюють обмін товарів
	Засіб утворення скарбів (нагромадження)	Виступають як резерв багатства, регулюють грошовий обіг
	Засіб платежу	Забезпечують погашення боргових зобов'язань
	Світові гроші	Виступають як: - міжнародний засіб платежу; - загальний купівельний засіб; - сприяють матеріалізації багатства.

 

2. Засіб обігу — це функція грошей, в якій вони виконують роль посередника в обміні товарів і забезпечують їх обіг. Гроші є ідеальним засобом товарного обміну, тобто за них завжди можна придбати будь-який з усього набору товарів, що надходять на ринок. Для аналізу даної функції необхідно розглянути процес товарного обміну. Він виражається формулою: Т — Г — Т. В даній схемі Т — товар, Г — гроші. Товаровиробник обмінює свій товар спочатку на гроші, а потім гроші — на інший потрібний йому товар. Грошовий обіг тут є похідним від товарного. Завдяки даній функції грошей товарообіг в порівнянні з бартером (який здійснюється по схемі Т — Т) став набагато зручнішим та ефективнішим.

3. Засіб утворення скарбів (нагромадження) — це функція грошей, пов'язана з їхньою здатністю бути засобом збереження вартості, представником абстрактної форми багатства.

Нагромадження грошей має таке призначення:

- збереження вартості;

- створення резерву платіжних засобів;

- розширення виробництва і одержання додаткового прибутку.

Функцію нагромадження виконують реальні гроші, які тимчасово перебувають поза сферою обігу. Сучасні гроші не виконують функцію засобу утворення скарбів, оскільки не мають власної вартості.

4. Засіб платежу — це функція грошей, яка полягає в обслуговуванні погашення різноманітних боргових зобов'язань між суб'єктами економічних відносин. Гроші, виконуючи дану функцію, не просто вимірюють вартість, а представляють її в русі, переході від одного суб'єкта економічної діяльності до іншого, в оплаті товарів і послуг, у податкових платежах тощо, тобто є засобом платежу (засобом покриття певних зобов'язань). Платіжний засіб виступає таким відносно і продавця, і покупця. Але для останнього він є також купівельним засобом (засобом придбання необхідного товару).

5. Світові гроші — це функція, в якій гроші обслуговують рух вартості в міжнародному економічному обороті і забезпечують реалізацію взаємовідносин між країнами.

Дана функція зумовлена інтернаціоналізацією економічних зв'язків, поглибленням міжнародного поділу праці, зовнішньої торгівлі та появою світового ринку.

Світові гроші є синтезом попередніх функцій та мають трояке призначення:

- міжнародного платіжного засобу;

- міжнародного купівельного засобу;

- формою матеріалізації суспільного багатства.

Іншого підходу до визначення функцій грошей дотримуються вітчизняні вчені на чолі з Кривенко К.Т. Вони пропонують таку класифікацію функцій грошей:

1. Міра вартості:

а) засіб вираження вартості;

б) засіб уособлення одиниці вартості (масштаб цін).

2. Засіб обігу:

а) купівельний засіб;

б) засіб платежу.

3. Засіб збереження вартості чи засіб нагромадження.

Ринок грошей. Грошова пропозиція М0, М1, М2, М3. Ринок грошей — це сукупність усіх грошових ресурсів країни, що постійно переміщуються (розподіляються та перерозподіляються) під впливом попиту і пропозиції з боку різних суб'єктів економіки.

Грошовий ринок має складний механізм функціонування, на ньому застосовуються різноманітні інструменти та методи управління грошовими потоками. За видами інструментів грошовий ринок складається з двох взаємопов'язаних, проте окремо функціонуючих ринків:

- ринок позичкових капіталів;

- ринок цінних паперів.

Ринок позичкових капіталів охоплює відносини, що виникають з приводу акумуляції кредитними установами грошових коштів фізичних та юридичних осіб та надання їх у вигляді позик на умовах зворотності, строковості та платності. На даному ринку об'єктом оперування є не самі гроші, а лише право на тимчасове користування грошовими коштами.

Ринок цінних паперів — охоплює як кредитні відносини, так і відносини співволодіння, які оформляються спеціальними документами (цінними паперами), що можуть продаватися, купуватися, погашатися.

Залежно від призначення та ліквідності фінансових активів, що обертаються на грошовому ринку, виділяють два основні його сегменти: ринок грошей та ринок капіталів. На першому продаються та купуються грошові кошти у вигляді короткострокових позик та фінансових активів (боргові зобов'язання до 1 року), на другому — грошові кошти у вигляді середньо та довгострокових кредитів та фінансових активів строком понад рік.

Функціональні форми грошей. Можливість утворення й розвитку функціональних форм закладена в самій сутності грошей, природі їх функцій. Ця можливість обумовлена багатоплановістю грошових відносин, тим, що гроші виконують, з одного боку, суспільну функцію загального еквівалента вартості, а з іншого — є технічним апаратом, що обслуговує той чи інший аспект товарного обміну.

Функціональні форми є похідними від грошових функцій і являють собою їх реальне втілення. Вони виступають як форма реалізації цих функцій в умовах структурно розвинених товарних відносин. Окремі функціональні форми грошей не автономні. Вони є лише структурними ланками цієї системи грошових відносин, де кожна окремо взята функціональна форма неспроможна повністю виразити всю сукупність грошових відносин.

Різні види грошових форм поєднуються у певні агрегати. Грошовий агрегат — це встановлене законодавством відповідно до принципу ліквідності специфічне групування грошових форм. Під ліквідністю розуміється можливість використання певного активу в ролі засобу обігу (чи платежу) і одночасно його здатність зберігати свою вартість. Саме єдність цих двох властивостей є істотною для розуміння ліквідності. Недостатність визначення ліквідності лише як здатності якогось активу виконувати функцію засобу обігу (чи здатність швидко перетворюватись на готівку) добре помітна в умовах високої інфляції, коли окремим платіжним засобам (а іноді і продуктам) починають віддавати перевагу перед знеціненими кредитно-паперовими грішми.

Поняття «грошовий агрегат» досить точно відбиває сутність явища. Багато з його складових (наприклад, чек, сертифікат чи кредитна картка) нині не можуть самі по собі розцінюватись як гроші, але вони виконують якусь із функцій або підфункцій грошей, відіграють їх роль, залучаються і агрегуються грішми у свій рух як власні елементи.

Першим групуванням функціональних форм грошей є грошовий агрегат М0, який являє собою готівку чи гроші поза банками. Грошовий агрегат М0 має найбільшу ліквідність. Його структурними елементами є:

• монети, що їх карбують державні установи;

• скарбничі білети, що є казначейськими зобов'язаннями, випуск яких пов'язаний з фінансуванням дефіциту державного бюджету (ця форма грошей нині в Україні не використовується);

• банкноти, що являють собою різновид кредитних грошей, емісія яких здійснюється центральними банками (в Україні Національним банком). Банкнота має загальну оборотність і, як і монета, абсолютну ліквідність.

Другим групуванням функціональних форм грошей є грошовий агрегат М1. Його ще називають грошовою масою у вузькому розумінні. Функціональні форми грошей, що поєднані в агрегат М1, використовуються переважно у функції засобу обігу. Структурними елементами грошового агрегату М1 є готівкові гроші (агрегат М0) та трансакційні депозити.

Трансакційні депозити — це вклади фізичних та юридичних осіб у комерційні банки й ощадні установи, кошти з яких можуть бути передані іншим особам у вигляді відповідних платежів, що здійснюються за допомогою чеків або електронних грошових переказів. До трансакційних депозитів відносять вклади до запитання на поточні та розрахункові рахунки. Вони можуть не приносити відсотків, а лише дають змогу їхнім власникам користуватись чеками та електронними переказами (в тому числі й кредитними картками). За своїм обсягом чекові вклади, що забезпечують безготівковий обіг грошей, є найпоширенішими. За їх допомоги у країнах Заходу здійснюється понад 90 % усіх видів оплат. Завдяки цьому система чекового обігу постійно прогресує. Вона ґрунтується на використанні новітньої електронної техніки. Оскільки структура банківських та ощадних установ, які здійснюють відповідні операції, постійно розширюється, то це підвищує ліквідність трансакційних депозитів, наближаючи її до рівня ліквідності готівки.

Наступним групуванням функціональних форм грошей є грошовий агрегат М2. Його називають грошовою масою в широкому розумінні. Функціональні форми грошей агрегату М2 використовуються не тільки як засіб обігу, але і як засіб нагромадження чи збереження купівельної спроможності. Його структурними елементами є грошовий агрегат М1 та строкові депозити, що отримали назву «майже грошей» або «грошових активів». Строкові депозити являють собою гроші, які зберігаються на безчекових ощадних рахунках у комерційних банках та ощадних установах, про що їх власники отримують певні свідоцтва — сертифікати. Перетворення цих грошей на готівку чи інший високоліквідний платіжний засіб обумовлене певним строком. Гроші на таких рахунках застосовуються здебільшого у функції засобу нагромадження, а не засобу обігу, тому їх ліквідність є більш низькою.

Ще нижча ліквідність у тих грошей, які клієнти зберігають на рахунках, відкритих для ведення банками довірчих операцій. Сукупність цих активів і грошового агрегату М2 становить грошовий агрегат М3. У деяких країнах виділяється також агрегат, який включає до свого складу агрегат М3, казначейські векселі та деякі інші грошові активи.

Закони грошового обігу. Процес руху грошей, що обслуговує реалізацію суспільного продукту, називається грошовим обігом. Між процесами реалізації суспільного продукту та грошовим обігом існує внутрішній зв'язок, який дістав назву законів грошового обігу. Ці закони визначають кількість грошей, необхідну для реалізації суспільного продукту за різних умов. Так, за умов нерозвинутості кредитних відносин сутність закону грошового обігу полягає в тому, що кількість грошей, які є в обігу, визначається сумою цін усіх товарів і послуг, що підлягають реалізації, поділеною на швидкість обігу грошової одиниці. Цей зв'язок можна виразити формулою:

Мгр = Т * Ц / Ш, (8.1)

де Мгр — кількість грошей, які перебувають в обігу;

Т — кількість товарів;

Ц — ціни товарів;

Ш — швидкість обігу грошової одиниці.

К. Маркс, проаналізувавши вплив розвитку кредиту, дещо модифікував цю формулу, увівши в неї нові показники: К — сума цін товарів, проданих у кредит цього року; П — сума цьогорічних платежів за попередніми борговими зобов'язаннями; ВВ — сума взаємопогашених платежів. У результаті формула набула такого вигляду:

Т * Ц - К + П - ВВ

М гр = ———————— (8.2)

Ш

Інфляція: суть, причини, види та шляхи подолання. Інфляція є основною проблемою в багатьох країнах, що розвиваються. Вона не обійшла й республіки колишнього Радянського Союзу (в тому числі й Україну), які стали на шлях створення ринкових економічних відносин. Інфляція означає зростання загального рівня цін (або, іншими словами, це є падіння купівельної спроможності грошей, підвищення грошової вартості життя). Купівельна спроможність грошової одиниці — це та маса товарів, яку можна придбати за цю грошову одиницю. В умовах зростання загального рівня цін купівельна спроможність кожної окремої грошової одиниці буде зменшуватись, тобто на кожну грошову одиницю можна буде придбати все менше товарів.

Рівень інфляції показує, як змінилися ціни в економіці. Цей показник вимірюється за допомогою індексів цін (індексу споживчих цін, дефлятора ВВП тощо) як різниця між значенням цього індексу за певний період (у відсотках) та 100%. Темп інфляції показує, як змінилася сама інфляція за певний період (прискорилась чи сповільнилась).

Протилежним до інфляції поняттям є дефляція, яка має місце, коли загальний рівень цін падає і купівельна спроможність грошей підвищується. Дефляція трапляється вкрай рідко.

Дезінфляція означає сповільнення темпів інфляції. В Україні періоди дезінфляції траплялися в 1995-1996 рр., коли високі темпи інфляції, що вимірювалася чотиризначними числами, були зменшені завдяки застосуванню активної стабілізаційної політики.

В економіці немає якогось одного виду інфляції, оскільки вона виникає під впливом багатьох факторів. Одні види інфляції зумовлює попит, інші — пропозиція. Тому й розрізняють два типи інфляції:

- інфляція попиту;

- інфляція пропозиції.

Інфляція попиту спостерігається, коли сукупний попит зростає швидше за виробничий потенціал економіки, а тому ціни, намагаючись зрівноважити попит та пропозицію, зростають.

Інфляція пропозиції (витрат) виникає через зростання витрат у періоди високого безробіття та неповного використання виробничих ресурсів.

Таким чином причиною інфляції є порушення закону грошового обігу, внаслідок чого кількість наявних неповноцінних грошей в обігу перевищує потребу в них. Це й викликає зростання загального рівня цін. Провідним чинником інфляції є зростання грошової маси. Проте саме по собі зростання грошової маси не спричиняє інфляції. Інфляція з'являється лише тоді, коли темпи зростання грошової маси випереджають не тільки темпи зменшення швидкості обігу грошової одиниці, а й темпи зростання суспільного продукту, реалізацію якого й обслуговує грошова маса.

Отже до факторів інфляції відносять:

- зростання грошової маси;

- зростання швидкості обігу грошової одиниці та зменшення загального обсягу суспільного продукту.

Вплив кожного з цих чинників може призвести до порушення законів грошового обігу, внаслідок чого кількість неповноцінних грошей в обігу перевищить потреби в них, що і зумовить початок процесу інфляції чи знецінення грошей.

Інфляція не лише відображає у своєму розвитку динаміку цін, а й вимірюється останньою. Вона є обернено пропорційною величиною цінової динаміки. Якщо протягом року ціни зросли на 10 %, то можна сказати, що на такий самий відсоток грошова одиниця знецінилася чи втратила свою купівельну спроможність. В залежності від того, яким темпом зростають ціни, розрізняють три види інфляції:

- повзуча інфляція (якщо ціни зростають темпом до 10% на рік);

- галопуюча інфляція (при темпах зростання цін від 10 до 100% на рік);

- гіперінфляція (темпи зростання цін перевищують 100% на рік) (рис. 8.3).

 

Види інфляції

Галопуюча

Гіперінфляція

Повзуча

Рис. 8.3 Основні види інфляції

 

Однак потрібно пам'ятати, що не за всіх умов інфляція про­явить себе у відкритому зростанні цін. В умовах установлення твердих адміністративних цін, що фіксуються державою, неминуче відбудеться зміна форм інфляції. У такому разі порушення закону грошового обігу (через надмірність грошової маси) не зможе проявити себе у прямому зростанні цін. Проте ступінь забезпечення товарною масою кожної грошової одиниці різко зменшиться і всю грошову масу не можна буде повністю реалізувати. З'явиться надлишок грошей та дефіцит товарів. Це буде означати реальне знецінення всієї грошової маси, тобто відбуватиметься інфляція.

Отже, існує дві форми інфляції — відкрита та придушена.

Відкритою називають інфляцію, якщо порушення законів гро­шового обігу (коли кількість неповноцінних грошей в обігу є над­мірною порівняно з потребою в них) проявляється у підвищенні цін.

Придушеною називають інфляцію, якщо порушення законів грошового обігу (коли кількість неповноцінних грошей в обігу є надмірною порівняно з потребою в них) призводить до появи дефіциту товарів, а не до підвищення цін.

Потрібно зазначити, що в умовах інфляції гроші поступово припиняють виконувати таку свою функцію, як засіб збереження вартості. А це призводить до того, що їх все більш неохоче починають брати і в обмін на свій товар, намагаючись якомога швидше їх позбутись, і все менше роблять заощаджень у грошовій формі. Через це нормальне життя суспільства, в якому обмін уже став нормою, починає порушуватись, що викликає потребу в стабілізації купівельної спроможності грошової одиниці.

Використовують такі методи подолання інфляції:

- обмеження емісії грошей (емісія — це випуск в обіг додаткової кількості грошей).

- заходи щодо стимулювання зростання суспільного продукту. (Наслідком цього також стає зменшення темпів інфляції та стабілізація купівельної спроможності грошей).

- заходи щодо підвищення довіри до національної грошової одиниці. У такому разі населення вже не буде намагатись якомога швидше позбутись цієї грошової одиниці. Остання знову зможе виконувати функцію засобу збереження вартості, що приведе і до зростання грошових заощаджень).

Одним із засобів відновлення довіри до національної грошової одиниці є грошові реформи. Вони, крім усього іншого, можуть допомогти й у вирішенні завдання щодо зменшення вже наявної в обігу грошової маси. Грошова реформа — це перебудова державою наявної в країні грошової системи. При цьому грошові реформи можуть переслідувати не тільки вузькі цілі стабілізації грошової одиниці, а й більш широкі — загальної перебудови чинної в країні системи грошово-кредитних відносин.

Розрізняють три основних види грошових реформ:

- формальна, яка зводиться до впровадження нового зразка купюри з одночасним або поступовим вилученням тієї, що функціонує;

- деномінаційна, яка полягає в тому, що разом зі зміною зразка купюри відбувається зміна існуючого масштабу цін (зменшення кількості нулів на купюрах);

- конфіскаційна, що полягає в безоплатному вилученні державою частини грошей суб'єктів економіки.

Проте потрібно пам'ятати, що проведення грошових реформ — це досить серйозне потрясіння для всіх суб'єктів економіки, а тому їх здійснення має бути максимально зрозумілим і виваженим.

Питання для самоконтролю:

1. Розкрийте суть фінансів, їх роль в економічній системі держави.

2. Охарактеризуйте об'єкти та суб'єкти фінансових відносин.

3. Назвіть та охарактеризуйте основні функції фінансів.

4. Проаналізуйте історичний процес виникнення та розвитку грошей.

5. Розкрийте суть грошей. Як різні теорії підходять до визначення їх змісту?

6. Перерахуйте та охарактеризуйте функції грошей.

7. Охарактеризуйте ринок грошей та ринок капіталів.

8. Охарактеризуйте функціональні форми грошей. Що таке грошовий агрегат та які його види?

9. Наведіть закони грошового обігу.

10. Розкрийте суть інфляції, її причини.

11. Які існують види інфляції? Охарактеризуйте їх.

12. Які соціально-економічні наслідки інфляції та методи подолання?

 

 

Ринок кредитних ресурсів

Ринок кредитних ресурсів. Суть кредиту і його види. Кредитна система –– це, по-перше, сукупність кредитно-розрахункових відносин, форм і методів кредитування; по-друге, сукупність фінансових інститутів.

Кредит — це система економічних відносин, яка виражається в формуванні позичкового фонду товариства і наданні його ресурсів юридичним і фізичним особам у тимчасове користування на умовах повернення.

Кредитні відносини між банками і клієнтами виникають не тільки при одержанні останніми позики, а й під час розміщення ними заощаджень у вигляді внесків на поточних і депозитних рахунках.

Кредит виконує дві функції:

- перерозподільну;

- регулюючу.

Розглянемо спочатку перерозподільну функцію. За допомогою кредиту вільні грошові капітали та доходи підприємств, домогосподарств, держави акумулюються та перетворюються в позичковий капітал, який за плату надається в користування. Через кредитний механізм позичковий капітал перерозподіляється на основні повернення між галузями, переходячи в ті сфери, які забезпечують одержання більшого прибутку або яким надається перевага відповідно до національних програм розвитку економіки.

Що стосується регулюючої функції, то регулювання економіки також здійснюється проведенням відповідної кредитної політики на державному рівні. Держава змінює обсяг і динаміку кредитів з метою впливу на господарські процеси, бере участь у процесі руху позичкового капіталу від джерел до сфер застосування, регулює доступ позичальників на ринок позичкових капіталів, полегшуючи або ускладнюючи отримання позик.

Кредит виступає як інструмент регулювання економіки. Розрізняють такі форми кредиту:

- комерційний;

- банківський;

- споживчий;

- державний;

- міжнародний (рис. 9.1).

Рис. 9.1 Основні форми кредиту

Комерційний кредит має товарну форму і надається одним суб'єктом господарювання (підприємством) іншому у вигляді продажу товарів з відстрочкою платежу. Комерційний кредит оформлюється векселем. Мета комерційного кредиту — прискорити реалізацію товарів.

Банківський кредит надається володарем грошових коштів позичальникам у вигляді грошових позик. Об'єкт банківського кредиту — грошовий капітал. Позичальником може бути підприємець, держава, сектор домогосподарства, кредитором — володар грошових коштів, насамперед банк.

Споживчий кредит надається приватним особам. Його об'єктом є товари довгострокового користування (меблі, автомобілі, холодильники, телевізори і ін.), різноманітні послуги. Споживчий кредит виступає у формі комерційного і банківського. Різновидом споживчого кредиту є довгострокові позики приватним особам на купівлю або будівництво житла.

Державний кредит — це сукупність кредитних відносин в яких позичальником або кредитором є держава чи місцеві органи влади. Вони позичають кошти на ринку позичкових капіталів шляхом випуску позик через фінансово-кредитні установи. Цей кредит може виступати у вигляді натуральних позик, облігацій внутрішньої позики, казначейських зобов'язань і інших документів кредиту.

Міжнародний кредит — це рух і функціонування позичкового капіталу між країнами, одна із форм міжнародного руху капіталу.

Необхідність сплачувати відсотки спонукає вишукувати якомога ефективніші засоби використання одержаної позики, вдосконалювати методи господарювання, підвищувати рентабельність виробництва, оскільки джерелом сплачування боргу є прибуток. За користування кредитом сплачується відповідний відсоток. Відсоток за кредит — це самостійна економічна категорія, що виникає на основі кредитних відносин. Розрізняють такі види відсотків: депозитний, обліковий та дисконтний (рис. 9.2).

 

 

Рис. 9.2 Види відсотків

Депозитний відсоток — це плата банку за зберігання грошових коштів на рахунках за депозитними (вкладними) операціями клієнта. Як кредитори виступають клієнти банку, позичальником є банк.

Обліковий відсоток — це ставка, за якою Національний банк надає позики комерційним банкам.

Дисконтний відсоток — це відсоток, який одержує банк при купівлі векселів до кінця терміну їх дії.

Дуже поширеними є банківські кредити. Зупинимось на їх характеристиці більш детально. Банківські кредити —це згруповані за різними ознаками банківські позики. Ці позики можна класифікувати за:

- призначенням;

- наявністю і характером забезпечення;

- строками;

- методом погашення;

- характером їх походження (рис. 9.3).

За призначенням виділяють:

- позики торговельним і промисловим підприємствам під нерухомість, будівництво;

- позики приватним особам;

- позики фінансовим установам.

За терміном погашення позики поділяють на:

- короткострокові (надані на 1 рік і менше);

- середньострокові (від 1 до 7-8 років, а в Україні до 5 років);

- довгострокові (тривалий період).

За методами погашення банківські кредити поділяються на такі, що погашаються:

- одночасно (це робиться на певну кінцеву дату, а проценти — через певні проміжки часу або по закінченні терміну позики);

- у розстрочку (здійснюється періодичне погашення основної суми рівними частинами: щомісяця, щоквартально).

 

 

 

 

Рис. 9.3 Класифікація банківських кредитів

 

Банківські позики поповнюються з таких джерел:

- за рахунок безпосередніх постачальників;

- придбання векселів у дилерів з продажу автомобілів та інших споживчих товарів;

- придбання векселів у дилерів з операцій з комерційними паперами.

При наданні кредиту існують певні обмеження. Розмір кредиту одному позичальнику не повинен перевищувати 10 % суми акціонерного і резервного капіталу банку.

Умовно банківські кредити можна поділити на:

- внутрішній і міжнародний;

- кредит центрального банку і комерційного банку;

- виробничий і споживчий;поточні і капітальні витрати;

- забезпечений і незабезпечений;

- застрахований і незастрахований;

- відновлюваний і невідновлюваний (рис. 9.4).

 

 

 

Поточний і капітальні витрати

Забезпечені і незабезпечені

Відновлюваний і невідновлюваний

Застрахований і незастрахований

Виробничий і споживчий

Кредит центрального банку і комерційного банку

Внутрішній і міжнародний

Банківські кредити

Рис. 9.4 Види банківських кредитів

Забезпечені кредити —це позики під заставу. Вони зменшують ризик збитків у разі неспроможності боржника повернути вчасно позику.

У США та Європі на сьогоднішній день поширеними є відновлювальні кредити. Відновлювальний являє собою такий кредит, коли протягом фіксованого терміну і в межах максимальної суми кредиту позичальник може використати весь кредит, повернути його і використати повторно. До цього вдаються 80% корпорацій США, оскільки оформити новий кредит досить складно.

Банки, їх суть та функції. Кредитні відносини надають обороту грошей динамізму, прискорюють всі економічні процеси в народному господарстві. Значне місце в цьому посідають банки. Сучасний банк — це акціонерне товариство, власний капітал якого є основою для здійснення фінансових операцій.

Банки —це установи, функцією яких є кредитування суб'єктів господарської діяльності та громадян за рахунок залучення коштів підприємств, установ, організацій, населення та інших кредитних ресурсів, касове і розрахункове обслуговування народного господарства, виконання валютних та інших банківських операцій, передбачених законодавством про банки і банківську діяльність. Банки є юридичними особами.

Перші банки виникли за давніх-давен. Ще у Вавилоні (7-5 ст. до н. е.) практикували видачу грошових позик для купівлі насіння з погашенням боргу після продажу врожаю. У стародавніх Римі, Греції, Єгипті приймали вклади і надавали позики під заставу нерухомості.

Банки виникли в Середньовіччі на основі контор міняйлів та майстерень і крамниць ювелірів (Флоренція, Амстердам, Венеція). Сучасна банківська система складається з банків різних видів та інших фінансово-кредитних інститутів. Головними ланками цієї системи є:

- центральний банк;

- комерційні банки;

- спеціалізовані фінансово-кредитні інститути (рис. 9.5).

 

 

Рис. 9.5 Основні ланки банківської системи

Комерційні банки —це ділові фінансово-кредитні підприємства, які мають дозвіл на банківську діяльність і здійснюють фінансові операції з метою одержання прибутку.

Функції комерційних банків:

- акумулювання безстрокових депозитів і оплата чеків, виписаних на ці банки;

- надання кредитів промисловим підприємствам, фермерам.

Комерційні банки виконують від 100 до 300 видів операцій: ведення депозитних рахунків, безготівкові перекази грошей, збереження заощаджень, надання кредитів, операції з цінними паперами та за довіреністю, валютні операції тощо. В Україні комерційні банки, згідно з ліцензією НБУ, можуть виконувати до 30 операцій. Комерційні банки можна поділити на: галузеві, універсальні, спеціалізовані, регіональні та ін. Комерційні банки можна класифікувати також залежно від характеру їхніх операцій. Наприклад, у Великобританії виділяють такі види комерційних банків:

- депозитні та клірингові банки, які панують у депозитно-позикових операціях у середині країни. Клірингові належать до універсальних і виконують до 300 операцій. Вони мають певне коло клієнтури, вирізняються галузевою спеціалізацією;

- торгові банки, які діють у сфері зовнішньої торгівлі та міжнародних фінансово-кредитних операцій;

- філіали іноземних банків, що належать до вищих банківських груп;

- корнсорціональні банки — кредитні інститути, в яких беруть участь не менше двох сторін, жодна з яких немає контрольного пакета акцій;

- облікові доми — виконують короткострокові операції на грошовому ринку (у Англії їх 9).

До спеціалізованих кредитних установ можна віднести страхові компанії, ощадні установи, інвестиційні банки, фінансові компанії, кредитні і будівельні кооперативи.

Центральний банк — центр фінансово-кредитної системи національної економіки, головною функцією якого є контроль та регулювання пропозиції грошей у країні.

У більшості країн центральні банки є державними. В окремих випадках центральний банк не належить державі (наприклад, Федеральна резервна система США, Національний банк Швейцарії) або вона володіє лиши частиною капіталу (наприклад, у Банку Японії — 55%).

На відміну від комерційних банків, центральні банки:

- звичайно є державними, націоналізованими інститутами;

- не ставлять перед собою традиційну мету комерційних банків — отримання максимального прибутку;

- керують діяльністю комерційних банків;

- виконують емісійну функцію;

- не конкурують у сфері бізнесу з комерційними банками;

- ведуть банківські рахунки уряду, в останні роки дедалі більш виражають його інтереси та цілі, хоча й зберігають статус незалежних;

- виконують стосовно інших банків роль "кредитора останньої надії".

Банківська справа — бізнес, подібний до будь-якого. Комерційний банк надає клієнтам певні послуги і отримує від них оплату, намагається заробити прибуток для своїх акціонерів. В умовах економіки, що розвивається, нові вклади фактично перевищують вилучення з банку. Але ситуація міняється щодня. Сума вилучень може перевищити і вклади. Через це банкіри тримають певну суму касової готівки в сейфах і "резервні депозити" — в центральному банку. Це визначається ще й законом. Сума грошей, на яку дійсні резерви банку перевищують потрібні резерви, називають надлишковим резервом. Комерційний банк може давати в кредит ту суму, яка не перевищує надлишковий резерв. Коли економіка процвітає, банки розширять кредит до максимуму. В період спаду банки знижують свою пропозицію.

Операції банків. Банківська система України. Банки здійснюють ряд операцій, а саме:

- залучення і розміщення грошових вкладів і кредитів;

- здійснення розрахунків за дорученням клієнтів, банків - кореспондентів та їхнє касове обслуговування;

- ведення рахунків клієнтів і банків-кореспондентів;

- фінансування капітальних вкладень за дорученням власників або розпорядників інвестованих коштів;

- випуск платіжних документів і цінних паперів (чеків, акредитивів, акцій, облігацій, векселів, тощо);

- купівля, продаж, зберігання платіжних документів, цінних паперів, а також операції з ними;

- видавання доручень, гарантій та інших зобов'язань за третіх осіб, що передбачають їхнє виконання у грошовій формі;

- придбання права вимоги до поставки товарів і надання послуг прийняття ризику виконання таких вимог та інкасація цих вимог (факторинг);

- придбання за власні кошти засобів виробництва для передачі їх в оренду (лізинг);

- купівля у організацій і громадян та продаж їм іноземної валюти, що перебуває на рахунках і вкладах;

- купівля і продаж в Україні та за кордоном дорогоцінних металів;

- залучення та розміщення дорогоцінних металів на рахунки і вклади та інші операції з коштовностями відповідно до міжнародної банківської практики;

- довірчі операції (залучення і розміщення коштів, управління цінними паперами та ін.) за дорученням клієнта;

- надання консультаційних послуг;

- проведення операцій, пов'язаних з касовим виконанням державного бюджету за дорученням Національного банку України;

- здійснення інших банківських операцій.

Ефективність використання банком його капіталу характеризується нормою його прибутку, яка визначається як відношення його прибутку до його власного капіталу, виражена у відсотках.

Платоспроможність банку — це здатність банку, вірніше здатність власних коштів банку для захисту інтересів вкладників та інших кредиторів банку. Розраховують його як співвідношення власних коштів і активів, у тому числі зважених за ступенем ризику.

Ліквідність — це здатність банку забезпечити своєчасне виконання грошових зобов'язань. Її визначають за збалансованістю між строками і сумами погашення активів та строками і сумами виконання зобов'язань банку.

Показники достатності капіталу та ліквідності є оцінюючими показниками банку і встановлюються з метою оптимального регулювання активних і пасивних операцій банку з точки зору підтримки необхідного рівня ліквідності.

Дворівнева банківська система. В Україні зі створенням Національного банку України (НБУ) у вересні 1991 року почався процес формування дворівневої структури банків, системи, представленої з одного боку НБУ, а з іншого — мережею комерційних банків і банківських інститутів. Останні, будучи економічно незалежними(не відповідають за зобов'язання держави), повинні на засадах здорової конкуренції задовольняти потреби населення та народного господарства у банківських послугах, створити умови для стабілізації та зростання економіки України. З цією метою банківська система повинна стимулювати конкуренцію, процес роздержавлення і приватизації, поступово здійснювати перебудову системи ціноутворення, не допускати безконтрольного зростання дефіциту державного бюджету, гіперінфляції.

Питання для самоконтролю

1. Розкрийте суть кредиту та його функції.

2. Подайте характеристику кожного з видів кредиту: комерційного, банківського, споживчого, державного і міжнародного.

3. Що являє собою відсоток за кредит та які його види?

4. Проведіть класифікацію та охарактеризуйте банківські кредити.

5. Охарактеризуйте банки, їх суть і походження.

6. Які функції та операції виконують банки?

7. Дайте характеристику кожної з ланок бюджетної системи.

8. В чому полягає суть дворівневої банківської системи, яка її роль у функціонуванні ринкової економіки?

9. Що являють собою показники ліквідності та платоспроможності банку?

10. Опишіть розвиток банківської системи в Україні.