Особливості російської філософії “срібного віку”.

Від ідей Петра Чаадаєва, слов’янофільства та почвеництва вів прямий шлях до філософії “всеєдності”.

Значними попередниками філософії „срібного віку” (кінець ХІХ-початок ХХ ст.) були видатні російські мислителі-письменники Федір Достоєвський і Лев Толстой.

Підставою творчого методу Федора Михайловича Достоєвського (1821-1881) була установка на пошук людини в людині, переконаність, що людина – не "фортепіанна клавіша", керована різноманітним збурюванням зовнішнього середовища, що винятково в самій людині, у її природі – місце розташування богоорієнтованої шляхетної внутрішньої еволюції, її найважливішої здатності не тільки розрізняти добро і зло, але і здійснювати активний усвідомлений вибір між ними. Людина сама відповідає за власні вчинки в будь-яких, навіть самих несприятливих умовах. Учинений злочин і розмірне моральне покарання завжди нерозривно зв'язані, нероздільні, нерідко й ретроспективно нерозрізнені.

Крах, який особистість переживає, оголює таємну сутність навколишніх речей, явищ і подій, у тому числі і релігійно-містичну. Душа людська – фокус взаємодій і взаємного боріння велінь розуму, устремлінь серця, імперативів людської думки, догматів віри – переживає також і тиск зовнішніх обставин. Результатом цього виступають унікальні, дивовижні збіги – фатальні випадки – зумовлюючі долі людей і хід подій. Розуміння Достоєвським природи і сутності людини в нормі і патології привело письменника до геніальних формулювань суті соціалізму і "російської ідеї". Роман "Біси", що заклав стійку традицію романів-застережень про обрії (не завжди позитивні) соціального й індивідуального характеру людей (продовжену пізніше антиутопіями Замятіна, Хакслі й Оруелла), з жахаючою точністю передбачив суть, моральний вимір і людську ціну подій 20 ст. у Росії. Неминуча "смута", що веде до "безмежного деспотизму", "зняттю ста мільйонів голів", "перетворенню дев'яти десятих людей у рабство"; "повна слухняність" і "безособовість", засновані на "атеїзмі" і "шпигунстві" – таку версію історії Росії передчував Достоєвський. Спокусам ідеалів соціалізму, які він характеризував не інакше як "повсюдний грабіж", "морок", "хаос" і "жах" (безмежно "грубий, сліпий і нелюдський") – мислитель протиставив безпрецедентний-гуманістичний і унікальний поведінковий ідеал "російської ідеї". Будучи неодноразово інтерпретованою в найрізноманітніших версіях, "російська ідея" Достоєвського зводиться до максим, які надали індивідуально-особистісний вимір філософським концепціям, що формувалися в ті роки, "боголюдства" і "усеєдності".

Лев Миколайович Толстой (1828-1910) – автор творів – ідейних маніфестів "Сповідь" (1882) і "У чому моя віра? "(1883), а також художніх творів "Війна і світ", "Ганна Кареніна", "Воскресіння" й багатьох інших. Обравши основним предметом творчості "діалектику людської душі", він обґрунтував можливість болісного знаходження людиною повної гармонії зі своєю справжньою сутністю, досягнення нею найвищого градусу морального самовдосконалення за допомогою прилучення до природного, общинного, трудового життя народу, за допомогою органічного злиття з природою, її музикою і ритмами.

Будучи багато в чому синхронними і співзвучними з теоретичними розробками комуністичного штибу Маркса, шукання Толстого виявилися й полярно протилежними їм. Переконаність у незаперечному злі, принесеному людям сучасною цивілізацією; у згубності будь-яких форм суспільного насильства (як державного, так і радикально-визвольного); у лицемірстві сучасної культури й ортодоксальної церкви, які примножують особисті нещастя, духовне поневолення і взаємну відчуженість людей, – привела його до ідеалів комунізму раннього християнства. Встановлення царства Божого на Землі, зречення себе і своїх близьких заради служіння Богові та ближнім – склали індивідуальний життєвий пафос особистої долі Толстого.

Творчість його виявилася не тільки співзвучною думкам епохи, але і багато в чому передбачила найбільш типові тенденції європейської філософської рефлексії і світової ментальності 20 ст. Ірраціоналізм дій значних мас людей, сполучений з абсурдом індивідуальних умонастроїв так званих лідерів; трагізм протистояння бентежної людської індивідуальності "загальноприйнятим" (а, отже, особисто нікому не придатним) нормам моралі; пафос прощення ближнього і лише в такий спосіб знаходження індивідуального особистого порятунку – виявилися геніальними "випереджальними відображеннями" ідей екзистенціалізму, гандізму, неофрейдизму.