Філософське мислення Київської Русі та староукраїнського періоду.

РОСІЙСЬКА ФІЛОСОФІЯ “СРІБНОГО ВІКУ”.

План лекції.

Загальна характеристика й основні етапи розвитку українського філософствування.

Філософське мислення Київської Русі та староукраїнського періоду.

Українська філософія ХІХ – ХХ ст.

Особливості російської філософії “срібного віку”.

Загальна характеристика й основні етапи розвитку українського філософствування.

Архетипові риси української ментальності: антеїзм (тісний зв’язок з землею, земним буттям), кордоцентризм (центрування мислення не на самому по собі розумі, а на серці – „розумом у серці стояти”), екзистенційність (сутність у повномірному контексті існування – екзистенції). Міфопоетичний світогляд і особливості українського філософствування: відсутність системних побудов, єдність з іншими формами культури (письменством, мистецтвом, релігією). При вивченні зазначеної теми слід уяснити, що державотворчі процеси, суспільні відносини, культура в цілому і філософія зокрема формуються у східних слов’ян спочатку на власній родоплеменній основі, на перших порах – без впливу досягнень більш розвинених цивілізацій.

Вагомий вплив на розвиток філософії мало хрещення Русі (988 р.). Ця подія привела до того, що через Візантію в культуру давніх русичів входить антична філософія, християнська література. Завдяки цьому русичі познайомилися з досягненнями культури, філософії давньоєвропейських народів. Варто також пам'ятати, що здобутки античної філософії засвоювалися через твори християнських авторів і в християнській «обробці». Внаслідок цього філософія сприймалася як частина теології, причому така частина, яка підпорядкована теології. Цей крок на тривалий період визначив русло розвитку української філософії— вона існувала як підпорядкована релігії частина культури.

Ще одна особливість полягає в тому, що християнство, християнські та античні автори були відомі лише вузькому колу суспільства, духовній еліті. Основна ж маса населення продовжувала вірити у традиційних язичницьких богів — Перуна, Даждьбога, Стрибога та ін. Все це зумовило той факт, що філософія на перших етапах розвитку мала перш за все просвітницький характер; основне завдання вбачалося в тому, щоб роз'яснити народу основні положення християнства і християнської філософії. Тому-то автори писали свої твори не у формі наукових трактатів, а переважно у вигляді послань, проповідей, звертань і т.п.

Слід також чітко пам'ятати, що основна проблематика філософії оберталася навколо людини, сенсу її буття, розуміння людського щастя та шляхів його досягнення, співвідношення Бога і людини. Проблема періодизації української філософії досить складна. Ми виділимо лише основні (найвагоміші) періоди.

Філософське мислення Київської Русі та староукраїнського періоду.

Філософія Київської Русі охоплює час, починаючи з XI століття, й триває до середини XIV (кінець незалежності Галицько-Волинського князівства, культура якого безпосередньо розвивала здобутки Київської Русі). Впродовж зазначеного періоду філософія існувала як сукупність філософських істотних ідей, що структурували світогляд і відображалися у всьому масиві результатів культурної творчості. Тоді філософія ще не виділилася у відносно самостійну сферу теоретичного освоєння світу.

Філософствування київських книжників. Морально-етичний напрямок у філософії Київської Русі започатковує Київський митрополит Іларіон. Найбільш ранньою оригінальною пам'яткою цієї доби вважається його твір «Слово про закон і благодать», написаний в 1051 році. В ньому Іларіон осмислює історію людства, вказуючи на її цілісний характер, розглядає проблему сенсу людського життя, свободи людини у світі. Всі ці питання він намагається розв'язати на засадах християнських догматів. Закон пов’язаний у нього з логікою розуму, благодать – з цінностями серця.

Більш чітко і систематично філософська проблематика представлена у творчості митрополита київського Климента Смолятича (сер. ХІІ ст.). Аналізуючи сенсожиттєві проблеми людського буття, Смолятич виходить із того, що істина вже викладена в Біблії; завдання ж розуму і філософії полягає в тому, щоб правильно зрозуміти цю божественну істину. В «Посланні пресвітеру Фомі» досліджує яким є справедливий життєвий шлях людини і доходить висновку: це осягнення заповідей, що дані людині Богом і неухильне їх виконання. На думку Смолятича, найбільше перешкоджають людині йти праведним шляхом дві вади — марнославство і славолюбство.

Однією з найяскравіших постатей серед діячів культури Київської Русі XII ст. є Кирило, єпископ Туровський. Його творчість — не лише високий зразок володіння словом, вона насичена глибоким моральним чуттям, що й зумовило високий авторитет єпископа. Твори Туровського чи не найповніше репрезентують широку гаму в комплексі тих ідей, які розроблялися у філософській думці Київської Русі. Кирило на відміну від багатьох сучасників не компілятор, а оригінальний дослідник. Звісно, він не міг вийти за межі середньовічного способу мислення і тому широко використовував традиційні авторитетні тексти, усталені образи і сюжети. Творчість Туровського безпосередньо пов'язана з грецькою культурою, передусім візантійською, а через неї й античною спадщиною.

В онтології Кирило виходить з фундаментального протиставлення світу небесного й земного, видимого й невидимого, значну увагу приділяє аналізові протилежності «внутрішнього» і «зовнішнього»: зовнішнім є темрява, а внутрішнім — світло. Ця особливість в розумінні світу визначає й підхід Туровського до центральної проблеми філософії Київської Русі — проблеми людини, оскільки в ній поєднані обидві сторони християнської картини світу. У співвідношенні «Бог-людина» безперечний пріоритет надається Богові, який є творчою силою, стосовно до якої все створене, і звісно людина, перебуває у стані підкорення. Водночас Кирило акцентує увагу на тому, що весь задум творіння є спрямованим до вищої мети, якою є людина. Бог відкриває істину людині, вказуючи їй шлях до обожнення, але при цьому не позбавляє її свободи волі у виборі між добром і злом. Особливий акцент ставиться на роль серця в пізнанні та житті людини.

Підкреслюючи роль розуму, давньоруські мислителі не заперечують і значення почуттів та волі в пізнавальній діяльності людини, вищою метою якої є досягнення спілкування (злиття) з божественною істиною. Особлива увага в цьому процесі приділяється органу, завдяки якому стає можливим залучення людини до вищої істини. Таким органом вважалося серце. Саме серце є тією ланкою, яка зводить воєдино розум, почуття й волю людини. Серце — це центр, завдяки якому людина приєднується до сакрального, вищого світу. Виокремлення ролі серця мало суттєве значення з огляду подальшого розвитку української філософської думки, однією з своєрідних рис якої було зосередження уваги на розробці «філософії серця» (особливо у творчості Кирила Транквіліона-Ставровецького, Григорія Сковороди, Памфіла Юркевича).

Філософія Українських гуманістів XV – поч. XVІІ ст. Зачинателями гуманістичної культури в Україні і визначними гуманістами XV-XVI ст. вважаються Юрій Дрогобич, Павло Русин та Станіслав Оріховський..

Юрій Дрогобич, або Котермак з Дрогобича (1450-1494), вчився в Краківському та Болонському університетах. Після здобуття ступеня доктора філософії та медицини у Болоньї викладав там у 1478 - 1482 рр. астрономію та математику, а в 1481-1482 рр. займав посаду ректора університету медицини та вільних мистецтв. Повернувшись до Кракова, працював професором медицини і астрономії. викладав також математику. Праці його відомі в Італії, Франції, Німеччині, Угорщині. Його учнем був знаменитий Микола Копернік.

Павло Русин із Кросна (1470-1517) вчився в Краківському та Грейсфельдському (Німеччина) університетах. У 1506 р. переїхав до Кракова, де працюючи магістром університету, викладав курс античної літератури. Русин – перший поет-гуманіст в українській літературі, водночас засновник гуманістичної латинської поезії в Польщі.

Станіслав Оріховський (Роксолан; 1513-1566) народився в с. Оріховці поблизу Перемишля. Вчився в Краківському, Віденському, Віттенберзькому, Падуанському, Болонському університетах. Повернувшись на Батьківщину 1543 р., брав активну участь у суспільному житті; у промовах та публіцистичних творах піднімав питання про згуртування європейських народів проти турецької експансії. Оріховський – найвизначніша постать у східнослов'янській культурі доби Відродження. В Західній Європі його називали "русинським Ціцероном, "сучасним Демосфеном". Його твори з питань історії, філософії були відомі в Італії, Іспанії, Франції, Німеччині. Оріховський належав до еліти європейських гуманістів та діячів Реформації, спілкувався з Мартіном Лютером, дружив із художниками Дюрером, Кранахом, з Ульріхом фон Гуттеном, італійським гуманістом П. Рамузіо; великий вплив на нього справила творчість Еразма Роттердамського. Оріховського можна віднести до перших полемістів, які виступали проти папства, догматів католицизму. В дусі Реформації він відстоював примат королівської та світської влади, яка повинна працювати на благо суспільства, громадянина, освіти і виховання народу.

Культурно-освітні центри створювались у маєтках волинського воєводи Олександра Чарторийського, житомирського старости Костянтина Вишневецького, брацлавського воєводи князя Романа Сангушка. Найбільшим і найвпливовішим в Україні був культурно-освітній центр в місті Острозі, створений у 1576 р. під патронатом Костянтина-Василя Костянтиновича Острозького (1526-1608) – найбільшого магната держави, відомого мецената, нащадка самого Володимира Святославича. Центр складався з колегії, або "триязичного ліцею", – слов'яно-греко-латинської академії (отримав цю назву в 1583 р.), друкарні та науково-літературного гуртка. Острозька школа акумулювала в собі всі течії і напрями тогочасної культури в Україні, в основу її діяльності було покладене традиційне для середньовічної Європи вивчення "семи вільних наук". Проте новостворений навчальний заклад відрізнявся від західноєвропейських чи польських шкіл такого типу використанням греко-візантійської культурної спадщини та виразним національним спрямуванням.

Велике значення Острога полягає в тому, що тут виховувалась духовна еліта української нації, визрівали ідеї національної незалежності. Фундатором навчального закладу та його першим ректором був Герасим Смотрицький (?-1597) – письменник-полеміст, поет. У1594 р. до Острогу приїздить Кирило Лукаріс, грек і знавець давньогрецької мови, латини, освіту здобув в Падуї та Венеції, слухав лекції Галілея, викладав у Острозі до 1596 р. Визначними вчителями та книжниками Острогу були: Клірик Острозький – церковний діяч та письменник, Дем'ян Наливайко – публіцист та філософ, Іоан Лятош – доктор філософії і медицини Краківського університету.

Визначними мислителями-полемістами були: Христофор Філарет – один із найяскравіших прибічників протестантизму та реформації в Україні, у своєму "Апокрисисі", написаному у відповідь на книгу ієзуїта Петра Скарги "Брестський собор", дав ідеологічне обґрунтування правам українців на власну віру і культуру; Іван Вишенський (*1545-1620) – український релігійний діяч і яскравий письменник, у надісланому в Україну з Афону "Посланні єпископам-відступникам від православ'я" таврував верхівку церкви за створення Уніатської церкви і можновладців-панів за знущання над простим народом; одним з перших виступив проти кріпосництва.

Потій Іпатій (світське ім'я Адам Львович) (1541-1613) – державний і церковний діяч Великого князівства Литовського. У 1590 постригся в ченці, у 1593 очолив Володимирсько-Брестську єпископську кафедру, один з організаторів і натхненників Брестської церковної унії 1596, з 1599 – Київський уніатський митрополит. Основні полемічні роботи: "Унія" (1595); "Бесіди берестянина з братчиком" (1603); "Воскреслий Наливайко" (1607); "Єресі, неосвіченість і політика попів і міщан віленського братства" (1608); "Гармонія" (1608).

В українській літературі, що знаходилась під впливом європейського гуманізму і візантійського ісихазму, виділилось два напрями. Представники візантійської традиції, такі як Іван Вишенський, Йов Княгиницький, Йов Почаївський, Ісайя Копинський, орієнтували українське суспільство на візантійську патристику, прославляли християнську громаду з її орієнтацією на аскетизм, загальну рівність, ісихазм. Це віддаляло людину від реального життя, заглиблювало в світ релігійно-містичних почуттів.

Представники ренесансного антропоцентризму та християнського гуманізму – Юрій Рогатинець, Мелетій Смотрицький, Захарія Копистенський, Дем'ян Наливайко, С. і Л. Зизанії – проповідували діяльну особистість. Захоплення вченням Аристотеля сприяло розриву з візантізмом, наближуючи суспільство до європейського ідеалу. Знаменитою була „Граматика Словенська" Мелетія Смотрицького (1619) – єдиний підручник з граматики в східнослов'янських землях аж до XVIII ст. Своєю працею Смотрицький заклав основи не лише української, а й східнослов'янської філології.

Зизаній (Тустановський) Лаврентій (*1560-1634) – педагог-гуманіст, філолог, церковний православний діяч. Брат Стефана Зизанія. Викладав церковно-слов'янську та грецьку мови у Львівській, Брестській і Віленській братських школах. Був домашнім учителем. З 1619 – у Киево-Печерській лаврі. Після загострення релігійної боротьби у Великому князівстві Литовському перебрався до Москви (1626), де видав свій "Катехізис Великий", у якому маніфестував свої раціоналістичні й гуманістичні погляди, зокрема, пояснення багатьох явищ природними причинами; дав критику окультних наук, зокрема, астрології. У цілому світогляд Зизанія теїстичний, але заперечував догмат про єдиносутність Трійці й обґрунтував тезу про свободу волі людини, здатної "самовладно" робити вибір між добром і злом. Московський патріархат засудив Катехізис і ухвалив спалити його.

У 1627 повернувся до Києва, де разом з Мужиловським повинний був проаналізувати книгу Смотрицького "Апологія". У 1628 висунув проти автора книги 105 пунктів звинувачення на Київському соборі. Відомий роботами педагогічного характеру (словники, граматики і т.п.). У "Граматиці словенській" (1596) проводить античні та ренесансні ідеї про граматику як початок вивчення всіх наук, показує її зв'язок з риторикою, логікою і філософією, багато уваги приділяє філософії Аристотеля, Епікура.

Зизаній Стефан (2-а пол. 16 – поч. 17) – білорус, педагог-гуманіст, письменник-полеміст, православний проповідник. Брат Л. Зизанія. Викладав церковнослов'янську і грецьку мови у Львівській та Віленській братських школах. Широку ерудицію використовував у полеміці з єзуїтами і прихильниками унії, а також ієрархами православної церкви. У 1595 видав "Катехізис", знищений єзуїтами як єретичний. Як єретика розглядав його і М. Смотрицький. У 1596 засуджений собором у Новокупці, але виправданий на Брестському соборі. З 1599 – у Свято-Троїцькому монастирі. Зизаній був убитий під час паломництва. Відомі твори: "Промова святого Кирила", "Лист Ієремії патріарха Константинопольського напоминальний" (1599). Основою його релігійно-філософських поглядів стало положення про боротьбу Христа й Антихриста, добра і несправедливості, честі й безчестя. Висловлював надії на прихід Христа і нагороду за справи як основу для доброти і неухильного дотримання свого обов’язку. У його проповідях відчуваються ранньохристиянські заклики до рівності й спільності. Незважаючи на звинувачення в єре-тичності, основний пафос Зизанія спрямований на захист православ'я в Бєларусі й Україні.

Смотрицький Мелетій (світське ім'я Максим Герасимович) (1575-1633) – релігійний діяч України, ревний захисник православ'я, але наприкінці життя перейшов в уніатство. Народився в містечку Смотрич. Освіту одержав під керівництвом батька (відомого антикатолицького полеміста) і Кирила Лукариса (майбутнього Константинопольського патріарха). Закінчив філософський факультет Віленської єзуїтської академії. Викладав у православних братських школах Вільни, Мінська, Києва, був домашнім вчителем у родині князя Костянтина Острозького, із сином якого був у Сілезії, Словаччині, Німеччині. Слухав лекції в університетах Лейпціга, Нюрнберга, Вітенберга. Одержав ступінь доктора медицини. Автор ряду полемічних творів. У 1608 написав "Відповідь на уїдливий трактат", спрямований проти творів Іпатія Потія, у 1610 – " Тренос, або Плач східної церкви " (всебічна критика католицької церкви, її догматів, морального вигляду священиків, що визвало репресії проти православних братств (автора врятував від тюремного ув'язнення псевдонім). У 1617 прийняв чернецтво, став настоятелем монастиря. Творець однієї з кращих слов'янських "Граматик". На початку 20-х років настає новий етап діяльності й творчості Смотрицького. Він намагається відновити православну єпархію в Полоцьку, видає роботи: "Виправдання безневинності" (1621), "Захист виправдання" (1621), "Обґрунтування безневинності" (1622). У 1623 обвинувачений у співучасті в убивстві архієпископа Полоцького уніата І. Кунцевича, виїхав з Вільни в Київ, відтіля в Палестину, Єгипет і Грецію. Повернувся в 1626 році, прийняв унію й останні роки провів у монастирі. У 1628-1629 роках видав твори: "Апологія", "Паренезис", "Екзегезис". Смотрицький не створив самостійної і цільної філософської системи. Основну увагу приділяв релігійним, соціально-політичним і морально-етичним питанням. Зразком моральної досконалості для нього був чернечий аскетизм. У філософських побудовах орієнтувався на канонізований аристотелізм. Визнавав можливість участі розуму в справах віри, ставив під сумнів ряд християнських догматів. В останні роки життя захопився філософією Фоми Аквінського.

Братства. Наприкінці XVI – на початку XVII ст. освіта стає одним з найважливіших засобів у боротьбі проти полонізації й окатоличення, за збереження етнічної цілісності України. Діяльність, що її започаткували і розгорнули в цей час братства на ниві освіти, науки, книгодрукування, дає право віднести їх до громадських організацій нового, ренесансного зразка. Братства – це всестанові, загальнонаціональні, світські організації громадян, що створювалися навколо церкви, сприяючи культурно-національному відродженню. Вони відстоювали релігійні, політичні, національні, культурні, станові права українців, їм належали великі заслуги у справі збереження української православної традиції, у становленні громадянського суспільства, його етнонаціональній консолідації, у підвищенні рівня освіти та культури.

Саме при братствах почали свою діяльність найвизначніші представники української культури кінця XVI-початку XVII ст.: Стефан і Лаврентій Зизанії, Кирило Транквіліон-Ставровецький, Йов Борецький. Усі вони є типовими людьми Відродження. Це яскраві, багатогранні індивідуальності, водночас – керівники суспільного руху та культурні діячі широкого діапазону – вчителі, вчені, письменники.

Найстарішим і найвпливовішим було Львівське Успенське братство, розквіт діяльності якого припадає на 80-ті роки XVI ст. Львівська братська школа – це був перший в Україні утримуваний на громадські кошти всестановий навчальний заклад, у якому початкове навчання поєднувалося зі школою вищого типу. Успенське братство підняло свою школу на такий щабель, що в перший період свого існування вона зайняла провідне місце серед українських навчальних закладів. Навчальна програма передбачала викладання предметів класичного тривіуму і квадривіуму. Луцьке братство також створило школу вищого типу, що стала культурним осередком усієї Волині. За зразками Львівської та Луцької шкіл діяли братські школи в Галичі, Рогатині, Комарному, Перемишлі, Ярославі, Межибожі, Холмі.

Найсприятливіші умови для розвитку української освіти створилися в Києві. Київська братська школа, заснована 1615-1616 рр., була створена одночасно із організацією Київського Богоявленського братства: для фундаторів братсва і школи головним було створення школи, яка перебувала під постійною опікою видатних політичних і культурних діячів України – Петра Сагайдачного, Петра Могили, Івана Борецького (пізніше – митрополита), Мелетія Смотрицького, Касіяна Саковича та інших просвітителів, які й реформували її в Києво-Могилянський колегіум (1632 р.), що за своїми можливостями був близьким до західноєвропейських університетів, і у першій половині XVII ст. став центром гуртування найкращих національних сил у науці, літературі, філософії.

Метафізичні й етичні вчення професорів Києво-Могилянської академії. У Києво-Могилянській академії працювали видатні вчені, письменники, митці. Найяскравіші професорські зірки були філософами: Лазар Баранович, Василь Ясинський, Данило Туптало, Феофан Прокопович, Симеон Полоцький, Георгій Кониський, Інокентій Гізель та ін. Професори не обмежувались викладанням загальноприйнятих теоретичних курсів, а й самостійно розробляли проблеми логіки, семіотики, психології та інших наук. В академії проводилися публічні наукові виступи, ставилися вистави. Високим науковим рівнем вирізнялися праці лінгвіста-орієнталіста С. Тодорського, автора грецької граматики В. Лащевського. У лекціях Ф. Прокоповича вже помітні паростки нової методології, а в поглядах викладачів з'явились елементи раціоналізму і матеріалістичного сенсуалізму. Колишні студенти академії стали авторами козацьких літописів, написаних наприкінці XVII - на початку XVIII ст.

З неї вийшли філософи й державні діячі, поети й історики, композитори й медики, полководці та юристи, серед них – гетьман України І. Самойлович; історик І. Гізель; поет, вчений Ф. Прокопович; письменник і філософ Г. Сковорода. У 1734 р. в академії навчався М. Ломоносов. Професори й вихованці академії сприяли поширенню освіти, розвитку науки та культури серед багатьох східнослов'янських і південнослов'янських народів. З їх допомогою посилювались міжслов'янські відносини в наступні часи. Деяких українських учених запрошували до Сербії, Болгарії, Молдавії. У середині XVII ст. до Росії переїхали ЗО вчених, художників, музикантів, очолених Єпіфанієм Славинецьким. Потім виїхали С. Полоцький, С. Яворський, Ф. Прокопович та ін. Вони працювали там учителями, редакторами, перекладачами, єпископами, митрополитами, порадниками Петра І у його реформаторській діяльності, займали важливі державні посади У Києво-Могилянській академії здобули освіту 21 з 23 ректорів Московської слов'яно-греко-латинської академії, 95 із 125 її професорів, багато вчителів шкіл Росії. Загалом впродовж 1701-1762 рр. до Московської академії переїхало 95 вихованців Київської академії. Ректорські посади в цей період у Московській академії обіймав 21 вчений, з яких 18 – київські книжники.

Сковорода Григорій Савович (1722-1794) – український просвітитель, філософ, педагог, поет. Закінчив Києво-Могилянську духовну академію (1738-1750). Слухав університетські курси в Угорщині, Австрії, Польщі, Німеччині, Італії. Володів латиною, грецькою, німецькою, єврейською мовами. З 1759 10 років викладав гуманітарний цикл у Харківському колегіумі. З 70-х – мандрівний проповідник-філософ. Заявляв, що "замислив розумом і побажав волею бути Сократом на Русі". Сформулював відкритий ним закон "елімінації труднощів”: "потреба не важка, труднощі не потрібні". Головні твори: "Байка Езопова" (1760), "Розмова п'яти подорожніх про істинне щастя в житті" (1772), "Дружня розмова про душевний світ" (1775), "Потоп зміїв" (1791).

Філософська система Сковороди базується на античній спадщині (ідеях Платона, Сократа, Плутарха, Квінтіліана). По суті, Сковорода, не маючи попередників, відновив неоплатонізм в українській духовній культурі, став засновником української класичної філософії, започаткувавши новий напрям – філософію серця (грунтовно розроблена в XIX ст. у працях П. Юркевича). Серце в розумінні Сковороди означало душу людини, думку, вищий розум, Бога, тому було рушійною силою, "пружиною" усього. У собі, вважав Сковорода, потрібно шукати "істинну людину", Бога. "Пізнай себе" – закликав він слідом за Сократом, акцентуючи увагу на самопізнанні та самодосконалості.

Формально філософська система Сковороди укладається в один рядок і полягає у визнанні існування "двох натур" і "трьох світів" (розшифровка "двох натур" зроблена безпосередньо в трактаті "Про Бога": „Весь світ складається з двох натур: одна – видима, друга – невидима. Видима натура зветься твар, а невидима – Бог. У стародавніх людей Бог звався "розум всесвітній". Йому в них були різні імена: натура, буття речей, вічність, час, доля, необхідність, фортуна та ін. А в християн найвідоміші йому імена такі: дух, Господь, цар, отець, розум, істина.... Що ж до видимої натури, то їй також не одне ім'я, наприклад: речовина чи матерія, земля, плоть, тінь та ін."

Питання про Бога, який складає першооснову усього сущого – "вищу всіх причин причину", внутрішню причину розвитку всього світу, є одним з основних питань в філософській системі Сковороди. Своїм уявленням про Бога він поставив себе в опозицію по відношенню до церкви, що дотримується біблійної легенди про створення світу Богом протягом шести днів. На відміну від церковного, його Бог – вічний початок – невловимий і невидимий, оскільки він, "будучи присутнім у всім, не є ні частиною, ні цілим, не має міри, часової і просторової характеристики". Таке розуміння Бога, що ототожнюється з природою, отримало в філософії назву пантеїзму.

Уявлення Сковороди не можна віднести ні до чистого ідеалізму, ні до чистого матеріалізму. У нього Бог і матерія співіснують поряд, хоч невидима натура завжди первинна – тобто у Сковороди мета розвитку матерії задана Богом. Оскільки будь-який розвиток світу розуміється Сковородою як здійснення мети, то розвитком управляють внутрішні закони, які визначають можливі межі саморозвитку. Ці межі задані Богом і від людей не залежать. Творчість же можлива тільки в рамках відведених Богом – природними законами. Що ж переховується під існуванням "трьох світів", кожний з яких також володіє двома натурами – видимою і невидимою.

Першим і головним світом у Сковороди є весь Всесвіт – макрокосм. Макрокосм включає в себе все народжене в цьому великому світі, складеному з паралельних незліченних світів. У цьому світі немає ні початку, ні кінця – він вічний і безмежний. Метою пізнання цього світу є не опис окремих предметів, а розкриття їх невидимої натури – збагнення їх внутрішнього значення, бо через внутрішню суть окремих речей можна осягнути "таємні пружини розвитку всього Всесвіту". При цьому Сковорода вважає, що внутрішня невидима суть речей завжди пов'язана з видимою через зовнішню форму, яка визначається мірою, ритмом, симетрією, пропорцією.

Другим з "трьох світів" є малий світ – мікрокосм – світ людини („мирок”). Звернемося до трактату під назвою "Симфонія, названа книга Асхань, про пізнання самого себе". У цьому трактаті від імені одного з дійових осіб – "Друга" – задається питання з подальшою на нього відповіддю: " А що ж таке людина? Що 6 воно не було: чи діло, чи дія, чи слово – все те марнота, якщо воно не отримало свого здійснення в самій людині. Вся оця різновида плоть, уся незмірна незліченність і видимість сходиться в людині й поглинається в людині".

Отже, все, що здійснюється в світі – макрокосмі, знаходить своє завершення в людині – мікрокосмі. З позицій вчення Сковороди можливості пізнання світу людиною нічим не обмежені. Прагнення людини до пізнання ототожнюється з прагненням людини до Бога без посередників, бо Богом є сама природа, а людина – її витвір. Пізнаючи Бога – пізнаєш самого себе. У цьому значенні Сковорода заперечує агностицизм – вчення про непізнаваність світу.

Дуже тонким моментом в теорії пізнання Сковороди є той факт, що він не пов'язує примноження людиною своїх пізнань із зростанням матеріальних потреб, задоволення яких розуміється як досягнення людського щастя. Швидше навпаки: чим краще людина пізнає саму себе і оточуючий її світ, тим розумніше і скромніше повинні бути її потреби. Ця думка особливо яскраво виражена в "Притчі, названій "Еродій":

"Вмій малим ти вдовольняться. За великим не женися,

Сіті кинуто на лови, їх ти вельми бережися.

Я кажу вам, що не треба у розкошах жити,

На таких, кажу, повсюди розпинають сіті.

Триста впало у неволю з пристрасті в цім часі,

Шістсот плачуть у хворобах – дуже були ласі."

Щастя пов'язане не із задоволенням все зростаючих матеріальних потреб, а з радістю праці. Існуючий же світ Сковорода характеризував так: "світ є бенкет скажених, торжище що хитається, море що хвилюється, пекло де мучаться", "світ є море де топляться, країна є виразкою прокажених, огорожа лютих левів, острог приваблених, торжище блудних, піч, розпалююча пристрасті, бенкет скажених, хоровод п'яно-навіжених, і не протверезяться, поки не втомляться, стисло сказати, сліпі за сліпим в безодню грядущі". Можливість подолання людиною моральних вад Сковорода зв'язує не із зовнішніми обставинами, а з внутрішніми якостями людини.

Науку про людину Сковорода вважає вищою зі всіх наук. Людське щастя він розглядає тільки через призму внутрішньої натури людини. Внутрішня натура, в кінцевому результаті, виражається через взаємодію з певним видом праці. Тема "спорідненої праці" – одна з найважливіших тем, які розвиваються Сковородою. Ця тема перейшла з його байок в філософію і досягла такої висоти, що придбала значення загального принципу, що визначає не тільки людське щастя, але навіть значення людського буття. Вчення Сковороди глибоко антропоцентричне:"Кинь Коперникові сфери, глянь в сердечнії печери". Воно поєднало в собі й ідеї просвітництва. Він сіяв знання, освіту і розум серед свого народу, привернувши тим самим увагу освічених кіл до простолюду ("А мой жребій з голяками"), пропагував загальнолюдські цінності, сформував ідею "сродної праці" (тобто вибору життєвого шляху за природними нахилами та обдаруваннями людини), яка мала лягти в основу життя як суспільства так і конкретної людини, поширював ідеї стоїцизму та гуманізму, закликав до поміркованості, повчав керуватися "твердим глуздом", вплинув на становлення просвітницького реалізму в українській літературі з його соціально-побутовим спрямуванням та чіткістю думки.

Третім з існуючих "трьох світів" є символічний світ, вищим виразом якого є Біблія. Біблії також приписується існування двох натур – зовнішньої і внутрішньої. Сковорода вважає, що представлені в Біблії легенди – це фантазія, обман, фальсифікація, небилиці, брехня („шелуха і чушь несусвітня”), з одного боку, але в ній же закладене таємниче глибинне значення, корисне і повчальне знання. Сковорода і сам написав декілька притч з вигаданими образами, але з глибоким внутрішнім значенням. Тому і Біблію він розглядав як інструмент збагнення прихованої таємниці. Збагнення внутрішньої натури Сковорода зв'язує з пізнанням краси. Він вважає, що зовнішня форма – це випадкове, явище, що вноситься в природу, а внутрішня натура – це істинне джерело краси.

Застосовуючи філософію двох натур і трьох світів до людини, Сковорода робить висновок, що людина здійснює прекрасні вчинки і щаслива тільки тоді, коли вона погоджує свою поведінку і образ життя зі своїми природними схильностями. Вчення про три світи і дві натури Г. Сковороди можна вважати початком оригінального мислення українців.

Сковорода полемізував з офіційними релігійними доктринами, проповідував вчення Коперніка, розробив підходи до створення нової релігії "чесноти і любові". Соціальна гармонія досяжна лише для суспільства щасливих людей. Сформулював геніальний здогад про відносність і абсурдність будь-якої ідеї рівності в майні, ідею "нерівної усім рівності": "Бог багатому подібний фонтанові, що наповняє різні судини по їхній місткості. Ллються з різних трубок різні струмені в різні судини, що розташовані навколо фонтана. Менша судина менше має, але в тім рівна більшій, що рівно з нею є повною". На могилі Сковороди поміщена його власна епітафія: "Світ ловив мене, але не піймав".