Просвітницька ужиткова філософія Вольтера і Руссо.

Франсуа Марі Аруе (Вольтер) (1694-1778) – філософ, письменник, історик. Його твори у повному виданні (1878-1885) складають 52 томи. Основні філософські твори: "Філософські листи" (1727-1733), "Метафізичний трактат" (1734), "Підстави філософії Ньютона" (1736-1738), "Мікромегас" (1752), "Досвід про вдачі і дух народів і про основні факти історії від Карла Великого до Людовика XIII" (1756), "Сократ" (1759), "Кишеньковий філософський словник" (1764), "Недосвідчений філософ" (1766). Вольтер увів у науковий зворот і сам термін "філософія історії". Розгорнув філософську критику теології: "Мені властиво усього лише людське мислення, теологи приймають божественні рішення". Розділяючи позиції сенсуалізму Локка і натурфілософії Ньютона, Вольтер називав теологією усяку позадосвідну метафізику. У такий в’їдливий спосіб він дорікав як механіцистам, так і теологам. Справжня філософія повинна бути автономною від механіцизму і від теології. Справжня ж міра добра і зла – це благо суспільства, отже мораль не може бути зв'язана з "теологічною думкою". Суспільство в цілому перебуває не в багатьох релігіях ворогуючих "партій", а скоріше в одній природній (державній) релігії, яка являє собою філософську віру (деїзм). Якщо теологічна релігія – "мати фанатизму, розбратів, ворог роду людського", „гадина”, то релігія державна – основа порядку і законодавець суспільної моралі.

Системи його філософія не мала, але він переконливо показав, що філософія може мати ще більше ужиткове значення, ніж наука.

Жан-Жак Руссо (1712-1778) – філософ-просвітитель, політичний мислитель, найвпливовіший ідеолог буржуазії, письменник, поет, драматург, теоретик мистецтва. Основні твори: "Роздуми про походження та підстави нерівності між людьми" (1754), "Про суспільний договір, або Принципи політичного права" (1762), "Еміль, або Про виховання" (1762), "Юлія, або Нова Елоїза" (1767), опубліковані посмертно мемуари "Сповідь" (1782-1789). Активно співробітничав в "Енциклопедії" (очолював відділ музики й опублікував ряд ключових статей). У 1752 бере участь в оголошеному Діжонською академією конкурсі робіт на тему "Чи сприяло відродження наук і мистецтв поліпшенню вдач": запропонував трактат "Міркування про науки і мистецтва" (1755) – полемічно загострено й парадоксально дав негативну оцінку ролі науки і мистецтва, різко критикуючи відповідне художній вишуканості падіння моральності. Тим самим була сформульована позиція, не тільки альтернативна ідеалам Просвітництва, але й відкидаюча традиційний для Європи погляд на нерозривність етики й естетики (літератури та мистецтва включно). „Наші душі розбещувалися у міру того як удосконалювалися науки і мистецтва" – такий висновок.

Критика суспільного прогресу: якщо природний стан людини є стан щасливого дитинства, у якому вона вела спокійне і щасливе життя, то промисловий розвиток ремесел і сільського господарства ("заліза та хлібу") "цивілізували людей і згубили рід людський". Зовні це проявилося у виникненні нерівності, що поступально "росте з послідовним розвитком людського розуму". Причину цього Руссо вбачає не в неуцтві, а в майновій нерівності. Майнова нерівність, у свою чергу, закріплюється в нерівності політичній, найбільш яскравим виразом чого є деспотизм. Окремі особи стають рівними у своєму безправ'ї перед деспотом. Однак, є й більш глибока, внутрішня, підстава їх неблагополуччя: розрив між справжньою людською сутністю та її цивілізованими проявами.

У соціальному середовищі для індивіда виявляється " вигідніше здаватися не тим ", ким він є в дійсності. Така постановка питання задала відразу кілька векторів, що виводять за межі просвітительської парадигми: 1) закладаються основи філософського аналізу феномену відчуження, тому що фундаментальною сутністю людини є свобода (також і свобода бути невільним); 2) неузгодженість справжньої сутності людини і її зовнішньої "кажимості" у своїй диспозиції "бути" і "здаватися" задає філософську інтенцію, що згодом була розвинута Кантом в опозиції "річ-в-собі" і явище. Той же (заснований на опозиції "бути" і "здаватися") вектор приведе в перспективі до соціально-психологічних візерунків психоаналізу; 3) радикально новий напрямок в осмисленні соціальної місії філософії (рефлексивні установки філософії на самосвідомість винні доповнятися ціннісною орієнтацією як індивіда так і суспільства усередину: "піти в самого себе і прислухатися до голосу своєї совісті"). Цей контекст гранично актуалізує в поглядах Руссо педагогічну складову, в якій він сповідує очевидний оптимізм на презумпції поваги особистості дитини. У наявних умовах необхідною вимогою правильного виховання є ізоляція вихованців від безконтрольного впливу далекого від досконалості соціального середовища.

Заснування “Енциклопедії наук, мистецтв і ремесел” (1751). Редактори й натхненники: Дені Дідро (1713-1784) і Жан Д’Аламбер (1717-1783).

Кондільяк Етьєн Бонно де(1715-1780) – філософ, католицький священик, засновник семіотики (розробкаїї філософії) й один із засновників асоціативної психології. Основні роботи: "Досвід про походження людських знань" (1746), "Трактат про системи, у яких розкриваються їхні недоліки і достоїнства" (1749), "Трактат про відчуття" (1754), "Логіка" (1780), "Мова обчислень" (1798). Відкидаючи теорію уроджених ідей Декарта, прагнув пояснити всі психічні процеси перетвореннями чуттєвого сприйняття (sensations), які є єдиним джерелом пізнання. Кожна людина спочатку якась "статуя", яка поступово оживає під впливом еволюції відчуттів. Розуміння, міркування, судження, пристрасті суть "саме відчуття в різних його перетвореннях".

Творчість Кондільяка мала істотний вплив на французький матеріалізм 18 століття. Вчення про мову: є уроджена мова, хоча немає ніякого уявлення про те, яка вона. Справді, елементи якоїсь мови, підготовлені заздалегідь, повинні були передувати нашим ідеям, тому що без деякого роду знаків ми не могли б аналізувати наші думки. Логіка Кондільяка, трактована ним як загальна граматика всіх знаків і включавшая також і математичні, була досить поширена в інтелектуальній традиції Західної Європи рубежу 18-19 ст.

Теорія прогресу Марі Жан Антуана де Кондорсе (1743-1794). Філософ-просвітитель, математик, політичний діяч, постійний секретар Академії наук (з 1785). Депутат Законодавчих зборів (1791). Заочно присуджений до страти режимом Робесп’єра. Після арешту вмер у в'язниці (за деякими відомостями покінчив із собою).

Співробітничав у "Енциклопедії" Дідро. Головний твір - "Ескіз історичної картини прогресу людського розуму" (1795). Обґрунтовував гіпотезу про прогрес в історії, бачачи його в подоланні забобонів і марновірств завдяки розвиткові людського розуму (знання, науки, освіти). Прогрес розуму припускає єдність істини, щастя і чесноти (свободи і природних прав людини). Прогрес закономірний, підлеглий загальним законам розвитку, що фактично є законами розвитку людських здібностей. В остаточному підсумку прогресом стає сам прогрес як безмежність удосконалювання.

Кондорсе прагнув реконструювати закономірності історичного процесу, його основні етапи і рушійні сили. Виділив десять етапів – епох прогресу людського розуму. Остання епоха відкривається французькою революцією і буде характеризуватися подоланням нерівності націй, ліквідацією соціальної нерівності, удосконаленням самої людини. За твердженням Рассела, він випередив багато постулатів вчення Мальтуса своєю впевненістю в необхідності контролю над народжуваністю. Кондорсе був упевнений, що суспільне зло у світі може бути переборене за допомогою експансії ідей Французької революції.

Німеччина на шлях Просвітництва вступила порівняно пізно – із середини XVIII ст. На цей час там склалася ціла плеяда блискучих мислителів: Віланд, Лессінг, Гердер, Клопшток, Ґете, Шиллер й інші, що по суті підготували ґрунт для великих ідеалістичних систем Канта, Фіхте, Шеллінга й Гегеля. На відміну від французького, німецьке Просвітництво відрізнялося вкрай обережним відношенням до релігії, що у певній мірі було пов'язано з попередньою епохою – Реформацією, яка вирішила частину тих проблем, що вкрай гостро стояли в католицькій Франції. Принаймні, це зм'якшило їх завдяки введенню специфічно німецької форми протестантизму – лютеранства.

Іншою особливістю німецького Просвітництва була наявність у роздробленій країні об'єднуючої ідеї, яка зуміла згуртувати різних за духом представників – від самих радикальних до, здебільшого, дуже поміркованих. Такою стала ідея національної єдності німецького народу, його права на вільний розвиток національної культури, літератури і мови, що згодом багато в чому сприяло створенню єдиної німецької держави. Можна відзначити таку рису німецького Просвітництва у цілому, і особливо німецької літератури, як їх високий ступінь філософічності, що багато в чому посприяло їх єдності з найвищими зразками професійної німецької філософії.

Особливістю німецької просвітницької філософії був і пантеїстичний гуманізм (найповніше представлений у організмічній творчості Гете).

Лессінг Готхольд (1729-1781) – філософ, письменник, художній критик, засновник національного німецького театру. Покладає саму ідею гуманізму не в площину політичної держави, а в якості принципу розуму, свободи суджень, гідності людини. У нього започаткована вимога ліквадації держави. Загальним напрямком естетики Лессінга, статус якої в культурі Німеччини аналогічний статусові естетики Дідро у французькій, стала вимога реалізму, відмова від наслідування чужим зразкам, відображення життя своєї країни.

Важливим в інтелектуальній реформі було нове розуміння літератури і мистецтва взагалі. У знаменитій "Гамбурзькій драматургії" (1767-1768) він обґрунтував право третього стану бути предметом художнього зображення. Драми: "Сара Сімпсон", "Емілія Галотті", "Лінна фон Барнхельм". Вершина – драма "Натан мудрий", головним героєм якої був єврей, який заперечував державство релігії та проповідував свободу совісті й братерську любов до людей. І в інших областях мистецтва Лессінг став справжнім реформатором. У своєму естетичному трактаті "Лаокоон, або Про межі живопису і поезії" (1766), він виступив яскравим супротивником класицизму і феодально-придворної поезії, прихильником реалістичного зображення дійсності. Вперше звідси почалася теорія своєрідності видів мистецтва та їх сприйняття.

Лессінг не виклав своїх філософських поглядів у цілісному й систематичному вигляді: його художні твори і літературна критика дозволяли йому висловлювати свої досить радикальні погляди. Його філософський світогляд являв собою поєднання філософії Лейбніца з поглядами Спінози. У знайденому після його смерті фрагменті "Про дійсність речей поза Богом" він говорить, що між Богом і речами немає і не може бути ніякого розриву. Бог існує не поза світом, а в ньому самому. Усе у світі знаходиться в русі до досконалості. Лессінг став засновником пантеїзму в Німеччині. Він говорив про єдність навколишнього світу, про те, що природа і дух - прояви однієї й тієї ж субстанції; закономірності світу випливають з нього самого; світ несотворимий і незнищуваний. Проблема удосконалення людини й людства стала основною ідеєю полеміки з пастором Геце, а також трактату "Виховання людського роду" (1780).

Гердер Йоган (1744-1803) –філософ-просвітитель. Основні твори: "Дослідження про походження мови" (1772), "Ще один досвід філософії історії для виховання людства" (1774), «Ідеї до філософії історії людства» (1784-1791), "Листи для заохочення гуманності" (1793-1797). Вплив Канта, у якого Гердер навчався, і філософа-ірраціоналіста Гамана (таких протилежних настановників) назавжди закарбувався в суперечливості гердерівської натури: вченого-вільнодумця, одного з вождів романтичного руху „Бурі й натиску", з одного боку, і правовірного протестантського пастора – з іншого. Гердер знаменує новий етап просвітительства в Німеччині: пробудження перших паростків недовіри до раціоналістичних принципів, підвищений інтерес до проблем особистості та внутрішнього світу її почуттів. Гуманізація людини на підставах пантеїстичного синтезу натурфілософії й еволюційної ідеї. „Субстанційна сила Абсолюту безперервно еманує у світ” через окремі форми природи: каміння, кристали, метали, рослини, тварин, людину (з її особливим місцем у природі).

Пробуджується інтерес до природничих наук: разом з Ґете багато займається біологією, захоплюється філософією Спінози. Це не завадило йому в гносеології наближатися до локківського сенсуалізму („Про пізнання й відчуття людської душі”). У роботах цих років Гердеру вдається синтезувати й узагальнити ряд передових ідей природознавства, сформулювати ідею органічного розвитку світу на різних рівнях єдиного світового організму, починаючи від неживої і живої природи і закінчуючи людською історією. „Ми існуємо як особливе у загальному”. Гуманність – основна риса людського роду.

Головні дослідницькі інтереси мислителя були зосереджені в сфері соціальної філософії: проблеми історії суспільства, моралі, естетики. Головна праця його життя – "Ідеї до філософії історії людства", у якій основний акцент зроблений на подолання теологічної картини історії, яка панувала в соціальній думці Німеччини. Чітко, як ніхто до нього, сформулював ідею суспільного прогресу, показав на конкретному матеріалі всесвітньої історії закономірний характер суспільного розвитку. У цьому творі започаткована власне філософія культури. Люди в історії – працівники в природі.

Своєрідним продовженням і логічним розвитком "Ідей до філософії історії людства" стали "Листи для заохочення гуманності", у яких виклав всю історію гуманізму від Конфуція і Марка Аврелія до Лессінга. Назавжди залишився в історії філософії і завдяки гострій полеміці, яку він в останні роки свого життя вів з Кантом: "Метакритика критики чистого розуму" (1799). Ідеї Гердера про становлення і розвиток світу як органічного цілого, його соціально-історичні погляди дуже вплинули на весь наступний розвиток німецької філософії. Особливо теплий прийом вони знайшли в російських і українських просвітителів і письменників – Державіна, Карамзіна, Жуковського, Гоголя й ін.

Гете Йоган (1749-1832) – поет, учений, державний діяч. Особлива виразність пантеїзму на принципі єдності розуму й дійсності. Історія як процес реалізації суспільної людини. Гете – один з „двох греків Веймару”. Другим був Шиллер.

Шиллер Фрідріх (1759-1805) – поет, філософ, просвітитель. Вплив ідей республіканської Франції. Ранні драматичні твори: "Розбійники", "Змова Фієско в Генуї", "Підступність і кохання" – пронизані духом антимонархізму, ріднять його із радикальними французькими просвітителями, та поступово він відходить від революційного бунтарства "Бурі й натиску", слабшають і його симпатії до революції взагалі. У своїй роботі "Листи про естетичне виховання людини" (1795) він обґрунтував різко негативне значення революцій взагалі і відмовив їм у праві на існування. Надію на революцію як на засіб відновити в людині цілісну людяність, потоптану історичним розвитком державних форм, варто вважати марною і навіть загрозливою самій людяності. Не варто ризикувати фізичною і дійсною людиною заради проблематичної моральної, ризикувати існуванням суспільства заради можливого його ідеалу. Не варто „замість того, щоб прагнути нагору до органічного життя, котитися знову в царство стихійних сил". Він жадає від особистості беззаперечної поваги до існуючих форм державності.

Відкидаючи революційний шлях рішення головної проблеми – гармонійної цілісності та всебічності особистості, Шиллер знаходить вихід в ідеї естетичного виховання людини. Естетика стає для нього другим (після поезії) покликанням ("Про грацію і гідність", 1793; "Листи про естетичне виховання", 1795 – самостійна роль естетики: почуттів, краси). Естетичні проблеми не є лише приватним питанням художньої практики: вони були найважливішим елементом і його світогляду. Там, де порушується гармонія людської істоти, виникає стан напруги. Там, де єдність людської природи зберігається ціною рівномірного ослаблення чуттєвих і духовних сил, людина впадає в стан ослаблення. Такі дві протилежних межі, до яких рухається людина в результаті громадського поділу праці. Однак рухові цьому може бути все-таки покладений кінець: обидві протилежних межі "знищуються красою".

Саме краса, тільки вона одна, стверджував Шиллер, "відновлює в напруженій людині гармонію, а в ослабленій – енергію". Об'єднуюча дія краси впливає і на чуттєву людину і на людину духовну: першу веде до форми і мислення, другу – назад до матерії, чуттєвого світу. Краса може стати засобом для переходу від матерії до форми, від відчуттів до законів, від буття обмеженого – до буття безумовного. Подолання пригніченості людини, розірваності її фізичних і духовних сил можливе тільки тоді, коли людина діє як художник, як творець художньої форми. У художній дії – підстава всіх окремих функцій людської природи. Всі інші види діяльності дають духу спеціальне уміння лише ціною відомого обмеження, а естетична веде до безмежного. Така роль естетичної діяльності, якій він передоручив функції вирішення всіх задач суспільства, віднятих їм у революції.

Естетика – це й спеціальне поле діяльності, на якому сам Шиллер домігся серйозних результатів. Одним з центральних її понять він робить поняття "гри" як вільного самодіяльного розкриття всіх сил людини і її сутності. У Шіллера вже дещо помітні „волюнтативні” зародки: природа призначає, а людина виконує, до межі волі діють природні закони. Як протилежно спрямовані потяги до матерії і форми дають своєрідний результат – потяг до гри, який звільняє і фізично і морально. Потяг до форми утворює образи (Gestalt), потяг до матерії – життєвий чуттєвий предмет потягу. Потяг до гри – живий образ Краси як нової й вищої реальності. Людина в грі створює світ більш високого порядку, чим той, у якому вона живе; вона створює і себе саму як усебічну гармонійну особистість і "естетизує суспільство" ("Листи про естетичне виховання"). Гармонія досягається в прекрасній душі.

Шиллер зробив великий внесок у типологізацію різних культур, виявивши "наївні" й "сентиментальні" типи художньої творчості. ("Про наївну і сентиментальну поезію", 1795-1796). Розходження між наївним і сентиментальним мистецтвом є розходження між самою природою й ідеальним прагненням до неї, індивідуальністю й ідеальністю.

Література.

Антология мировой философии. – М., 1970, т.2, 1971, т. 3, с. 48-75.

Введение в философию: Учебник для вузов: В 2 ч./Под ред. И.Т. Фролова. – М., 1989, ч.1

Волчек Е.З. Философия: Учебн. пособие. – Мн., 1998, с. 35-51.

Гоббс Т. Сочинения: В 2 т. – М., 1991, т. 2 (Левиафан).

Декарт Р. Сочинения: В 2 т. – М., 1989, т. 1, с. 250-296.

Історія філософії./За ред. А.К. Бичко – К., 2001, с. 93-121.

Канке В.А. Философия. Исторический и систематический курс: Учебник для вузов. – М., 2000, с. 79-103.

Кузнецов В.Н. Французский материализм XVIII века. – М., 1981.

Ламетри Ж. Сочинения. – М., 1983, с. 169-240.

Локк Дж. Два трактата о правлении.//Соч.: В 3 т. – М., 1985, т. 3, с. 135-406.

Монтескье Ш. О духе законов. – М., 1990.

Нарский И.С. Западноевропейская философия XVII в. – М., 1974.

Нарский И.С. Западноевропейская философия XVIII в. – М., 1973.

Рассел Б. Історія західної філософії. – К., 1995.

Сілаєва Т.О. Філософія. – Тернопіль, 2000, с. 53-66.

Соколов В.В. Европейская философия XV-XVIII вв. – М., 1984.

Спиркин А.Г. Философия: Учебник. – М., 2001, с. 113-141.

Філософія./Бичко І.В. та ін. – К., 1991, с. 116-140.

Філософія./За заг. ред. Горлача М.І. та ін. – Х., 2000, с. 158-177.

Філософія./За ред. Заїченка Г.А., Сагатовського В.М. – К., 1995, с. 35-45.

Філософія./За ред. Надольного І.Ф. – К., 1997, с. 64-87.

Завдання:

1. Яку програму великого відновлення наук запропонував Ф. Бекон?

2. Емпіризм і раціоналізм у вирішенні гносеологічних проблем Нового часу.

3. Назвіть представників раціоналізму і сенсуалізму. Дайте коротку характеристику їхнім філософським позиціям.

4. Розкрийте соціально-політичні і правові погляди Т. Гоббса і Дж. Локка.

5. Порівняйте позиції Берклі і Юма, з одного боку, і французьких матеріалістів XVIII ст. з іншого.

6. Назвіть представників та їхні основні ідеї французького і німецького Просвітництва.

7. У чому полягає обмеженість поглядів філософів Нового часу на проблеми пізнання?