Біхевіорістична» модель сімейного виховання

Коріння даного напрямку йдуть у біхевіористичну психологію (Дж.Уотсон, Б.Ф.Скіннер). Основний упор у моделі робиться на техніку поведінки й дисципліну дитини. Експериментальне вивчення появи нових форм поведінки в «живого шматочка м'яса, здатного давати невелике число простих реакцій», дозволило Дж.Уотсону й іншим біхевіористам дійти висновку про те, що психіка людини має мінімум уроджених компонентів, її розвиток залежить в основному від соціального оточення й умов життя, тобто від стимулів, що поставляють середовищем. Середовище розглядалося як безпосереднє оточення дитини, обстановка, що складається з конкретних життєвих ситуацій, які у свою чергу складаються з наборів різних стимулів і можуть бути розкладені на ланцюжки подразників. Зовнішні, середовищні впливи визначають зміст поведінки дитини, характер його розвитку. Звідси головне - особлива організація оточення дитини. Уотсон підкреслює необхідність наукового підходу до виховання: «Людство безсумнівно значно покращилося б, якби могло призупинити років на двадцять народження дітей (крім дітей, що виховують із експериментальними цілями) і присвятити ці роки інтенсивному вивченню законів розвитку дітей, а потім на основі придбаних знань почати нове виховання, більше наукове й більше досконалими методами». Центральна проблема концепцій соціального навчання, що виникли на основі класичного біхевіоризму, - соціалізація як процес перетворення споконвічно асоціальної гуманоїдної істоти в повноцінного члена людського суспільства, як просування від біологічного стану до соціального. Проблема придбання нового соціальної поведінки - основна. Як відбувається соціалізація, тобто передача форм поводження, норм, мотивів, цінностей, емоційних реакцій? Основна відповідь - це результат навчання. Радикальний представник біхевіоризму Б.Скіннер визнавав два основних типи поведінки: респондентний (як відповідь на знайомий стимул) і оперантно, обумовлений й контрольований результатом, що іде за ним. Таким чином, на думку Скіннера, свободи волі особистості не існує, поведінка окремої людини перебуває під контролем соціального оточення. Розроблений ним метод послідовних наближень, або формування, заснований на підкріпленні поведінки, коли вона стає схожою на бажане (жетонна система винагороди). Р.Сіре використав психоаналітичні поняття {придушення, регресія, проекція, ідентифікація) і принципи теорії навчання для аналізу впливу батьків на розвиток дитини. Він розглянув формування психологічної залежності дитини від матері в діадичній взаємодії, складання різних форм залежної поведінки (пошук позитивної й негативної уваги, прагнення до постійного підтвердження, дотик, присутність поруч і ін.), а пізніше - у дошкільному й шкільному віці - етапи подолання дитячих варіантів залежності. Мати й батько виступають як основні підкріплювальні посередники, які виявляють поведінку, яку необхідно змінити і допомагають засвоїти більше зрілі форми поведінки. А. Бандура - необіхевіорист, представник соціальнокогнітивного напрямку у вивченні особистості, відповідаючи на запитання про механізми соціалізації, особливу роль відводив навчання за допомогою спостереження, наслідування, імітації, ідентифікації й шляхом моделювання. Для нього батьківська поведінка - переважно модель для добування деяких загальних рис, правил поведінки, зразок для наслідування дитини в спробах вибудувати власну поведінку. Підкріплення необхідно для збереження поведінки, яка виникла на основі наслідування. Головні ідеї організації виховання як біхевіоральної (поведінкової) терапії полягають у тому, що батьки розглядаються, з одного боку, як елементи середовища, з іншого боку - як агенти соціалізації й «конструктори» поведінки дитини.

Щоб модифікувати поведінкові реакції дитини, треба навчитися аналізувати поведінку в термінах стимули, наслідки, підкріплення, обпертися на обумовлений прояв любові до дитини.