Сім’ї англоамериканського права

Закони — це важливе основне джерело норм сучасного англоамериканського права.

 

У вузькому (суто юридичному) значенні законом є формальний, оформлений у письмовому вигляді акт, який виходить від вищого законодавчого органу влади (у Сполученому Королівстві, Канаді та Австралії — це Парламент, у США на федеральному рівні — це Конгрес, на рівні окремих штатів — легіслатури). До законів у широкому значенні належать усі ті акти, що створюються законодавчою та виконавчою владами і протиставляються актам судової влади.

 

 

Розглянемо закони на прикладі Англії, де вони іменуються актами Парламенту (статутами). Акт Парламенту Сполученого Королівства є правом, створеним Королем (Королевою) у Парламенті, тобто прийнятим Парламентом у формі біллю і схваленим Короною. В Англії діє доктрина потрійної згоди, згідно з якою статут створюється лише за згодою Короля (Королеви), Палати общин і Палати лордів.

Відомий англійський юрист Е. Дженкс відзначає, що на відміну від судового рішення статут є формальною постановою щодо будьякого правила поведінки, що в майбутньому підлягає дотриманню тими особами, до яких воно звернене. Закон (за винятком дуже рідкісних випадків надання йому зворотної сили) не намагається, на відміну від судового рішення, вирішити спір, який вже виник, чи накласти покарання за вже здійснений вчинок.

 

Для розуміння особливості законів у Англії дуже важливе значен

 

ня має принцип верховенства статутів, який ґрунтується на принципі парламентського суверенітету. Цей принцип полягає в тому,

 

що вся законодавча влада зосереджена у Парламенті (нагадаємо, що під ним в Англії розуміють законодавчий орган, який складається зі суверена (Короля або Королеви), Палати лордів і Палати общин), і що тільки він може приймати та скасовувати статути, зупиняти їх дію. Парламент має право видавати та скасовувати будьякі закони із будьякого питання (наприклад, Парламент може визнати неповнолітнього повнолітнім, звинуватити людину у зраді після її смерті); немає жодної особи чи установи, за якими англійський закон визнавав би право порушувати або не виконувати законодавчі акти Парламенту. Цей принцип, який було визнано ще в ХVI ст., покликаний затвердити перевагу волі обраних народом представників над волею призначених суддів.

 

Верховенство статутів може бути підтверджено тим, що:

 

жодний орган, у тому числі суд, не має права брати під сумнів законність прийнятих Парламентом актів. У справі Чені проти Кон (Cheney v. Conn) 1968 р. позивач заперечував проти податку, що він повинен був виплатити відповідно до Закону про фінанси 1964 р.

 

судовому рішенні було, зокрема, відзначено: «Не справа суду заявляти про незаконність прийнятих Парламентом положень, що мають верховенство в цій державі». Отже, в Англії не існує системи судового контролю за законодавчим процесом і законами;

 

лише прийнятий Парламентом статут може прямо скасовувати статут, прийнятий ним раніше, або це може припускатися. До того мо

 

 

менту статути вважаються вічними і підлягають застосуванню суддями до їх формального скасування чи закінчення встановленого в них строку дії. Як зауважують англійські юристи, інший спосіб дії свідчив би про те, що суд бере під сумнів авторитет законодавчої влади, яка ухвалила ці статути, чого суд у жодному випадку не має права робити;

 

3) закон може змінювати або скасовувати положення загального права (тобто судові прецеденти).

 

Водночас слід взяти до уваги той факт, що в сучасних умовах парламентський суверенітет обмежений законодавством Європейського Союзу, яке має перевагу над актами Парламенту. Крім того, суди можуть визнавати акти Парламенту несумісними з Європейською конвенцію з прав людини, що привертає увагу уряду до проблеми і він може вирішити, змінювати акт чи ні (наприклад, у 2004 р. Палата лордів визнала несумісним із Конвенцією Акт про антитероризм, злочин та безпеку 2001 р.; цей акт було змінено прийняттям Акта про попередження тероризму 2005 р.).

 

Проте навіть без урахування європейських обмежень положення про свободу розсуду англійського Парламенту при прийнятті статутів має переважно теоретичний характер. На практиці статути здебільшого приймаються для внесення необхідних змін і доповнень до чинного права. Зокрема, статутне законодавство призначене для скасування чинного законодавства, для доповнення встановлених положень загального права або права справедливості, для перегляду наслідків рішень судів, а також для запровадження нових положень з питань, що раніше не підлягали правовому регулюванню.

 

У сучасному англійському праві можна помітити тенденцію до посилення ролі статутів, яка полягає у збільшенні їх питомої ваги в системі джерел права та в розширенні сфери відносин, що регулюються ними. Наприклад, англійські закони, прийняті після 1948 р., мають обсяг у 4 рази більший, ніж закони, прийняті до того часу.

 

Проте ця тенденція не порушує історично існуючих зв’язків статутів з іншими джерелами права, перш за все прецедентом. І сьогодні не викликає сумнівів теза, що принципи англійського права встановлюються саме суддівським правом, а статут лише деталізує їх. Статут запозичує категоріальний апарат, розроблений прецедентним правом. Для статуту дуже важливим є його тлумачення у судах, оскільки судді привласнили право інтерпретувати статути, посилаючись на те, що вони краще за інших можуть пояснити їх зміст. В Англії традиційно

 

 

вважається, що прийнятий закон починає «жити», стає правовою забороною чи зобов’язанням тільки після того, як він буде застосований суддею. Такі взаємозв’язок і взаємодія статуту і прецеденту в регулюванні суспільних відносин виключає можливість виділення серед них «головного» чи «другорядного», «основного» та «не основного» джерела права.

 

Акти Парламенту можуть бути класифіковані на:

 

публічні і приватні. Публічним є акт,який вимагає судової обізнаності, а приватним — той, що судової обізнаності не потребує. Деякі акти містять положення змішаного характеру — публічного та приватного і тому є «гібридними». Усі акти з 1850 р. вважаються публічними, якщо вони спеціально не проголошують про інше;

 

загальні, персональні й локальні. Загальні акти встановлюютьправила поведінки, що діють на всю спільноту, персональні акти — діють щодо окремих індивідів, а локальні акти — щодо окремих територій;

 

основні й доповнюючі. Основні акти всебічно регулюють певнуправову сферу, а доповнюючі акти лише змінюють основні акти або загальне право;

 

постійні й тимчасові. Постійні акти встановлюють право доїхнього скасування, а тимчасові — розраховані на визначений час, за винятком їх продовження подальшими актами.

 

Природно, що головним законодавчим засобом є публічні загальні акти, проекти яких подаються до Парламенту як публічні біллі або від імені Уряду, або від імені окремих членів Парламенту.

 

Крім того, серед актів Парламенту за змістом привертають увагу акти реформи права. Механізм підготовки правових реформ в Англіївідрізнявся значною невизначеністю аж до 1965 р., відколи у країні почала працювати Правова комісія, що була утворена на підставі Закону про правові комісії (1965 р.). До її завдань входять вивчення та перегляд права з метою його системного розвитку та реформи, виключення аномалій, скасування застарілих і непотрібних норм, спрощення та модернізації права. Правова комісія готує звіти, рекомендації та законопроекти, що втілюються у життя парламентськими актами. Прикладами актів реформи права є:

 

консолідовані акти,за допомогою яких Парламент об’єднує вєдиному законі положення прийнятих раніше законодавчих актів з одного питання. Прикладом консолідації є прийняття Закону про

 

 

профспілки та трудові відносини 1992 р., який об ’єднав більш ніж 10 законів, що повністю або частково регулювали діяльність профспілок. Ці акти підлягають більш суворому контролю при їх прийнятті у Парламенті;

 

2) кодифіковані акти. У цих законах робиться спроба об’єднати всі норми права, що стосуються одного питання чи інституту. На відміну від консолідації, в Англії кодифікації підлягає не тільки статутне, а й прецедентне право (у цьому випадку в одному законі об’єднуються норми статутного і загального права, а також положення права справедливості). До кодифікованих актів належать, наприклад, Закон про кримінальну відповідальність за замах на вчинення злочину 1981 р.

 

При розгляді актів Парламенту нерідко звертають увагу на такі особливі різновиди, як конституційні акти (акти, що закріплюють конституційні принципи держави — наприклад, Акти про Парламент 1911 та 1949 р., Акт про статус Корони 1961 р.), акти,що ратифіку

 

ють міжнародні угоди,та фінансові акти (наприклад,акти,щовстановлюють податки або стосуються інших публічних доходів).

 

Основна маса законопроектів ініціюється Короною. В окремих випадках ініціаторами прийняття закону можуть виступати окремі члени Парламенту. Перед направленням до Парламенту остаточного варіанта законопроекту останній узгоджується з тим департаментом уряду, до компетенції якого він входить.

 

Законопроект проходить кілька обов’язкових стадій: 1) внесення законопроекту; 2) перше читання; 3) друге читання; 4) робота в комітетах; 5) звіт про роботу над законопроектом; 6) третє читання; 7) обговорення виправлень; 8) одержання згоди Корони.

 

Законопроект за загальним правилом стає статутом після його затвердження обома палатами Парламенту й одержання згоди Корони. Якщо в статуті не вказується інша дата, він набуває чинності у той же день, коли його підписує король (королева). Звичайною стала практика, коли в тексті статуту вказується, що він набуває чинності «у призначений день». Визначення цієї дати входить до обов’язків міністра уряду або це оформляється наказом Таємної ради.

 

Статут припиняє свою дію у випадках, якщо він був замінений іншим статутом; якщо в тексті статуту був визначений період, на який він зберігає свою силу; якщо була визначена мета прийняття статуту і вона досягнута. Давнина прийняття статуту не може служити підставою для припинення його дії.