Виникнення та реформування загального права

Запровадження централізованої системи правління на території всієї Англії, що було одним із важливих наслідків норманського завоювання, неминуче торкнулося й англійської правової системи. Норманам вдалося запровадити загальне для всієї території завойованої країни право. Звідси і поширена назва англійської системи права — за

 

гальне право (common law).

 

Основна частина норм загального права склалася внаслідок самостійної нормотворчої діяльності англійських суддів. Коли королівські судді почали у другій половині XIІ ст. вирішувати спори, вони не знайшли формально встановлених норм, які вони могли б застосовувати. Парламенту ще не існувало; він виник лише у 1265 р. — через століття після того, як суди почали регулярно діяти.

 

За припущенням Г. Дж. Бермана, все законодавство перших чотирьох англонорманських королів з 1066 до 1154 р. могло бути вміщене на одній сторінці. Це пояснюється тим, що королі взагалі не вважали регулярне видання нових законів одним із своїх обов’язків. У таких умовах судді були вимушені самостійно встановлювати норми, виходячи з того, що ці правила поведінки відповідають давно існуючим звичаям суспільства. Тому розгляд розвитку англійського права є неможливим без паралельного дослідження діяльності судів.

 

Природно, що для запровадження загальної для всієї країни правової системи необхідно було створити систему централізованих судів, підзвітних лише королю. Першим головним королівським судом,заснованим як противага місцевим судам, була Королівська рада (Сuriа Regis). Цей орган існував як вище казначейство країни, наділене до того ж судовими функціями.

 

У XII–XIII ст. у системі королівських судів з’явилася низка нових судових органів:

 

суд казначейства (Court of Exchequer),який спочатку був одниміз підрозділів Королівської ради і займався податками і зборами. Згодом цей судовий орган почав вирішувати спори фінансового характеру і податкові справи;

 

суд ассизів (Court of Assize),що розглядав справи у виїзних засіданнях. Країна була розподілена на райони, які називалися округами. Судді, переміщаючись по цих округах, проводили засідання суду в

кожному місті округу. З часом ці суди займалися виключно кримінальними справами;

 

суд загальних позовів (Court of Common Pleas),який був створенийдля вирішення в основному спорів майнового характеру між приватними особами. Це були справи, що не зачіпали інтересів монархії і монарха (в основному це були суперечки про земельні володіння);

суд королівської лави (Court of King’s Bench)був створений якорган із розгляду публічних справ і питань, що стосувалися інтересів держави. Засідання цього суду проходили в присутності і під головуванням короля.

Розглядаючи судову систему в ранньофеодальний період, слід враховувати, що в Англії існували ще кілька видів судів, які не належали до королівських: канонічні (церковні) суди, місцеві суди громади, суди барона (феодала), суди міст, морські суди тощо.

Спочатку судді королівського суду супроводжували короля, коли він об’їжджав свої володіння. На місцях королівські чиновники за дорученням короля розглядали скарги, з якими до короля зверталися місцеві жителі. Згодом судді самостійно направлялися з об’їздами по всій країні для здійснення правосуддя. Оскільки в кожній місцевості діяли свої звичаї і традиції, судді змушені були їх враховувати і застосовувати. Багато в чому цьому сприяла поширена на той час практика запрошення до суду місцевих жителів — присяжних засідателів. За часів Генріха ІІ (друга половина XIІ ст.) суд присяжних стає постійним інститутом у цивільних та кримінальних справах.

Аналіз судової практики свідчить, що серед джерел правових норм

Англії до XIV ст. переважав правовий звичай. Наприклад, у суді за

 

гальних позовів відповідач міг заявити, що норми загального права до нього не можуть бути застосовані, тому що його справа підлягає вирішенню на підставі тих звичаїв, що діють у тому селі, мешканцем якого він є. У такому випадку, наприклад, достатньо було надати суду свідчення, зокрема місцевих жителів, що підтверджують існування певного місцевого звичаю, щоб норма загального права була відхилена у даній справі.

 

Перші ґрунтовні викладення загального права були здійснені суддею Гленвілом наприкінці XIІ ст. у трактаті «Про закони та звичаї королівства Англії» та суддею Бректоном у першій половині XIІІ ст. у трактаті «Про закони та звичаї Англії». Вони аналізують норми, які можуть застосовуватись у центральних королівських судах у резиден-

ції Короля — Вестмінстері, і фактично визнають, що звичай був для загального права одним із джерел правотворчості. Тому не випадково, що у той час в Англії було поширеним визначення загального права як загального звичаю королівства.

 

Загальне право в Англії починає витісняти звичай тільки у XIV ст.

 

Процесу заміни звичаїв загальним правом, звичайно, багато в чому сприяли професіоналізація юридичної діяльності в країні і формування особливих професійних корпорацій юристів. Як уже зазначалося, юрисдикція королівських судів поширювалася на територію всієї країни, а судді були членами королівського двору і традиційно селилися в одному кварталі Лондону. Вони мали можливість тісно спілкуватися один з одним і мимоволі порівнювати рішення, прийняті ними за схожими справами, але на підставі різних місцевих правових звичаїв. Так з’являлися загальні позиції і погляди, які були вираженням їхньої професійної думки.

 

Виникнувши як «суддівське право», загальне право, таким чином, спочатку протиставлялося місцевим правовим звичаям. Як образно зауважує Е. Дженкс, королівські судді прагнули скроїти з різноманітних звичаїв своєї країни єдину одежину, а саме — загальне право, яке було б за міркою для всієї нації.

 

Уже в XIII ст. англійські судді починають звертатися до попередніх судових рішень. Королівські судді,виробляючи свій підхід до справ,атим самим створюючи нормативний масив загального права як єдиної національної системи, прагнули не суперечити власним рішенням, прийнятим раніше. При цьому судова практика розвивається не на основі застосування до конкретних фактів і обставин абстрактних законоположень, що доведені судам зверху, з центру, а за принципом аналогії. Згідно з цим принципом справи, засновані на схожих фактах, повинні вирішуватися судами схожим чином. На допомогу суддям з 1282 р. в Англії починають щорічно видаватися спеціальні збірники судових рішень — так звані щорічники (year books). Вони були по кликані систематизувати прецеденти і тим самим полегшити аналіз і узагальнення судової практики у країні.

 

Характерною рисою початкового періоду розвитку англійського загального права є домінування процесуального права над матеріаль

 

ним правом. Іншими словами,для англійців споконвічно більше значення мала процедура звернення до суду, ніж суть справи. Таку особливість можна пояснити тим, що приватні особи повинні були отримати дозвіл короля на звернення до його, королівського, суду. Щоб

 

 

упорядкувати цю практику, вводиться система надання особливих документів — наказів суду, які надавали право почати судову процедуру. Наказ суду (writ) —це припис,наданий королем,у якому стисло викладалася суть позову й надавалося доручення судовому чиновнику, судді або керівникові суду порушити справу за даною конкретною справою і заслухати її у присутності сторін.

 

Видачу наказів суду здійснювала Служба наказів канцелярії під управлінням королівського лордканцлера. Отже, історично повноваження англійських судів формувалися в міру розвитку судової діяльності через систему наказів під тиском безпосередніх звернень до королівського суду.

 

За характером і природою система судових наказів була дозвільною системою, за якої вирішення процесуальних питань судового захисту передувало формуванню норм матеріального права, згідно з якими судові спори вже розглядалися по суті. Тобто, щоб одержати судовий захист свого права, спочатку необхідно було отримати формальний дозвіл на звернення до суду.

 

Якщо спочатку королівські накази видавалися суду лише у виняткових випадках, то пізніше список позовів, що могли бути розглянуті в суді, розширювався. Був розроблений спеціальний стандартний перелік найбільш типових звернень, з якими доводилося мати справу на практиці. Цей список дістав назву «позовний формуляр», або «регістр наказів», і розглядався як своєрідна енциклопедія загального права. За невелику плату канцелярія могла вигадати нову форму наказу, не передбачену в зазначеному переліку. Так розширювався загальний список і одночасно збагачувалися норми матеріального загального права.

 

Наприкінці XII ст. лордканцлер використовував уже близько 75 стандартних приписів, форма яких була відпрацьована до дрібниць, у них потрібно було лише внести імена й адреси сторін. Спочатку накази судам видавалися досить вільно. Однак потім перелік наказів суду оновлювати припинили (так, у 1285 р. був прийнятий другий Вестмінстерський статут, згідно з яким нові первісні накази могли створюватись тільки за згодою парламенту, а лордканцлер міг самостійно випускати лише такі нові накази, які були схожі на вже існуючі).

 

Починаючи з XV ст. англійське загальне право піддається реформуванню. Як відомо з історії,у ці часи в Англії відбуваються великісоціальноекономічні зміни. Виникає потреба в тому, щоб суди йшли назустріч новим потребам населення. У цей час у виробничій та іншій

 

 

економічній діяльності з’являється нова, невідома раніше форма відносин — контракти. Виникають нові різновиди деліктів і злочинів. Юридична форма (система судових наказів) стала гальмувати розвиток права і правових відносин.

 

Найсуттєвішими недоліками загального права були:

 

– надзвичайна суворість і негнучкість його норм;

 

– визнання лише єдиної санкції в цивільному праві — грошової компенсації;

 

– відсутність засобів забезпечення явки свідків до суду;

 

– повільність і дорожнеча судової процедури;

 

– безліч нарікань на адресу системи наказів суду, що перешкоджала демократизації суду і не враховувала потреби правового розвитку країни.

 

Для того щоб загальне право продовжувало залишатися в гармонії

 

умовами життя, що змінилися, необхідна була правова реформа, яка не тільки б змінила практику судів, але і дозволила їм упровадити нові правові норми і рішення, невідомі колишньому праву.

 

Однак природа загального права є такою, що воно практично не піддається переробці за замовленням. Загальне право прямо не залежить ані від політичної волі Парламенту, ані від влади Корони, ані від побажань населення. Не могли позбутися цих недоліків і самі суди, оскільки в силу існуючої на той час доктрини визнана судом норма загального права не могла бути відкликана (переглянута, скасована).

 

Але вихід все ж таки було знайдено, хоча й не відразу. Видатний історик англійського права Г. Мейн виокремлює три інструменти, що зіграли найбільш серйозну роль у реформі архаїчних норм загального права і у становленні сучасної правової системи Англії: юридичні фік

 

ції, право справедливості та закони.

 

1. Юридичні фікції виникли в епоху Середньовіччя як прийом,щодозволяє оминути право під виглядом суворого дотримання його приписів. Юридичні фікції у праві дозволяють свідомо приймати за реально існуючі такі дії або події, яких насправді не було, немає або не могло бути.

 

Історично використання юридичних фікцій в англійському праві мало на меті:

 

1) пом’якшення жорстокості норм середньовічного кримінального права. Останнє,як відомо,передбачало страту для осіб,визнаних винними у здійсненні будьякого тяжкого злочину (фелонії).

 

 

До прийомів, що пом’якшували покарання, належала, приміром, так звана пільга духівництву. Спочатку ця пільга, яка виключала застосування страти, надавалася тільки священнослужителям. Згодом за допомогою юридичної фікції вона стала поширюватися судами на всіх інших уперше обвинувачених у вчиненні тяжкого злочину, якщо вони могли прочитати напам’ять добре відомий уривок тексту Біблії латиною (псалом 51, вірш 1). Цей уривок ніколи не змінювався. Усі про це знали і вчили його напам’ять із самого дитинства, просто так, про всяк випадок;

 

розширення переліку наказів суду. Внаслідок застосування фікціїдо суду подавалися справи, які б в іншому випадку не підлягали судовому розгляду через те, що їх не було в переліку наказів суду;

 

надання суддям можливості обходити вимоги загального права про підсудність справ. Вона не була пов’язана з мотивами поліпшеннянорм загального права. Це диктувалося прагматичними інтересами суддів, платня яких прямо залежала від кількості розглянутих ними справ.

 

Наприклад, спочатку до компетенції Суду казначейства належали справи про стягнення королівських податків, тобто це були справи про борги Короні. Приватні спори були вилучені з компетенції Суду казначейства. Для того щоб розглядати спори за зобов’язаннями приватних осіб, судді використали фікцію, відому як Quominus. Вони стали умовно вважати, що якщо позивач вимагає від відповідача повернути борг, то йдеться про те, що позивач не може через дії відповідача повернути свій борг Короні. Хоча насправді позивач ніяких грошей не був винний Короні. Використання фікції Quominus дозволяло знайти у приватній справі інтереси короля і прийняти її до розгляду в Суді казначейства.

 

2. Право справедливості, формування якого допомагало вийти завузькі рамки загального права. З XV ст. лордканцлер переходить до практики вирішення в порядку нової правової процедури позовів, з якими піддані звертаються до короля. Тим самим паралельно із загальним правом починають складатися нові норми, що утворюють право справедливості. За своєю сутністю це також прецедентне право, але прецеденти тут створюються не через королівські (вестмінстерські) суди, а іншим способом (через діяльність лордаканцлера) і до того ж на інших принципах.

 

3. Закони. Цей засіб не набув значного поширення, оскільки аж до кінця XIX ст. законодавча роль англійського Парламенту розглядалася лише як додаткова функція цього політичного органу. Наприклад, ще

 

 

у XVIII ст. англійські юристи майже одностайно вважали, що право не належить до того, що може бути створено людьми. Право просто є, отже, прийняті Парламентом статути — це не що інше, як зміни до вже існуючого порядку речей.