Право справедливості та його співвідношення із загальним правом

Поява ідеї права справедливості (equity law) пояснюється тим, що норми загального права не дозволяли звертатися до суду з деякими типами позовів, необхідність у яких виникла в той період, коли загальне право вже сформувалося. У Середні віки розчаровані у загальному праві люди починають звертатися до короля з численними петиціями про вирішення питання «по справедливості і як виняток, тому що суди їм відмовляли у справедливості і правосудді на основі права». Позивачі просили «заради Бога та з милосердя» призвати до себе особу, яка звинувачувалась у заподіянні шкоди, допитати її та милостиво знайти такий спосіб для відшкодування шкоди, якого не знає загальне право. Задоволення королем подібних скарг зустрічається вже у 1340 р.

 

Як правило, англійські королі доручали розглядати такі петиції своїм лордканцлерам. Це було викликано в основному тим, що в ранній період історії Англії лордканцлери призначалися королем з числа служителів церкви. Тому формально вони не були пов’язані вимогами світського загального права і могли приймати рішення «по справедливості, а не по праву». Лордканцлери, яких називали «зберігачами королівської совісті», були схильні ігнорувати приписи суду й орієнтувалися радше на голос совісті.

 

Протягом усього XV ст. лордканцлер діяв на підставі свого розсуду. Причому кожен лордканцлер мав своє розуміння того, яке рішення є чесним і справедливим у конкретному випадку. Тому досить поширеними на той час були жарти на адресу лордаканцлера, на кшталт «справедливість — шахраювата річ, оскільки вона змінюється як довжина ноги лордканцлерів».

 

Згодом з’являються особливі правила і норми, які використовуються при розгляді справ канцлером: зокрема, виробляються особливі

 

 

принципи, що були названі максимами права справедливості. Поступово ці правила оформлюються в правові норми, і зрештою їх починають дотримуватись так само, як і будьякі інші норми права. Лордканцлер починає спиратися на свої попередні рішення. Починаючи з 1529 р., коли в Англії з’являється перший світський лордканцлер (до речі, ним став Томас Мор), розгляд справ на засадах права справедливості усе більше відповідає зразку загального права. У міру розвитку практики вирішення спорів за нормами права справедливості правосуддя на його основі стало здійснюватися в загальноприйнятому порядку, але в особливому суді — Суді канцлера (Канцлерському суді справедливості), який очолював лордканцлер короля. При цьому була встановлена спрощена процедура звернення до лорд канцлера, що відрізнялася від процедури звернення до королівського суду.

 

У такий спосіб Суд канцлера від імені англійського короля став вирішувати в порядку нової судової процедури ті спори, щодо яких норми загального права були відсутні, або ж коли рішення, що пропонувались загальним правом, виглядали явно несправедливими. Приміром, суд канцлера привласнив собі виключну юрисдикцію у справах про довірчу власність. Також суди совісті сформулювали положення, що стосувалися питання про викуп нерухомості, яка знаходилась у заставі, започаткували практику надання позивачу права вимагати виконання в натурі при порушенні контрактів. Усе це приводить до того, що наприкінці XVIІ ст. вироблені лордканцлерами норми утворюють закінчену правову систему. На початку ХІХ ст. завдяки лорду Елдону відбувається систематизація рішень права справедливості.

 

Із виникненням права справедливості складається становище, при якому в країні фактично діють дві системи судів: суди, що застосовують норми загального права, і суди справедливості під егідою лордканцлера. Така дуалістична судова система породжувала ситуації, коли один і той же конфлікт, у принципі, міг бути прийнятий до розгляду в обох судах і вирішений на підставі різних положень. Звичайно, що це призводило до «війни юрисдикцій». Добре відоме зауваження, кинуте кимось із приводу появи Суду канцлера: «В Англії один суд був заснований, щоб творити несправедливість, а інший — щоб це припинити».

 

Починаючи з 1616 р. норми права справедливості стали здобувати більшу юридичну силу, ніж норми загального права. Згідно з рішенням короля Якова І у справі графа Оксфордського, якщо право справедливості суперечить нормам загального права, пріоритет слід віддавати

 

 

праву справедливості. Це дозволяло позивачам звертатися до суду права справедливості навіть у тих випадках, коли суд загального права вже ухвалив своє рішення зі спірного питання. У такий спосіб вони вимагали перегляду судового рішення, винесеного на підставі норм загального права. Проте вважалося, що без особливої потреби Суд канцлера не повинен втручатися в юрисдикцію судів, що діють у межах загального права.

 

Суперечність між загальним правом та правом справедливості було усунуто шляхом створення єдиного для обох систем вищого суду. Ця подія відбулася у 1873 р., коли на підставі Закону про Верховний суд судові системи загального права і права справедливості були реформовані й об’єднані: Високий суд правосуддя замінив обидва колишні вищі суди.

 

Аналізуючи співвідношення між загальним правом та правомсправедливості у нинішні часи,слід зазначити,що:

 

право справедливості та загальне право — це різновиди англійського прецедентного права, які продовжують залишатися різними мегагалузями англійського права;

 

право справедливості не входить у загальне право; це своєрідне «рукотворне доповнення» до загального права, його свідоме виправлення в тій частині, у якій останнє виявлялося застарілим або мало прогалини. Отже, прецеденти у праві справедливості створюються не на основі норм загального права, а ніби на додачу до них. У випадку конфлікту між нормами загального права і права справедливості перевагу мають останні. До головних сфер, які охоплюються юрисдикцією права справедливості, сьогодні входять довірча власність, права на нерухомість, засновані на праві справедливості, судовий захист проти конфіскації та штрафів, засоби судового захисту за правом справедливості;

 

загальне право ґрунтується на звичаєвих правилах і вимогах, а

 

основі права справедливості лежать суб’єктивні уявлення про належне у праві та про справедливість;

 

загальне право продовжує багато в чому суворо дотримуватись юридичної форми, тобто формальні вимоги в ньому переважають над сутністю справи. Право ж справедливості в окремих випадках пропонує інший принцип, згідно з яким не можна наполягати на праві заради самого права;

 

у праві справедливості основна увага приділяється моральним, а не правовим і суто нормативним аспектам. Це стає очевидним при

 

 

зверненні до принципів права справедливості — його максим, які дозволяють корегувати загальне право. Була вироблена досить значна кількість максим права справедливості, зокрема: справедливість не залишить неправильну поведінку без відповідальності; справедливість діє по совісті; справедливість є рівністю; справедливість діє щодо конкретних осіб; справедливість допомагає пильним; справедливість цікавлять наміри, а не форма; справедливість додержується права; хто шукає справедливості, сам має діяти справедливо; затримка з розглядом справи знищує справедливість;

 

6) праву справедливості притаманні деякі засоби судового реагування і захисту, невідомі загальному праву. Ця особливість права справедливості з’ являється в Середні віки з метою виправлення помилок і недоліків загального права. До найважливіших засобів судового захисту, які невідомі загальному праву, але передбачені правом справедливості, належать судова заборона, виконання в натурі, ректифікація й анулювання. Серед інших заходів судового реагування в межах права справедливості, зокрема, можуть бути названі обов’язкове надання звіту, призначення отримувача, надання доступу до інформації, передача документів.

 

 

Розділ 6

Джерела права англоамериканської правової сім’ї

План

 

1. Поняття та види джерел англоамериканського права

 

2. Прецедент як джерело права в сім’ї англоамериканського

 

права

 

3. Закон як джерело права в сім’ї англоамериканського права

 

4. Делеговане законодавство в сім’ї англоамериканського права

5. Звичай в англоамериканському праві

6. Інші джерела англоамериканського права