Історія спеціальної освіти й інклюзії

План

1. Понятійно-термінологічні визначення«інклюзія», «інтеграція», «порушення психофізичного розвитку», «особливі потреби» та ін.

2. Основні принципи інклюзивної освіти.

3. Правова основа інклюзивної освіти: основні міжнародні документи та чинне законодавство України.

 

Література

1. Закон України «Про основи соціальної захищеності інвалідів н Україні» // Відомості Верховної Ради, 1991. -№ 2.-С. 252-258.

2. Закон України «Про охорону дитинства» // Відомості Вер­ховної Ради, 2001, № 30, С. 142-150.

3. Колупаєва А.А. До проблеми понятійно-термінологічних визначень у сучасній спеціальній педагогіці // Дидактичні та соціально-психологічні аспекти корекційної роботи у спеціальній школі: Наук.-метод, зб. Випуск 8. - К., 2006. -С. 105-109.

4. Колупаєва А.А. Інклюзивна освіта: реалії та перспективи. Монографія. - К.: САММІТ-книга, 2008.

5. Колупаєва А.А. Від сегрегації до інклюзії // Дидактичні та соціально-психологічні аспекти корекційної роботи у спеціальній школі: Наук.-метод, зб. Випуск 6. - К.: Науко­вий світ, 2005. - С. 52-56.

6. Саламанская декларация. Рамки действий по образованию лиц с особыми потребностями, принятые Всемирной конференцией по образованию лиц с особыми потребностями: доступ и качество. Саламанка. Испания, 7‐10 июня

1994г. – К., 2000.

 

1. Понятійно-термінологічні визначення «інклюзія», «інтеграція», «порушення психофізичного розвитку», «особливі потреби» та ін.

 

Історія спеціальної освіти й інклюзії

В еволюції стосунків суспільства і держави до осіб з відхиленнями в розвитку виділяється п'ять періодів, які охоплю­ють часовий проміжок у дві з половиною тисячі років - шлях від ненависті й агресії до прийняття, партнерства та інтеграції осіб з обмеженими психофізичними можливостями.

Перший період (996-1715 рр.) - від агресії та зневаги до усвідомлення необхідності піклуватися про людей з відхилен­нями в розвитку. Умовною межею цього періоду в Західній Єв­ропі є відкриття в Німеччині першого притулку для сліпих (1198 р). У Російській імперії створюються перші монастирські приту­лки (1706-1715 рр).

Другий період (1715-1806 рр.) - від усвідомлення нео­бхідності піклуватися про осіб з відхиленнями в розвитку до усвідомлення навчати частину з них. Умовна межа - відкриття у Франції спеціальних шкіл для глухонімих і сліпих (1770-1784 рр.). У Російській державі - відкриття перших спеціальних шкіл для глухих та сліпих (1806-1807 рр.).

Третій період (1806-1927 рр.) - від усвідомлення можли­востей до усвідомлення доцільності навчати три категорії дітей: з порушеннями слуху, зору та розумово відсталих. Умовний кор­дон - остання чверть XIX століття. Ухвалення у західноєвро­пейських державах законів про загальну початкову освіту і на цій основі - законів про навчання глухих, сліпих і розумово відсталих дітей. У Радянському Союзі - створення спеціальних шкіл для глухих, сліпих і розумово відсталих дітей у зв'язку з прийняттям Закону про Всеобуч (1927-1935 рр.).

Саме в цей період у школах Західної Європи на тлі розгор­тання мережі спеціальних закладів робляться спроби навчання дітей з порушеннями психофізичного розвитку зі свої­ми здоровими однолітками. Як зазначає у своєму дослідженні Л.Кулик, в Австрії у 1846 р. було ухвалено закон, який передба­чав створення можливостей для навчання сліпих дітей разом зі зрячими. Подібні законодавчі акти були в Англії, Шотландії та інших європейських країнах. Не вдаючись до детального висвітлення історичного аспекту цієї проблеми зауважимо, що в Радянському Союзі спроби спільного навчання відбувалися по­стійно й досить широко обговорювалися на різних педагогічних зібраннях. Зокрема, у 1924 р. на П-му Всеросійському з'їзді з пи­тань соціально-правової охорони неповнолітніх було ухвалено резолюцію, де зазначалося зокрема: «...сліпі мають право вступа­ти до звичайних навчальних закладів для зрячих... в кожному окремому випадку з дозволу керуючого органу, коли є підстави сподіватися, що вони виконуватимуть основні вимоги, які став­ляться до їхніх зрячих товаришів». Підтвердженням доцільності цієї ухвали слугував той факт, що саме в цей період відомий український вчений О. Щербина успішно провів експери­ментальне дослідження з навчання сліпої дівчинки Р. Золотницької 1 умовах масової школи і став активно пропагувати ідеї «...необхідності наполегливої боротьби проти відокремлення сліпих від зрячих».

Варто зазначити, що, незважаючи на переважання в цей історичний період сегрегаційних установок щодо навчання дітей з обмеженнями і розгортання системи спеціа-льних закладів, спроби спільного навчання дітей з порушеннями та їхніх здорових од­нолітків не припинялися.

Четвертий період (1927-1991 рр.) - від усвідомлення нео­бхідності навчання певної частини дітей з порушеннями до розуміння необхідності навчати всіх дітей з відхиленнями в розвитку. В Західній ('кропі цей період від початку XX століття до кінця 70-х років харак­теризується розвитком законодавчої бази спеціальної освіти та струк­турним удосконаленням національних систем. У Радянському Союзі диференціація й удосконалення системи спеціальної освіти, перехід до Н типів спеціальних закладів (1950-1990 рр.).

П'ятий період (1991 р. - й донині) - від сегрегативного навчання дітей з особливими освітніми потребами до інклюзивної освіти. В Західній Європі з кінця 70-х років значно скорочується кількість спеціальних шкіл, збільшується кількість спеціальних класів у загальноосвітніх школах, учнів з особливи­ми освітніми потребами починають навчати у загальноосвітніх школах в інклюзивному середовищі. Цей період у країнах пост­радянського простору розпочався у 90-х роках і збігається з роз­падом (!І'('І' та кардинальною перебудовою державного устрою.

Сучасний етап інноваційного розвитку суспільства відзначається у формуванні нового погляду на освіту й на місце людини в соціумі. Освіта набуває характеру загальності, доступності, рівності. У межах міжнародного руху «Освіта всіх», ініційованого ЮНЕСКО, першочерговим завданням суспільного розвитку стає забезпечення кожного правом на задоволення особистісних потреб, отримання якісної базової освіти. У цьому контексті особливої актуальності набуває проблема задоволення освітніх потреб дітей і молоді з інвалідністю, зокрема проблема інклюзивної освіти.

 

Термін «інклюзія» був уведений у науковий обіг М. Уілл (США). Метою інклюзивної освіти є розбудова інклюзивного суспільства, що дозволяє йому, незалежно від віку й статі, етнічної належності, здібностей, наявності або відсутності особливостей у розвитку, брати участь у житті суспільства й робити внесок в його розвиток. У такому суспільстві особливості поважають й цінують. Інклюзивна освіта, таким чином, розуміється як система, за якої учні з особливи­ми освітніми потребами відвідують ті самі школи, що й звичайні учні; перебувають у класах з дітьми такого ж віку; реалізовують індивідуальні, що відповідають їхнім потребам і можливостям, освітні потреби; забезпечуються необхідною підтримкою і супроводом.

Інклюзія дітей-інвалідів у загальноосвітній простір – задача складна. На Заході фахівці займаються вже понад 20 років. Наша країна робить у цьому напрямку малі, але впевненні кроки.

Право інвалідів на інтеграцію в суспільство — основний принцип міжнародних стандартів, а забезпечення дітям-інвалідам доступу до якісної освіти є основою інтеграції та пріоритетом соціальної політики демократичних країн.

Характерно, що з розвитком демократичного суспільства, яке гарантує право кожного громадянина на активну участь у житті цього суспільства, приходить нове розуміння понять «інвалідність», «вади розвитку», «інтеграція» тощо. Нині всі згадані вище терміни щодо дітей поступаються новому — «діти з особливими освітніми потребами», що однаковою мірою стосується як інвалідності у важкій формі, так і помірних за ступенем порушень.

Діти з особливими освітніми потребами — поняття, яке широко охоплює всіх учнів, чиї освітні потреби виходять за межі загальноприйнятої норми. Воно стосується дітей з особливостями психофізичного розвитку, обдарованих дітей та дітей із соціально-вразливих груп (наприклад, вихованців дитячих будинків).

З часу ратифікації Україною Конвенції ООН про права дитини дедалі більшого визнання та поширення набуває соціальна модель ставлення до людей з інвалідністю, яка більше пов'язана з дотриманням прав людини. На противагу медичній моделі, соціальна модель розглядає розлади здоров'я як соціальну проблему, а не як характеристику особистості, оскільки ця проблема зумовлена – непристосованістю оточення, включаючи ставлення до людей з особливими потребами, виробничі норми, архітектурну безбар'єрність і транспорт.

Один із останніх нормативних документів — наказ Міністерства освіти і науки України «Про створення умов щодо забезпечення права на освіту осіб з інвалідністю» — використовує такі поняття: «молодь з інвалідністю», «діти з тяжкими порушеннями розвитку», а також «діти з особливими освітніми потребами». Термін «особливі освітні потреби» тісно пов'язаний з поняттям «інклюзивна освіта».

Термін «інклюзія» є відмінним від терміну «інтеграція» за своїм концептуальним підходом. Зокрема в документі «Міжнародні консультації з питань навчання дітей з особливими освітніми потребами» вказується на те, що інтеграція визначається як зусилля, спрямовані на введення дітей у регулярний освітній простір. Інклюзія – це політика та процес, який дає змогу всім дітям брати участь у всіх програмах. Інклюзія (від Inclusion — включення) — процес збільшення ступеня участі всіх громадян у соціальному житті.

Як проміжний етап розвитку інклюзивної системи освіти можна вважати процес інтеграції.

Інтеграція — зусилля, спрямовані на введення дітей з особливими освітніми потребами в загальний освітній простір.

Розглянемо типи інтеграції:

@ соціальна — діти-інваліди можуть брати участь у позакласній діяльності разом з іншими дітьми (харчування, ігри, екскурсії тощо) як у дошкільних, так і в загальноосвітніх навчальних закладах, однак, вони не навчаються разом;

@ функціональна — діти-інваліди та їхні однолітки навчаються в одному класі (при частковій інтеграції діти з особливими потребами навчаються в окремому спецкласі або відділенні школи та відвідують лише окремі загальноосвітні заходи; при повній інтеграції такі діти проводять весь час у загальноосвітніх класах);

@ зворотна — «здорові» діти відвідують спецшколу;

@ спонтанна або неконтрольована — діти-інваліди відвідують загальноосвітні класи без отримання додаткової спеціальної підтримки (існують підстави вважати, що у багатьох країнах чимало таких дітей залишаються навчатися на повторний рік).

Термін «особа з вадами» вживається до людей, яким установлено відповідний медичний діагноз і в яких:

§ спостерігаються фізичні або розумові порушення, які суттєво обмежують їхню життєдіяльність (наприклад, порушення зору, слуху, мови, опоно-рухового апарата, самообслуговування, здатності до навчання, роботи, тощо),

§ були такі порушення в минулому;

§ вважається, що є такі порушення.

 

«Аномальні особи», «дефективні», «інваліди», «діти з вада­ми» - ці терміни в нашій країні донедавна були законодавчо за­кріпленими і загальновживаними. Понятійна основа цих термі­нологічних визначень - фіксація порушень, вад, відносної аномальності. Втім, ще у 1927 році Л. Виготський, обґрунтовуючи те­орію надкомпенсації, передбачав: «...доведеться відмовитися і від поняття, і від терміна «дефективні діти» [5, с. 67].

Щодо терміна «інвалід», міжнародне визначення якого впер­ше подано в Декларації ООН «Про права інвалідів» у 1975 р., то це -«особа, яка не може самостійно забезпечити повністю або частково потреби нормального особистого і/або соціального життя через вро­джене або набуте порушення фізичних чи розумових здібностей».

Сучасні міжнародні тенденції в галузі міжнародних право­вих норм, соціальної політики, освіти засвідчують найбільш при­йнятне використання терміна «особа з обмеженими можливостя­ми», оскільки основна увага концентрується на «особі», а «обме­жені можливості» - другорядна характеристика.

Просте фізичне залучення дітей з особливими освітніми потребами до загальноосвітнього закладу не є інклюзією, це, за словами В. Лубовського «вимушена інтеграція» Досвід такого навчання засвідчив, що в разі нездатності педагогів організувати навчальний процес таким чином, щоб враховувались індивідуальні потреби кожної дитини, такі діти не брали участь у навчальному процесі і, як наслідок, знижувалась їхня мотивація до навчання та погіршувались навчальні результати.

Ураховуючи вищезазначене, можна стверджувати, що інклюзія передбачає особистісно зорієнтовані методи навчання, в основі яких – індивідуальний підхід до кожної дитини з урахуванням усіх її індивідуальних особливостей – здібностей, особливостей розвитку, типів темпераменту, статі, сімейної культури тощо.

Складові інклюзії

Наразі в науковій літературі можна зустріти чимало визначень поняття інклюзія. Але всі вчені й практики одностайні щодо її основоположних складових.

Серед них:

 прийняття у навчальні заклади всіх дітей без винятку;

 залучення всіх дітей з різними (відмінними) здібностями до тих навчальних закладів, які б вони відвідували, не маючи обмежених можливостей (як діти з типовим розвитком);

 кількість дітей з відмінними здібностями у школах і класах має бути природно пропорційною їхній загальній кількості в місцевій громаді (населеному пункті, районі тощо);

 диференційовані підходи у викладанні; використання всіх можливих місцевих ресурсів для забезпечення різноманітних освітніх потреб учнів.

Інклюзія в кожному окремому випадку обумовлена відповідним конкретним контекстом (місто – село, етнічна/релігійна однорідність – розмаїтість, культурні традиції, економічний та соціальний рівень розвитку країни тощо), і тому єдиної формули успішного залучення дітей з різними (відмінними) здібностями, яку можна застосувати до будь‐якої школи, не існує. Найбільші успіхи у втіленні інклюзивної форми освіти мають навчальні заклади, де розуміють і демонструють ефективні методики навчання та викладання в атмосфері співпраці, підтримки з боку шкільної адміністрації та громади.

Інклюзивна освіта — це система освітніх послуг, що ґрунтується на принципі забезпечення основного права дітей на освіту та права здобувати її за місцем проживання, що передбачає навчання дитини з особливими освітніми потребами в умовах загальноосвітнього закладу.

Інклюзивна освіта (інклюзія - (англ.) - залучен­ня), передбачає створення освітнього середовища, яке б відповідало потребам і можливостям кожної дитини, незалежно від особливостей її психофізичного розвитку.

Інклюзивне на­вчання - гнучка, індивідуалізована система навчання дітей з осо­бливостями психофізичного розвитку в умовах масової загально­освітньої школи за місцем проживання. Навчання (у разі потреби) відбувається за індивідуальним навчальним планом, забезпечу­ється медико-соціальним та психолого-педагогічним супроводом.

Інклюзивна школа – заклад освіти, який забезпечує інклюзивну освіту як систему освітніх послуг, зокрема: адаптує навчальні програми та плани, фізичне середовище, методи та форми навчання, використовує існуючі в громаді ресурси, залучає батьків, співпрацює з фахівцями для надання спеціальних послуг відповідно до різних освітніх потреб дітей, створює позитивний клімат у шкільному середовищі.