Громадянське суспільство в концепції конституційного ладу

Громадянське суспільство відокремлює себе від апарату держави і певною мірою протистоїть йому. Воно, як відомо, ґрунтується на ідеях лібералізму і на пріоритетності громадської ідеї над державною. Ця ідея, що є виявом духу громади, отримала своє формулювання в працях Дж. Локка, Ш.Л. Монтескє та інших філософів. Держава і державний апарат тут трактуються як витвір суспільства з метою захисту прав та свобод людини і народів.
При цьому треба розрізняти державу як атрибут зовнішнього самовизначення народу, як вияв його незалежності, потреба в чому ніколи не ставиться під сумнів, і апарат чиновників, державні органи, які цю державу обслуговують і репрезентують як ззовні, так і в середині. Власне ці органи трактуються як такі, що діють з волі громади, в її інтересах і в окреслених законами межах. Через це громадськість може і повинна протистояти владі, якщо вона таким функціям не відповідає, чинити опір і навіть боротися з нею. Так реалізується спонтанне людське життя, дух громади, що веде до розподілу влади, до балансу владних прав і можливостей, до дійсної участі людини в управлінні
Перебудова свідомості людини передбачає її психологічну переорієнтацію— від домінування вертикальних звязків погляд вверх і вниз їй випадає перейти до звязків горизонтальних, на яких будуються різноманітні громадські обєднання; партії, громади, спілки, асоціації, союзи, фонди, конгреси тощо. На таких психологічних засадах повинно формуватися і місцеве громадське самоврядування.

Таким чином, через подолання відчуття власної залежності від верхів і відмову від диктату щодо низів— шляхом формування почуття ліктя, пошуку однодумців — відбувається процес структурування суспільства, без чого воно залишається лише народом чи населенням, а в очах чиновника — отарою, стадом.
Альтернативність ознак громадянського суспільства, з одного боку, і держави, з іншого, зовсім не означає їх взаємовиключення. Громада і держава потребують одне одного і не можуть існувати одне без одного. Вони є двома різними проявами одного і того ж цілісного організму. Громадянське суспільство протистоїть як диктатурі держави тоталітаризму, так і анархізмові, бо держава є інститутом, необхідним суспільству.

8-9. Поняття і сутність народовладдя. Конституційні основи народовладдя.
Демократичність Української держави і суспільства виявляється насамперед у народовладді. Під народовладдям розуміється широка й активна участь громадян в управлінні справами держави і суспільства та створення найсприятливіших умов для надання всієї повноти влади народу.
У ст. 5 Конституції України зазначається, що носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Він здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та місцевого самоврядування. Отже, народовладдя в Україні здійснюється у двох формах: а прямої безпосередньої демократії, коли народ виражає свою волю у визначених Конституцією і законами процесуальних формах; б представницької демократії, тобто через своїх представників, яких народ обирає до органів державної влади та органів місцевого самоврядування.
До інститутів прямої безпосередньої демократії, які забезпечують прийняття державного рішення прямим волевиявленням народу, належать: вибори депутатів, референдуми, відкликання депутатів, загальні збори громадян і трудових колективів, обговорення нормативних актів, звіти депутатів і виконавчих органів перед населенням, накази виборців.
Така форма безпосереднього народовладдя забезпечує участь усіх громадян держави в здійсненні державної влади, їх пряме волевиявлення при прийнятті загальнодержавних рішень.
У здійсненні народовладдя значну роль також відіграє представницька демократія. Її сутність полягає в тому, що важливі обов’язкові питання вирішуються не всіма громадянами держави, а лише їх певними групами. Представницька демократія — спосіб реалізації волі народу через обраних ним представників в органи влади або місцевого самоврядування. В Україні — це Верховна Рада України, Президент України, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, місцеві Ради.9.

Український народ – носій суверенітету і джерело владу в Україні.
Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади є народ України. При коментуванні цього положення необхідно виходити з чіткого розуміння поняття народу. Народ є спільнотою, що складається з повязаних спільним громадянством індивідів, які мають первинні щодо держави права. Народу в такому розумінні властива історична, психологічна, культурна та територіальна єдність. Народ, який становить населення Україні, є спільнотою не етнічною, а політичною. Таке розуміння випливає з аналізу преамбули Конституції України, де українська нація, яка становить більшість населення України, розглядається як складова частина Українського народу. Єдність народу України надає спільне бачення майбутнього, забезпечує усвідомлення відповідальності перед минулими, сучасним та майбутніми поколіннями.
Влада народу є первинною щодо державної влади, а державна влада похідною від влади народу. Саме тому народ може бути субєктом влади лише в умовах демократичної держави. У відносинах з державною владою народ виступає як виборчий корпус.
тобто усі громадяни України, які мають виборчі права. Шляхом вільних виборів народ України передає державі владу, що йому належить, а остання здійснює її

 

9.

 

 

10. Суверенітет народу: гносеологічні витоки та сучасне розуміння

Суверенітет народу: гносеологічні витоки та сучасне розуміння.
Суверенітет народу народ — громадяни всіх національностей, що мешкають на території даної країни означає верховенство народу як джерела і носія влади, його право самому вирішувати свою долю, безпосередньо або через представницькі органи брати участь у формуванні напрямку політики своєї держави, складу її органів, контролювати діяльність державної влади. Суверенітет народу, закріплений у конституції, якісна характеристика демократії, демократичного режиму в державі. У ст. 5 Конституції України записано: «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування».див пит 9

 

11. Теоретичні і конституційно-правові основи демократії.
Сучасні демократичні держави мають конституції, в яких визначені демократичні основи державного устрою.

Перш за все, преамбула вступ Конституції України мету державного будівництва визначає як “розвивати і зміцнювати демократичну, соціальну, правову державу”, а не як розбудову будь-якої держави. Ця визначена мета послідовно проводиться через весь зміст Конституції.У розділі I Конституції України, де містяться загальні засади конституційного ладу, стаття 1 наголошує: “Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава.” Першим принципом України як демократичної держави стаття 3 формулює принцип визнання і захисту прав людини. Наведемо текст цієї статті повністю: “Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави.” У розділі IIКонституції наводиться детальне визначення прав і свобод людини в нашій державі. У статтях 5, 7, 17, 69, 70, 71, 72, 124 п.4 міститься визначення другого принципу демократичної держави –принципу народного суверенітету і розкриваються способи його реалізації. У статті 5 принцип народного суверенітету сформульований так: “Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами.”Стаття 6 визначає третій принцип, а саме принцип поділу державної влади на законодавчу, виконавчу та судову. Детально зміст цього принципу розкривається уIV – IX розділах Конституції України, де визначаються повноваження відповідних гілок державної влади.Стаття 8 містить визначення четвертого принципу -принципу верховенства права: “В Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується”. У визначенні принципу верховенства права в нашій Конституції важливим є те, що вищі конституційні норми проголошені нормами прямої дії, тобто такими, які не потребують прийняття додаткових законів, що введуть їх у дію. Слід також підкреслити, що правам і свободам людини, визначеним у Конституції, гарантується судовий захист. Це право людини на судовий захист своїх прав є важливою складовою принципу верховенства права і детально визначено у статтях 55, 56, 59, 62, 63.До складу конституційних основ демократії в Україні належить також п’ятий принцип – визнання прав власності і рівності перед законом усіх форм власності приватної, колективної, державної, комунальної статті 13, 14.Нарешті, шостим принципом демократії в Україні єпринцип політичного, економічного, ідеологічного і культурного плюралізму різноманітності. Зміст цього принципу викладений у статтях 15, 10 і 11. При чому реалізація цього принципу державою передбачається у двох формах: 1 держава бере на себе обов’язок не нав’язувати громадянам і суспільству одноманітність ідеології Ст.15, п. 2: “Жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов’язкова”; 2 держава підтримує різноманітність Ст. 11: “Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України.”. Шість принципів основ демократії, закріплені у Конституції України, втілюють найкращий світовий досвід розвитку демократичних держав. Вони утворюють достатні правові основи, необхідні для подальшого розвитку демократії в нашій країні.Сучасні демократичні держави мають конституції, в яких визначені демократичні основи державного устрою. Наша країна, яка обрала шлях демократичного розвитку, у цьому відношенні не становить винятку.Преамбула вступ Конституції України мету державного будівництва визначає як “розвивати і зміцнювати демократичну, соціальну, правову державу”, а не як розбудову будь-якої держави. Ця визначена мета послідовно проводиться через весь зміст Конституції.

 

12. Безпосередня демократія: поняття і конституційна природа, форми.
Безпосередня демократія – це форма безпосереднього волевиявлення всього народу або будь-яких груп населення. Французькі Демократія є безпосередньою, якщо народ править сам, на своїх зібраннях, якщо немає відмінності між правлячими і керованими. В окремих випадках народ бере участь разом з його представниками у вирішенні питань законодавчого або конституційного порядку: він може володіти або правом законодавчої ініціативи, або правом вето. В інших випадках право прийняття ухвали передається народові або частково всенародний референдум з метою підтвердження того, що було зроблено представниками, цей інститут особливо часто використовується при перегляді конституцій, або у повному обсязі, коли представники зовсім усуваються від участі у з’ясуванні питання, винесеного на референдум.
1. Усі форми безпосередньої демократії сприяють активізації політичного життя будь-якої країни. 2. Питома вага і значення кожної з названих форм безпосередньої демократії різні і залежать від багатьох історичних, національних, політичних та інших обставин, які найбільш характерні для кожного суспільства. 3. Найбільш розповсюдженими формами безпосередньої демократії є: вибори, референдуми плебісцити, народна ініціатива, місцеве самоврядування.
— форма прямого народовладдя, здійснення влади народом безпосередньо, без створення постійних або ін. інститутів, у формах, передбачених конституцією, ін. законами. Грунтується на заг. принципі, що в дем. д-ві воля народу й держ. влада мають бути тотожними, що сам народ повинен брати безпосередню участь у прийнятті важливих політ, рішень, у здійсненні влади. Що ж до представн. органів, то їх необхідно звести до мінімуму й зробити повністю підконтрольними гр-нам. Б. д. має глибоке істор. коріння, що сягає вглиб часів античності й раннього Середньовіччя, коли гр-ни брали безпосередньо участь у вирішенні значущих питань держ. і громад, життя. У теор. плані Б. д. досягла класич. рівня обгрунтування у державотв. концепції франц. просвітителя 18 ст. Ж. Ж. Руссо. Відтоді вона незмінно перебуває у полі зору вчених і політиків. Особливого розвитку і дискусійного характеру проблема Б. д. набула в зх. політол. концепціях починаючи з 60-х рр. 20 ст. її прихильники акцентують увагу на позит. сторонах, до яких відносять насамперед: вплив на всебічну демократизацію сусп-ва, соціальну емансипацію і само-реалізацію особистості; ширші можливості, порівняно з представн. інститутами, для вираження інтересів і волі народу; забезпечення стійкої легітимації влади, подолання політ, відчуження гр-н і, як наслідок, зростання стабільності політ, системи та ефективності управління; забезпечення контролю за політ, інститутами і посад, особами, подолання зловживань владою, відриву правлячої еліти від народу, бюрократизації чиновництва та ін. Противники Б. д. вказують на негат. сторони і слабкі місця Б. д., а саме: низька ефективність і безконтрольність політ, рішень внаслідок прийняття їх широким загалом; пост, небезпека виникнення тоталітаризму або популіст, авторитаризму, повязана з властивою масам схильністю до ідеол. диктату, й ущемлення свободи в імя рівності; складність і дорожнеча практич. здійснення прямого народовладдя; неможливість залучити більшість гр-н до система-тич. участі в управлінні без примусу, внаслідок небажання значної частини населення займатися політикою, тощо. Відповідно до Конституції України народне волевиявлення в країні здійснюється через вибори, референдуми та ін. форми Б. д. ст. 69.

 

13 Закон України Про всеукраїнській та місцеві референдуми від 3 липня 1991 р. визначає референдум як спосіб прийняття громадянами України шляхом голосування законів України, інших рішень з важливих питань загальнодержавного і місцевого значення ст. 1.

В Україні діє Закон Про всеукраїнський та місцеві референдуми від 3 липня: 1991 р.Референдуми можна класифікувати ж різними ознаками: територія проведення; юридична сипа рішень, прийнятих на референдумі; підстави проведення; спосіб проведення; предмет референдуму: час проведення; за субєктами, що ініціювали проведенні референдуму.Так. за територією проведення відповідно до ст. 1 Закону Про всеукраїнські та місцеві референдуми референдуми в Україна поділяють на: а всеукраїнський; б референдум Автономної Республіки Крим: в місцеві референдуми.За правовою силою рішень референдуми в Україні поділяють на імперативні та консультативні.Імперативним вважається референдум, рішення якого мають вищу юридичну силу, є обов’язковими для виконання на всій території України та не потребує затвердження з боку державних органів. Дане визначення відповідає традиційному розумінню суті цього інституту та грунтується на принципі народного суверенітету, закріпленому в ст. 5 Конституції України. Питання ж визначення консультативного референдуму потребує більш детального обговорення стосовно його законодавчого закріплення.

Різновидом імперативного референдуму є ратифікаційний референдум. Його сутність полягає в тому, що на нього виноситься закон, прийнятий парламентом України, який набуває чинності за найвищої юридичної сили за результатами референдуму. Результати дорадчого опитування консультативного референдуму розглядаються з враховуються при прийнятті рішень відповідними державними органами ст. 46. Незважаючи на формально-обовязковий характер, дорадче опитування має морально зобовязуючу силу. У демократичній державі влада ж правило, при прийнятті рішень ураховує результати консультативних референдумів. Ототожнення консультативної форми всеукраїнського референдуму з опитуванням громадської думки є невдалим, оскільки опитування громадської думки є соціологічним, а не правовим явищем. Тому поширення на дорадчі опитування процесуальних вимог є недоцільним. Вразливою ознакою консультативних референдумів є необовязковість їхніх рішень та невизначеність питань, що на них виносяться і довільно тлумачаться ініціаторами проведення таких референдумів, так само як і їхні результати. За підставами проведення референдуми можуть бути обовязковими та факультативними,

Обовязковий референдум передбачає обовязкове його проведення, оскільки це є вимогою законодавства. Так, Конституція України визначає проведення обовязкового всеукраїнського референдуму при вирішенні питань про зміну території України ст. 73} та про внесення змін до І, III і XIII розділів Основного Закону ст. 156. Значущість обовязкового референдуму полягає в тому, що вів гарантує українському народу право вирішувати найбільш важливі питання суспільного і державного життя шляхом безпосереднього волевиявлення у формі голосування.

Факультативний референдум проводиться для прийняття: а законів шляхом всенародного голосування; б рішень загальнодержавного рівня з найбільш актуальних питань державотворення.
За часом проведення загальнодержавний референдум може бути законодавчим або не законодавчим. Законодавчі референдуми, як правило, мають консультативний характер. Не законодавчі референдуми спрямовані на надання відповідної юридичної сили рішенням парламенту.
За субєктами ініціювання референдуми поділяють на ініціативні та імперативні Ініціативні референдуми призначаються парламентом та Президентом України, а імперативні — на вимогу не менш як трьох мільйонів громадян, наділених виборчим правом. Проведення ініціативних референдумів може бути скасованим тим органом, що його ініціював, а проведення імперативних референдумів є обовязковим.
За предметом всеукраїнські референдуми поділяють на: конституційні ст. 156 Конституції України, п. 1 ст. 3 Закону Про всеукраїнський та місцеві референдуми; законодавчі п. 2 ст. 3 Закону; з питань зміни території України ст. 73 Конституції України; міжнародно-правові ст. 5 Закону Про всеукраїнський та місцеві референдуми; з питань довіри недовіри Верховній Раді Україна та Президенту України ст. 13 Закову Про всеукраїнський та місцеві референдуми.На конституційному референдумі обговорюються проекти нового Основного Закону або пропозиції з часткової зміни чинної Конституції, Законодавчий референдум проводиться щодо проектів або чинних законів. Предметом референдумів з міжнародно-правових питань є проблеми входження країни до відповідних міждержавній структур, співтовариств. На адміністративні референдуми виносяться питання управлінського характеру. Зокрема, це можуть бути питання про зміну адміністративно-територіального поділу.

Сьогодні референдум слід розуміти як пріоритетну форму безпосередньої демократії, зміст якої полягає в прийнятті або затвердженні громадянами України Конституції, законів та інших найважливіших рішень загальнодержавного та місцевого значення шляхом голосування.

 

 

15. Види референдумів: всеукраїнський і місцевий.

Референдум – це голосування всього населення держави або певної частини її населення з метою вирішення найважливіших питань державного та суспільного життя. Брати участь в референдумі можуть особи, які досягли

18 років.
Залежно від певних ознак референдуми поділяються на ряд видів. Розрізняють імперативний і консультативний, конституційний і законодавчий, обов’язковий і факультативний референдуми.
Нормативний акт, ухвалений імперативним референдумом, набуває найвищої юридичної сили й не потребує затвердження ніякими іншими суб’єктами. Консультативний референдум ставить за мету виявлення точки зору населення з приводу якогось питання, яка не має обов’язкової юридичної сили для органів держави.
Конституційний референдум вирішує питання щодо прийняття Конституції чи внесення до неї поправок.
Обов’язковий референдум проводиться для вирішення питань, які, відповідно до Конституції, можуть бути розв’язані тільки шляхом референдуму. Відповідно до ст. 73 Конституції обов’язкові референдуми мають призначатися Верховною Радою для вирішення питань щодо зміни території України або Президентом – для затвердження змін до розділів І, ІІ, ХІІІ Основного Закону.
Всеукраїнський референдум може призначатися Президентом України з народної ініціативи для вирішення якогось конкретного питання, якщо цього вимагають не менше як три мільйони громадян України, які мають право голосу.
Предметом всеукраїнського референдуму може бути:– затвердження Конституції України, її окремих положень та внесення до Конституції України змін і доповнень;– прийняття, зміна або скасування законів України чи їх окремих положень;– прийняття рішень, які визначають основний зміст Конституції України, законів України та інших правових актів.
Предметом місцевого референдуму може бути:– прийняття, зміна або скасування рішень з питань, віднесених законодавством України до відання місцевого самоврядування;– прийняття рішень, які визначають зміст постанов місцевих рад народних депутатів та їх виконавчих і розпорядчих органів.
Даний закон визначає порядок призначення референдумів, їх підготовку, принципи участі громадян у референдумах, порядок голосування, визначення підсумків та інші питання.
Як і в багатьох інших державах, в Україні для прийняття законопроектів, що стосуються податків, бюджету чи амністії, проведення референдуму не допускається.

 

 

16. Порядок призначення організації і проведення референдумів.
Законами України Про всеукраїнський та місцеві референдуми, Про Центральну виборчу комісію детально регламентуються повноваження цих комісій, організація їх роботи. Вельми важливою з точки зору захисту прав субєктів референдуму є норма, яка передбачає можливість оскаржити рішення і дії комісії з референдуму у вищестоячу комісію з референдуму, а у випадках, передбачених Законом, і в суд ст. 31.По аналогії із законодавством про вибори у законодавстві про референдуми вирішено питання про право на оскарження помилок у списку громадян, які мають брати участь у референдумі ст. 34 Закону.На стадії підготовки референдуму відбувається також широка кампанія по розясненню населенню мети референдуму, змісту питань, що виносяться на нього, ознайомленню з порядком голосування тощо. Відповідно до ст. 8 Закону про референдум, громадянам, політичним партіям, громадським організаціям, масовим рухам, трудовим колективам надається право вільної агітації за прийняття закону або іншого рішення, що виноситься на референдум, а також проти прийняття закону чи рішення. Всі рішення щодо референдуму, а також проекти законів, інших рішень, які виносяться на референдум, підлягають опублікуванню засобами масової інформації. Останні висвітлюють хід підготовки і проведення референдуму, їхнім представникам гарантується вільний доступ на всі збори і засідання, повязані з референдумом, і одержання інформації. Найбільш відповідальну стадію референдуму становить голосування і визначення підсумків референдуму. Саме на цій стадії виявляється воля народу і відбувається ухвалення закону чи іншого рішення. Тому суворе і неухильне дотримання вимог процедури, всіх процесуальних гарантій набуває тут особливого значення. Для забезпечення повної свободи волевиявлення на референдумі Законом передбачена система певних заходів і правових гарантій щодо організації і проведення голосування, які сприяють дотриманню таємниці голосування, недопущенню різних порушень законодавства. У загальному порядку голосування проводиться в день референдуму із 7 до 20 години. Також існує процедура дострокового голосування, голосування у місцях перебування громадян, коли вони за станом здоровя або з інших причин не можуть прибути в приміщення для голосування. Голосування відбувається у спеціально відведених і обладнаних за законом належним чином приміщеннях. Кожний громадянин голосує особисто. Бюлетені для голосування заповнюються голосуючим у кабіні або кімнаті для таємного голосування. Законом передбачається низка вимог щодо змісту і форми бюлетенів. Важлива роль у здійсненні контролю за дотриманням встановленого порядку голосування належить громадськості. Третя стадія референдного процесу завершується підбиттям підсумків голосування на референдумі. В українському законодавстві про референдуми детально врегульовані порядок підбивання підсумків голосування, умови дійсності бюлетенів і ті вимоги, яким мають відповідати протоколи голосувань.
Визначаються недійсними бюлетені для голосування невстановленого зразка, а також бюлетені, які не містять точно встановленого рішення громадян. Якщо виникають сумніви щодо дійсності бюлетеня, питання вирішується дільничою комісією з референдуму шляхом голосування її членів ст 40 Закону.Відповідна комісія з референдуму може визнати результати референдуму недійсними через допущені в ході голосування або під час підрахунку голосів порушення Закону про референдум ст. 41.Проект Закону, рішення вважається ухваленим громадянами, якщо за нього було подано більшість голосів громадян від числа тих, хто взяв участь у референдумі. Референдум визнається таким, що не відбувся, якщо в ньому взяло участь менше половини громадян, внесених до списків для голосування, а референдум з питань дострокового припинення повноважень Верховної Ради та Президента визнається таким, що не відбувся, якщо в ньому взяло участь менше двох третин від загальної кількості громадян, внесених до списків для голосування. Закон, прийнятий шляхом референдуму, не потребує видання спеціального акту про введення його в дію. Згідно із ст. 44 Закону про всеукраїнський та місцеві референдуми, закони, інші рішення, прийняті референдумом, обнародуються у встановленому законодавством порядку опублікування правових актів Верховної Ради і вводяться в дію з моменту їх опублікування, якщо у самому законі, рішенні не визначено інший термін. Датою прийняття закону чи рішення вважається день проведення референдуму. На відміну від виборчого законодавства, яке передбачає кілька підстав для призначення повторних виборів, ст. 43 Закону про всеукраїнський та місцеві референдуми передбачає єдину умову, яка дає право Верховній Раді призначити повторний всеукраїнський референдум — якщо під час його проведення були допущені грубі порушення Закону. Визнання ж референдуму таким, що не відбувся, не є умовою для призначення повторного референдуму. Оскільки очевидно, що громадян, які проігнорували голосування, не цікавить, яке рішення буде прийнято, і вони згодні підтримати будь-яке з них. З іншого боку, неучасть у референдумі може свідчити про негативне ставлення громадян до самого законопроекту. Тому будь-який результат як позитивний, так і негативний є рішенням самих громадян, їхнім волевиявленням.

 

16. Концепція народного представництва. Поняття і форми представницької демократії.
Безпосередня пряма демократія — це пряме здійснення вла­ди народом у загальнодержавному або місцевих масштабах на­родне волевиявлення. Демократія є безпосередньою, якщо народ править сам, на своїх зборах, якщо немає різниці між тими, хто управляє, і тими, ким управляють2. Найважливішими формами безпосередньої демократії є вибори та референдум. Представницька демократія — це здійснення влади через вільно обрані народом представницькі органи. Концепція народно­го представництва, розроблена в XVIII-XIX ст., базується на та­ких вихідних положеннях: 1. Конституцією держави засновується народне представ­ництво. 2. Орган народного представництва парламент здійснює за­конодавчу владу від імені народу — носія суверенітету — за його уповноваженням. 3. Парламент складається з депутатів, які вільно обрані наро­дом представників народу. 4. Депутат парламенту представляє весь народ, а не лише тих, хто його обрав принцип вільного депутатського мандата. 5. Для парламенту характерні специфічні організаційні форми роботи. 6. Рішення парламенту закони мають визначальний характер. За Конституцією основними принципами державного ладу є такі принципи: суверенності і незалежності держави, демократизму держави, соціальної і правової держави, унітарності єдності, соборності держави та республіканської форми правління. Але головне в демократизмі держави – це забезпечення державою реального демократизму. Це досягається як конституційно визначеним порядком формування органів державної влади та інших інститутів держави, так і характером організації діяльності держави.В иборним представницьким органом державної влади є лише один орган державної влади – Верховна Рада України. Виборними представницькими органами місцевого самоврядування є сільські, селищні та міські ради. Районні та обласні ради представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, незалежно від порядку їх формування. Органом державної влади, який уособлює представницьку демократію в Україні і є головним структурним елементом демократизму держави, визначена Верховна Рада. Лише вона має право представляти Український народ – громадян України всіх національностей – і виступати від його імені. Верховна Рада є єдиним, загальнонаціональним, колегіальним, постійно діючим органом законодавчої влади України.

 

 

17. Український парламентаризм: історія становлення, сучасний етап розвитку

Першим конституційним попередником Верховної Ради України була Центральна Рада Української Народної Республіки, утворена 17 березня 1917року. Вона розпочала розбудову української державності шляхом видання Універсалів. IV Універсалом ЦР проголосила 22 січня 1918 р., затверджений 24 січня 1918 Малою Радою УНР самостійною і суверенною державою, а Генеральний Секретаріат перейменувала на Раду Народних Міністрів. На останньому засіданні Центральної Ради 29 квітня 1918 року було ухвалено проект Конституції Української Народної Республіки — «Статут про державний устрій, права і вольності УНР».Другим попередником Верховної Ради України можна вважати Зїзд хліборобів-землевласників за участю 8000 делегатів, який відбувся в Києві 29 квітня 1918 і проголосив гетьманом України Павла Скоропадського. Цього ж дня було оголошено «Закони про тимчасовий державний устрій України», що мали слугувати за Конституцію держави до скликання Сейму. Однак Сейм так і не було скликано. За цією тимчасовою

Конституцією влада в Україні належала Гетьману, який призначав Отамана Ради Міністрів, а той подавав Гетьману свій Кабінет на затвердження. Безпосереднім попередником Верховної Ради України була Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки. Верховна Рада УРСР — найвищий орган державної влади і єдиний законодавчий орган колишньої УРСР. Законодавчо визначена Конституцією УРСР 1937 року замість Всеукраїнського центрального виконавчого комітету. Верховна Рада УРСР обирала підзвітну їй Президію, утворювала уряд УРСР — Раду Міністрів УРСР та обирала Верховний Суд УРСР. Також депутатами обиралися голови облвиконкомів та частково їхні заступники, перші чи другі секретарі обкомів, вищий командний склад розташованих на території України військових округів.Н а перших порах Верховна Рада України продовжувала діяти як вищий владний орган держави. Вона призначала вибори народних депутатів і затверджувала склад Центральної виборчої комісії, призначала Премєр-міністра і уряд. Окрім того, вищий законодавчий орган обирав суддів Верховного Суду, обласних і Київського міського судів, призначав арбітрів Вищого арбітражного суду, Генерального прокурора, голову правління Національного банку України. Щоправда, протягом 1991-1993 pp. її функції були дещо змінені. Так, вона затверджувала не весь склад уряду, а лише міністрів закордонних справ, оборони, внутрішніх справ, фінансів, юстиції, голову СБУ, голову Держкомітету у справах охорони державного кордону та голову Державного митного комітету. Становленню українського парламентаризму сприяло прийняття 17 листопада 1992 р. Закону Про статус народного депутата України. Закон установлював права народних депутатів: обирати й бути обраним до органів Верховної Ради України; пропонувати питання для розгляду Верховною Радою або її органами; ставити питання про визнання законопроекту терміновим та про винесення його на загальнонародне обговорення або референдум; вносити проекти постанов, інших актів, поправки до них тощо. Визначалися також обовязки народних депутатів: бути присутнім і брати участь у засіданнях Верховної Ради і її органів; дотримуватися регламенту Верховної Ради; підтримувати тісні звязки з виборцями, регулярно інформувати їх про свою роботу у Верховній Раді та її органах, про реалізацію своєї передвиборної програми тощо. Закон регламентував процедуру депутатського запиту і встановлював обовязок органів або посадових осіб, до яких звернуто запит, дати офіційну письмову відповідь не пізніше як у семиденний або інший установлений Верховною Радою термін. Чітко визначався зміст та обсяг недоторканності народного депутата. Зокрема зазначалося, що народний депутат не може бути притягнений до кримінальної відповідальності, заарештований або підданий заходам адміністративного стягнення, яке накладається в судовому порядку без згоди Верховної Ради… Не допускаються обшук, огляд особистих речей і багажу, транспорту, жилого чи службового приміщення депутата, а також порушення таємниці кореспонденції, прослуховування телефонних переговорів та застосування інших заходів, що обмежують свободу депутата… Кримінальну справу щодо народного депутата України може бути порушено тільки Генеральним прокурором України. Така справа підлягає розгляду Верховним Судом України.Закон установлював право народного депутата України вимагати усунення порушення законності, й обовязок посадових осіб, адміністрацій, працівників міліції негайно вживати заходів до усунення порушення, а за необхідності — притягнення винних до відповідальності з наступним інформуванням про це депутата.
Внаслідок неокресленості повноважень Президента, Премєр-міністра, неузгодженості функцій законодавчої та виконавчої влади, центральної влади і регіонів державний апарат працював із перебоями. Верховна Рада намагалася здійснювати управління державою, часто-густо втручаючись у розвязання поточних питань. Законодавча діяльність парламенту не встигала за життям. Президент прагнув, не обмежуючись сферою виконавчої влади, взяти на себе частину повноважень Верховної Ради. Через те зокрема відбувалося гальмування демократичних перетворень і економічних реформ. У цій ситуації було зроблено рішучі кроки на шляху реформування виконавчих структур. Відповідно до Указу Президента від 25 лютого 1992 р. міністерства позбавлялися права безпосередньо управляти підприємствами і мали відповідати за реалізацію державної політики у відповідних галузях. Законами від 18 листопада та від 19 грудня 1992 р. розширювалися повноваження Кабінету Міністрів України. Уряд отримав тимчасове право ухвалювати декрети з економічних і соціальних питань, які мали силу законів. Указом Президента Л. Кравчука від 28 лютого 1992 р. було утворено новий постійно діючий орган — Державну Думу України. Цей орган мав виконувати консультативні функції при Президентові з питань стратегії державної політики, принципів і напрямів діяльності органів виконавчої влади. Дума мала чотири колегії, керівниками яких було призначено радників Президента України. Хоча за персональним складом Дума мала дуже солідний вигляд, вона так і не стала ефективним і впливовим органом у системі центрального управління державою. Наразившись на жорстку опозицію парламенту, Президент через девять місяців змушений був розпустити Думу.

 

18. Виборче право і виборча система: поняття і принципи
Виборче право – це система норм, які регулюють порядок формування виборчих державних органів та здійснення виборцями своїх прав. Закон України “Про вибори народних депутатів” формулює принципи виборчого права. Загальне виборче право не означає, що виборчими правами можуть користуватися всі жителі України. Стаття 70 Конституції передбачає деякі спеціальні умови для їх отримання. До них належать:– ценз громадянства – виборчих прав не мають іноземці та особи без громадянства, які проживають в Україні;– віковий ценз – активного виборчого права набувають громадяни України, яким на день виборів виповнилося 18 років. Рівне виборче право означає участь виборців у виборах народних депутатів на рівних засадах, тобто рівну для кожного виборця можливість впливу на результат виборів. Пряме виборче право означає, що депутати обираються безпосередньо виборцями, і його слід відрізняти від непрямого виборчого права, яке застосовується в деяких країнах. Принцип таємного голосування полягає у забороні зовнішнього нагляду і контролю за волевиявленням виборців у будь-якій формі. Реалізація принципу таємного голосування забезпечується встановленням відповідальності осіб, які порушили таємність голосування.
Після прийняття нової Конституції одним з найважливіших кроків на шляху політичної реформи стало ухвалення 24 вересня 1997 року Закону України “Про вибори народних депутатів України”, до якого були внесені зміни і доповнення законами України від 25 та 30 грудня 1997 року. Закон встановлює змішану, мажоритарно-пропорційну виборчу систему, за якої 225 народних депутатів України обираються відповідно до мажоритарної системи відносно більшості голосів і ще 225 – за списками кандидатів у депутати від політичних партій, виборчих блоків партій у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі на основі пропорційного представництва. Така система є оптимальною для сучасного етапу розвитку українського суспільства. З одного боку, вона дозволяє громадянам України, виборцям зорієнтуватися щодо конкретних кандидатів у народні депутати, з іншого – визначитися в українській політичній палітрі й, отже, сформувати національну політичну еліту. Ця система вперше після досягнення незалежності України створює умови для повноцінної політичної структуризації суспільства, значного підвищення відповідальності політичних сил, які будуть представлені в Парламенті1. За своєю структурою Закон “Про вибори народних депутатів України” складається з одинадцяти розділів і 53 статей. Серед розділів Закону: реєстрація кандидатів у депутати; передвиборна агітація; фінансування виборчої кампанії; голосування; підрахунок голосів і визначення результатів виборів; повторне голосування, повторні вибори, порядок заміни народних депутатів, позачергові вибори; заключні положення; прикінцеві положення. Крім принципів виборчого права, що вже розглядалися, цей Закон регламентує, що вибори народних депутатів можуть бути черговими, позачерговими, повторними, а також вибори замість депутатів, які вибули. Так, чергові вибори проводяться у визначені ст. 77 Конституції України строки: в останню неділю березня четвертого року повноважень Верховної Ради України. Позачергові вибори, відповідно до Конституції України, призначаються Президентом України у зв’язку із достроковим припиненням повноважень Верховної Ради України і проводяться в період 60-ти днів з дня опублікування рішення про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України. Повторні вибори можуть бути призначені Центральною виборчою комісією у випадках, коли вибори в певному виборчому окрузі визнані недійсними або такими, що не відбулися. Вибори замість депутатів, які вибули, призначаються Центральною виборчою комісією в одномандатних округах у випадках, коли достроково припиняються повноваження народних депутатів України, обраних у відповідних округах. Одномандатні виборчі округи утворюються Центральною виборчою комісією з приблизно рівною кількістю виборців у кожному виборчому окрузі на всій території України за пропозиціями Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обласних, Київської і Севастопольської міських рад з урахуванням адміністративно-територіального устрою України та компактності проживання національних меншин. Територією багатомандатного загальнодержавного виборчого округу є вся територія України, а його центром – місто Київ. Виборцями цього округу є всі громадяни України, які мають виборче право. Для проведення голосування і підрахунку голосів територія виборчих округів поділяється на виборчі дільниці. Вибори організовують і проводять:– Центральна виборча комісія;– окружні виборчі комісії;– дільничні виборчі комісії. Дільнична виборча комісія уточнює списки виборців, після чого вони підписуються головою та секретарем комісії і не пізніше як за 15 днів до дня виборів подаються для загального ознайомлення, а також для перевірки їх правильності. На всій території України в день виборів голосування проводиться з сьомої до двадцять другої години, що дозволяє виборцям прийти на виборчі дільниці в зручний для них час. Дільнична виборча комісія зобов’язана сповістити виборців про час та місце голосування не пізніше як за 15 днів до дня виборів. Для безпосередньої участі у виборах кожному виборцю видається бюлетень встановленої форми. Після закінчення голосування дільнична виборча комісія на підставі списку виборців встановлює загальну кількість виборців, які взяли участь у голосуванні, а потім підраховує кількість голосів, поданих за кожного кандидата у депутати, а також за кожен список кандидатів у депутати від політичних партій, виборчих блоків партій. Результати підрахунку заносяться до протоколу, перший примірник якого відправляється до окружної виборчої комісії, яка також складає протокол на підставі даних дільничних виборчих комісій. Перший примірник протоколу окружної виборчої комісії негайно надсилається до Центральної виборчої комісії. Депутатські мандати між політичними партіями, виборчими блоками партій, списки кандидатів у депутати, від яких отримані чотири або більше чотирьох відсотків голосів виборців, розподіляються пропорційно кількості отриманих ними голосів. З цією метою обчислюється виборча квота, тобто кількість голосів виборців, необхідна для отримання одного мандата. Обраним вважається кандидат у депутати, який одержав більшість голосів виборців, які взяли участь у голосуванні відносно інших кандидатів, які балотувалися в даному виборчому окрузі. При однаковій кількості голосів проводиться повторне голосування. Рішення про визнання народного депутата обраним приймає окружна виборча комісія. Це рішення може бути оскаржене до Центральної виборчої комісії у тижневий строк. Підсумком виборів вважається встановлення особи, обраної депутатом. Особи, які допустили порушення законодавства про вибори, несуть відповідальність, встановлену Законом України.

 

 

19. Правове регулювання і порядок формування представницьких органів держави і місцевого самоврядування
Відповідно до ст. 10 Закону про місцеве самоврядування в Україні порядок формування та організація діяльності рад регламентуються Конституцією України, цим та іншими законами, а також статутами територіальних громад. Окремо ж порядок формування представницьких органів місцевого самоврядування визначається у ст. 45 зазначеного Закону.На підставі п.п. 1 і 2 цієї статті сільські, селищні, міські, районні у містах у разі їх створення, районні, обласні ради складаються з депутатів, які обираються населенням відповідної території на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п’ять років – ч.I ст.141 Конституції України.Відповідно до ст.12 Закону про місцеве самоврядування сільський, селищний, міський голова є головною посадовою особою територіальної громади відповідно села добровільного обєднання в одну територіальну громаду жителів кількох сіл, селища, міста. Сільський, селищний, міський голова обирається відповідною територіальною громадою на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на 4 роки ч.II ст.141 Конституції України в порядку, визначеному законом, і здійснює свої повноваження на постійній основі.Порядок організації і проведення виборів депутатів та сільських, селищних, міських голів визначається Законом України „Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів” від 6 квітня 2004 року.

 

20. Вибори Президента України:правова регламентація і загальна характеристика
Президент України обирається громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на пять років. Президентом України може бути обраний громадянин України, який досяг тридцяти п’яти років, має право голосу, проживає в Україні протягом десяти останніх перед днем виборів років та володіє державною мовою. Одна й та сама особа не може бути Президентом України більше ніж два строки підряд. Президент України не може мати іншого представницького мандата, обіймати посаду в органах державної влади або в обєднаннях громадян, а також займатися іншою оплачуваною або підприємницькою діяльністю чи входити до складу керівного органу або наглядової ради підприємства, що має на меті одержання прибутку. Чергові вибори Президента України проводяться в останню неділю березня п’ятого року повноважень Президента України. У разі дострокового припинення повноважень Президента України вибори Президента України проводяться в період дев’яноста днів з дня припинення повноважень. Порядок проведення виборів Президента України встановлюється законом. ЗУ «Про вибори Президента укр..».КУ.

 

21. Вибори народних депутатів України
Верховна Рада України обирається за пропорційною системою з прохідним барєром у 3 % від числа тих, що взяли участь у голосуванні. Конституційний склад Верховної Ради України ѕ чотириста п’ятдесят народних депутатів України, які обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на чотири роки. Народним депутатом України може бути громадянин України, який на день виборів досяг двадцяти одного року, має право голосу і проживає в Україні протягом останніх пяти років. Не може бути обраним до Верховної Ради України громадянин, який має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку. Повноваження народних депутатів України визначаються Конституцією та законами України. Чергові вибори до Верховної Ради України відбуваються в останню неділю березня четвертого року повноважень Верховної Ради України. Позачергові вибори до Верховної Ради України призначаються Президентом України і проводяться в період шістдесяти днів з дня опублікування рішення про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України. Порядок проведення виборів народних депутатів України встановлюється законом. ЗУ«Про вибори народних депутатів Укр.»,КУ

 

22. Місцеві вибори
Місцеві вибори можуть бути черговими, позачерговими, повторними, проміжними або першими. Вибори депутатів сільських, селищних рад проводяться за мажоритарною системою відносної більшості в одномандатних виборчих округах, на які поділяється вся територія відповідно села кількох сіл, жителі яких добровільно обєдналися у сільську громаду, селища. Вибори депутатів міських рад проводяться за пропорційною системою: депутати обираються за виборчими списками кандидатів у депутати далі — виборчі списки від організацій політичних партій, виборчих блоків організацій політичних партій у багатомандатному окрузі, межі якого збігаються з межами міста згідно з існуючим адміністративно-територіальним устроєм. Вибори депутатів районних у містах рад проводяться за пропорційною системою: депутати обираються за виборчими списками від організацій політичних партій, виборчих блоків організацій політичних партій у багатомандатному виборчому окрузі, межі якого збігаються з межами відповідного району у місті. Вибори сільських, селищних, міських голів проводяться за мажоритарною виборчою системою відносної більшості в єдиному одномандатному окрузі, межі якого збігаються з межами села кількох сіл, жителі яких добровільно обєдналися у сільську громаду, селища, міста, згідно з існуючим адміністративно-територіальним устроєм. Громадяни України, які належать до відповідної територіальної громади і мають право голосу, можуть шляхом самовисування або через республіканські в Автономній Республіці Крим, обласні, районні, районні у містах, міські організації політичних партій та їх виборчі обєднання — блоки брати участь у висуванні кандидатів у депутати, кандидатів на посаду сільського, селищного, міського голови, роботі виборчих комісій, проведенні передвиборної агітації, здійсненні спостереження за проведенням виборів та в інших заходах у порядку, визначеному цим та іншими законами України.
Організація та проведення виборів регламентуються Конституцією України, законами України „Про вибори народних депутатів України”, „Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів” та іншими законами. Закон „Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів” визначає основні засади, особливості та порядок організації і проведення виборів депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, сільських, селищних, міських, районних у містах, районних, обласних, Київської та Севастопольської міських рад та сільських, селищних, міських голів.

 

23. Відповідальність за порушення виборчого законодавства
За порушення виборчого законодавства України,наступає кримінальна, адміністративна, конституційна, цивільна відповідальність. У Кодексі України про адміністративні правопорушення міститься ст. 186-2, що передбачає адміністративну відповідальність за певні порушення законодавства про вибори Президента і народних депутатів. Цією статтею встановлюється, що публічні заклики або агітація за бойкотування виборів, опублікування або поширення іншим способом неправдивих відомостей про кандидата у Президенти чи депутати, а також агітація за або проти кандидата в день виборів тягнуть накладання штрафу від трьох до шести офіційно встановлених мінімальних розмірів заробітної плати. Видача членам дільничної виборчої комісії виборчого бюлетеня для голосування за іншу особу тягне накладення штрафу до пяти офіційно встановлених мінімальних розмірів заробітної плати. Втручання в роботу виборчих комісій, що перешкоджає виконанню ними обовязків, повязаних з реєстрацією кандидатів у Президенти або депутати, підрахунком голосів чи визначенням результатів або підбиттям загальних підсумків виборів тягне накладення штрафу від трьох до шести офіційно встановлених мінімальних розмірів заробітної плати. Кримінально-правовим захистом забезпечується насамперед здійснення виборчих прав. Ст. 127 Кримінального кодексу України передбачає, що перешкоджання шляхом насильства, обману, погроз, підкупу або іншим шляхом вільному здійсненню громадянином права обирати або бути обраним Президентом чи народним депутатом, вести передвиборну агітацію карається позбавленням волі на строк до пяти років або виправними роботами на строк до двох років, чи штрафом до десяти офіційно встановлених мінімальних розмірів заробітної плати. Ті самі дії, вчинені членом виборчої комісії чи іншою службовою особою, караються позбавленням волі на строк від одного до пяти років, або виправними роботами на строк до двох років, чи штрафом від семи до пятнадцяти офіційно встановлених мінімальних розмірів заробітної плати. Ст. 128 Кримінального кодексу України за такі злочини, як підлог виборчих документів, приписки або завідомо неправильний підрахунок голосів, вчинені членом виборчої комісії чи іншою службовою особою, передбачає кримінальну відповідальність у вигляді позбавлення волі на строк до двох років або накладанням штрафу від семи до пятнадцяти офіційно встановлених мінімальних розмірів заробітної плати. Ще один вид злочину — порушення таємниці голосування членом виборчої комісії або іншою службовою особою, передбачений ст. 129 Кримінального кодексу, карається позбавленням волі на строк від одного до пяти років, або виправними роботами на строк до двох років, або штрафом від семи до пятнадцяти офіційно встановлених мінімальних розмірів заробітної плати.

 

24. Становлення громадянського суспільства.
Формування і озвиток громадянського суспільства зайняло кілька століть. Цей процес не довершений ні в нашій країні, ні у світовому масштабі.
Окремі елементи громадянського суспільства існували в деяких країнах античного світу Греція, Рим, де розвиток ремесла і торгівлі породило товарно-грошове виробництво, що одержало оформлення і закріплення в ряді інститутів приватного права особливо римська частка право. Але це були тільки елементи, вогнища громадянського суспільства, що існували лише в окремих регіонах і, що сполучалися з вертикальними структурами станово-кастових суспільств.
Формування громадянського суспільства в масштабі цілих країн, великих регіонів Європи й Америки, почалося в Новий час. У розвитку громадянського суспільства можна позначити три етапи, перехід від кожного з який до наступному знаменувався істотними змінами суспільного і державного ладу, соціальними потрясіннями, масовими рухами, зіткненнями класів, корінними перетвореннями суспільної ідеології.
На першому етапі приблизно ХVІ-ХVІІ вв. складалися економічні, політичні й ідеологічні передумови громадянського суспільства. До них відносяться розвиток промисловості і торгівлі, спеціалізація видів виробництва і заглиблений поділ праці, розвиток товарно-грошових відносин. За підтримкою міст і міського стану в ряді країн виникали централізовані національні держави, що володіли поруч ознак сучасних держав суверенітет, державна скарбниця, професійний управлінський апарат і ін.. До цього ж часу відноситься переворот у суспільній ідеології, бурхливий розвиток мистецтва і культури, широке поширення протестантської буржуазної етики, оформлення в «теорію природного права» основних загальних ідей, звязаних із представленнями про громадянське суспільство як про соціально-політичний ідеал. На чолі боротьби пригноблених станів проти феодальної нерівності і привілеїв стояли городяни. Від початку буржуазної революції в Англії 1640 р. ведеться відлік Нового часу.
На другому етапі приблизно кінець XVII — кінець XIX вв. у найбільш розвитих країнах сформувалося громадянське суспільство у виді первісного капіталізму, заснованого на приватному підприємництві.
В основі будь-якого громадянського суспільства лежать ряд найбільш загальних ідей і принципів, незалежно від специфіки тієї чи іншої країни.

Становлення громадянського суспільства в Україні – магістральна і довгострокова задача, рішення якої залежить від безлічі факторів і умов. Незважаючи на кризову ситуацію, що склалася в країні, весь хід здійснюваних нині реформ веде, у кінцевому рахунку, до досягнення зазначеної мети. Визнання природних прав людини, свободи особи, різноманіття форм власності, ідей правової держави, політичного плюралізму, розвиток приватної ініціативи – істотні кроки на шляху до громадянського суспільства. З цього випливає, що необхідно розрізняти

 

25. Поняття громадянського суспільства. Структура і принципи самоорганізації громадянського суспільства.
Громадянське суспільство:

є сукупністю міжособових відносин і сімейних, суспільних, економічних, культурних, релігійних і інших структур, які розвиваються в суспільстві зовні кордоныв і без втручання держави.

предстає у вигляді соціального, економічного і культурного простору, в якому взаємодіють вільні індивіди, реалізовуючі приватні інтереси і здійснюючі індивідуальний вибір.

Громадянське суспільство є системою, в якій переважають горизонтальні невладні звязки і відносини, що само організовується і само розвивається. В державі ж переважаючими є вертикальні звязки. В основі функціональної взаємодії громадянського суспільства і правової держави лежить принцип єдності і боротьби протилежностей. З одного боку, вони як би протистоять один одному, а з іншою — вони неможливі один без одного.
В сучасній політології громадянське суспільство розглядається як складна і багаторівнева система невладних звязків і структур. Вона включає: 1 всю сукупність між особових відносин, які розвиваються зовні кордонів і без втручання держави; 2 розгалужену систему незалежних від держави суспільних інститутів, що реалізовують повсякденні індивідуальні і колективні потреби. Оскільки повсякденні інтереси громадян нерівнозначні, остільки і сфери громадянського суспільства мають визначену підпорядкованість, яку можна виразити таким чином:

перший рівень між особових взаємодій — базові первинні, вітальні потреби в їжі, одязі, житлі і т.д., забезпечуючи життєдіяльність індивідів. Вони задовольняються завдяки виробничим відносинам і реалізуються через такі суспільні інститути, як професійні, споживацькі та інші обєднання та асоціації;

другий рівень між особових взаємозвязків — потреби в продовженні роду, здоровї, вихованні дітей, духовному вдосконаленні, інформації, спілкуванні, сексі і т.д., які реалізують комплекс соціокультурних відносин включаючи релігійні, сімейно-шлюбні, етнічні та інші взаємодії в рамках таких інститутів, як сімя, церква, освітні і наукові установи, творчі союзу, спортивні суспільства і т.д.;

третій, вищий рівень між особових відносин складають потреби в політичній участі, повязані з індивідуальним вибором на основі політичних переваг і ціннісних орієнтацій. Політичні переваги індивідів і груп реалізуються за допомогою груп інтересів, політичних партій, рухів і т.д.

26. Взаємодія держави і громадянського суспільства. Особа і громадянське суспільство.
Відносини і взаємовплив громадянського суспільства і держави є визначальним у забезпеченні демократичного розвитку країни. З одного боку, відстоюючи матеріальну та духовну незалежність людини від держави, домагаючись правової гарантії такої незалежності, захисту приватних і суспільних інтересів людей, громадянське суспільство активно сприяє процесам демократизації держави, набуття нею ознак держави правової. З іншого боку, громадянське суспільство саме залежить від держави і не може набути розвинених форм в умовах політичного насильства та тиранії. Тому зворотний звязок у стосунках громадянського суспільства і держави повинен обовязково діяти. Рівновага між громадянським суспільством і державою є найважливішим фактором стабільного демократичного розвитку, а її порушення веде до гіпертрофії владних структур, відчуженості і політичного безсилля народу. Переходячи до розгляду співвідношення громадянського суспільства та правової держави слід, треба відмітити, що без правової держави немає громадянського суспільства і без громадянського суспільства немає правової держави. Правову державу можна визначити як таку форму організації і діяльності публічно-політичної влади, яка функціонує згідно з принципом верховенства права, за якої діють усталені правові норми, встановлені у порядку, що визначений Основним законом країни, гарантуються права і свободи людини, владні структури не втручаються у сферу громадянського суспільства. Правова держава — це держава, в якій панує право, де діяльність усіх її органів та посадових осіб здійснюється на основі та в межах, визначених правом, де не тільки особа відповідальна за свої дії перед державою, а й держава несе відповідальність перед особою за результати своєї діяльності. У громадянському суспільстві особистість розглядається як загальновизнана цінність. Вона особистість характеризується набором цінностей, які передаються від покоління до покоління через суспільну свідомість і підсвідомість. У процесі історичної передачі цінностей і норм формуються риси етнічного характеру народу, його менталітет.

 

27. Соціально-правові передумови становлення в Україні громадянського суспільства.
В Україні сьогодні відбуваються важливі зміни суспільно-політичного характеру, пов’язані з цивілізаційним викликом демократизації, з переходом до громадянського суспільства, що базується на розвинених формах саморегулювання, на вільній самоорганізації суспільних стосунків. Громадянське суспільство виступає як сукупність соціальних інститутів, безпосередньо не включених в структури держави, що дозволяє громадянам і їх вільним об’єднанням реалізувати свої інтереси і ініціативи. Основою його політичної інституціоналізації є принцип економічного, політичного та ідеологічного плюралізму. Саме в громадянському суспільстві найповніше розкривається соціальний потенціал особистості, оскільки кожний індивід виступає в якості активного суб’єкту соціальних стосунків, що здатний особисто, а також у взаємодії з іншими здійснювати перетворюючий вплив на соціальні умови існування. Громадянське суспільство – це сфера самостійних суспільно-значимих дій громадян, у ньому реалізується соціальна справедливість, задоволення матеріальних і духовних потреб людини як вищої цінності. Будучи універсальним явищем і характеризуючись загальними рисами, таке суспільство в той же час демонструє національно-культурні особливості. Так, історичний процес становлення громадянського суспільства в країнах усталеної демократії був складний і тривалий, він охопив довгий історичний період, починаючи з античності. На відміну від цього, Україна має пройти його прискореними темпами, що передбачає як вивчення цивілізаційного демократичного досвіду інших країн, так і всебічного дослідження особливостей, продиктованих українськими політичними, економічними і соціокультурними реаліями. Україна йде шляхом навздогінної модернізації. У зв’язку з цим особлива роль у його формуванні належить духовно-інтелектуальній еліті суспільства. Це означає, що громадянське суспільство свідомо твориться людьми, котрі розуміють значимість громадянських цінностей і необхідність формування відповідних інститутів. Іншим чином в країнах навздогінного типу розвитку громадянське суспільство виникнути не може.