Поняття істинне знання і знання можуть не співпадати, оскільки останнє може бути недоведеним, неперевіреним або неістинним.

 

Історично, епістемологічні уявлення і проблематика виникають раніш гносеологічних і формуються вже в античності. Такі, наприклад, «ідеї» Платона і запропонована ним референційна концепція «істини», апорії Зенона, тропи скептиків, логіка Арістотеля. Античні уявлення про знання мали не стільки описовий, скільки проблематизуючий і нормативно-методологічний характер. Наприклад, апорії Зенона фіксували факт віднесення суперечливих знань до того самого об'єкта і задавали в такий спосіб епістемологічну проблему.

Епістемологія (від грец. «епістеме» — знання, і «логос» — вчення) є філософсько-методологічною дисципліною, в якій досліджується знання як таке, його будова, структура, функціонування і розвиток. Однак у некласичній філософії може бути зафіксована тенденція до розрізнення епістемології і гносеології, що ґрунтується на вихідних категоріальних опозиціях.

Якщо гносеологія розгортає свої уявлення навколо опозиції «суб'єкт - об'єкт », то для епістемології базовою є опозиція «об'єкт - знання».

Епістемологи виходять не з «гносеологічного суб'єкта», що здійснює пізнання, а скоріше з об'єктивних структур самого знання. Головні проблеми епістемології порівняно з гносеологією такі: як влаштоване, вибудоване знання? Які механізми його об'єктивізації (співвіднесення з об'єктивною реальністю), реалізації в науковій і практичній діяльності? Які бувають типи знань (гіпотези, концепції, теорії)? Як розвиваються («ростуть») знання? По-третє, відсторонена від проблеми гносеологічного суб'єкта епістемологія лише опосередковано зачіпає і механізми свідомості. Навіть об'єкт епістемологія розглядає лише як елемент структури самого знання (ідеальні об'єкти на зразок «ідеальний газ», «абсолютно чорне тіло», «абсолютний вакуум» тощо), або те, до чого відносять знання у процесі їхньої об'єктивації. По-четверте, якщо гносеологія оперує лише поняттям істинності знань, то епістемологія доповнює (а інколи — заміщає) класичну істинність поняттями «несуперечливість», «повнота», «інтерпретованість», «здійснюваність».

Якщо філософсько-гносеологічна підготовка науковця забезпечує загальне світоглядне орієнтування, то епістемологія є більш приземленою до конкретних питань наукової галузі, де йому належить працювати. До XX ст. епістемологія не мала власних інституціональних форм, а відповідна їй проблематика розвивалася в основному в логіку (насамперед в англійській аналітичній традиції) і в рамках гносеології. Однак уже з кінця XIX ст. епістемологічна проблематика починає емансипуватися від гносеологічної.

 

42 Наука як спеціалізована форма пізнання.

"Існують два основні стволи людського пізнання, що зростають, можливо, з одного загального, але невідомого нам кореня, а саме чуттєвість і розум: за допомогою чуттєвості предмети нам даються, розумом же вони мисляться". І.Кант

 

Пізнання не обмежене сферою науки, кожній формі суспільної свідомості: науці, філософії, міфології, політиці, релігії і т. д. відповідають свої специфічні форми знання, але на відміну від усіх різноманітних форм знання наукове пізнання - це процес отримання об'єктивного, істинного знання, спрямованого на віддзеркалення закономірностей дійсності. Наукове пізнання має трояке завдання і пов'язано з описом, поясненням і пророцтвом процесів і явищ дійсності.

 

Внутрішніми чинниками розвитку науки служать зміни елементів самої науки: емпіричних даних, законів, принципів і філософських передумов. Емпіричні дані початку наукового пізнання в кожній області обмежені і забезпечують описовий рівень наукового знання. Тому першому етапу розвитку науки на основі емпірії властиві бідність емпіричної опори, пов'язана з поверхневим і обмеженим практичним освоєнням світу, описовість знання розрізнених областей світу і умоглядність пояснень, причому умоглядність вважалася вищою гідністю знання. Хронологічно це відбито наукою Стародавнього світу і Середньовіччя. Практика епохи Відродження і Нового часу розширила емпірію науки і зумовила зростаючий попит на емпіричні ці науки (пророцтва, наслідки), надавши досвіду вирішальну роль в обмеженні наукових умоглядів. Нова роль досвіду була зафіксована у філософії позитивізму О. Конта і його послідовників, що проголосила: уява має бути поставлена під контроль спостереження в досвіді. Це другий етап розвитку науки на основі емпірії. До сьогодення, третьому етапу розвитку науки емпірія, зберігаючи свою роль кінцевого засобу контролю наукової уяви, набула опосередкованого теоретичними тлумаченнями характеру.

 

Періодизація розвитку науки можлива залежно від зміни пануючих в ній законів, що розрізняються по мірі і видам математизації, емпіричної значущості і міри універсальності (широті охоплення явищ). Першому етапу, початку науки відповідають суто описові і вузько емпіричні закони з елементарною математизацією. Такі астрономія і механіка від Птолемея і Архімеда до Кеплера і Галілея, термодинаміки трьох начал, фізика електрики від Ома до Ампера, хімія законів збереження ваги і кратних стосунків, еволюційна біологія Дарвіна і так далі. Другому етапу розвитку науки на основі зміни пануючих в ній законів властива опора на закони в розвиненій математичній формі (диференціальних і інтегральних рівняннях, стосунках між матрицями), на універсальні закони збереження. Такі механіка від Ньютона до Гамильтона, електродинаміка Максвелла, термодинаміка кінетична і статична, квантова і релятивістська механіки, хімія після Менделєєва, генетика і так далі. Нарешті, можна виділити третій етап розвитку науки, що підкоряється її законам системності і руху інформації. На цьому етапі оцінка, відбір і рішення проблем науки ставляться в залежність від податливості до законів системності і інформаційних процесів.

 

44 Роль парадигм в науці. Т.Кун.

Парадигма (від грец. - зразок) - це система норм, базисних теоретичних поглядів, методів, фундаментальних фактів і зразків діяльності, які визнаються і поділяються усіма членами даного наукового співтовариства як логічного суб’єкта наукової діяльності. Вчений, згідно з Куном, може бути зрозумілий як учений тільки по його приналежності до наукової спільноти, члени якого дотримуються певної парадигми.

Створення парадигми означає досягнення згоди з питання про загальні зразках теоретичних і емпіричних знань, методології дослідження. Як правило, парадигма знаходить своє втілення в класичних працях учених і підручниках і на багато років визначає коло проблем та методів їх рішення в тій чи іншій галузі науки. Тому більшість вчених звільнено від роздумів про найбільш фундаментальних питаннях своєї дисципліни: вони вже «вирішені» парадигмою. Головна їхня увага спрямована на вирішення невеликих конкретних проблем (у термінології Куна - «головоломок»).

Парадигма виконує дві функції - заборонну і проективну. З одного боку, вона забороняє все, що не відноситься до даної парадигми і не узгоджується з нею, з іншого - стимулює дослідження в певному напрямку.

Згідно з Т. Куном, парадигми несумісні, тобто неможливо логічно вивести одну з іншої, позаяк вони формально-логічно суперечать одна одній. Несумісність парадигм зумовлена ще й тим, що вони використовують різні поняттєві мови теорії та спостережень, а також різні методи досліджень та оцінки отриманих результатів. Саме тому вибір тої чи тої теорії на роль парадигми, на думку Т. Куна, не є раціонально-логічним процесом, адже ні за допомогою логіки, ні теорії ймовірності неможливо намовити тих, хто не хоче увійти в коло однодумців. Подібно до участі в політичних революціях, у виборі парадигми немає інстанції, вищої за згоду відповідного співтовариства.

Наукові співтовариства є засновниками і творцями наукового знання, а тому розвиток науки, за Т. Куном, постає як конкурентна боротьба, яку він розглядав як чергування епізодів змагань між ними. Такими епізодами є нормальна наука (період неподільного панування парадигми) та наукова революція (зміна парадигми).

Під нормальною наукою вчений розуміє період досліджень, коли науковці мають справу з парадигма

льною теорією, ігноруючи альтернативні. У цей період уточнюються факти, поповнюється емпірична база науки, зіставляються факти з теорією, розвивається теорія в рамках заданої парадигми.

Нові факти, які несумісні з теорією, сприяють прогресу науки, тоді як альтернативні гіпотези заважають йому. Отже, нормальна наука є акумулятивним етапом розвитку, суть якого полягає в постійному розширенні знання та його уточненні на основі емпіричних фактів. Доки парадигма дає змогу успішно розв'язувати проблеми, наука розвивається нормально. Цей етап, за Т. Куном, є необхідною передумовою наукової революції.

Під науковою революцією Т. Кун розуміє некумулятивний (ненакопичув.,.нестійкий) етап розвитку науки, у процесі якого стару парадигму замінюють новою несумісною з попередньою. Безперечно, нова парадигма народжується зі старої і зазвичай вбирає в себе значну частину як концептуальних, так і експериментальних принципів, термінів, прийомів. Але в рамках нової парадигми старі терміни, поняття та експериментальні дані постають у нових відношеннях, що веде до перебудови наукового знання.