Місце добра в структурі людських вартостей.

добро - це те що наближує людину до ідеалу, а зло віддаляє від нього, руйнуючи життя та благоустрій людини. Самі по собі поняття добра чи зла є досить суб’єктивними.У світовому контексті і умовно розділити світ на Захід та Схід і одразу помітити розходження у моральних цінностях одних і тих самих явищ. На заході добре бути унікальною і неповторно ю особистістю. На сході- навпаки непристойно показувати своє я, потрібно бути частиною соціуму і високо цінується збереження традицій.

Ще одним важливим аспектом є той факт, що не залежно від культури і соціуму одне і те ж саме явище може виступати в певному випадку, як добро, а в інакшому як зло. Також, часто людина може щиро вірити, що вона творить добро,а її дії об’єктивно обертаються злом

У релігїйній моралі добро- це єднання з Богом, порятунок душі, милосердя. Тобто вищі цінності, заради яких треба напрвити усі бажання людини. При тому, саме поняття добра і доброчинності у різних релігіях можуть бути протилежними і суперечити одне одному.

Та деякі вираження добра чи зла є загальнолюдськими і позарелігійними. Так, напрклад, вбвство безвинних, заздрість, ненависть, насильство чи презирство у будь якому середовищі не може бути прийнятим як добро. І навпаки- любов, допомога, гуманність, повага та справедливість апріорі не можуть бути злом. А найвищою моральною цінністю можна назвати саореалізацію людини, що розуміється як її гармонія з навколишнім середовищем, в тому числі і з соціумом.

За своїм змістом добро і зло- дві сторони однієї медалі. Людина зможе визначити зло, лише коли чітко розумітиме, що таке добро

У моральній свідомості справжнє добро- це те, що є добром для усіх, як для людства, так і для кожної людини окремо. Але позитивне і корисне для соціуму може бути шкідливим для окремого індивіда, інтереси якого часто можуть не враховуватись та ігноруватись для досягнення загального «великого» добра.

Діалогічна концепція культури (М. Бахтін).

в сучасній психокорекційній практиці спостерігається тенденція діалогізації психотерапевтичного процесу, в основу якої покладена ідея діалогу як умови розвитку особистості. Діалогічна взаємодія психолога з клієнтом спрямована на вирішення конкретної життєвої проблеми останнього та визначається як група технік, котрі проводяться в розмовному стилі.

Історія становлення діалогу сягає античних часів, коли виник літературний жанр, який в подальшому став основою для драматургії.

Дана концепція звертається до глибинних рівнів людського існування, що лежать за рамками традиційних предметів наукового дослідження.

Діалог (від грецького diálogos – бесіда, розмова) з формальної сторони – це обмін репліками в процесі комунікації між двома (та більше) співрозмовниками, з змістовної сторони – специфічна для людини форма міжособистісної взаємодії та якість відношень, при яких інша людина (співрозмовник) виступає не як об’єкт чи умова діяльності іншої людини, направленої на досягнення власних цілей, а як рівноправний вільний суб’єкт, що має власні інтереси, цінності та внутрішній світ

Значний внесок у розвиток концепції діалогу зробив М.М. Бахтін. Вчений зазначає, що наукове поняття діалогу з життєвими уявленнями про нього не співпадають: «Діалог – це не просто розмова двох людей, така розмова може бути монологом кожної з них. Також монологічним за зовнішніми ознаками може бути вираження внутрішнього діалогу чи бути діалогічно зверненим до невидимого співбесідника» М.М. Бахтін твердить, що в діалозі лежить сутність буття людини, бо вона сама по собі існувати не може, все, що є в людині виникло внаслідок і в процесі спілкування, діалогічні відносини є універсальним явищем, яке пронизує всі відношення людського життя. Оскільки людина проявляє себе у висловлюваннях, то її не можливо вивчати як річ, явище природи, а тільки через створювані нею «знакові тексти». Вчений наголошує, що методом розуміння людини має бути діалог.

Феномену діалогу вчений надає універсального значення: «Бути – означає спілкуватися діалогічно», та виділяє види і форми його прояву: Вид діалогу Форма прояву діалог у мові проста, зовнішня форма діалогічних відносин, відношення між репліками під час розмови діалог як літературний жанр художня творчість; діалог у слові предметна орієнтація кожного слова на «вже сказане» та «установка на відповідь» діалог у мисленні логічні відносини діалог в мистецтві естетичні принципи художнього зображення людини діалог культур, традицій культурне середовище діалог в свідомості діалогізований внутрішній монолог, діалог самого з собою діалог в міжособистісному спілкуванні безпосередній діалог живих людей, діалог особистостей

Види та форми прояву діалогу за М.М. Бахтіним М.М. Бахтін вказує на розуміння як на головний засіб здійснення діалогу, оскільки на нього мають спиратися повага, рівноправність у міжособистісному спілкуванні

Вчений твердить, що розуміння є активним, творчим актом. Активність сприймаючого в тому, що він повинен зрозуміти співрозмовника, побачити за його словами «особистість», що знайде вираження у відповіді, активності співбесідника. М.М. Бахтін наголошує, що діалог, діалогічне розуміння є основою не тільки спілкування між людьми в реальній дійсності, а також є одним із найважливіших принципів та обов’язкових етапів у вивченні особистості та особистісних форм спілкування, при чому дослідник сам стає учасником діалогу

Отже, ідеї М.М. Бахтіна про діалог, як вираження сутності буття окремої особистості, є особливо цінними для психокорекції. Діалог в міжособистісному спілкуванні постає як метод пізнання людини через її висловлювання. Невід’ємною частиною психокорекційного діалогу є процес активного розуміння та взаємодії, який ґрунтується на принципах рівноправності, повазі обох партнерів спілкування. Такі особливості діалогу призводить до визначення його як техніки глибокого та адекватного розуміння особистості, надання допомоги у вирішені психологічних проблем, стимулюванні бажаних змін.