Способи, методи та типи правового ре­гулювання. Правовий режим

Під способами правового регулювання розуміють первинні засоби правового впливу на поведінку людей, пов'язані з наділен­ням їх суб'єктивними юридичними правами або покладанням на них суб'єктивних юридичних обов'язків. До основних спо­собів правового регулювання належать, як уже відомо, дозво­ли, зобов'язання та заборони.

Поряд з основними існують і допоміжні способи право­вого регулювання, зокрема примус, заохочення, надання пільг, рекомендації, покарання. Названі способи не мають самостійно­го інструментального знамення і застосовуються разом з основ­ними способами правового регулювання для посилення або оптимізації їхньої дії.

Те чи інше співвідношення основних і допоміжних способів правового регулювання, а також ступінь його деталізованості да­ють уявлення про конкретні методи правового регулювання. Як­що в правовому регулюванні надається перевага покладенню обов'язків, обмежується ініціатива суб'єктів права з уточнення положень юридичних приписів, а серед юридичних фактів, що обумовлюють виникнення правових відносин, переважають акти одностороннього волевиявлення (як, наприклад, адміністративні накази, постанови про початок впровадження зі справ про право­порушення тощо), то правове регулювання базується на імпера­тивному методі. Навпаки, якщо сторони відносин, які піддають­ся юридичній регламентації, вільні самі приймати рішення щодо участі в них (наприклад, через укладення між собою різно­манітних цивільно-правових угод), мають змогу відступати від описаних у правових нормах форм стосунків, встановлювати для себе додаткові, тобто безпосередньо не передбачені юридичними приписами права та обов'язки, то правове регулювання засно­вується на диспозитивному методі.

У деяких випадках для управління діяльністю соціальних суб'єктів використовуються рекомендаційний і заохочувальний методи правового регулювання. Рекомендаційний метод полягає в наданні вказівок, що не мають обов'язкової сили, стосовно найбільш раціональних, прийнятних для суспільства і цих осіб способів організації їхніх стосунків (наприклад, через пропону­вання, з метою усунення можливих непорозумінь, типових форм трудових контрактів між роботодавцем і працівником). Заохочу­вальний метод передбачає встановлення для ініціювання бажаної поведінки юридичних суб'єктів різноманітних пільг, переваг, ви­нятків з обов'язків (наприклад, звільнення окремих категорій під­приємств від сплати податків з метою створення сприятливих умов для збільшення виробництва необхідних видів продукції) і т. ін.

Характеристика типів правового регулювання пов'язана з ви­світленням його загальної побудови, вихідних засад, згідно з якими здійснюється цілеспрямований юридичний вплив на суспільні відно­сини, — загальних юридичних дозволів і загальних юридичних за­борон. Відповідно до цього розрізняють два типи правового регу­лювання: загальнодозволений і спеціально дозволений.

При загальнодозволеному типі правового регулювання мож­ливість певної поведінки поставлена в залежність від наявності або відсутності ЇЇ прямої заборони в законі. Якщо ж така заборо­на не передбачена, то ця поведінка (за умови, що вона не супере­чить сутності і принципам права, меті і завданням правового ре­гулювання) вважається правомірною. У цьому разі діє юридична формула: дозволено все, крім того, що заборонено законом.

При спеціально дозволеному типі вихідним є нормативне по­ложення, згідно з яким особа може обирати лише ті форми по­ведінки, що безпосередньо визнані в законі як припустимі. У цьо­му разі діє юридична формула: заборонено все, крім того, що дозволено законом.

Зрозуміло, що обрання одного з вищезазначених типів регу­лювання не може бути довільним. Зокрема, там, де більш важли­вим є забезпечення високої соціальної активності, максимальної свободи особи (наприклад, у сфері підприємництва), правове ре­гулювання повинно засновуватися на загальнодозволеному типі і навпаки: у разі, коли необхідна чітка регламентація, високий рі­вень упорядкованості суспільного життя (скажімо, у сфері дер­жавного управління), обирається спеціально дозволений тип пра­вового регулювання.

Розглянуті способи, методи і типи правового регулювання да­ють уявлення лише про його окремі сторони, напрями, аспекти. Характеристика ж цих явищ у їхній єдності, взаємодії як цілісної системи регулювання досягається за допомогою такого місткого поняття, як “правовий режим”. Під правовим режимом ро­зуміють певний порядок правового регулювання, який забезпе­чується через особливе поєднання залучених для його здійснення способів, методів і типів правового регулювання. Оскільки ж набір цих складових буває різним, то і діапазон можливих право­вих режимів досить великий — від жорстких до відносно м'яких.

Так, якщо у сфері суспільних відносин, пов'язаних з реалі­зацією фізичними особами права власності на мисливську та іншу зброю, застосовується спеціально дозволений тип регулювання, на перше місце висувається імперативний метод регулятивного впли­ву, а домінуючими способами регулювання є зобов'язання і забо­рони, то у сфері відносин, що складаються з приводу задоволення індивідами своїх культурних потреб, використовується протилеж­ний за своєю спрямованістю комплекс правових засобів.

Правове регулювання є досить складним, багатогранним яви­щем, про що свідчить і його структура. Так, залежно від особли­востей формування, задіяних у цьому процесі юридичних за­собів, масштабу, здійснюваного впливу на суспільне життя розрізняють нормативне і індивідуальне, централізоване і децен­тралізоване правове регулювання.

Нормативне регулювання реалізується за допомогою норм права, об'єктивованих у вигляді законів та інших нормативно-правових актів, санкціонованих державою звичаїв, нормативних правових договорів, правових прецедентів. Для нормативного ре­гулювання притаманні такі ознаки:

поширення не на одну конкретну життєву ситуацію, а на за­здалегідь непередбачувану кількість випадків певного виду; адресування персонально невизначеному колу суб'єктів; встановлення нових загальних прав та обов'язків. Індивідуальному регулюванню властиві ознаки, протилежні нормативному регулюванню, а саме: реагування на конкретні соціальні факти та обставини, що виникають у сфері правового регулювання, спрямованість на юридичне опосередкування від­носин між чітко визначеними (персоніфікованими) особами. Крім цього, індивідуальні правові рішення завжди формулюються аd hос (тобто лише для даного випадку) і не є обов'язковими для інших аналогічних ситуацій.

Поділ правового регулювання на централізоване і децент­ралізоване не збігається з його розмежуванням на нормативне та індивідуальне.

Централізоване правове регулювання здійснюється державни­ми та іншими уповноваженими державою органами і виступає як зовнішнє щодо суб'єктів, на які воно поширюється, оскільки не пе­редбачає механізмів узгодження з цими особами змісту адресова­них ним правових норм та індивідуальних приписів. Типовим при­кладом централізованого регулювання є встановлення державою, шляхом прийняття відповідних нормативно-правових актів, систе­ми податків та інших обов'язкових платежів до бюджету.

Децентралізоване правове регулювання поділяється на коор­динаційне і автономне.

Координаційне регулювання на відміну від централізованого, має двосторонній або багатосторонній характер і полягає в са­мостійному пошуку безпосередніми учасниками відносин, що піддаються правовому регулюванню, узгоджених між цими суб'єктами правових форм їхньої взаємодії, які мають значення (є обов'язковими) тільки для сторін даних відносин. Коорди­наційне правове регулювання може поширюватися на відносини, не врегульовані в централізованому порядку, або ж такі, що по­требують додаткової правової регламентації (інколи така мож­ливість спеціально передбачається в нормативно-правових актах) і не повинне суперечити регулюванню, здійснюваному на цент­ралізованих засадах. Разом з тим реалізація правоположень, які при цьому формулюються, може при необхідності забезпечува­тися зверненням до відповідних юрисдикційних органів (суду, господарського суду тощо) з метою застосування до їх поруш­ників засобів державного примусу. Прикладом координаційного правового регулювання може бути укладення колективного трудового договору між власником (адміністрацією) підприємства і його трудовим колективом, у якому встановлюються і конкрети­зуються взаємні права і обов'язки зазначених осіб.

Автономне правове регулювання своїми основними рисами не відрізняється від координаційного, але стосується винятково особистої поведінки його суб'єктів. Автономне регулювання ви­конує субсидіарні функції щодо вищерозглянутих видів правово­го регулювання або ж здійснюється на самостійній основі. В обох випадках воно пов'язане з реалізацією правового принципу “доз­волено все, крім того, що не заборонено”, коли особа в межах діючого законодавства, не порушуючи прав і законних інтересів інших суб'єктів і не вступаючи з ними в безпосередні зносини, визначає хоча і не передбачені в законі, але такі, що не суперечать йому, форми своєї поведінки у правовій сфері. Наприклад, влас­ник земельної ділянки може сам обирати будь-які (в тому числі прямо не обговорені в законі) способи її використання, за умови, що ці способи не заборонені земельним законодавством і не зачіпають прав та законних інтересів інших землевласників.