Спеціалізовані норми права.

У масиві норм права існує значна за обсягом група правових приписів, що не є нормою права як класичної моделі поведінки. В теорії права їх називають спеціалізованими нормами права, їх існування зумовлено специфікою самого права. Вони мають пев­не самостійне значення в регулюванні суспільних відносин. На відміну від класичного правила поведінки вони:

виконують субсидіарну (додаткову) функцію в правовому ре­гулюванні;

позбавлені традиційної логічної структури, що характерна для норм права як класичного приписання;

виступають як зразок, еталон поведінки, зміст якого визна­чається змістом виконуваної функції (так, норми, що закріплю­ють принцип законності, орієнтують суб'єктів на здійснення пра­вомірної поведінки).

Спеціалізовані норми права неоднакові за своєю природою і функціональним призначенням. Вони можуть бути поділені на відправні та інші спеціалізовані нормативні приписи.

Відправні спеціалізовані норми досить неоднорідні за своїм ха­рактером, змістом та цільовим призначенням. Вони охоплюють норми-начала, визначально-установчі норми, норми-дефініції, норми-принципи, норми-презумпції тощо. їх особливе призначен­ня полягає у встановленні вихідних засад, основ правового регу­лювання суспільних відносин. Завдяки їм визначаються цілі, зав­дання, принципи, межі і методи правового регулювання, закріп­люються правові категорії і поняття. До інших спеціалізованих норм можуть бути віднесені: норми-строки, норми-фікції, норми-конструкції, оперативні норми. Оскільки спеціалізовані нор­ми права досить різноманітні, то при здійсненні їх класифікації важливо розкрити зміст і призначення кожної з них.

Норми-засади — це правові приписи, які закріплюють підва­лини конституційного ладу держави, основи соціально-еко­номічного, політичного і державного життя, взаємовідносини держави і особистості, форми власності та ін. Ці норми зосеред­жені насамперед у конституції (наприклад, “Україна є унітар­ною державою” — ст. 2 Конституції України, “Україна є рес­публікою” — ст. 5 або “Держава відповідає перед людиною за свою діяльність” — ст. 3) і дістають свій розвиток та логічне вираження в інших вихідних правових нормах і передусім у нормах-принципах.

Норми-принципи — це правові приписи, які виражають і закріплюють принципи права. Принципи права — це незаперечні вимоги, що пронизують правову систему суспільства, законодав­ство, окремі його галузі і юридичну практику. Принцип права, закріплений у законодавчому приписі, стає нормою-принципом. Норма може закріплювати принцип повністю або його частину, елемент. Правовий принцип може закріплюватись у кількох стат­тях або, навпаки, в одній статті можуть бути розміщені кілька принципів. Так, ст. 8 Конституції України закріплює кілька принципів-норм: принцип верховенства права, верховенства консти­туції, прямої дії норм конституції.

Визначально-установчі норми — це правові приписи, які ви­значають мету, завдання окремих інститутів або галузей права (завданням Конституційного Суду є гарантування верховенства Конституції — ст. 2 Закону “Про Конституційний Суд України”).

Норми-дефініції — це норми, які містять визначення право­вих категорій і понять, їхня юридична природа полягає в тому, що вони дістають чітке закріплення в правовому акті, наприклад, визначення злочину, або військового злочину, або службової особи в кримінальному праві (статті 11, 401 КК України). Ці нор­ми виконують, головним чином, орієнтаційну і інформаційну функцію в правовому регулюванні, їх відсутність у системі права позбавила б законодавство ясності, вкрай ускладнила б процес його застосування.

Норми-презумпції — це закріплене в нормативно-правовому акті припущення щодо певного юридичного стану або явища (на­приклад, презумпція невинуватості особи, що звинувачується у скоєнні злочину, добропорядності сторін у цивільному праві, знан­ня закону тощо). Презумпції характеризуються тим, що вони не можуть бути індивідуалізовані в актах застосування норм права і використовуються винятково в нормативних актах.

Норми-строки — це такі правові приписи, які вказують на час, настання або проходження якого тягне певні юридичні на­слідки (наприклад, строк позовної давнини). Строки бувають ма­теріально-правовими і процесуально-правовими. Більшість стро­ків — це певні проміжки часу, що вимірюються годинами, днями, місяцями, роками. Однак вони можуть визначатися також і вка­зівкою на випадки або обставини, що мають настати (повноліття людини). З точки зору регулятивного призначення норми-строки мають винятково субсидіарний (додатковий характер).

Норми-преюдиції — це нормативні приписи, зміст яких набу­ває свого вираження в проголошенні установки на те, що виклю­чається будь-яке оспорювання існування вже доведеного факту, який дістав оцінку і закріплення в юридичному акті, що набрав чинності. Наприклад, цивільно-процесуальний кодекс передбачає, що факти, встановлені рішенням суду, яке набуло законної сили, в одній справі не повинні доводитися знову при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи.

Норми-фікції — це закріплений у правових актах норматив­ний припис, що умовно проголошує факт (чи обставину), який не є встановленим. Так, ст. 21 ЦК України визначає, що днем смерті громадянина, який оголошений померлим, вважається день на­брання чинності рішення суду про оголошення його померлим. Оскільки норми-фікції закріплені у відповідних правових актах, то вони загальнообов'язкові.

Норми-конструкції — це нормативні приписи, які узагальню­ють складні за своїм складом юридичні явища. Так, у юридичній практиці використовується конструкція складу злочину. Вона не має чітко визначеного законодавчого закріплення і встанов­люється сукупністю положень, які розміщені в різних статтях Кримінального кодексу. Норми-конструкції органічно пов'язані з нормами-дефініціями. Вони сприяють встановленню визначе­ності і чіткості механізму правового регулювання.

Залежно від функціональної спрямованості норми права поділяють на регулятивні і правоохоронні.

Регулятивні (правоустановчі) норми права безпосередньо спрямовані на здійснення правового регулювання суспільних відносин шляхом наділення їх учасників правами і покладанням на них юридичних обов'язків. Регулятивні норми права визначають міру правомірної поведінки суб'єктів.

Виходячи з характеру передбачених нормою суб'єктивних прав і юридичних обов'язків, регулятивні норми права, у свою чергу, поділяються на зобов'язальні, заборонні і уповноважувальні.

Зобов'язальні норми права встановлюють обов'язок суб'єктів суспільних відносин здійснювати певні позитивні дії, наприклад, ст. 9 Закону України “Про систему оподаткування” встановлює обов'язки платників податків і зборів. Закріплення змісту обо­в'язкової поведінки досягається за допомогою таких термінів, як: “повинен”, “зобов'язаний”, “має обов'язок”.

Заборонні норми права встановлюють обов'язок суб'єкта су­спільних відносин утримуватися від здійснення дій певного роду. Так, ст. 15 Конституції передбачає заборону цензури в Україні, Деякі з приписів, що закріплюють ці норми, розпізнаються завдяки таким термінам, як: “не допус­кається”, “заборонено”, “неповинне”, “не може бути”.

Уповноважувальні норми права встановлюють право на здійс­нення тих чи інших можливих позитивних дій і надають громадя­нам, організаціям та установам свободу розпоряджатися цим пра­вом.. У тексті відповідних приписів містяться такі терміни, як: “має право”, “мо­же ”. Уповноважувальні норми права надають суб'єктам права сво­боду розпоряджатися своїми правами, однак не зобов'язують ці права реалізовувати.

Змістом правоохоронних норм є попередження суб'єктів права про обов'язок утримуватися від скоєння певної дії або бездії і встановлення санкції за порушення цих обов'язків. Ці норми і відповідні приписи містять визначення виду державно-примусових заходів захисту суб'єктивних прав (конституційних, цивільно-правових, дисциплінарних, адміністративних, криміна­льних) і на регламентацію міри юридичної відповідальності за­лежно від того, наскільки тяжким виявилося правопорушення. За методом правового регулювання норми права поділяють на імперативні, диспозитивні, рекомендаційні, заохочувальні.

Імперативні норми права — це такі категоричні, строго обо­в'язкові нормативні приписи, які безпосередньо визначають по­ведінку суб'єктів суспільних відносин, позбавляючи останніх пра­ва самостійно визначати для себе певні права та обов'язки. Так, статті 15-17 Кодексу про шлюб і сім'ю визначають умови укладен­ня шлюбу, що не можуть змінюватися за розсудом осіб, яким во­ни адресовані.

Диспозитивні норми права характеризуються тим, що вони діють у сфері, де суб'єктам права надається можливість са­мостійно встановлювати для себе певні взаємні права й обов'язки. Ці норми діють у разі, коли сторони не скористалися такою мож­ливістю. Тоді викладене в диспозиції норми правило набуває для них імперативного характеру. Диспозитивні норми найпоши­реніші в цивільному праві, метод правового регулювання якого заснований на автономії сторін (наприклад, ст. 29 Кодексу про шлюб і сім'ю України).

Рекомендаційні норми права — це такі нормативні приписи, за допомогою яких держава рекомендує самоврядувальним органі­заціям певний спосіб дій.

Заохочувальні норми права — це такі нормативні приписи, які передбачають певні засоби заохочення (матеріальні або нема­теріальні) для суб'єктів права за здійснення ними бажаних для держави і суспільства діянь. Заохочення — це результат вико­наних належним чином юридичних або суспільних обов'язків. Сутність заохочувальних норм по­лягає не у встановленні для суб'єктів права певної моделі по­ведінки, а в закріпленні стимулів до поведінки, яку вони звичайно юридичне не зобов'язані здійснювати. Ці норми стимулюють у суб'єктів суспільних відносин прояв соціально активної, пра­вомірної поведінки.