Відбудова та подальший розвиток промисловості та транспорту

У 1945 р. виробництво у республіці не перевищувало 26 % довоєнного рівня. Саме з такого стартового рівня і почалося відродження промисловості в Україні. Передусім необхідно було налагодити управління промисловістю. Тому, згідно з потребами відбудови промисловості, була здійснена реорганізація управління: припинили діяльність частини наркоматів оборонної промисловості і на їх базі створили нові - машинобудування, верстатобудування тощо. Апарат міністерств був побудований за виробничо-територіальним принципом. Його основними органами стали головні виробничі або виробничо-територіальні управління, які й здійснювали керівництво всіма підпорядкованими міністерству підприємствами та установами. Здавалося б, було створено струнку систему планово-адміністративного управління. Але так можна організувати керівництво відносно невеликого кількістю промислових об'єктів з обмеженою номенклатурою виробів і стабільним технологічним процесом. А у величезній країні з тисячами заводів, фабрик і мільйонами найменувань промислових виробів та в умовах науково-технічної революції, що розпочалася у світі незабаром після Другої світової війни і яка вимагала швидкої зміни та гнучкої системи технологічних процесів, командно-адміністративний порядок керування економікою був украй неефективним. Тота­літарна система намагалася знайти вихід за рахунок зростання кількості відомств, що неминуче вело до зростання управлінського апарату і бюрократизації керівництва. При цьому, міністерства переважно розмі­щувалися у Москві і контролювали роботу підприємств на території усієї країни. Так, понад дві третини промисловості України підпорядковувалися за­гальносоюзним міністерствам. Уряд республіки ніяк не міг вплинути на їх виробничу діяльність. Це ще одне свідчення ілюзорності сувереніте­ту УРСР у складі СРСР. Розміщення і структура промисловості в Україні не узгоджувалися з національними потребами українського народу, все підпорядковувалося інтересам союзного центру. Для відбудови і подальшого розвитку промисловості і транспорту велике значення мали кадри. У 1945 р. в УРСР залишилось тільки 17 % довоєнної кількості робітників, а весь промислово-виробничий персонал республіки складав тільки 48,5 % від рівня 1940 р. Воєнне лихоліття дуже негативно відбилося і на якісному складі робітничого класу УРСР, адже значна частина кадрових робітників загинула. Забезпечення кадрів для промисловості, будівництва і транспорту вирішувалося шляхом організованого набору робітників, передусім з села; прийому на роботу безпосередньо відділами кадрів підприємств, здебільшого з числа демобілізованих воїнів та жителів міст і примісь­кої зони; підготовку молоді через систему трудових резервів та за ра­хунок реевакуації трудящих із східних районів країни, громадян, що повернулися в Україну з німецько-фашистських таборів і були направлені в промисловість. При екстенсивному розвитку економіки робітників не вистачало, то­му тоталітарна система широко використовувала різні форми примусової праці. Після війни було прийнято кілька урядових постанов, що заборо­няли робітникам звільнятись зі своїх підприємств у пошуках кращих умов праці. Ці ж постанови дозволяли примусово переводити інженерно-технічних працівників та робітників з одного підприємства на інше і вста-новлювали кримінальну відповідальність за самовільне залишення роботи або запізнення. Та найогиднішою формою брутального порушення прав людини комуністичним режимом – це масове використання фактично рабської праці ув'язнених у таборах ГУЛАГу. У цілому динаміка чисельності робітників і службовців у респуб­ліці мала такий вигляд: 1940 р. - 6202 тис. чол., 1945 р. - 4338 тис., 1950 р. - 6926 тис., 1955 р. - 8734 тис. чол. Таким чином, на кінець четвертої п’ятирічки чисельність працюючих у народному господарстві УРСР перевершила довоєнний показник. Для виконання напружених планів відбудови і подальшого зростання економіки необхідно було мобілізувати не тільки значні людські та матеріальні ресурси, але застосувати ефективну систему матеріальних і моральних стимулів до праці. А оскільки матеріальні стимули були явно недостатніми, то наголос робився на моральних стимулах, зокрема широко пропагувалося соціалістичне змагання. У радянській історіографії підкреслювалося, що соціалістичне змагання стало могут­нім засобом трудового виховання мас, однією з важливих передумов успішного виконання завдань відбудови й подальшого розвитку промисловості. При цьому, настирливо підкреслювалося, що соцзмагання - це ініціатива самих мас. Насправді ж, сутність змагання в тому, що партійне керівництво через профспілкову організацію доручало заздалегідь обраному робітникові або бригаді, цехові, заводові, галузі виступити з почином про впровадження нових методів праці, технологічних прийомів тощо. Як правило ці новації не були випадковими, а націлювалися на виконання якогось важливого завдання, що стояло в економіці. Як тіль­ки робітники під тиском партійних і профспілкових органів „підтримували” висунуту ідею, негайно розпочиналася галаслива пропагандистська кампанія в пресі і по радіо, що закликала всіх трудящих підтримати почин. На папері, у статзвітності соцзмагання швидко зростало. Так, якщо в 1946 р. ним було охоплено 80 % робітників та службовців республіки, то в 1948 р. уже 90 %. Але в дійсності соцзмагання займало мало місця в повсякденному виробництві. Формалізм, показушність, заорганізованість ще вдовоєнні 30-ті роки стали невиліковними болячками цього явища. У повоєнний час ставлення робітників до соцзма­гання було абсолютно байдужим. Оскільки керівництво країни зберегло стару довоєнну модель роз­витку економіки, то воно передусім звернуло увагу на відбудову і розвиток важкій промисловості. Саме в цю галузь було направлено 88 % усіх капіталовкладень у промисловість. Отже, відбудова і прискорений розвиток важкої індустрії відбувався за рахунок інших галузей економіки. Передусім потребувала відбудовам енергетична та паливна галузі промисловості, адже це необхідна передумова розгортання робіт на інших підприємствах. Флагман енергетики - Дніпрогес почали відбудовувати відразу після звільнення Запоріжжя від окупантів, У 1947 р. ця елек­тростанція дала перший струм, а в 1950 р. запрацювала на повну потуж­ність. У цілому, намічений планом на 1950 р. рівень виробництва електроенергії в УРСР був досягнутий в 1949 р. Та енергії не вистачало, тому увага керівництва країни до цієї галузі економіки не послаблювалася і в наступні п’ятирічки. У полі зору планово-господарських органів постійно перебувала вугільна промисловість, що виробляла левову частку палива у країні. У результаті напружених зусиль за роки четвертої п’ятирічки було відбудовано 129 найбільш перспективних шахт Донбасу і закладено 60 нових шахт. Зокрема в 1946 р була введена в експлуатацію одна з найбільших копалень Донбасу – №2-7 "Ліднівка". Окрім Донбасу йшов енергійний пошук вугілля в Львівсько-Волинському та Придніпровських басейнах, але промислова розробка тамтешніх покладів розпочалася в 50-х роках. У повоєнній п’ятирічці в республіці була створена нова галузь паливної промисловості – газова. Основніпоклади газу тоді розроблялися в Прикарпатті, але йшли пошуки природного палива і в інших регіонах, зокрема на Харківщині. У 1948 р. було введено до дії газопровід Дашава-Київ. У повоєнні роки великих зусиль було докладено для відродження чорної металургії України. Зокрема стали до ладу флагмани цієї галузі - "Запоріжсталь", "Азовсталь", заводи ім. Петровського та ім. Дзержинського. У повоєнний час спостерігався особливо швидкий темп розвитку машинобудування у республіках. До 1950 р. було відбудовано всі 104 заводи, що існували до війни. Було розгорнуте будівництво нових машинобудівних заводів. Зокрема, в четвертій п’ятирічці увели до ладу Київський мотоциклетний, Одеський автопричепів, електроважмаш і підшипниковий у Харкові, Запорізький трансформаторний, завод автонавантажувачів та автобусний у Львові тощо. У республіці розгорнули вироб­ництво нових машин - вугільних, буряко- і кукурудзокомбайнів, літаків АН-2, роторних екскаваторів тощо. Однак, в Україні залишилися недорозвинутими такі вкрай необхідні народному господарству галузі як автомобільна, верстатобудівна, інструментальна, наукового і медичного обладнання, електровиробів тощо. Значним явищем в економічному та суспільно-політичному житті республіки була індустріалізація західноукраїнських земель. За повоєнні роки у західному регіоні були створені такі галузі промисловості як виробництво автобусів і автонавантажувачів, верстатобудування, вугільна і хімічна промисловість. На початку 50-х років у промисловості західного регіону працювало півмільйона робітників у півтора рази більше ніж у 1939 р. Та все ж, незважаючи на прискорений промисловий розвиток, західноукраїнський регіон залишався і надалі переважно аграрним краєм із великим відсотком недовикористаних трудових ресурсів. Потенціал важкої промисловості республіки розвивався здебільшого на основі застарілих технологій, недостатньо враховувалися технологічні досягнення і технічні новації створені у передових західних країнах. Так, у паливно-енергетичному балансі країни перевагу надавали вугіллю, а не нафті і газу. За технічними показниками та рівнем продуктивності праці машинобудування України, за винятком окремих підприємств в оборонній галузі, помітно відставало від західних аналогів. Недостатньо було розвинуте поточне виробництво на конвеєрах та автоматизованих лініях, більшість продукції оброблялося на індивідуальних верстатах, відчувалася гостра нестача точного штампування та литва, що призводило до великої перевитрати металу у стружці і перевитрат енергії. Число робітників на одиницю металообробного устаткування в промисловості України вдвічі перевищувало аналогічний показник США. Поруч із новим устаткуванням майже скрізь вживалися старі верстати та машини аж до цілковитої їх зношеності. І відсоток цього металобрухту був особливо високий на дрібних підприємствах. Звичайно, це негативно впливало і на продуктивність, і на якість, і на собівартість продукції. Та в умовах відсутності конкуренції у радянській економіці, при заниженій вартості енергоносіїв та сировини такий порядок виробництва зберігався і надалі. У 1950 р. обсяг промислового виробництва в СРСР складав 173 % від рівня 1940 р. В УРСР промислове виробництво в 1950 р. проти 1940 р. склало 115 %. У радянській історіографії міцно утвердилася точка зору, що четверта п’ятирічка виконана достроково, а промислове виробництво перевиконало планові завдання. Проте, це вартісні показники, а вони, внаслідок деформації цінових пропорцій із кінця 20-х років, утратили надійність. Натуральні показники свідчать, що в 1950 р. у республіці менше ніж у 1940 р. добувалося вугілля (83,8 млн. т у 1940 р. і 78,0 млн. т у 1950 р.), нафти (відповідно 352,8 тис. т і 292,7 тис. т), сталі (8,9 млн. т і 8,4 млн. т), верстатів (11,7 тис. штук і 10,5 тис. штук), взуття (40,8 млн. пар і 28,8 млн. пар), вовняних тканин (12,0 млн. м і 7,9 млн. м) і т.п. Потрібно зробити висновок, що головні планові показники в про­мисловості в четвертій п’ятирічці не були досягнуті і довоєнного рів­ня вдалося досягти лише в п’ятій п’ятирічці (1951-1955 рр.). Що стосується транспорту, то вантажообіг у 1950 р. перекривав рівень -1940 р. (366,6 млн. т вантажів у 1940 р. і 429,0 млн. т у 1950 р.), але не досяг довоєнного рівня перевезення пасажирів (243 млн. чол., в 1940 р. і 171 млн. 1950 р.). Директиви по п’ятому п’ятирічному плану були прийняти на XIX з’їзді КПРС у жовтні 1952 р., коли вже закінчувався другий рік п’ятирічки. П’ятий п’ятирічний план розвитку народного господарства країни передбачав підвищення рівня промислового виробництва за п’ятиріччя в СРСР приблизно на 70 %. Причому, темп зростання виробництва засобів виробництва мав становити 13 % щороку, а виробництво споживання 11 %. Отже, і надалі зберігався примат розвитку важкої промисловості. У відповідності з планом передбачалося збільшити державні капіталовкладення у промисловість у 1951-1955 рр. у порівнянні з 1946-1950рр. приблизно вдвічі. Зокрема, в УРСР капіталовкладення зростали з 70,3 млрд. крб. до 117,2 млрд. крб. Цифрова інформація про підсумки виконання п’ятої п’ятирічки в СРСР свідчать, що обсяг промислового виробництва в1955 р. складав 185 % від рівня 1950 р. В УРСР валова продукція промисловості у 1955 р. зросла в порівнянні з 1950 р. у 1,9 рази. При цьому питома вага виробництва засобів виробництва (група “А”) складала 70 %, а виробництво предметів споживання (група “Б”) - 30 %. Таким чином зберігалися значні дефор­мації у промисловості на користь важкої. За роки п’ятої п’ятирічки в республіці було побудовано і введено в дію понад 500 великих промислових підприємств. У народному госпо­дарстві проводились роботи з механізації важких і працездатних робіт, впроваджувались нові машини та механізми, передові технологічні процеси. Та цього було явно недостатньо. У липні 1955 р. цьому питанню присвятили спеціальний пленум ЦК КПРС, але становище і після цього змінювалося дуже повільно. Давала збої громіздка бюрократична система управління промисловістю. Тому, з метою наближення керівництва до виробництва, було проведено чергову реорганізацію: частину промислових підприємств вилучили з союзного підпорядкування і передали до республіканського. В Україні були створені міністерства вугільної промисловості і чорної металургії. У результаті здійснення цих заходів у 1955 р. питома вага республіканської та місцевої промисловості в УРСР зросла до 67 % від усієї промисловості, проти 35 % у 1950 р. У п’ятій п’ятирічці вУРСР обсяг виробленої електроенергії збільшився порівняно з попередньою п’ятирічкою вдвічі. Зокрема була побудована і дала струм Каховська гідроелектростанція, а також три великі теплові електростанції - Миронівська, Слов’янська і При­дніпровська. Та виробленої електроенергії все ж не вистачало для пот­реб народного господарства, особливо відставало споживання струму в сільському господарстві. У п’ятій п’ятирічці значно розширилося споживання природного газу, зокрема почалася експлуатація Шебелинського газового родовища на Харківщині. У 1955 рр. випереджуючими темпами розвивалося машинобудування, продукція якого зросла в 2,3 рази проти 1950 р. Заводи республіки освоїли виробництво холодильників, газових плит, телевізорів, пральних машин тощо. Але в машинобудуванні нагромаджувалися серйозні проблеми. Вкрай недостатньо впроваджувались у виробництво нові зразки машин, тобто випускали техніку застарілих конструкцій тощо. У п’ятій п’ятирічці продовжувалася індустріалізація західного регіону республіки. У цілому, в 1951-1955 р. у республіці були остаточно заліковані рани війни і створені реальні передумови для подальшого руху вперед у масштабах, які далеко перевищували довоєнні.