Діяльність більшовиків з утвердження монопольного панування в суспільстві

Загальні принципи діяльності більшовиків і радянської влади в І9І9 р. були визначені у програмі парії та інших рішеннях, прийнятих VІІІ з'їздом РКП(б), який працював 18 – 23 березня 1919 р. у Москві. Серед 301 делегата з ухвальним голосом на з'їзді 23 делегати представляли КП(б)У. У новій програмі партії й інших рішеннях з'їзду накреслювались перспективи комуністичного будівництва, подальше посилення влади РКП(б) на території всіх радянських республік, а через неї і залежність цих республік від РСФРР. З'їзд визнав необхідним існування єдиної Російської комуністичної партії з єдиним ЦК, до якої компартії національних радянських республік уходили як складові частини, а центральні комітети цих партій мали користуватися правами обласних комітетів партії і цілком підлягали ЦК. VIII з'їзд партії перед усіма організаціями поставив завдання забезпечити керівну роль партії у всіх органах державної влади і масових організаціях трудящих - радах, профспілках, кооперативах та ін. Особливо наголошувалось, що партія “стоїть при владі і тримає у своїх руках весь радянський апарат” і що вона “повинна завоювати для себе безроздільне політичне панування в Радах і фактичний контроль над усією їх роботою”. В Україні поставлені VIII з'їздом завдання здійснювала КП(б)У, яка в усій своїй діяльності була підпорядкована ЦК РКП(б). На час ІІІ з'їзду КП(б)У (березень 1919 р.) у КП(б)У членів партії налічувалося 23 тис. чол., на початок червня 1919 р. - 36 тис. Крім того, що чисельність КП(б)У була невеликою, специфічним був її склад. Більше половини членів партії (20 тис.) перебували в Донецькій, Катеринославській і Харківській губерніях, найбільш промислових. Дуже мало більшовиків було в українських селах, вплив їх там був дуже слабким. До того ж у складі КП(б)У взагалі було мало українців, значно переважали росіяни та євреї. Гостру боротьбу вели більшовики за вплив на робітничі маси в профспілках, де в керівництві переважали меншовики й есери. Зокрема, гарячі дискусії велися на Всеукраїнському з'їзді профспілок, який працював 27 квітня - 4 травня 1919 р. у Харкові. Делегати представляли 575 тис. членів профспілок. Під тиском більшовиків з'їзд в основу своєї роботи поклав рішення ІІ Всеросійського з'їзду профспілок і закликав професійні спілки України всю свою силу і свій авторитет “цілком і самовіддано спрямувати на повну і безумовну підтримку соціалістичної революції і здійснення диктатури робітничого класу”. З'їзд висловився за встановлення єдиної економічної політики між УСРР та РСФРР і постановив об'єднати профспілковий рух України з профспілковим рухом Радянської Росії в єдине ціле під керівництвом ВЦРПС. КП(б)У підпорядковувала собі і молодіжні організації. І з'їзд комуністичних спілок робітничої молоді України, який працював у Києві 26 червня - 1 липня 1919 р., об'єднав комуністичні спілки молоді України в єдину Комуністичну спілку робітничої молоді України. З'їзд підкреслив, що комсомол України працює під загальнополітичним керівництвом Комуністичної партії. У боротьбі за неподільність політичної влади КП(б)У протистояло багатьом політичним партіями. В Україні, крім загальноросійських партій, на першому місці серед яких стояли меншовики й есери, продовжували діяти українські соціалістичні партії. Головними з них залишалися Українська партія соціалістів-революціонерів "центральної течії" (УПСР) і Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП), організації єврейських партій (Бунд, Поалей-ціон, Соціалістична єврейська робітнича партія) та польських партій (ППС, Об'єднані польські соціалісти). Боротьбисти, що вийшли з УПСР ще в травні 1918 р., перейменувались у березні 1919 р. в "Українську партію соціалістів-революціонерів-комуністів", заявили про своє визнання радянської влади і про бажання співробітничати з більшовиками. У січні 1919 р. з УСДРП виділилася фракція незалежників, яка незабаром оформилася в окрему партію (УСДРП незалежних). Лідерами її були М.Ткаченко, А.Річицький, А.Драгомирецький, Ю.Мазуренко та ін. Весною 1919 р., коли незадоволення політикою більшовиків стало масовим, незалежники перейшли в підпілля й стали організаторами повстанського руху проти радянської влади. У травні 1919 р. з Партії незалежників виділилася невелика група лівих незалежників (УСДРП незалежних лівих), яка заявила про свою готовність співробітничати з радянською владою й більшовиками та про своє принципове визнання програми Комуністичної партії. Лідерами лівих незалежників були Г.Черепенко, В.Гукович, А.Дегтяр та ін. На початку серпня 1919 р. боротьбисти й ліві незалежники об'єдналися в одну партію під назвою "Українська комуністична партія (боротьбистів)” (УКП(б)). Російські ліві есери в Україні, як і взагалі ліві есери в Росії, виступали проти влади більшовиків і вели боротьбу проти неї. У таких умовах у партії лівих есерів утворилася група, яка стала на радянську платформу, відійшла від основної частини лівих есерів, що стали називати себе "активістами", і пішла на співробітництво з більшовиками. Називалася вона спочатку УПЛСР (меншості), а в травні 1919 р. оформилася в окрему партію з назвою "Української партії лівих соціалістів-революціонерів-борбистів (за назвою газети "Борьба"). Лідерами борбистів були Є.Терлецький, В.Качинський, М.Алексєєв та ін. З єврейських партій також виділилися ліві групи. З Бунду в березні 1919 р. виокремився так званий Комуністичний бунд, який, об'єднавшись у травні 1919 р. з об'єднаною Єврейською комуністичною партією, створив так званий Єврейський комуністичний союз (Комфербанд), одним з лідерів якого був М.Рафес. Партії, які стали на радянську платформу, - боротьбисти, борбисти та інші - разом з тим у багатьох питаннях не погоджувалися з більшовиками і критикували їхню політику. Вони передусім виступали за існування самостійної української республіки, проти підпорядкування її РСФРР, замість диктатури пролетаріату висували ідею диктатури трудящих, трудових мас, протестували проти продрозверстки, створення комбідів, відзначали неукраїнський характер КП(б)У, вважаючи себе справжніми українськими комуністами і т.п. Політика більшовицької партії, спрямована на розгортання комуністичного будівництва, повне підпорядкування КП(б)У ЦК РКП(б), а УСРР - РСФРР, ігнорування національних інтересів українського народу викликала незадоволення не тільки широких мас населення і українських політичних партій, а й частини членів КП(б)У, які вважали необхідним надати радянській владі в Україні національного характеру і забезпечити УСРР незалежність. Найбільш різку негативну оцінку національна політика більшовиків дістала в книзі членів КП(б)У С.Мазлаха і В.Шахрая "До хвилі. Що діється на Україні і з Україною", виданій у Саратові на початку 1919 р., куди автори евакуювались після відступу з України весною 1918 р. Вони ставили перед Леніним питання, на які слід було дати відповіді: "Або самостійна Україна - тоді повинен бути і "свій" уряд і "своя" партія; або Україна - се "Південна Росія"...". Тому влітку 1919 р. С.Мазлах і В.Шахрай були виключені з КП(б)У. Усі партії, які не визнавали влади більшовиків, - праві есери й ліві есери-активісти, меншовики, українські есери "центральної течії", українські соціал-демократи, незалежники, праві бундівці та інші - оголошувалися більшовиками контрреволюційними, їхні газети закривалися, члени їх переслідувалися. Одночасно з цим більшовики України не вважали можливим розділяти владу і з партіями, які стали на радянську платформу, - боротьбистами, борбистами, лівими Бундом та ін. - і всіляко їх утискували, ігнорували тощо. ІІІ з'їзд КП(б)У у своїй резолюції про ставлення до дрібнобуржуазних партій (так більшовики називали всі названі вище партії), записав: “ІІІ з'їзд КПУ вважає, що хоч ці партії і визнають Радянську владу, вони не можуть прийняти програму диктатури пролетаріату з усіма її наслідками, і через те надавати їхнім представникам відповідальні керівні посади в Радах ні в якому разі не слід. З'їзд особливо наголошує на неприпустимості надання місць в уряді українським есерам...”. На основі цього рішення на засіданні ВУЦВК 14 березня 1919 р. при формуванні Раднаркому до нього були включені лише більшовики. Боротьбисти не були допущені ні в уряд, ні в президію ВУЦВК. Але в умовах, коли більшовики були відірвані від українського села, де наростало масове незадоволення політикою радянської влади, а боротьбисти користувалися великим впливом серед селянства, ЦК РКП(б) вирішив покращити авторитет керівництва КП(б)У. 25 березня 1919 р. ЦК РКП(б), розглянувши резолюцію ІІІ з'їзду КП(б)У про дрібнобуржуазні партії і зваживши на те, що ця резолюція суперечила загальній тактичній лінії більшовиків щодо дрібної буржуазії та її партій, рекомендував ЦК КП(б)У оголосити її недійсною. Але й після цього 6 квітня 1919 р. пленум ЦК КП(б)У питання про входження боротьбистів до уряду теж розв'язав негативно. У зв'язку з цим це питання стало предметом обговорення ЦК РКП(б), і 8 квітня ЦК РКП(б) надіслав ЦК КП(б)У телеграму, у якій говорилось: “Цека партії вважає обов'язковою угоду з у.с.-р. у розумінні входження представників українських есерів в український радянський уряд. Цека партії наказує Цека українських комуністів терміново провести у життя ці директиви. Результат сповістити негайно”. Виконуючи цю директиву ЦК РКП(б), пленум ЦК КП(б)У 9 квітня 1919 р. переглянув це питання і схвалив нову постанову, у якій запропонував Партії боротьбистів відрядити своїх представників до Раднаркому УСРР. Політбюро ЦК КП(б)У було доручено домовитися з ЦК Партії боротьбистів про вироблення конкретних умов входження їхніх представників до складу уряду України і остаточно розв'язати це питання. Фракція більшовиків ВУЦВК була зобов'язана голосувати за тих кандидатів у народні комісари від боротьбистів, які будуть рекомендовані Політбюро ЦК КП(б)У. На основі цього 12 квітня 1919 р. ВУЦВК надав місце у своїй президії представникові фракції боротьбистів. Від боротьбистів членом президії було обрано М.Полоза. А коли 9 травня почалося повстання Григор'єва і під загрозою опинилося саме існування радянської влади, Політбюро ЦК КП(б)У вирішило надати боротьбистам пости наркомів освіти, фінансів, юстиції і заступників у деяких інших наркоматах, а також місця у Всеукраїнській надзвичайній комісії і у Реввійськраді. Згідно з цим рішенням 12 травня об'єднане засідання ВУЦВК, Київської губернської ради, Бюро профспілок, ЦК КП(б)У і ЦК УПСР (комуністів) на доповідь голови ВУЦВК Г.Петровського постановило включити до складу Раднаркому представників боротьбистів, призначивши їх на такі пости: наркомом юстиції - М.Лебединця, наркомом фінансів - М.Литвиненка, наркомом освіти – Г.Михайличенка, заступником голови Укрраднаргоспу – К.Тараненка, другим заступником наркома продовольства - Д.Кудрю, другим заступником наркома внутрішніх справ - М.Панченка. Крім того, було вирішено зарахувати до складу ВУЦВК одного представника Комуністичного Бунду (М.Рафеса) і трьох представників від українських лівих есерів (меншості). 14 червня до ВУЦВК було введено також представників лівих незалежників (Г.Черепенка, В.Гуковича, А.Дегтяра). Отже, весною 1919 р., коли розгорнувся масовий антибільшовицький рух, КП(б)У змушена була, причому за прямої директиви ЦК РКП(б), піти на поступки й співробітництво з іншими партіями, які перейшли на радянську платформу. Представники цих партій були включені до ВУЦВК, Раднаркому, перебували в складі рад та їхніх виконкомів тощо. Але більшовики, як і раніше, уважали ці партії дрібнобуржуазними, націоналістичними, різко критикували їх, не довіряли їм і намагалися домогтися їхньої ліквідації та зникнення з політичної арени.

Політика “воєнного комунізму”

Наприкінці 1918 - у першій половині 1919 р. в УСРР, за прикладом РСФРР і за безпосереднім керівництвом ЦК РКП(б) та Раднаркому Росії, більшовики запроваджували політику, яка пізніше, уже після громадянської війни, дістала назву політики "воєнного комунізму". Вперше термін "воєнний комунізм" Ленін вжив у брошурі "Про продовольчий податок" (квітень 1921 р.). Говорячи про продподаток, Ленін писав: "Продподаток є одна з форм переходу від своєрідного "воєнного комунізму", вимушеного крайньою нуждою, розоренням і війною, до правильного соціалістичного продуктообміну". На основі висловлювань Леніна в радянській історіографії утвердилась концепція, що політика “воєнного комунізму” була системою тимчасових надзвичайних заходів, викликаних громадянською війною та воєнною інтервенцією, а не спробою безпосереднього розгортання комуністичного будівництва, тобто здійснення теоретичних положень партійної програми. Останніми роками історики піддали цю концепцію критиці і стали твердити, що комуністична партія протягом всієї громадянської війни здійснювала комуністичне будівництво, намагалася перейти до комуністичного виробництва і безгрошового, прямого продуктообміну між виробниками. В Україні найбільш послідовно цю думку відстоює С.Кульчицький. “До весни 1921 р. - пише він, - курс державної партії на побудову комунізму залишався незмінним”. Вивчення конкретної історії засвідчує, що і в період громадянської війни партія не відмовилась від свого курсу на комуністичне будівництво. Це ясно видно, передусім, з програми РКП(б), прийнятої у березні 1919 р., тобто в розпал громадянської війни. Але разом з тим слід зважати на те, що саме тяжка обстановка війни об'єктивно сприяла прискоренню запровадження надзвичайних заходів - націоналізації промисловості і одержавленню економіки взагалі, централізації і натуралізації господарських відносин, позаринкової організації виробництва і розподілу, заборони торгівлі, мілітаризації праці і т.п. Багатьом членам партії стало здаватись, що всі ці заходи і йшли в напрямку до соціалізму, означали практичне здійснення комуністичної перебудови суспільства, і вони намагались форсувати здійснення цих заходів. Головними рисами економічної політики більшовиків у роки громадянської війни, тобто політики "воєнного комунізму", були прискорена націоналізація й підпорядкування контролю радянської держави не тільки важкої, а й середньої та дрібної промисловості, строго централізований розподіл усіх матеріальних ресурсів, заборона приватної торгівлі, державна хлібна монополія й продовольча розверстка, загальна трудова повинність за принципом "хто не працює, той не їсть", мілітаризація праці.

Одержавлення економіки

На першому плані в діяльності Компартії стояло завдання підпорядкувати собі пролетаріат, а фактично державу, - командні щаблі в економіці шляхом націоналізації промисловості, банків, транспорту і засобів зв'язку. 11 січня 1919 р. уряд УСРР ухвалив декрет "Про порядок націоналізації підприємств", за яким націоналізація промислових підприємств провадилася за рішенням уряду або його відділу народного господарства. Управління підприємствами, власники яких втекли, передавалося комісіям, обраним робітниками і службовцями. При цьому розгорталася націоналізація не тільки великих, а й середніх та частини дрібних підприємств. Протягом перших місяців 1919 р. в Україні були націоналізовані підприємства вугільної, залізорудної, марганцеворудної, металургійної, металообробної, цукрової та інших галузей. Були націоналізовані транспорт і засоби зв'язку. Для управління народним господарством були створені республіканська й місцеві ради народного господарства, на підприємствах створювалися тимчасові комітети за участю робітників. Одночасно з націоналізацією промисловості й транспорту на початку 1919 р. радянська влада в Україні націоналізувала банки й банківські капітали, прибрала до своїх рук фінансову справу. На капіталістів і заможних селян накладалися контрибуції й надзвичайні грошові та натуральні податки, буржуазія залучалася до обов'язкової фізичної праці. Завдяки націоналізації промисловості, транспорту, банків у руках держави були зосереджене командні вжелі економіки і вона мала можливість, упровадивши сувору централізацію, організувати планове виробництво і постачання озброєння, боєприпасів, обмундирування, спорядження Червоної Армії. Разом з тим націоналізація промисловості вела до знищення старих і створення нових виробничих відносин. Приватна власність на засоби виробництва ліквідувалась, і основою виробничих відносин ставала суспільна, а точніше державна власність на знаряддя й засоби виробництва. Націоналізувавши промисловість та інші галузі економіки, більшовики максимально централізували управління ними й підпорядкували військовим інтересам. За прикладом РСФРР, Україна була оголошена єдиним озброєним табором, була створена Рада робітничої-селянської оборони УСРР, яка наділялась повнотою влади. Разом з тим за прийнятою в березні 1919 р. Вищими радами народного господарства РСФРР і України спільною постановою "Про проведення єдиної економічної політики" уся діяльність Укрраднаргоспу підпорядковувалась ВРНГ. На основі жорстокої централізації, підпорядкування найважливіших галузей народного господарства (транспорт, оборонні заводи, заготівля палива та ін.) законам воєнного часу, запровадження жорсткої дисципліни праці на весну 1919 р. більшовикам удалося досягти певних зрушень у діяльності промислових підприємств, залізничного транспорту, засобів зв'язку. В окремих районах Донбасу збільшився видобуток вугілля, виробництво патронів на Луганському патронному заводі, пороху – на Шосткінському пороховому заводі тощо.

Продовольча політика

У системі політики "воєнного комунізму" особливе місце займало продовольче питання. Запроваджувалась система надзвичайних заходів. Були введені хлібна монополія й продовольча розверстка, класовий пайок за принципом “хто не працює, той не їсть”, заборонена вільна торгівля, запаси хліба і продовольчих продуктів зосереджувалися в руках державних органів і розподілялися в плановим, централізованим шляхом. Продовольча справа була зосереджена в руках Наркомпроду УСРР, встановлена його продовольча диктатура. На місцях діяли губернські і повітові продовольчі комітети. За продовольчою розверсткою селяни, крім необхідної мінімальної кількості зерна для потреб господарства (на харчування членів сім'ї, посівний матеріал, фураж для худоби), усі лишки повинні були здавати державі. Але при визначенні розмірів розверстки продовольчі органи виходили здебільшого не з потреб сім'ї, а з потреб держави. Кількість зерна, що її повинні були здати селяни, визначалась зверху на волость, а потім уже розподілялась між селянськими дворами. У більшості селян забирали не тільки лишки хліба, а й необхідне для їхніх господарств. Головну роль у заготівлі хліба та продовольчих продуктів відігравали комітети бідноти і робітничі продовольчі загони. За кілька місяців 1919 р. в українське село з міст України і Росії було відправлено близько 5 тис. робітників. Зокрема російських робітників діяло в Україні понад 2,5 тис. чол. До заготівлі хліба залучались також загони червоноармійців. При здійсненні продовольчої політики відбувалося багато зловживань: у селян забирали весь хліб, а не тільки лишки, вдавалися до насилля та репресій. Це викликало гостре незадоволення на селі, різко посилило повстанський рух проти більшовиків.

Аграрна політика

Одним з найскладніших і найважливіших питань було питання зе-мельне, яке зачіпало інтереси мільйонів селян. Наприкінці 1918 - на початку 1919 р. уряд УСРР проголосив поміщицькі, удільні, казенні і церковні землі конфіскованими. На селі розгорнулися облік і конфіскація поміщицьких земель. Селяни прагнули розподілити за зрівняльним принципом усі нетрудові землі. Норми наділення, як правило, визначалися на наявну душу, тобто на їдця, і в різних повітах, волостях, селах мали різні розміри. Але, усупереч волі селянських мас, більшовики України, як і Росії, головним завданням на селі вважали перехід до великого соціалістичного виробництва - до державних, радянських господарств (радгоспів) і колективних господарств (колгоспів) - комун і артілей. "Найголовнішим завданням земельної політики, - говорилось у резолюції ІІІ з'їзду КП(б)У, - є перехід від одноосібного господарства до товариського". На основі цього визначалось, що “конфісковані землі використовуються в першу чергу для землеробства товариського, громадського і в другу чергу - для потреб одноосібних землекористувачів”. Проводячи партійну лінію, партійні й радянські працівники на місцях усіма засобами намагалися прискорити створення колективних господарств і вдавалися до примусу при організації комун і артілей, умовою наділення землею ставили перехід селян до колективного обробітку. Так, на літо 1919 р. в УСРР було створено приблизно 500 колективних господарств. Поряд з цим у багатьох поміщицьких маєтках створювалися радянські господарства, яких, за даними Наркомзему УСРР, у 1919 р. в Україні налічувалося 1685. Під радгоспи було відведено понад 1 млн. поміщицьких земель. Крім того, залишалися недоторканими земельні угіддя цукрових і винокурних заводів - приблизно 1,5 млн. дес. Отже, із 14,5 млн. поміщицької, церковної і удільної землі понад 2,5 млн.дес. кращих земель залишалися у віданні державних установ і не підлягали розподілові серед селян.

Ігнорування більшовиками значення національного питання. Заходи в галузі культури

Більшовики встановлювали владу рад під знаком інтернаціоналізму, у сподіванні на швидку перемогу світової революції. Ставлячи на пер- ше місце інтереси пролетарської диктатури, вони національне питання, тобто питання про майбутню долю гноблених царизмом народів, уважали другорядним. Навіть у грудні 1919 р., коли Російська імперія розпалися і на її терені існували національні республіки, вождь РКП (б) Ленін у праці "Вибори до Установчих зборів і диктатура пролетаріату" називав національне питання "незначним". У 1919 р. більшовики в Україні, ліквідувавши Українську Народну Республіку, ігнорували національні інтереси українського народу і підпорядкували УСРР російському центру - ВЦВКу і Раднаркому, а над всіма владними структурами стояв ЦК РКП(б), що залишався централізованою, унітарною партією. Уряд УСРР був сформований за директивою ЦК РКП(б) з осіб, здебільшого надісланих із Росії. Головою став Х.Раковський, переважна більшість членів уряду, за винятком, мабуть, тільки М.Скрипника, були далекими від українського народу, його мови, життя, побуту, звичаїв – цього вони не знали і знати не хотіли, вважаючи прагнення до утвердження української державності справою контрреволюційною. Таких працівників було дуже багато також у губернських, повітових і навіть волосних установах. Х.Раковський у кількох своїх перших промовах в Україні зневажливо висловлювався про українську мову і явно недооцінював українське національне питання. На засіданні Київської Ради 13 лютого 1919 р. він заявив, що "декретування української мови як мови державної є реакційним заходом", а в заключному слові на ІІІ Всеукраїнському з'їзді рад висунув твердження, що ми "покінчили з національними відмінностями". За такого ставлення голови уряду і за такого складу партійних та державних працівників у всіх партійних органах, державних установах, громадських організаціях уся робота й діловодство велося не українською, а російською мовою. При цьому деякі з керівників прямо забороняли користуватися українською мовою. Так, у лютому 1919 р. один з керівних працівників Наркомату пошт і телеграфів Кролевецький розіслав циркулярну телеграму, за якою все листування й діловодство в усіх поштово-телеграфних установах мало вестися тільки російською мовою. Однак в умовах наростання українського національно-визвольного руху більшовики були змушені проводити у галузі освіти й культури деякі заходи, які мали сприяти поширенню сфери вживання української мови. Так, 4 квітня 1919 р. він прийняв постанову про обов'язкову публікацію українською та російською мовами всіх декретів, наказів, звернень та інших документів. Ряд газет, у тому числі деякі центральні, такі, наприклад, як орган ЦК КП(б)У "Більшовик", видавалися українською або українською і російською мовами. А ось щодо мови викладання в школах, то уряд надав право населенню на місцях визначати мову, якою треба вести викладання в школах даної місцевості, що об'єктивно в конкретних умовах того часу забезпечувало перевагу російської мови. Проводилася реорганізація системи освіти, яка значною мірою вела до її руйнування і зниження рівня знань, що їх могли дістати учні й студенти. За тимчасовим положенням "Про середню освіту", опублікованим Наркоматом освіти УСРР 1 лютого 1919 р., у середніх школах ліквідовувались посади директорів, інспекторів та завідуючих. Замість них для керівництва життям шкіл створювалися педагогічні ради, до яких входили вчителі, представники учнів і нижчих службовців, тобто швейцари, прибиральниці та ін. Скасовувалися перехідні та випускні іспити, бальна система для оцінки знань і поведінки учнів. Класичні гімназії перетворювалися на загальноосвітні школи. Школи мали бути трудовими. У всіх школах виключалися з викладання релігійні предмети. За декретом Раднаркому УСРР підчас вступу до вищої школи було заборонено вимагати дипломи й будь-які документи, крім посвідчень про особу і вік. До вузів могли, отже, вступати зовсім не підготовлені люди. Крім того, у вищих навчальних закладах ліквідовувалися правління й вчені ради, посади ректорів і проректорів. Замість них призначалися комісари, часто неграмотні, але дуже самовпевнені. За радянської влади продовжувала діяти Українська Академія наук, заснована в 1918 р. Уряд УСРР провадив націоналізацію закладів культури і мистецтва. У січні 1919 р. були націоналізовані і передані у відання Наркомату освіти всі театри і кінематографи. Декретом Раднаркому УСРР будівлі і приміщення художньо-історичного значення (старовинні храми, монастирі, каплиці, мечеті та ін.), а також палаци, садиби й міські будівлі, будинки й приміщення, які служать цілям мистецтва (театри, сценічні студії, музеї, консерваторії, музичні школи й т.п.) були передані у відання Наркомосвіти. Діяльність усіх закладів освіти, науки, культури й мистецтва більшовицька партія підпорядковувала інтересам пропаганди комуністичної ідеології, посиленню свого впливу серед народних мас. Для цього був створений Народний комісаріат радянської пропаганди. Він став найвищим органом УСРР, який організовував і об'єднував справу загальнополітичної пропаганди як у центрі, так і на місцях. Наркомом пропаганди працював Артем (Ф.Сергєєв). Важливим засобом політичної пропаганди в руках компартії була преса. Більшість газет, які виходили в період гетьманщини й Директорії, були оголошені контрреволюційними й закриті. Виходили й розповсюджувалися більшовицькі газети "Известия Временного рабоче-крестьянского правительства Украины", "Известия ВУЦИК", "Большевик" - орган ЦК КП(б)У та ін. Більшовицькі організації в містах і селах для ведення політичної пропаганди використовували діяльність культурно-освітніх установ – хат-читалень, клубів, народних будинків, бібліотек та ін., у яких проводилися лекції, доповіді, бесіди, мітинги, збори за участю партійних і радянських працівників.