Виникнення Хеттської держави. Новохеттське царство. Соцiально-економiчний та полiтичний розвиток хеттського суспiльства.

Найдавніша цивілізація на Малоазійському півострові, взагалі у гірських областях Передньої Азії, виникла в його багатій на промислову сировину східній частині. Ще у VIII—VII тис. до н. е. в Анатолії з’явилися поселення, мешканці яких займалися мисливством і землеробством. Пожвавлення торгівлі, прогрес у виготовленні знарядь праці змушував окремих вождів цих племен відокремлюватись від інших. Таким чином, в Анатолії виникли передумови для створення держави. Засновником Хеттської держави р. до н.е.вважають Лапарнаса. Однак вiдомостей про нього мало. Перший хеттський цар, про якого ми знаємо щось конкретне - Хаттусiлiс I, який і переносить столицю в Хаттусу. В перiод правлiння Хаттусiлiса I починаються воїннi сутички хеттiв з хурритами, які під час його відсутності захопили більшу частину Малої Азії, залишивши йому лише столицю. Наступним правитилем Хеттської держави став Мурсiлiс I- внук Хаттусiлiса. Новий цар продовжує активнi дiї в Пiвнiчнiй Сiрiї. Метою цього напрямку хеттської експансiї було захоплення торгового шляху, пiвнiчну частину котрого контролював Халеб. Після вбивства Мурсіліса Хеттське царство вступило у тривалий період двірцевих убивств та інтриг, що пов»язано з недосконалою традицією престолонаслідування. Одна становище виправив у середині II тис. до н. е. Телепіну І — останній володар Давньохеттського царства. Він запровадив твердий порядок престолонаслідування в хеттів. Телепіну І укріпив царську владу, утім, він не зумів відвернути занепад Хеттської держави. На хеттів учинили спустошливий напад хур рити, дошкульного удару завдали хетта й каски, їхні північні сусіди, які надійно відрізали їх від Чорного моря. Хетти втратили ряд областей, у тому числі вже згадувану Арцаву. Внаслідок цих подій міжнародні позиції держави хеттів у середині II тис. до н. е. небезпечно ослабли. Нову царську династію започаткував у XV ст. до н. е. Тутхалія І, який доклав чимало зусиль, щоб повернути Хеттській державі втрачені нею позиції на міжнародній арені. Він розгромив Халеб (Алеппо) й хурритську державу Мітанні на сході, спорядив воєнний похід на північний захід проти тамтешньої федерації невеликих держав. Однак усі його воєнно-політичні комбінації принесли державі лише тимчасовий успіх. Невдовзі почався новий, ще більший її занепад. Від Хеттського царства, таким чином, майже нічого не залишилося, проте саме з цього "нічого" й почалося створення могутньої Новохеттської держави (близько 1400—1200 рр. до н. е.). Близько 1400 р. до н. е. хеттським царем став Суппілуліум І, який поставив своїм головним завданням розгромити ненависну державу Мітанні, що йому і вдалось. Його наступником став юний і недосвідчений син Суппілу-ліума І Мурсілі II, який все-таки зумів зберегти кордони держави і передати своєму насліднику Муваталлі загалом непогану спадщину. Коли він помер, царем став його син, однак незабаром царську владу узурпував брат Муваталлі Хаттусілі III., за якого царство досягло апогею могутності. Проте надалі почався його поступовий занепад, спричинений постійними набігами касків. Близько 1190 р. до н. е. Новохеттське царство назавжди зникло з історичної арени, хеттів витіснили з Анатолії фрігійці.

 

 

Фрiгiя та Лiдiя.

Після загибелі Хеттського царства найсильнішу державу в Анатолії утворили фрігійці. Створене царство досягло свого найвищого розквіту в X—VIII ст. до н. е. Його столицею стало м. Гордіон, назване за ім’ям найвидатнішого фрігійського царя Гордія. Доброї слави зажив на фрігійському троні син Гордія Мідас, який після смерті батька у жорстокій боротьбі за владу переміг усіх своїх суперників. Він поширив свою владу також на казково багату на золото Лідію. Мідас віддавався меценатству, активно діяв на міжнародній арені, дружив із греками. Він був незмінним учасником анти ассирійських коаліцій, аж поки Саргон II не завдав йому воєнної поразки, змусивши Фрігію платити данину Ассирії. Утім, не лише ассирійці були головною біллю для фрігійців. На західних і північно-західних кордонах фрігійців тіснили мореплавці-греки та деякі інші малоазійські народи, а наприкінці VII ст. до н. е. зі сходу на них звалилися божою карою кочівники-кіммерійці. Зазнавши поразки від кіммерійців, Мідас наклав на себе руки. Фрігійське царство розвалилося. Його територія дісталася близько 600 р. до н. е. Лідійському царству, а ще через півстоліття — персам.

 

Лідійці мешкали в центрі західної частини Анатолії. Попервах вони були підданими могутнього Фрігійського царства, проте коли воно загинуло, лідійці, завоювавши грецькі міста на західному узбережжі півострова, утворили власну державу зі столицею ум. Сарди. В новоутвореній державі стала на престол династія Мермнадів. Лідійська земля достатньо зрошувалася водами рік, була мулистою і, зрозуміло, родючою. У долинах лідійці вирощували зернові культури, а на гірських схилах закладали виноградники й садки. Наявність пасовиськ давала їм можливість займатися скотарством, а металевих руд — металургією. Заснував династію Мермнадів, за якої у VII—VI ст. до н. е. розквітло Лідійське царство, аристократ Гігес, який прийшов до влади унаслідок двірцевого перевороту. Гігес оволодів західними областями Анатолії (частиною Фрігії та Карії, Троадою, Місією), що забезпечило країні вихід до морських проток і торговельних шляхів у Причорномор’ї. Після загибелі Ассирії Лідія здійснила спробу розширити свої володіння на сході. На цьому грунті між нею та Мідією, яка сама претендувала на ассирійську спадщину, спалахнула війна. Примирив обидві могутні держави його величність випадок — сонячне затемнення 28 травня 585 р. до н. е., яке сповнило їх містичним страхом. Кордоном між Лідією та Мідією було визнано р. Галіс. Найвагоміших успіхів на міжнародній арені Лідія досягла в середині VI ст. до н. е., за царювання свого останнього володаря Креза, ім’я якого стало символом багатства. Крез перетворив багаті анатолійські міста греків на своїх данників. Усередині VI ст. до н. е. на політичному обрії Передньої Азії з’явилася нова зірка першої величини — Персія. Крез відразу ж заходився шукати союзників проти неї. Однак політична доля відвернулася від нього. В бою з перськими військами лідійні зазнали поразки. Перський володар Кір II Великий оволодів Сардами й полонив Креза. Відбулася ця катастрофа в 547 р. до н. е. Ще вчора могутня Лідія втратила свою незалежність, стала однією з сатрапій Перської держави.

 

Історія держави Урарту.

Урарту - стародавня держава в південно-західній Азії. Існування Урарту, як союзу племен, документально підтверджене з XIII, як держави з VIII століття до н. е. Плем»я уратів проживало на спорідненій території з хуррітами. Близько ІІ тис. до н.е. вони об»єднаються і створюють державу. Першим правителем об”єднаної держави Урарту став цар Арам (864-845 рр. до н.е.). З ним воював ассірійський цар Саламансар III, і хоча в своїх надписах він говорить про перемогу, але ліквідувати небезпечного сусіда Ассірії не вдалось. Наступний урартський цар Сардури I прийняв дуже гучний титул і провів релігійну реформу, яка ще більше об»єднала населення. Найвідомішим урартським царем став Менуа (810-786 рр. до н.е.). Він розширив територію держави на захід і південь від озера Урмія. Північним кордоном стала лінія озера Ван - ріка Аракс. В країні була створена система областей, на чолі яких стояли царські намісники. За сина і наступника Менуа Аргішті (786-764 рр. до н.е.) Урарту досягло особливого розквіту. Сила держави дозволила царю відправити свою армію в Північну Сірію і навіть доходити до кордонів Вавілону.При Тіглатпаласару III вдалось посилити військову могутність Ассірії, яка почала активну воєнну політику не тільки проти союзників Урарту, але й проти самої держави. Урартський цар Руса I (735-713 рр. до н.е..) намагався вирішити конфлікт дипломатично, однак не зумівши цього зробити, дозволив Ассирії знову стати лідером. Але в подальшій історії обидві держави все ж уникали прямого зіткнення. Урарту зорієнтувалось на північ і досягло Каспійського моря. Останне посилення Урарту приходитьься на правління Руси II (685-645 рр. до н.е.). Цьому царю вдалось заключити союз з кіммерійцями і здійснити ряд походів в Малу Азію. Проте загроза Урарту приходить знов - в Передню Азію в 670-х рр. до н.е. проникли скіфи і утворили свою державу. Від них Урарту помітно слабне і потрапляє в залежність від східного сусіда - Мідії. В 590 р. до н.е. держава Урарту припиняє свое існування як незалежна держава. Щодо розвитку держави, то варто сказати, що основою економіки було землеробство і відгінне скотарство. В Урарту не було великих господарств.Однак у них вироблялись сільскогосподарські продукти і знаходились ремісничі майстерні. Основна маса продуктів надходила у вигляді податків і нагромаджувалась в палацах-фортецях. Не було у урартів і великих храмових господарств. Відгінне скотарство спеціалізувалось на вирощуванні овець, великої рогатої худоби і коней для армії. В містах будинки будувались кварталами.. Відкриті приміщення утворювали подвір”я де знаходився наполовину вритий у землю комин. Меблів майже не було.В їжу йшов ячмінь, просо, бобові, виноград і ізюм, а також іноді з палацу выдавалось м”ясо. В місті жили в основному люди, що обслуговували царя, воїни гарнізону ремісники і чиновники. Урартское суспільство не було однорідним. Крім урартів, тут жили хетти, хуррити, кавказькі племена. Основна маса населення називалась шурелі (“ озброєні люди племені”). Багато рабів приводили урартські царі з походів. Більша їх частина належала царю, але частину діставали і воїни. Головне досягнення в культурі урартів - це міста-фортеці. головне досягнення урартскої цивілізації полягає в тому, що вона дала поштовх історичному розвитку Іберії, Колхіди (сучасна Грузія), Албанії (Азербайджану) і Вірменії. ці держави склались під впливом цієї першої цивілізації в Закавказзі.

 

Cкіфська цивілізація.

Ім”я “скіфи” відоме нам передусім з творів грецьких і римських авторів, які використовували його в різноманітних значеннях. Вони називали скіфами широке коло народів, що мешкали на великих просторах Східної Європи і Азії і мали спільну культуру. Прабатьківщина скіфів знаходилась десь в районі Уральських гір або басейну ріки Волги. Їх етнічне походження досі лишається неясним. Відомо, що скіфська мова, належить до іранської группи індоіранської гілки індоевропейської сім”ї мов. В VIII столітті до н.е., скіфи вперше з”явились в Північному Причорномор”є. В 60-70-х роках VII ст. до н.е. вони повторили перехід кіммерійців через Кавказський хребет. Проте на відміну від них утворили на території Азербайджану своє царство, що увійшло в історію під назвою Скіфського. В 50-і роки цього ж століття царство скіфів настільки зміцніло, що його цар Мадій у часи серьйозної війни між Ассірією і Вавілоном (654-652 рр. до н.е.) підкорив собі мідійців. Після послаблення ассіріців, скіфи стали здійснювати походи проти колишніх союзників. Похід в Передню Азію поміг скіфам зробити крок в історичному розвитку. Першими царями скіфів були Ішпакай, Партатуа і Мадій.В 514 р. до н.е. відбулась подія, яка прискорила об”єднання скіфських племен. Перський цар Дарій I виступив в похід, з метою захоплення районів Подунай”я. Підкоривши Фракію. Скіфи застосували тактику випаленої землі і зуміли витіснити персів з їх землі.

У відповідності з давньою іранською традицією скіфське суспільство поділялось на три прошарки - воїнів, жерців і рядових общинників (землеробів і скотарів). Кожний стан-прошарок вів походження від одного з синів легендарного прапредка і мав свій символ. Для воїнів ним була бронзова сокира, для жерців - чаша, а для общинників - плуг з ярмом. Згідно з міфом скіфів, золоті речі і предмети впали с неба на початку світу і стали атрибутами царів. В кінці VI століття до н.е. скіфи розпочали завойовувати сусідів. Спочатку вони підкорили землероські племена лісостепової частини України. Потім скіфи повертають на південий захід, направляючи свої удари проти фракійців. В 496 р. до н.е. вони проходять через всю Фракію до проток, що з”єднуютьЧорне море із Середземним. Забезчивши собі безпеку на заході, скіфи посилили тиск на грецькі колонії. Середини IV століття до н.е. на чолі єдиного царства став Атей. На початку правління Атей вів тяжкі війни з фракійцями. В останні сторіччя ситуація для скіфів в Причорномор”є погіршується. Зі сходу в райони Причорномор”я просуваються нові племена кочовиків: язигі, царські сармати, і урги. Вони відтісняють скіфів у Крим, Нижне Подністров”я і Тавріку. Остаточно рештки держав скіфів були зметені в III- IV ст. н.е. під навалою алан і готів.

Головним культурним надбанням скіфів, яке вражає ще й досі, є прекрасні речі зі скіфських курганів