У 1856 р. серед студентів Харківського університету створилася одна з найбільш ранніх радикальних організацій, відома як Харківське, а потім, з 1858 р. Харківсько-Київське таємне товариство. Організаторами його були студенти Я. Бекман, М. Муравський, П. Завадський, П. Єфименко. Крім них, до товариства входили А. Савельев, В. Івков, О. Тищинський, К. Хлопов, В. Португалов, І. Марков, всього на осінь 1856 р. — 10 чол. Одночасно існував ще один таємний гурток під назвою «Комітет пасквілістів» або «Пасквільний комітет», що ставив своєю метою в рукописних творах (пасквілях) висміювати, викривати дії губернських властей і університетської адміністрації. До цього гуртка входили студенти брати Микола і Віктор Раєвські, Олексій і Євген Маркови, Микола Абаза. У листопаді 1856 р. на спільних зборах обох гуртків було створено єдине таємне товариство (12— 13 чол.).
У цьому об'єднаному товаристві переважали радикальні, революційні настрої. Як говорив у своїй «Записці» Петро Завадський, метою таємного товариства було «здійснити загальний переворот у Росії, почавши з визволення селян». Передбачалися скасування кріпацтва, ліквідація самодержавства, створення республіканського правління з 50 виборних від усієї імперії, по одному від кожної губернії, не виключалася можливість і винищення царя та його сім'ї.
Основним шляхом підготовки повстання члени товариства вважали пропаганду революційних ідей, зокрема розповсю-дження революційних творів серед селян, солдатів, Інтелігенції. Вони діставали та поширювали нелегальні видання Герцена й навіть установили з ним безпосередній зв'язок. Крім того, члени товариства написали і розповсюдили кілька цікавих відозв — пародію на маніфест царя Олександра II до закінчення Кримської війни (1856 p.), пародію на царський маніфест, присвячений народженню великого князя Сергія Олександровича (1857 р.) та ін. У цих листівках автори викривали деспотизм самодержавства, бездарність, користолюбство і зловживання генералів та чиновників, закликали до «визволення Росії від Батиєвих спадкоємців», до «перемоги світла свободи над мороком самодержавства». Випускався також рукописний журнал «Свободне слово».
Члени таємного товариства брали активну участь у студентських виступах проти сваволі адміністрації, які спалахнули в Харківському університеті в січні 1857 р. і квітні 1858 р. Близько 40 учасників квітневого (1858 р.) виступу, і серед них керівники таємного товариства Я. Бекман, П. Завадський і М. Муравський, були виключені з університету.
Частина виключених, в тому числі Бекман і Муравський, перейшли до Київського університету, створили таємний гурток, що почав випускати нелегальний рукописний журнал «Гласность». Члени харківської і київської груп таємного товариства продовжували розповсюджувати революційні твори, вести пропаганду серед студентів, брали участь у створенні недільних шкіл. Вони ввійшли у зв'язки з нелегальним гуртком «вертепників», що існував у Московському університеті, та з гуртками студентів Петербурга, Казані, Катеринослава й інших міст.
На початку 1860 р. 22 членів Харківсько-Київського товариства заарештували й віддали до суду. Більшість з них було відправлено на заслання.
96.."Руська трійця"
Наступний, третій етап розвитку галицького відродження пов’язаний з діяльністю гуртка львівських романтиків – «Руська трійця». На цьому етапі відродження духовний провід перебирають представники нижчого духовенства та різночинці.
Важливі впливи на формування цього гуртка справили польське повстання 1830–1831 рр. та українська школа в польській літературі, а також процес відродження, що розгортався в Наддніпрянській Україні з його увагою до української народності, літератури, фольклору. Важливе значення мали культурні імпульси чеського відродження, зокрема таких його видатних діячів, як П.Шафарик, Й.Добровський.
Вихідці із сільського духовенства, студенти греко-католицької духовної семінарії у Львові М.Шашкевич, І.Вагилевич, Я.Головацький, спілкуючись, почали виявляти інтерес до народної української мови. Через те, що між собою вони спілкувалися рідною мовою, товариші і називали їх «Руською трійцею».
Під впливом «Енеїди» І.Котляревського та збірки «Українських народних пісень» М.Максимовича, М.Шашкевич замислився над тим, чому українці соромляться своєї рідної мови. Він почав писати українською. У 1836 р. з метою довести, що українською мовою можна висловлювати філософські і релігійні думки, М.Шашкевич на традиційних урочистостях у семінарії перед духовною владою і гостями виголосив промову рідною мовою, до нього виступи виголошувалися латинською, німецькою чи польською. М.Шашкевич одним з перших почав промовляти і церковні проповіді українською, подаючи приклад іншим студентам семінарії.
У 1833 р. представник польської громадськості й культури В.Залеський видав збірку «Riesni Ludu Polskiego i Ruskiego w Galicуi» («Польські та українські народні пісні на Галичині»). Ця збірка за змістом та значенням була аналогом «Народних українських пісень» М.Максимовича в Наддніпрянській Україні. В збірці В.Залеського, що вийшла під псевдонімом «Вацлав з Олеська», було більше українських народних пісень, ніж польських. Симптоматично, що збірка мала великий вплив на формування національної свідомості галицьких українців (русинів), які, як писав І.Франко, «переконалися, що й у них в устах отсього простого холопа-панщизняника живуть пісні та оповідання, котрими можна повеличатися перед світом, живе мова, котру не тільки допускають до книжок, але в котрій чужі люди знаходять дивну красоту, якої неосвічений русин досі не бачив і не розумів».
З іншого боку, збірка В.Залеського викликала почуття невдоволення від того, що українські пісні були видрукувані польським автором і польською мовою. Саме цей факт наштовхнув «Руську трійцю» на думку видати свою власну літературну збірку рідною мовою. «Ми гордилися, – згадував пізніше Я.Головацький, – що поляк уважав українські пісні поетичнішими від польських..., але ми обурювалися, що українські пісні вміщено всуміш із польськими і видруковано польськими літерами. Нам хотілося б мати національний збірник в роді Максимовичевого».
У 1834 р. М.Шашкевич, який був ідейним лідером «Руської трійці», упорядкував альманах з власних творів і творів своїх друзів з додатком народних поезій та пісень під назвою «Зоря». Віденська цензура заборонила цей збірник. Однак Я.Головацький знайшов можливість надрукувати книгу в Угорщині, в Будапешті, де цензурні утиски не були такі суворі, як в Австрії. Цей збірник з’явився тільки 1837 р., але з іншою назвою: «Русалка Дністрова». В ньому були вміщені народні пісні – думи та весільні – з вступом І.Вагилевича, оригінальні поезії М.Шашкевича, переклади Шашкевича і Головацького із сербського епосу, Короледворського літопису, в частині історичній – статті, рецензії, нотатки. У передмові до «Русалки Дністрової» галицько-українське пробудження розглядалося у зв’язку з національними рухами південних і західних слов’ян, а також у східнослов’янських землях.
Про вплив на галицьку громадськість творів М.Шашкевича, на писаних народною українською мовою, І.Франко зазначав: «Писання Шашкевича робили дуже велике враження й були немов блискавка серед темної ночі. Він мав відвагу і дар висловити досить виразно... досить зрозуміло все те, що людей боліло, чого вони бажали й чого надіялися». За народними мотивами писав також Я.Головацький, романтичним духом були проникнуті й поезії І.Вагилевича.
Збірка «Русалка Дністрова» знаменувала новий етап національного відродження на Галичині, що характеризувався про-будженням під впливом романтичних ідей національної свідомості українців. Втім доля «Русалки Дністрової» та діячів «Руської трійці» була нещаслива. Цензура затримала більшу частину накладу. Встигли розійтися 100-200 примірників «Русалки Дністрової». Ректор духовної семінарії і водночас львівський цензор, В.Левицький вбачав у цьому альманасі політично небезпечні впливи і наслідки й заборонив його розповсюдження. Він вчинив над "трійчанами" слідство. М.Шашкевичу, як ініціатору цього проекту, загрожувало виключення з духовного стану. І.Вагилевич зовсім відмовився від участі. Я.Головацький взяв на себе частину провини і тим врятував М.Шашкевича.
Чигиринська змова
Незважаючи на арешти, народницький рух у вигляді «ходіння в народ» набував своєї кульмінації. Особливою активністю відрізнявся гурток В.Дебагорія-Мокрієвича, що виник на початку 1875 р. До гуртка входило близько 20 осіб, серед яких – Я.Стефанович, В.Засулич, Л.Дейч, В.Малинка, С.Чубаров та ін. Маючи за мету всенародне повстання, члени гуртка В.Дебагорія-Мокрієвича розгорнули серед селян пропагандистську роботу.
Вищим виявом народницького руху в Україні була спроба створити селянську революційну організацію. Ця подія здобула назву Чигиринської змови.
Ініціатором цієї події були члени групи Я.Стефановича. Сам Я.Стефанович визнавав, що в результаті свого чотирирічного блукання («ходіння в народ») під видом богомольця з монастиря у монастир, з ярмарку на ярмарок, праці чорноробом на залізниці Сміла–Черкаси і збирання відомостей про ставлення селян до властей, їхніх бажань і прагнення, а також легенд про селянських ватажків, він дійшов висновку, що «селяни бажають подушного поділу землі,...не визнають законним ні поземельного, ні інших податків, крім державної подушної податі». Селяни, на думку Я.Стефановича, були «глибоко переконані, що укази государя цілком відповідають їхнім інтересам, але застосовуються (укази) властями по-своєму, про що государеві не відомо, оскільки дворяни не допускають до нього селян, а міністр і сам спадкоємець стоять за вигоди дворянства.»
Таким чином, використовуючи наївний монархізм селян, члени групи Я.Стефановича почали поширювати серед мешканців Чигиринського повіту Київської губернії політичну містифікацію – «Височайшу таємну грамоту», в якій закликали селян до боротьби проти дворян і чиновників, за переділ землі й підготовку збройного повстання. «Безупинна двадцятирічна боротьба наша, – писали народники від імені Олександра ІІ у вигаданій царській грамоті, – за вас із дворянством переконала нас, нарешті, що ми одноособово не в силі допомогти вашому горю, і що тільки ви самі можете скинути з себе дворянське іго і визволитись від тяжких утисків та непосильних поборів, якщо одностайно із зброєю в руках повстанете проти ненависних вам ворогів і заволодієте всією землею».
Кульмінаційним пунктом програми і тактики «ходіння в народ» у представників російського народництва став перехід від революційної пропаганди до революційних дій – створення «Таємних дружин». "Усім вам селянам і міщанам, – закликала псевдо-царська грамота – повеліваємо: об’єднуйтеся в таємні товариства, що називаються «Таємні дружини», з тим, щоб підготуватись до повстання проти дворян, чиновників і всіх вищих станів". І далі народники «роз’яснювали» селянам як треба поводитися з членами таємних товариств: кожний «повинен дати присягу на вірність товариству «Таємній дружині», а товариства «повинні тримати себе у найсуворішій тайні від дворянського начальства та попів», «зрадників не треба щадити, і кожен, хто умертвить зрадника, зробить добре і благородне діло.»
Інструкції народників зводилися до вимог конспірації, дисципліни, рішучих дій. «Повеліваємо «Таємним дружинам», – закликала містифікована народниками царська грамота, – виконувати наші затверджені статути; зберігати твердість і одностайність у своїй справі і не вірити ні попам, ні дворянам, які брехливими обіцянками і всякими іншими способами будуть намагатись внести між вами розбрат і тим ослабити ваші сили.»
Завершувалася «царська грамота» утопічним проектом – вірою у перемогу селян, що принесе їм землю і волю: «Коли ж священна боротьба ваша з дворянами... з Божою допомогою закінчиться для вас перемогою, – тоді вся земля з лісами і сіножатями буде таким самим безплатним добром вашим, як вода, сонячне світло і всякий інший дар Божий, створений для людини: не буде ненависного вам дворянського начальства,.. і запанує тоді свобода і благоденство на землі Російській.» Як бачимо, програмові постанови російських народників мали вигляд селянської утопії загальноросійського масштабу, позбавленої будь-яких регіональних ознак чи національних аспектів.
Текст статуту селянського товариства «Таємна дружина» і «Височайшої таємної грамоти» та «Обряд святої присяги» були написані Я.Стефановичем та Л.Дейчем у серпні 1876 р. У вересні Л.Дейч, якого розшукувала поліція, виїхав за кордон, де мав надрукувати статут, грамоту та бланки присяги. У листопаді він повернувся з-за кордону, виконавши взяту на себе справу.
У результаті активної діяльності групи Я.Стефановича серед колишніх державних сіл Чигиринського повіту була створена нелегальна організація «Таємна дружина», яка нараховувала близько 1000 членів. Селянське повстання народники готували на жовтень 1877 р., але їхня організація та наміри були викриті. З донесення київського губернатора Гессе міністру внутрішніх справ Тимашову від 9 жовтня 1877 р. відомо, що було виявлено на той час близько 700 членів таємних товариств, з яких 370 вже допитані, а 27 головних керівників ув’язнено. Серед селянських ватажків «Таємної дружини» засуджені були Ю.Олійник, Л.Тененик, М.Гудзь, К.Прудкий та ін. Організатори Чигиринської змови – Я.Стефанович, Л.Дейч, І.Бохановський також були заарештовані й засуджені на смертну кару. Але їх врятував народник М.Фроленко, який організував втечу з київської в’язниці.
Чигиринська змова викликала суперечності між народниками. Дехто з них, наприклад Г.Плеханов, вважав неприпустимим використовувати царистські ілюзії та ім’я царя в революційній боротьбі, інші розчарувалися у тактиці «ходіння в народ» і прагнули більш рішучих заходів, зміни тактики боротьби. В.Ленін вважав «ходіння в народ» – вершиною дійового народництва, за здійснення народницької програми «взялася маса найенергійніших і талановитих працівників, яким на практиці довелося переконатися в наївності уявлення про комуністичні інстинкти мужика.»
92.Віденсько-Перемишльський гурток
Виходячи з розвитку національного руху на зах укр.землях можно поділити його на 2 етапи – до початку і після початку 1830рр. Перший відбувся під впливом австрійського просвітництва. Центр-Перемишль. В саме цей період діяв Віденсько-перемишльський гурток. Його лідер М.Левицький, зібрав гурт патріотично настроєних греко-католицькиїх священників: І.Могильницький, Й.Левицький, Й.Лозинський, І.Лаврівський, І.Снігурський. Майже всі вони в різний способ були пов’язані з віденським інтелектуальним оточенням. Деякі члени гуртка отримали освіту у Відні. Почали компанію по запровадженню руської мови в систему початкової освіти і розширення мережі парафіяльних шкіл. Їхніми заходами у 1816р. у Перемишлі було створено освітнє Товариство сященників, а у 1818р. – дяківську школу. Зустрілися з опором місцевої влади. У 1818 добилися від уряду рішення про допушення поряд з польською руської мови для викладання у початкових школах. За І.Снігурського освітня діяльність набрала найбільшого розмаху. До 1832 р. під його покровительством було відкрито бл.400 шкіл. У 1817-1821р. освітнє товариство випустило декілька підручників. Автор І.Могильницький. З середовища цього гуртка вийшли також перші граматики. Діячі гуртка погоджувалися у тому, що русини становлять окрему націю серед слов’янських народів і що їхня мова не тотожна ані польській, ані російській, ані суміші першої та другої. Для них було вочевидь, що руські селяни та люди у підросійській Україні розмовляють одновою мовою. Але вони вважали, що нею можна писати лише книжки для неосвіченого селянства. Літературна мова – повинна бути сумішшю місцевої говірки з церковнослов’янською мовою. Вони намагалися розрізняти мову літературну та народну. Через свої мовно-літературні засади перемишльський гурток не міг стаи виразником чітко української національної орієнтації. Характерно, що М.Левицький через 15 років став ініціатором заборони виданнь написаних українською народною мовою Така мова, а прямо говоря суржик не була приваблива для населення.
