Одеська громада 70-х рр. XIX ст.

Одеса та її громадське життя мали, на погляд очевидців, свої неповторні риси. Історик М.Є.Слабченко формулював їх таким чином: "...Трохи відокремлене положення Одеси серед українських міст й віддаленість від таких центрів, як Київ чи Харків, і молодість університету, й торговельний характер та різнонаціональність міста й другі причини сприяли ізольованості Одеси як українського центру. Зате ні в одному місті України й не можна було здибати такої боротьби інтересів, як в Одесі. Зокрема, тяжко діставалися перемоги на українському культурному фронті. 3 другого боку, ніде не відгукувались на політичні й інші події з таким завзяттям, як саме тут"

Одеська громада, утворена в 1876 р. зусиллями педагогів Л.А.Смоленського, М.І.Климовича, М.Боровського і студента університету А.В.Крижанівського, була однією з найстарших в Україні [17, с.4]. В 1879 р. влада завдала громаді важких втрат, заславши до Східного Сибіру деяких найбільш активних членів (Є.I.Борисова, М.В.Ковалевського, В.Г.Мальованого, Я.М.Шульгіна). Але громада зімкнула свої лави, об'єднавшись навколо двох безперечних лідерів: гімназійного викладача історії Л.А.Смоленського й нотаріуса, відомого бібліографа, критика, фольклориста, лексикографа, перекладача М.Ф.Комарова (Комаря).

3 перших років iснування Одеської громади визначилися її особливі риси, які збереглися і в наступний пeріoд. Це … й більш демократичний, у порівнянні з елітарною "старокиївською", склад: за винятком деяких імен (М.М.Коцюбинський в "одеський" період свого життя, М.Ф.Комаров, Я.M.Шульгін, Є.Х.Чикаленко), в громаді не було людей, що залишили тривкий слід в українській культурі; її складали головним чином викладачі середніх навчальних закладів, лікарі, юристи, службовці міської управи. Це … і значна толерантність в національному питанні. Цікаво, що самі керівники громади не були українцями за походженням; так, М.Ф.Комаров був росіянином, а Л.А.Смоленський мав змішане, російсько-українсько-франко-німецьке етнічне коріння. Це … й стійка прихильність драгоманівським ідеям, що зумовило контакти як з представниками революційного народництва, так і одночасно … з російськими лібералами. Не випадково Л.А.Смоленський, намагаючись підкрес-лити радикалізм та своєрідний "інтернаціоналізм" Одеської громади, йменував її "3апорізькою Січчю", на відміну від консервативної та виразно української "Гетьманщини" … старої Київської громади

В 1894 р. до Одеської громади належало близько 25 чоловік,

Організаційний устрій 0деської громади головними рисами збігався з неписаним статутом старої Київської громади. Надзвичайно ретельно відбувалося прийняття в члени громади: за рекомендацією двох громадівців, після оголошення нової кандидатури не менш як на двох зібраннях, при цілковитій відсутності сумнівів чи заперечень, шляхом таємного і неодмінно одноголосного голосування на третьому засіданні.

До неофіта висувався такий мінімум вимог: високі моральні якості, стійкість національно-демократичних переконань, здатність бути корисним справі українського відродження. Національне походження значення не мало. Головним було власне національно-політичне "самовизначення" особи.

Скарбничим, ідеологом, "душею і розумом" громади був Л.A.Смоленський; "міністром закордонних справ", що піклувався про зв'язок з іншими громадами та Галичиною й подавав інформацію про новини україністики, … М.Ф.Комаров; хранителем сталості організаційних традицій … М.І.Климович; "спонсором" видавничих підприємств … Є.Х.Чикаленко

Цікаво, що між лідерами громади існувала істотна різниця в соціально-політичних переконаннях і взагалі в розумінні призначення громади. Л.А.Смоленський заявляв себе вірним прихильником М.П.Драгоманова, пропагуючи ідеали республікансько-федеративного устрою та еволюційно-демократичного соціалізму. Але одночасно сповідував певний фаталізм в оцінці перспектив національного відродження, стверджуючи, що "чи будемо ми працювати над відродженням української нації

Іншим лідером Одеської громади був М.Ф.Комаров - людина теж видатна, але цілком іншого складу. Це був типовий "український шістдесятник", культурник-українофіл.

Таким чином, в 1890-ті pp. практична діяльність Одеської громади, незважаючи на теоретичний радикалізм деяких її діячів, не виходила за межі звичної для "старих" громад культурно-патріотичної сфери.

3 1897 р. діяльність громадівців-одеситів розгортається в межах 3агальноукраїнської безпартійної демократичної органі-зації нелегальної федеративної спілки автономних громад, студентських груп та індивідуальних членів, що ставили за мету національне відродження українців.

86. Єлизаветградська громада (кін. 70-х - поч. 80-х рр. XIX ст.)

Прикладом такого вдалого симбіозу місцевих та приїжджих діячів служить Єлизаветградська Громада, яка склалася на початку 80-х років XIX століття. В 1878 році прибув до Єлисаветграда лікар Опанас Іванович Михалевич, а вже наступного року в поліції з'явився донос на нього — нібито Михале вич веде пропаганду серед своїх знайомих та хворих клієнтів. Це свідчення, за думкою О. Рябі.ніна-Скляревського, дає підстави вва-. жати 1879 рік початком існування в Єлизаветграді українського гуртка. Опанас Іванович Михалевич був членом Київської Старої Громади з 1873 року. В 1876 році його вислали на.Волгу. Після того він займав посаду лікаря на Чернігівщині та Полтавщині і тут проявив себе як небезпечний агітатор. Йому було заборонено жити в п'яти північних українських губерніях, і Михалевич перебрався до Єлизаветграда, куди невдовзі з Бобринця переїхав Іван Тобілевич. Біля цих людей у 1880—1881 рр. склався гурток, в який входили ще Омелян Дяченко, член Одеської Громади Федір Волошинов, Євген Чикаленко, Олександр Тарковський, Андрій Грабенко та Іван Линкевич. Гурток приступив до виготовлення перекладів з російської на українську мову творів «...писателей народнической школы, причем работы эти предназначались для простого народа и имели целью «выяснить народу гнет, оказываемый на него правящим классом с целью возбудить его к протесту». Кожен з перекладачів робив свою частину праці вдома, а щотижня на квартирах І. Тобілевича або О. Михалевича проводилися читання перекладених уривків. Керівна роль у цій справі належала Михалевичу, який і обирав статті для перекладачів. Одначе таробота була не всім до вподоби. Дуже швидко відійшов від Громади Олександр Тарковський. Літом 1882 року він сформував гурток, який став на позиції «Народної Волі». Одначе стосунки між двома гуртками були якнайкращі, і діяли вони у багатьох випадках у тісному контакті. Тісні стосунки встановилися у єлизаветградських діячів з Київською громадою; про що згодом дізналася і поліція: «...не может быть сомнения в том, что он (гурток.} находился в сношениях с киевскими украинофильскими кружками, как старым, так и новым. Это доказывается тем, что Тарковский и Чикаленко по приезде в Киев поступили в оба эти кружка по рекомендации Михалевича и И. Тобилевича. В один из этих кружков и от- I иравлялись переводы, делаемые членами». Після того як гурток залишили Чикаленко, Тарковський, Дяченко, Дудін, справа з перекладами не 'переривалась. До гуртка приєднались нові люди: члени Київської — Олександр та Софія Русови та Одеської —Феофан Василевський — громад. У 1883 році після повернення до Єлизаветграда Дяченка, Громада пристала до перекладу праці Іванюкова з політичної економії на українську мову з адаптацією для народного читання, Михалевич узяв для переробки розділ «про працю», Русов — «про землю», Волошинов —«про капітал», Василевськнй перекладав «Вступ», а Дяченко — «про машини». Не всі члени гуртка ставились до цієї роботи схвально. Товариш прокурора місцевого окружного суду Р. Маркович вважав, що ліпше робити оригінальну літературу, ніж перекладати з російської, яка і так зрозуміла інтелігенції, праць з політекономії, які все одно не будуть зрозумілі народу навіть на рідній мові. Одначе незважаючи на цей скепсис, Маркович надавав своє приміщення, для проведення читань перекладів. Планувалось Громадою видати збірку віршів Т. Шевченка для дітей — «Кобзарик». Для цього О. Русов та Ф. Василевський з женев-ського видання «Кобзаря» робили добірку віршів. Книжку мали намір виготовити на гектографі, який був у розпорядженні гуртка народовольців.

Ходіння в народ

Різночинна, пореволюційному настроєна молодь, що об'єдналася в багатьох народницьких гуртках, вірячи в революційну природу селянства, в можливість підняти його на соціалістичну революцію, влітку 1874 р, в значній кількості пішла «в народ».

Переодягшись у простий одяг, народники під виглядом шевців, слюсарів, малярів, теслярів, учителів, фельдшерів тощо йшли в села, вели бесіди з селянами, розповідали їм про майбутній соціалізм, читали й поширювали різні популярні книжечки, в яких розповідалося про тяжке життя народу й містилися заклики до революції.

В Україні, на Правобережжі, «в народ» пішли члени «Київської комуни», які здебільшого дотримувалися бунтарських поглядів і тому вели «літучу», «бродячу» пропаганду, вважаючи, що достатньо лише заклику — і селяни піднімуться на революцію. Першими пішли по селах і містечках Київщини й Поділля, видаючи себе за малярів, В. Дебогорій-Мокрієвич і Я. Стефанович. За ними відправилися й інші члени «Київської комуни» — І. Бохановський, К. Фрост, В. Рогачова та ін.

Члени гуртка «жебуністів» вели пропаганду на Чернігівщині. Там же діяли народник І. Трезвинський та ін. На території Харківщини працювали члени гуртків С Ковалика і Г. Андрєєвої. Народницька пропаганда велася і на Полтавщині, Херсонщині, Катеринославшині та в інших місцях.

Однак незабаром народники стали переконуватися, що селянство не розуміє ідей соціалізму, не підтримує їх, ставиться з недовірою до пропагандистів. А царські власті на кінець 1874 p. близько тисячі учасників «ходіння в народ» заарештували. Слідство тривало три роки й закінчилося «процесом 193-х» жовтень 1877 — січень 1878 pp.), під час якого багатьох народників було засуджено до каторги або на поселення в Сибір. Хоча «ходіння в народ» не досягло поставленої мети, воно було важливим етапом визвольного руху в Росії, бо в його ході різночинна інтелігенція далі зближалася з народом, а також виковувалися стійкі революціонери

88. «Братство тарасівців»

1891-1898 рр. таємна студентська організація. Полтава 1891 р. Клятва на могилі Шевченка поширювати його ідеї – В. Боровик, Б. Грінченко, Іван Липа, Микола Міхновський, В. Шемет. Культ-на діяльність, вимоги автономія та федералізму. В Плинську біля Ромен була затверд. Програма: Самостійна суверена Україна, федеративна всередині, на чолі гетьман та сейм, безкоштовна освіта, національна армія, відокремлення церкви від держави, боротьба з імперіалізмом, Україна для українців. Ідеологічні основи розробив Липа(проголошені у Харкові на Шевченківських поминках у лютому 1893); дещо доповнені, вони були анонімно надруковані в журналі «Правда». У 1893 році частину членів Братства тарасівців було заарештовано, проте організація продовжувала діяти до кінця 90-х років XIX століття. Тарасівці розвинули працю серед студентства, шкільної молоді, селянства і робітництва. Спершу найуспішнішим осередком Тарасівців був Харків (до літа 1893, коли заарештовано членів Братства), згодом Київ; менші осередки: Одеса, Полтава, Лубни. Під впливом ідей Тарасівців «Стара Громада» перетворилася 1897 на більш політичну Загальну Українську Безпартійну Демократичну Організацію, а молодше покоління в 1900 створило РУП.