Пропагандистські народницькі гуртки на початку 70-х рр. XIX ст.

За прикладом центрального гуртка «чайковців», що склався в Петербурзі в 1871 p. (M. Натансон, М. Чайковський та ін.) і гуртка в Москві (Л. Тихомиров, М. Фроленко та ін.) в 1872—1873 pp. в Україні в містах Києві, Одесі, Херсоні, Харкові та деяких ін. гуртки самоосвіти, які існували серед молоді ще з кінця 60-х років, перейшли на революційно-народницькі позиції.

В Києві революційно-народницький гурток, який очолив студент П. Аксельрод, оформився в 1872 р. До нього входили переважно студенти Київського університету Г. Гуревич, С. Лур'є, І. Рашевський, М. Колодкевич, Я. Стефанович та ін., всього 12 чол.

У 1873 p., внаслідок злиття одеського й херсонського гуртків, створився великий революційний гурток в Одесі, який налічував 115 чол. Керівником його був Ф. Волховський, членами — А. Желябов (виходець з кріпаків, студент Новоросійського університету), В. Костюрін, А. Франжолі та ш.

Восени 1873 р. був встановлений організаційний зв'язок між революційними гуртками Петербурга, Москви, Києва та Одеси, і вони створили федеративне об'єднання, яке часто називається «Великим товариством пропаганди».

П. Аксельрод про програму дій членів «Великого товариства пропаганди» писав так: «Нас згуртувало визнання необхідності соціальної революції в Росії і рішення — шляхом пропаганди в народі, особливо серед селян — сприяти тому, щоб революція стала якнайшвидше. Мета нашого об'єднання була практична: видання і поширення революційної літератури, розподіл сил для пропаганди, взагалі найширша взаємна підтримка у спільній праці».

Члени цих гуртків розповсюджували нелегальну літературу, вели пропаганду серед інтелігенції і робітників, маючи ме-тою підготувати їх до походу на село, в народ, складали плани роботи серед народу. Стояли вони переважно на лавристсь-ких, пропагандистських позиціях. Читали й обговорювали праці Лаврова, Лассаля, Шелгунова, Флеровського. Читали народники і твори Маркса, зокрема «Капітал», хоч суті марксизму не сприйняли.

Одним з народницьких гуртків пропагандистського напряму був гурток, створений братами Володимиром, Миколою і Сергієм Жебуньовими в 1872 р. в Цюріху (Швейцарія), де навчалося багато студентів з Росії. До нього ввійшли М. Блинова, 3. Жебуньова, Т. Квятковський та ін. Проникшись ідеями утопічного соціалізму, члени цього гуртка з початку вважали можливим шляхом поширення наукових знань, пропагандою мирно досягти соціальних перетворень. Але, повернувшись у 1873 р. в Україну, «жебуністи» стали дотримуватися думки, що в Росії «потрібна соціальна революція».

З осені 1873 р. в народницьких гуртках дедалі більше посилювався бунтарський напрям. В Україні найзначнішим серед бунтарських, бакуністських гуртків була так звана «Київська комуна», яка виникла у вересні 1873 р. в Києві, Вона мала квартиру, в яку міг прийти і знайти притулок кожний, хто вважав себе революціонером. «В комуні»,— писав у своїх спогадах В. Дебогорій-Мокрієвич, один з активних учасників народницього руху на Україні, — всі ділились один з одним коштами, їли за одним столом, а на купівлю продуктів, так само як і на витрат» по квартирі, гроші давали ті, хто їх мав». До «комуни» входили В. Дебогорій-Мокрієвич, К. Брешковська, М. Судзиловський, Й. Каблиць, М. Флоренко, Я. Стефанович та ін.

Весною 1874 p., безпосередньо перед «ходінням у народ», гуртки бакуністського напряму були створені в Харкові — петербурзьким народником С Коваликом і в Чернігові — членом «Київської комуни» студентом Київського університету Г. Божком-Божинським. Тоді ж у Харкові інший гурток — із шкільної молоді — заснувала Г. Андреева, яка приїхала з Москви.

90. Діяльність народовольських гуртків і груп (кін. 1879 — поч. 1883 рр.)

В Україні діяли як гуртки «Народної волі», так і «Чорного переділу», і часто вони працювали в контакті, а інколи ї чорнопередільці й народовольці об'єднувалися в одному гуртку. Так, з осені 1879 до початку 1880 р. в Києві діяв об'єднаний гурток, очолюваний чорнопередільцем М. Поповим і народовольцем Д. Буцинським. В середині 1879 р. в Києві виник гурток терористів, керований В. Бичковим та І. Левинським. Народовольські гуртки в 1879—1881 pp. існували також в Одесі, Ніжині, Полтаві, Ромнах, Єлисаветграді, Миколаєві. У Харкові у 1878—1879 pp. спочатку існував гурток пропагандистського характеру на чолі з Є. Ковальською, а потім утворився народовольський (організатор П. Теллалов).

Як народовольці, так і чорнопередільці розповсюджували революційні прокламації та інші підпільні видання, вели пропагандистську роботу серед інтелігенції, студентів, робітників, солдатів.

Чорнопередільці Є. Ковальська та М. Щедрін весною 1880 р. створили в Києві Південноросійський робітничий союз», який складався з окремих гуртків і груп робітників, переважно арсенальців і залізничників. У цілому пропагандистська і агітаційна діяльність цього «Союзу» охопила близько 1 тис. чол. У програмі, виробленій Ковальською і Щедріним, передбачалося добиватися встановлення та кого суспільного ладу, при якому фабрики, заводи, земля стали б народною власністю, перебували б у користуванні робітничих та селянських виробничих асоціацій і всім громадянам забезпечувались би політичні свободи. Рекомендуючи як методи діяльності пропаганду та агітацію серед робітників, сільського населення, інтелігенції і в армії* основою тактики Щедрін і Ковальська вважали: для селян — сільський народний терор, спрямований проти найближчих ворогів і гнобителів народу — справників, станових, урядників, поміщиків, багатіїв та ін.; для робітників — фабричний терор, спрямований проти найбільш жорстоких і ненависних робітникам хазяїв; для солдатів — терор проти найбільш ненависних солдатам командирів.

За своїм складом «Союз» був інтернаціональним. У ньому переважали українці й росіяни, але до нього входили й поляки, євреї, французи, румуни та ін. Члени «Союзу» збиралися на сходки здебільшого за містом, де виробляли вимоги до підприємців, вели бесіди на політичні теми, читали прокламації і т. п. У друкарні, яку мав «Союз», було надруковано 13 прокламацій, в яких висувалися вимоги поліпшити становище робітників. Але 22 жовтня 1880 р. Щедрін і Ковальська були заарештовані. «Союз» на чолі з С. Богомольцем, І. Кашинцевим та ін. працював до початку 1881 p., коли був розгромлений. Його керівники були віддані до суду, Щедрін і Ковальська заслані на довічну каторгу.

Революційна діяльність народників, особливо терор народовольців, була одним з найважливіших елементів другої революційної ситуації, яка склалася в Росії в 1879—1881 pp. і змусила царизм маневрувати, переходити від репресій до поступок. Протягом двох з половиною років Виконавчий комітет «Народної волі» організував вісім замахів на царя Олександра II, в тому числі два рази — під Одесою і Олександрівськом — в Україні. Нарешті, 1 березня 1881 р. у Петербурзі І. І. Гриневицький бомбою убив царя. Але на його місце став Олександр НІ, і життя народу не покращало.

Учасники замаху на царя були засуджені, а А. Желябов, С. Перовська, О. Михайлов, М. Кибальчич і М. Рисаков 3 квітня 1881 р. в Петербурзі, на Семенівському плацу, повішені. «Народна воля» була розгромлена, а революційній ситуації 1879—1881 pp. царизмові вдалося протистояти.

Після розгрому «Народної волі» окремі народовольські гуртки і групи в ряді міст, в тому числі й в Україні — в Києві, Харкові, Кам'янці-ПодільськОму, Гадячі, Одесі, в 1882—1883 pp. продовжували діяти — розповсюджували прокламації, вели агітаційну роботу серед інтелігенції, робітників, студентів. В Україні, зокрема в Одесі і Миколаєві, діяла Військово-революційна організація, очолювана підполковником М. Ашенбреннером. У 1882—1883 pp. в керівництві діяльністю народовольських гуртків активну участь брала В. Фігнер, єдиний не заарештований член Виконавчого комітету «Народної волі» (заарештована в Харкові у 1883 р.).