Поняття екологічного права 1 страница

Екологічне право виступає юридичною формою екологічних відносин. Його потрібно розглядати як самостійну (некомплексну) галузь права з підгалузевою структурою.

Екологічне право - це система правових норм, які регулюють суспільні відносини в сфері охорони навколишнього природного середовища, використання природних ресурсів і забезпечення екологічної безпеки.

Методи правового регулювання екологічних відносин

Під методом правового регулювання розуміють спосіб впливу юридичних норм на суспільні відносини.

Розрізняють імперативні та диспозитивні методи.

Імперативний метод передбачає владний вплив на учасників суспільних відносин без права вибору.

Диспозитивний метод, навпаки, передбачає варіанти поведінки учасників суспільних відносин як рівноправних сторін.

Існують і інші класифікації методів, наприклад, загально дозвільний та спеціально дозвільний¹. Перший виражається формулою «дозволено все, що безпосередньо не заборонено в законі», а другий навпаки «заборонено все, крім безпосередньо дозволеного законом».

Домінуючою серед вчених є думка про те, що в регулюванні еко­логічних відносин застосовується як імперативний, так і дис­позитивний метод (змішаний метод).

Імперативний метод застосовується:

• у сфері управління використанням природних ресурсів;

• при визначенні порядку реалізації функцій державного управління;

• у встановленні обмежень щодо використання природних об'єктів.

У цих випадках уповноваженим виступає орган державної влади, а

зобов'язаним - власник чи особа, яка використовує земельну ділянку на іншій правовій підставі.

Диспозитивний метод - це атрибут регулювання екологічних відносин з приводу: використання природних об'єктів (на праві власності чи користування) та самостійного господарювання на них (укладання договорів, відносини сумісного користування об'єктами тощо). Цей метод ґрунтується на визнанні того, що кожен власник має

Юридична енциклопедія. - Т.З. -К., 2001. - С. 617.

право на свій розсуд розпоряджатися належним йому об'єктом. За таких умов учасники відносин можуть у певних межах регулювати взаємши між собою самостійно^[1].

Погоджуючись з думкою про тісне переплетіння імперативного та диспозитивного методів регулювання екологічних відносин, потрібно зауважити наступне. У теорії права входить у науково-практичний вжиток термін «правовий режим». Цим терміном визначається специфіка юридичного регулювання певної сфери громадських відносин за допомогою різних юридичних засобів і способів. Як правило, різні сфери майнових відносин вимагають різного поєднання способів, методів, типів правового регулювання. Своєрідність правових режимів спостерігається як усередині кожної галузі, так і у правовій системі в цілому. Правовий режим може охоплювати всі способи, методи, типи, але в різних їх поєднаннях, за домінуючої ролі одних і допоміжної ролі інших. Досить помітна різниця в правових режимах галузей, що відносяться до публічного та приватного права".

Екологічне право є представником суспільної зацікавленості у збереженні й відтворенні об'єктів довкілля. Розуміючи це, держава на законодавчому рівні формулює загальнообов'язкові правила пове­дінки для суб'єктів, які використовують природні об'єкти у своїй діяльності, й особливі правила майнових та охоронних відносин щодо них. При цьому ці правила мають екологічну природу й виступають з позиції примусу до виконання охоронних вимог та обмежень.

Аналіз викладеного дає право зробити висновок, що в регу­люванні екологічних відносин превалює та надалі повинен домінувати правовий режим спеціально дозвільного характеру.

Підсумовуючи розгляд питання про метод правового регулю­вання екологічних відносин, потрібно відзначити, що за режимом правового регулювання екологічне право потрібно відносити до публічного права. Саме формула «заборонено все, крім безпосередньо дозволеного законом» найбільш сприйнятлива для цієї галузі права. Тому можна говорити про існування публічно-правового режиму реіулювання екологічних відносин.

Дотримання вказаного режиму в подальшому розвитку екологічного права дозволить чітко відмежовувати норми останньої від приватноправових структур, насамперед від цивільного права, та усуне колізії в праворозумінні та правозастосуванні екологічного права.

Принципи екологічного права

Принципи екологічного права - це виражені в його нормах осно­воположні ідеї, засади, риси, відповідно до яких здійснюється регулю­вання екологічних відносин.

Основними принципами охорони навколишнього природного серг- /)овища є:

• пріоритетність вимог екологічної безпеки, обов'язковість додер­жання екологічних стандартів, нормативів та лімітів викори­стання природних ресурсів при здійсненні господарської, управ­лінської та іншої діяльності;

• гарантування екологічно безпечного середовища для життя і здоров'я людей;

• запобіжний характер заходів щодо охорони навколишнього природного середовища;

• екологізація матеріального виробництва;

• збереження просторової та видової різноманітності і цілісності природних об'єктів і комплексів;

• науково обґрунтоване узгодження екологічних, економічних та соціальних інтересів суспільства;

• обов'язковість екологічної експертизи;

• гласність і демократизм при прийнятті рішень, реалізація яких впливає на стан навколишнього природного середовища, формування у населення екологічного світогляду;

• безоплатність загального та платність спеціального використання природних ресурсів для господарської діяльності;

• стягнення збору за забруднення навколишнього природного середовища та погіршення якості природних ресурсів, компенсація шкоди, заподіяної порушенням законодавства про охорону навколишнього природного середовища;

• вирішення проблем охорони навколишнього природного сере­довища на основі широкого міждержавного співробітництва.

Система екологічного права

Під системою екологічного права треба розуміти впорядковану сукупність як відносно самостійних, так і об'єднаних в інститути

правових норм, що регулюють увесь спектр екологічних відносин.

Таким чином, елементи системи екологічного права можна розмістити у наступній ієрархічній послідовності:

• правова норма - первісний елемент, який регулює окремі еко­логічні відносини;

«правовий інститут - сукупність норм, що регулюють групу однорідних екологічних відносин;

• галузь екологічного права - поєднання норм та інститутів, які регулюють екологічні відносини в їх сукупності.

Екологічне право об'єднує у своєму складі відповідні підгалузі права.

Такими правовими формами є земельне, водне, гірниче, фау­ністичне, природозаповідне, природоохоронне право як підгалузі екологічного права.

За своєю структурою екологічне право можна поділити на загаль­ну й особливу частину.

Загальна частина включає в себе інститути права, що містять відправні й основоположні норми, які розповсюджують свою дію на екологічне право в цілому.

До них належать такі інститути:

• права власності й інших прав;

• державного управління в галузі;

• правове забезпечення екологічної безпеки;

» забезпечення економічного механізму у сфері екології;

• юридична відповідальність за порушення екологічного законо­давства.

До спеціальної частини входять норми, які регулюють окремі види екологічних відносин, наприклад, використання землі, вод, надр, рослинного світу та інші види природних ресурсів.

і- Екологічне право як навчальна дисципліна в цілому збігається із системою даної галузі права.

.. Екологічне право як наука також виходить із системи цієї галузі права. Вона являє собою систему наукових поглядів, правових ідей, концепцій, понять, а також знань закономірностей правового регулювання екологічних відносин.

Наука сприяє вдосконаленню системи екологічного законо­давства та навчальної дисципліни екологічного права.

Поняття і види джерел екологічного права

Під джерелом права треба розуміти зовнішню форму офіційного ішряження та закріплення правових норм.

Існує чотири види джерел права:

• нормативно-правовий акт;

• договір;

• судовий прецедент;

• звичай.

Найпоширенішим джерелом в правовій системі України є нормативно-правовий акт. Під останнім треба розуміти письмовий доку-мент, прийнятий компетентним органом держави або уповноваженим суб'єктом, що встановлює, змінює, припиняє чи конкретизує норми права.

За юридичною силою нормативно-правові акти поділяються на дві великі групи: закони і підзаконні акти'. Кожна з цих груп може мати спою класифікацію в залежності від критерію її проведення.

Нормативно-правові акти екологічного права ми будемо розглядати в наступній ієрархічній послідовності: Конституція України, закони, укази і розпорядження Президента, декрети, постанови і розпорядження Кабінету Міністрів, нормативні акти міністерств, відомств, державних комітетів, рішення органів місцевого самоврядування.

Конституція України - основа екологічного права

Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй (ч. 1 ст. 8).

Конституційні норми, що регулюють екологічні відносини, можна систематизувати в наступні блоки:

Перший блок - норми, що встановлюють особливий правовий режим природних об'єктів і визначають питання власності та інших прав на них.

До даного блоку відносяться наступні норми.

Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси є об'єктами права власності Українського народу. Кожний громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону (ст. 13).

'' Теорія держави і права. Академічний курс: Підручник /За ред. О. В. Зайчука,

Н. М. Оніщенко. - К.: Юрінком Інтер, 2006. - С. 342.

Матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування < рухоме і нерухоме майно, земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад (ст. 142).

До другого блоку відносяться норми щодо державного управління в галузі екології.

Забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги є обов'язком держави (ст. 16).

Виключно законами України визначаються засади використання природних ресурсів, відносини екологічної безпеки, правовий режим власності (ст. 92). Таким чином, Конституція віднесла ці питання до компетенції тільки Верховної ради України.

Президент України є гарантом державного суверенітету, тери­торіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина (ст. 102),

Кабінет Міністрів України забезпечує проведення політики у сферах охорони природи, екологічної безпеки і природокористування (ст. 116).

Органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначе­них законом, приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території (ст. 144).

До третього блоку відносяться норми по забезпеченню раціо­нального використання та охорони природних об'єктів.

Забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території Украіни, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду українського народу є обов'язком держави (ст. 16).

Кожен має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди (ч. 1 ст.50).

Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (ст. 41).

Кожен зобов'язаний не заподіювати шкоду природі, відшко­довувати завдані ним збитки (ст. 66).

Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується (ст. 8).

Але норми основного закону в своїй більшості закладають від­правні начала усієї системи національного права, її досягнення та напрямки вдосконалення.

 

На основі конституції приймаються інші акти законодавства. На розумінні вислову «законодавство» потрібно зупинитися окремо, адже сіг даремно його тлумаченню присвятив своє рішення Конституційний > уд України.

Термін «законодавство» досить широко використовується у пра­ні тій системі в основному у значенні як сукупності законів та інших пормативно-правових актів, які регламентують ту чи іншу сферу суспільних відносин і є джерелами певної галузі права. Цей термін без шпначення його змісту використовує і Конституція України (статті 9, I^і), 118, пункт 12 Перехідних положень). У законах залежно від важливості і специфіки суспільних відносин, що регулюються, цей гермін вживається в різних значеннях: в одних маються на увазі лише закони; в інших, передусім кодифікованих, в поняття «законодавство» включаються як закони та інші акти Верховної Ради України, так і акти Президента України, Кабінету Міністрів України, а в деяких випадках також і нормативно-правові акти центральних органів виконавчої влади.

Термін «законодавство» треба розуміти так, що ним охоплюються чакони України, чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також постанови Верховної Ради України, укази Президента України, декрети і постанови Кабінету Міністрів України, прийняті в межах їх повноважень та відповідно до Конституції У країни і законів України⁵.

Важливим елементом законодавства, що регулює екологічні відносини, виступають закони та постанови, що приймаються Верховною Радою України.

У складі кодифікованих поресурсових актів потрібно відмітити Земельний кодекс України, прийнятий 25 жовтня 2001 року, Водний кодекс України, прийнятий 6 червня 1995 року, Лісовий кодекс України, прийнятий 8 лютого 2006 року, Кодекс України «Про надра», і фийнятий 27 липня 1994 року, Закон України «Про тваринний світ», прийнятий 13 грудня 2001 року, Закон України «Про охорону атмосферного повітря», в редакції від 21 червня 2001 року.

До нормативно-правових актів, що регулюють суспільні еколо­гічні відносини, інтегрованим, загальним об'єктом яких є природа, належать Закони України «Про охорону навколишнього природного середовища», «Про Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки», затверджений 21 вересня 2000 року, «Про зону надзвичайної екологічної ситуації» від 13 липня 2000 року та інші.

Рішення Конституційного суду України від 9 липня 1998 р. № 12-рп/98 // Офіційний вісник України, 1998, № 32'(27.08.98), ст. 1209.

Закони та підзаконні акти в системі джерел екологічного права

До них відносяться укази і розпорядження Президента України: і «Про заходи щодо підвищення ефективності державного управління у сфері охорони навколишнього природного середовища та використання природних ресурсів», \«Про заходи щодо створення єдиної системи державної реєстрації земельних ділянок, нерухомого майна та прав на них у складі державного земельного кадастру»', «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сіль­ськогосподарського виробництва», «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприєм­ствам і організаціям».

Постанови Кабінету Міністрів України: «Про затвердження Порядку розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок», «Про затвердження Типового договору оренди землі», «Про затвердження Порядку зміни цільового призначення земель, які перебувають у власності громадян або юридичних осіб».

Джерелом екологічного права також виступають нормативно- правові акти міністерств, відомств, державних комітетів. Це як правило інструкції та порядки, які видаються на виконання законів, рішень Президента та уряду країни. До таких відносяться: Наказ Державного комітету України по земельних ресурсах /.«Про затвердження Методики проведення державної експертизи земле­впорядної документації», Наказ Міністерства охорони навколишнього природного середовища України' «Про затвердження Положення про порядок надання екологічної інформації»,^!/<Про затвердження Порядку погодження природоохоронними органами матеріалів щодо вилучення (викупу), надання земельних ділянок».

Потрібно пам'ятати, що відповідно до Указу Президента України «Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади» від 3 жовтня 1992 року № 493/92 нормативно-правові акти органів виконавчої влади, які зачіпають права, свободи й законні інтереси громадян або мають міжвідомчий характер, набувають чинності через 10 днів після їх реєстрації, якщо в них не встановлено пізнішого строку надання їм чинності. Нормативні акти, прийняті з порушенням цього порядку, не мають юридичної сили.

Нормативні акти органів місцевого самоврядування прий­маються в межах повноважень, передбачених Конституцією та Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні». Так, в

Харкові прийняті: Правила з питань додержання тиші в громадських місцях у місті Харкові від 28.09.2005р. № 161/05а Порядок видачі технічних умов на проектування об'єктів будівництва та комплексного благоустрою територій у м. Харкові від 17.09.2003 №'889';-Положення про порядок передачі у власність громадян земельних ділянок для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд від 23.06.2004 р. № 86/04.

Розглядаючи джерела екологічного права, що мають підзаконний характер, треба пам'ятати, що всі вони не можуть суперечити змістові законів та Конституції, оскільки останні мають вищу юридичну силу.

Слушним з цього приводу є думка Верховного Суду України, який в своїй Постанові пленуму від 1 листопада 1996 року №9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосудця» від­значив, що при розгляді справи суд може на підставі ст. 144 Конституції визнати такими, що не відповідають Конституції чи законам України, рішення органів місцевого самоврядування, а на підставі ст. 124 Конституції - акти органів державної виконавчої влади: мініс-терств, відомств, місцевих державних адміністрацій тощо. Звернення до Конституційного Суду України в такому разі не вимагається⁶.

Договір як джерело екологічного права

Складність дослідження юридичної природи нормативно- правового договору як джерела права обумовлена їх багатоманітністю. Відповідно їх можна класифікувати за різними критеріями. Наприклад, за сферою правового регулювання суспільних відносин розрізняють: конституційні, міжнародні, колективні, господарські договора. За змістом: договори компетенції та договори про взаємодію⁷.

Як джерело екологічного права ми розглянемо міжнародні договори України.

Чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України (ст. 9 Конституції України).

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2004 року '№ 1906-ГУ «якщо міжна­родним договором України, який набрав чинності в установленому

Див. Бюлетень Міністерства юстиції України, 2000. - С. 4. ' Теорія держави і права. Академічний курс: Підручник /За ред. О. В. Зайчука, Н. М. Оніщенко. - К.: Юрінком Інтер, 2006. - С. 342.

порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила м іжнародної о договору».

Ст. 2 вказаного закону дає визначення поняття міжнародний договір. І (є укладений у письмовій формі з іноземною державою або іншим суб'єктом міжнародного права, який регулюється міжнародним правом, незалежно від того, міститься договір в одному чи декількох пов'язаних між собою документах, і незалежно від його конкретного найменування (договір, угода, конвенція, пакт, протокол тощо).

Серед міжнародних договорів, що регулюють екологічні відно­сини, можна виділити наступні.

Конвенція «Про транскордонне забруднення повітря на великі відстані» (Женева, 1979 р.), Конвенція «Про оперативне оповіщення про ядерну аварію» (Відень, 1986 р.), Конвенція «Про охорону озонового шару» (Відень, 1985 р.), Конвенція «Про водноболотні угіддя, що мають міжнародне значення, головним чином як середовища існування водоплавних птахів» (Рамсар, 2.02.1971 р.), Конвенція «Про захист прав і основних свобод людини» (РИМ, 4.ХІ.1950) та інші.

Судовий прецедент та звичай як форма офіційного вираження та закріплення правових норм

У зв'язку з тим, що Україна відноситься до країн романо-гер- манської системи права, традиційно вважалося, що рішення судової гілки влади не відносяться до джерел права, а мають характер з'ясу­вання та роз'яснень змісту нормативних актів для однакового застосування законодавства при розгляді спорів.

В останній час законодавець змінив свою точку зору з приводу застосування судових прецедентів. Верховною Радою був прийнятий Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Євро­пейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року № 3477-ІУ.

Відповідно до ст. 17 вказаного закону, суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського Суду як дже­рело права, а ч. 5 ст. 18 закону має вказівку, що міністерства та відомства забезпечують систематичний контроль за додержанням у рамках відомчого підпорядкування адміністративної практики, що відповідає Конвенції та практиці Суду.

Для регулювання екологічних відносин можуть застосовуватися рішення суду з питань права власності та гарантій екологічної без­пеки. Наприклад, Рішення «Ян та інші проти Німеччини» Комюніке Секретаря Суду 22 січня 2004 року. Надруковано: «Практика Євро­пейського суду з прав людини. Рішення. Коментарі», № 1, 2004 р.; І'шення у справі «Еліа СРЛ проти Італії», ухваленому 2 серпня 2001 р., надруковано: «Право України», № 7, 2002 р.

Не дивлячись на те, що рішення національних судів не визна­ються джерелами права, їх значення в регулюванні екологічних відносин важко переоцінити. В даному разі мова йде про роз'яснення та узагальнення практики вищих судових інстанцій: Верховного Суду, Вищого Господарського суду України та Вищого Адміністративного Суду. Як приклад можна навести\ Постанову пленуму Верховного суду від 16 квітня 2004 року № 7 «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ», постанову від 10 грудня 2004 року № 17 «Про судову практику у справах про злочини та інші правопорушення проти довкілля», роз'яснення Вищого Господарського суду України від 27.06.2001 р. № 02-5/743 ^ «І Іро деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаній із захистом права власності на землю і землекористування», та від 27.06.2001 р. № 102-5/744 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із,і застосуванням законодавства про охорону навколишнього природного середовища» зі змінами та доповненнями.

Окремої уваги заслуговують рішення Конституційного Суду України. Він вирішує питання про відповідність законів та інших пра­вових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції V країни та законів України (ст. 150 Конституції). Закони та інші правові акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконсти­туційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була порушена встановлена Консти­туцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності. Закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Консти­туційним Судом України рішення про їх неконституційність (ст. 152 Конституції). Як приклад можна навести Рішення Конституційного суду від 5 лютого 2004 року № 2-рп/2004 «справа про тлумачення терміна «передача земельній ділянок» та від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005 «справа про постійне користування земельними ділянками».

Звичай як джерело екологічного права

Звичай як і судовий прецедент є новим явищем в правовому житті України.

Про звичай як джерело права говориться в ст. 7 ЦК України, а са­ме звичаєм визнаа^щ„црашда,ж>ведішаі».якс-н#--ве«шновлене актами

цивільного законодавства, але є усталеним у певній сфері цивільних відносин. Звичай може бути зафіксований у відповідному документі.

Як звичай можуть застосовуватися типові форми договорів купівлі-продажу, оренда. Наприклад, затверджений постановою Кабінету Міністрів України типовий договір оренди землі.

Деякі автори відносять до звичаю правила добросусідства, ви­кладені у главі 17 ЗК, які являють собою традиційно сформовані від­носини між суміжними землекористувачами, пов'язані з викорис­танням належних їм земельних ділянок і межових споруд з ураху- ] ванням обопільних інтересів сторін^[2].

Тема № 2

Право власності на природні ресурси

та право природокористування ₍

Питання:

1. Поняття права власності на природні ресурси, його зміст та специфіка.

2. Конституційні засади права власності на природні ресурси. І

3. Суб'єкти права власності на природні ресурси:

а) право аласності українського народу на природні ресурси:

б) суб'єкти прав державної та комунальної власності на природні ресурси; '

в) суб'єкти права приватної власності на природні ресурси.

4. Об'єкти права державної, комунальної та приватної власності на

природні ресурси.

5. Право природокористування.

Поняття права власності на природні ресурси, його зміст і специфіка

Право власності на природні ресурси - важливий інститут екологічного права.

Нін регулюсться значною кількістю законодавчих актів. До останніх можна віднести Конституцію України, ЦКУ, природо- ресурсові кодекси (земельний, водний, лісовий, про надра) та закони.

ЦКУ при регулюванні питань права власності на природні ресурси потрібно застосовувати з урахуванням змісту ст. 9 вказаного нормативного акту, а самі положення цього кодексу застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля, якщо вони не врегульовані пішими актами законодавства, тобто в субсидійованому порядку. Лис не зважаючи на таку форму кореспонденції правових норм, ЦКУ містить основні теоретичні визначення інституту права власності, і ци мають відношення і для природних ресурсів.

Поняття права власності: правом власності, в загальному розу­мінні, є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до і.ікону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (ст. 316 ЦКУ).

Особливе місце в системі відносин власності посідає проблема ІШІІСЖНОСТІ природних об'єктів як первинних і споконвічних засобів, умов і місця існування людини і суспільства. Істотний вплив на спе­цифіку правового регулювання відносин власності на природні рітурси мають такі їх характеристики:

• вони є витвором природи, тобто створені без трудової участі людини та суспільних витрат, кількісно і якісно вони обмежені природною сферою;

• їх просторові межі не можна поширити шляхом відтворення або важко відтворити;

• природні багатства не мають реальної вартості і в суто еко­номічному розумінні не можуть бути товаром;

• основні природні об'єкти є фізично нерухомими і просторово не переміщуються;

• головний природний об'єкт - земля - є засобом виробництва в сільському і лісовому господарстві;

• у разі правильного використання землі як засобу виробництва її продуктивні сили не зменшуються, а зростають;

• підмова від використання земельних, водних, гірських та інших природних об'єктів не призводить до їх зношування, деградації та непридатності;

• в результаті використання нерухомих об'єктів природи як тери­торіально-просторового базису для здійснення виробничо-гос- модарської діяльності їх межі не змінюються.⁹

І Ісрелічені специфічні особливості природних ресурсів обумов- ііокуп. відповідне регулювання питань власності на них з боку дер­жиш. Захищаючи суспільний інтерес, законодавець використовує іучцічпо-правовий режим в регулюванні цих відносин, при цьому в ньому превалює спеціально дозвільний метод впливу на відносини щодо природних об'єктів.

На підтвердження цієї тези говорить також зміст ст. 373 І|КУ (яким повторює ст. 14 Конституції України), за якою право власності на землю набуваєгься і здійснюється відповідно до закону, а для інших об'єктів цивільного обігу право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, тобто на загально-дозвільних засадах.

Враховуючи викладене, можна визначити наступне поняття права власності на природні ресурси.

Право власності на природні ресурси - це право володіти, користу­ватися і розпоряджатися ними, на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Зміст права власності: власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном (ст. 317 ЦКУ)-

Досигь цікавим з приводу сутності права власності на природні ресурси є думка Конституційного суду України в своєму рішенні від 22 вересня 2005 року «справа про постійне користування земельними ділянками» він зазначає: «Відповідно до статей 13, 14, пункту 7 частини першої статті 92 Конституції України правовий режим власності та користування землею та іншими природними ресурсами визначається законами України. Правовий режим власності означає врегулювання нормами закону земельних відносин, порядку та умов поділу земель на категорії, правове визначення форм власності на землю, порядку набуття і здійснення права власності, а також права постійного чи тимчасового землекористування щодо управління зем­лями тощо, реалізацію та позбавлення цього права, функції, компе- ц ііціїо органів державної влади і місцевого самоврядування».