У березні 1654 р. козацька делегація передала на розгляд московського уряду проект договору із 23 пунктів.

У скороченій редакції більшість статей була затверджена царем. Це були так звані березневі статті, які обумовлювали державний статус України.

Згідно з ними Україна зберігала:

>республіканську форму правління;

> полковий територіально-адміністративний поділ;

> нову систему соціально-економічних відносин;

> 60-тисячний козацький реєстр та плату старшині і козакам;

> незалежність у проведенні внутрішньої політики;

> збереження прав київського митрополита тощо.

Ними встановлювались певні обмеження, зокрема – заборона прямих контактів із Туреччиною і Польщею.

Українсько-московським домовленостям 1654 р. дається різна історико-правова оцінка. Російський історик державного права В. Сергієвич називав їх персональною унією, тобто об'єднанням двох держав в особі спільного монарха. Інші дослідники (М. Грушевський, М. Слабченко) вбачають ознаки васалітету - встановлення васальної залежності Русі-України від Москви. Історик Д. Яковлів вважав домовленості лише номінальною васальною залежністю, бо де-факто вони так і не були реалізовані. В. Липинський, І. Крип'якевич та інші вважали цю спілку звичайним військовим союзом, подібним до тих, які раніше укладав Хмельницький.

Зовсім відірвано від історичної істини трактувала цей договір офіційна російська та радянська історіографія, послуговуючись дивним терміном - "возз'єднання". Більшість істориків сходяться на тому, що обидві сторони по-різному розуміли суть і характер стосунків між собою.

«Москва протягом 6 літ приглядалася з незворушною цікавістю

- як справа Хмельницького, попсована татарами під Зборовим і Берестечком, хилилася до упадку,

- як Україна пустошилася союзниками-татарами і люто-нелюдською усобицею,

і коли Україна вже знищилася до решти, її прийняли під свою високу руку, щоб правлячі українські верстви з бунтарів проти Польщі повернути на роззолочених підданих Москві", - писав російський

історик В. Ключевський.

Таким чином, можемо зробити висновок, що, підписуючи договір, кожна із сторін вкладала в нього свій зміст:

- українська, визнаючи зверхність Московії, сподівалася розбудувати власну державу,

- московська вважала його узаконеною формою залежності України.

Напевне, таку реакцію Москви передбачала частина українського суспільства і на цій підставі категорично відмовилася від присяги цареві.

Так вчинили Брацлавський, Кропив'янський, Полтавський, Уманський козацькі полки, Запорозька Січ, духовенство на чолі з митрополитом С. Косовим, деякі міста.

Не присягали селяни, зокрема жінки. Загалом у 117 містах і містечках на вірність цареві, присягнуло 127328 осіб чоловічої статі.

Різне трактування договору привело до непорозумінь між Україною і Московією.

Зокрема, царська влада, виходячи з власного розуміння умов договору:

> почала ставити свої гарнізони в українських містах;

> почала підпорядковувати собі землі, відвойовані у Польщі козаками;

> оголосила війну партнеру України в боротьбі з поляками - Швеції;

> підписала (у листопаді 1656 р.) без відома України Віленське перемир'я;

> погодилася з ілюзорною пропозицією обрання московського царя Олексія Михайловича польським королем, після смерті останнього в обмін на повернення Польщі українських земель аж до Дніпра.

Відносини між партнерами Переяславської угоди показали: Укра­їна не має перспективи для самостійного розвитку, на яку вона розраховувала.

Надто різними виявилися суспільні устрої, еко­номічне становище та бачення майбутнього в обох країнах.

Безперспективність самостійного розвитку України, що явно проглядалася у діях московського царя, викликала в суспільстві, ще| за життя Б. Хмельницького, гостру полеміку стосовно того, чи

пишатися під рукою Москви, чи шукати інших союзників.

Восени 1656 р. відбулося три старшинські ради, на яких вирішили, не пориваючи союзу з царем, шукати інших союзників, захищати ні інтереси України від будь-яких посягань.

На основі цих рішень відновлювалися договори з Туреччиною і Кримом, створювалася Коаліція у складі Швеції, Молдавії, Валахії, Трансильванії проти Польщі.

Союзники під проводом Трансильванського князя Д'єрдя Юрія) II Ракоці розпочали похід проти Польщі і навіть взяли Варшаву, але в цілому похід виявився невдалим, що прискорило смерть Б. Хмельницького і перехід гетьманства до І. Виговського.