Психологічні теорії темпераменту

 

Як розуміє диференціальна психологія еволюційну сутність і психологічний зміст темпераменту? Одним з перших звернув увагу на відмінність способів реагування людей на певні подразники відомий німецький психолог О. Гросс, який при вивченні психопатій виділив первинні функції (безпосередні реакції на стимуляцію) і вторинні функції (пов’язані з відновленням затрат, що пішли на первинну функцію) [5]. Типологічні особливості людської поведінки були пов’язані із співвідношенням первинних і вторинних функцій, вважав О. Гросс. Так, якщо первинна функція інтенсивна, тобто людина реагує глибоко емоційно, то і на відновлення буде потрібно більше сил, що вимагає наявності тривалої вторинної функції. Тому такі люди повільніше переробляють інформацію і довше її зберігають. Якщо ж людина реагує не дуже сильно, то і відновити сили вона може швидше; у таких людей швидкість реагування і переключення уваги істотно вища. Таким чином, формально не використовуючи цих понять, О. Гросс першим звернув увагу на темпорально-енергетичні характеристики людської діяльності (пізніше до них зверталися Я. Стреляу, Г. Хейманс і Р. ЛеСенн).

Сучасний польський дослідник Ян Стреляу також запропонував не обмежуватися вивченням зв’язку темпераменту з особливостями будови тіла людини, а розглядати цю якість з погляду його ролі в пристосуванні людини до умов її життя і діяльності. Виходячи з положення І.П. Павлова про роль темпераменту в адаптації людини до навколишнього середовища і ґрунтуючись на понятті Д. Хебба про оптимальний рівень збудження, він розробив регулятивну теорію темпераменту. Фундаментальними характеристиками темпераменту Стреляу вважає реактивність (що розуміється як величина реакцій людського організму у відповідь на дії, чутливість і витривалість, або здатність до роботи) і активність (інтенсивність і тривалість поведінкових актів, обсяг і об’єм виконуваних дій) при даній величині стимуляції. Теорію Я. Стреляу можна звести до декількох положень [10; 17; 18].

1. Можна говорити про відносно стабільні індивідуальні відмінності відносно формальних характеристик поведінки – інтенсивності (енергетичний аспект) і часу (темпоральний аспект).

2. Темперамент характеризує за якостями інтенсивності і часу не тільки людей, але і ссавців у цілому.

3. Темпераментальні характеристики є результатом біологічної еволюції і тому повинні мати генетичний базис, який і визначає, разом із середовищними впливами, індивідуальні прояви темпераменту.

Проте у міру дорослішання індивіда і під дією особливих середовищних умов темперамент, вважає Я. Стреляу, в певних межах все ж таки може змінюватися.

У вітчизняній психології темперамент також вивчався ґрунтовно [10; 17; 18; 19].

Особливий підхід до темпераменту був у В.С. Мерліна, засновника пермської психологічної школи. Специфікою цієї наукової школи було вивчення окремих проявів темпераменту – темпераментних властивостей. Мерлін (1964) вважав, що поняття темпераменту повинне бути не початковою передумовою, а кінцевим результатом розробки теорії темпераменту. Початковою ж передумовою цієї теорії повинен бути опис ознак, за якими можна було б відрізнити темперамент від інших індивідуальних психологічних особливостей [12].

В.С. Мерлін уважав, що тип темпераменту залежить від загального типу нервової системи і відносив до конституціонального типу. Проте така характеристика темпераменту, на його думку, була недостатньою, і висував ряд інших ознак.

Першою основною ознакою темпераменту В.С. Мерлін вважав зумовленість його властивостями нервової системи. Далі він називав особливості, які можна віднести до властивостей (характеристик) темпераменту:

· регулюють динаміку психічної діяльності в цілому;

· характеризують особливості динаміки окремих психічних процесів;

· мають стійкий характер впродовж тривалого часу;

· перебувають в строго закономірному співвідношенні, яке характеризує тип темпераменту.

Інакше кажучи, ознаками темпераменту є його вродженість, стабільність прояву, вплив на динаміку психічної діяльності людини, наявність певного комплексу властивостей (красісу), що зумовлює той або інший тип темпераменту. Крім того, до властивостей темпераменту він відносив особливості емоційно-вольової сфери.

Проте на практиці все звелося до вивчення окремих темпераментних властивостей, до яких В.С. Мерлін відносив сенситивність, реактивність, активність, співвідношення реактивності і активності, темп реакцій, пластичність–ригідність, екстравертованість–інтровертованість.

У школі B.C. Мерліна виділяється дев’ять основних параметрів темпераменту (тих проявів, за якими ми можемо зробити психодіагностичні спостереження, не маючи спеціальних засобів діагностики):

1) емоційна збудливість;

2) збудливість уваги;

3) сила емоцій;

4) тривожність;

5) реактивність мимовільних рухів (імпульсивність);

6) активність вольової, цілеспрямованої діяльності;

7) пластичність–ригідність;

8) резистентність (опірність);

9) суб’єктивація (упередженість).

Проте не всі перераховані характеристики можуть бути віднесені до темпераменту однозначно. Так, наприклад, збудливість уваги швидше характеризує пізнавальні процеси, а вольова активність і суб’єктивація можуть бути віднесені до властивостей характеру [19].

В.С. Мерлін дотримувався поглядів, що способи дослідження типів нервової системи, які застосовуються, не можна вважати достатніми. На його думку, вони в кращому разі встановлюють фактично існуючу сукупність типологічних особливостей, що спостерігається у даної людини, або стохастичний зв’язок (при використанні статистичних методів на групі людей). Психологічну функціональну взаємозалежність властивостей нервової системи таким шляхом встановити не можна. Тому існуючі типології нервової системи слід, на думку В.С. Мерліна, вважати лише попередніми.

Дійсно, наявність у людини тих або інших типологічних особливостей ще не означає, що всі вони входять в один і той же типологічний комплекс. Можуть бути особливості, нейтральні відносно типологічного комплексу. Тому треба знати, на що та яким чином робить вплив певна типологічна особливість і як її вплив узгоджується із впливом інших типологічних особливостей, що є у конкретної людини. Тільки тоді можна виносити думку про те, чи є у неї який-небудь типологічний комплекс, тобто поєднання типологічних особливостей, що зумовлюють ступінь прояву того або іншого психофізіологічного феномену (схильності, здібності, вольової якості тощо).

З погляду В.С. Мерліна, під типом слід розуміти не просто поєднання типологічних особливостей, а поєднання, що супроводжується закономірними зв’язками між ними.

При цьому він уважав найбільш вірогідним, що не тип залежить від поєднання типологічних особливостей, а, навпаки, властивості, особливості їх прояву залежать від типу. Свою теорію він підкріплює посиланням на факти зв’язку типологічних відмінностей з біохімічними показниками, гормональною діяльністю, обміном речовин, з особливостями статури. Таким чином, В.С. Мерлін від типів вищої нервової діяльності переходить у своїх уявленнях до конституціональних типів, у яких відбиваються морфологічні і біохімічні особливості людини.

Тому основним напрямом у вивченні властивостей нервової системи і темпераменту стало встановлення зв’язку між якимись типологічними особливостями властивостей нервової системи і окремими характеристиками (властивостями) темпераменту.

Учень B.C. Мерліна В.В. Бєлоус виділив за допомогою математичних моделей два типи темпераменту [2]. Представники типу А характеризуються сильним збудженням, високою або низькою динамічністю гальмування, екстраверсією, пластичністю, безтурботністю, високою або низькою емоційністю. Ті, хто має темперамент типу Б, відрізняються слабким збудженням, високою або низькою динамічністю збудження, інтроверсією, ригідністю і тривожністю.

В.М. Русалов, втім, уважає, що темперамент може бути визначений достатньо достовірно за мовною поведінкою людини. Найбільш діагностичними при цьому виявляються такі ознаки, як перепади інтонацій, тривалість висловів, частота звернень до партнера, легкість включення у бесіду, персеверації, гучність голосу, плавність і легкість мови, швидкість відповідей, паузи-зупинки, використання вигуків, присутність граматичних порушень і новоутворень. Якщо зусиллям волі відволіктись від бесіди і зосередитися тільки на формальному її аспекті, можна отримати цілком надійну картину темпераменту.

Отже, більшість сучасних підходів в основному прагне розуміти темперамент швидше як характеристики загальної активності, відволікаючись при цьому від такої його складової, як емоційність.