Властивості нервової системи як альтернатива типу ВНД у теорії Теплова–Небилицина

Більш послідовну позицію займав Б.М. Теплов. Він відзначав небезпеку змішення двох понять – типу поведінки і типу як комплексу властивостей нервової системи (точніше – комплексу типологічних особливостей прояву цих властивостей). Він підкреслював, що вони не можуть бути просто “накладені” один на одного. “З одного боку, – писав він, – в типових картинах поведінки може виявлятися певний комплекс властивостей нервової системи, з іншого боку – вчення про типи як комплекси властивостей потрібне саме для того, щоб науково розібратися в картинах поведінки ” [10, с. 6].

Слід підкреслити, що коли говорять про тип, мають на увазі інтегральну характеристику, що відображає комплекс (поєднання) декількох властивостей. Тим часом ряд авторів говорить про “сильний тип нервової системи”, “слабкий тип нервової системи”, “інертний тип” і т. п., будуючи таким чином класифікацію типів лише за однією типологічною особливістю прояву якої-небудь властивості нервової системи. При цьому доводиться, що сила–слабкість це не полярні прояви однієї і тієї ж властивості, а різні властивості. Таке використання поняття “тип” некоректне і походить від ігнорування фізіологічної суті властивостей нервової системи або від її ототожнення з психологічними проявами цих властивостей.

У лабораторії Б.М. Теплова склалася певна методологія вивчення властивостей нервової системи, чіткий виклад якої даний В.Д. Небилициним. Одним з фундаментальних положень цієї методології є вимога вивчення властивостей нервової системи, а не типів вищої нервової діяльності. На думку В.Д. Небилицина, класифікація типів вищої нервової діяльності, створена на основі вчення про властивості, ніби розвиваючи це вчення, виявилася насправді, як показав досвід застосування цієї класифікації у фізіології і психології, очевидним кроком назад у порівнянні з оригінальною і надзвичайно плідною ідеєю про основні властивості нервової системи. Дуже часто справа зводилася саме до розподілу контингенту випробовуваних за чотирма “типами” і лише в кращому разі виділенням ще декількох проміжних “типів”. У цих умовах число “чотири” неминуче набувало деякого містичного відтінку.

Дійсно, орієнтація тільки на чотири типи ВНД (що, до речі, існує до цих пір у підручниках із фізіології, психології та педагогіки) стала гальмувати розвиток диференціальної психології та психофізіології. Були виявлені такі поєднання типологічних особливостей (сильний, неврівноважений з переважанням гальмування над збудженням; слабкий з переважанням гальмування тощо), які не могли бути віднесені ні до однієї з варіацій павловської класифікації типів. Ще більш ускладнилася проблема, коли в лабораторії Б.М. Теплова стали постулювати нові властивості нервової системи: лабільність, динамічність, сконцентрованість. Тому Б.М. Теплов уважав, що. на даному етапі вивчення проблеми більший науковий сенс має виявлення типологічних особливостей прояву властивостей нервової системи, ніж визначення “типів”. Він справедливо припускав, що ніяка науково обґрунтована класифікація типів неможлива доти, поки не будуть вивчені в деталях питання, що відносяться до базису цієї класифікації – властивостей нервової системи [24].

Виходячи з цього, В.Д. Небилицин вважав, що центральною проблемою “вчення про типи” є поки зовсім не застосування готової типологічної схеми для дослідження питань прикладного характеру, а попереднє детальне вивчення природи і змісту основних властивостей нервової системи, визначення їх структури і характеру взаємин (їх сполучуваності) і лише як результат всього цього – постановка питання про можливі комбінації властивостей нервової системи, зокрема “типові” комбінації, і про класифікацію типів нервової системи, якщо така взагалі виявиться можливою.

На жаль, це завдання – пошук “типових” поєднань типологічних особливостей прояву властивостей нервової системи – в лабораторії Теплова–Небилицина так і залишилася невирішеним.

В.Д. Небилицин [15], а услід за ним і В.М. Русалов [20] виділяють у темпераменті дві підструктури: загальну активність і емоційність. Перша підструктура як компонент включається, за В.М. Русаловим, у більш високоорганізовану структуру – інтелект, а друга – в характер.

Викладена вище позиція школи Теплова на словах не означала остаточну відмову від розгляду “типів”. Але, відкладаючи вивчення цього питання на невизначене майбутнє, фактично в лабораторії Теплова відмовилися від вивчення павловських типів ВНД як теоретично, так і методично (умовно-рефлекторні методики вивчення властивостей нервової системи були замінені на методики, пов’язані з реакціями людини на різні стимули). Правда, останніми роками робляться спроби відродити вивчення типів темпераменту, пов’язавши їх з павловськими специфічно людськими типами (за переважанням першої або другої сигнальної системи), і ті, й інші – з властивостями нервової системи (В.В. Печенков, 1997).