Структура лексичного значення слова.

Слово є найважливішою одиницею мови. Всі інші її компоненти існують або в слові і для нього (фонеми і морфеми), або завдяки слову (речення і тексти).

Слово, як правило, має одне чи більше лексичних значень, змістів, тобто має свою семантику. Семантика — це смислова сторона мовних одиниць: слів, словосполучень, фразеологізмів, морфем. Під семантикою слова розуміють історично закріплену у свідомості народу (колективу) співвіднесеність слова з певним явищем.

Наприклад, коли француз чує слово baton, у його уяві постає палка, а коли ми чуємо слово батон, то уявляємо білий хліб довгастої форми.

У нашій свідомості існує ідеальне (не дзеркальне) відображення світу. Ми можемо уявити будь-який предмет або явище, тобто вичленувати його із суцільної картини, зосередити на ньому увагу (наприклад, яблуко). І коли з цим образом рефлекторно з'єднується звуковий комплекс (набір звуків — Ійаблуко]) і цей зв'язок закріплюється в нашій свідомості, виникає слово з певним лексичним значенням. У пам'яті утворюється стійкий образ певного звукового комплексу (образ слова), який щоразу, коли його чуємо, викликає в уяві образ того самого предмета реальної дійсності.

Реальний предмет (чи явище) як об'єкт найменування називається денотатом (позначуваним). Його узагальнений, абстрактний образ у нашій уяві — це сигніфікат (позначка, об раз). Сигніфікат, пов'язуючись з образом слова, стає лексичним значенням слова. Коли ми бачимо реальний предмет (чи явише), завдяки сигніфікатові пригадуємо його назву. 1 навпаки, коли чуємо назву, через образ слова активізуємо сигніфікат і, зіставляючи його з довкіллям, упізнаємо названий словом предмет (чи явище).

Таким чином, значення, тобто зміст і звукова форма слова виступають як нерозривна єдність, у якій лексичне значення — ідеальний зміст, а звукова форма — матеріальна оболонка.

На образ реального предмета (сигніфікат) можуть накладатися додаткові враження, оцінки (мовби дивимося на предмет-денотат через кольорові окуляри). Такий додаток до денотата називається конотатом (супроводом), а додаткове емоційне чи стилістичне значення слова — конотативним, тобто супровідним (на відміну від основного — денотативного). Наприклад, у слові яблучко денотативне значення — «плід яблуні» (як і в слові яблуко), конотативне — пестливе ставлення мовця до названого предмета (такого значення в слові яблуко немає).Межі змісту слова окреслюються в його відношеннях до інших слів, близьких за значенням. Наприклад, значення слова вечір, з одного боку, обмежується значенням слова день.

44. Системна організація лексики.

Сукупність слів мови утворює її лексико-семантичну систему. Зв'язок слів у ній відображає пов'язаність речей та явищ об'єктивної дійсності.Лексико-семантична система мови об'єднує семантичні класи: назви предметів (іменники), процесів (дієслова), ознак (прикметники), відношень (службові слова) тощо, на ґрунті яких формуються частини мови. Крім семантичних класів, до лексико-семантичної системи входять семантичні поля, кожне з яких є мовним відображенням певної ділянки об'єктивної дійсності.Семантичне поле — сукупність лексем чи окремих їх значень, що об'єднуються спільністю змісту і відображають предметну або функціональну спільність позначуваних явищ.На відміну від семантичних класів семантичні поля поєднують слова тільки за значенням, не зважаючи на їх граматичні ознаки. Наприклад, слова йти і нога (дієслово й іменник) належать до одного семантичного поля, оскільки їх семантика має функціональну спільність.Останнім часом у зв'язку з розвитком когнітивної лінгвістики деякі мовознавці ставлять під сумнів засади виділення семантичних полів, посилаючись на те, що семантика слова зумовлена зв'язками його звучання з об'єктивною дійсністю, а отже, породжується за межами слова і взагалі мови. Кожне семантичне поле об'єднує кілька лексико-семантичних груп (ЛСГ), які за змістом становлять тісні семантичні єдності. Так, у семантичному полі «рослинний світ» виокремлюють такі лексико-семан-тичні групи: назви лісових дерев; назви плодових дерев; назви квітів.Компоненти одної ЛСГ, як правило, пов'язуються між собою такими семантичними відношеннями:—родовидові відношення, тобто зв'язки гіперонімів та гіпонімів-відношення цілого й частини: дерево - стовбур, гілка, листя.Семантичне поєднання ЛСГ забезпечують також синоніми та антоніми. Якщо антоніми утворюють пари (вхід — вихід), то синоніми мають таку ж організацію, як і різновиди семантичних зв'язків слів у ЛСГСемантичні відношення слів у межах ЛСГ засвідчують, що значення кожного слова можна виразити шляхом переліку елементарних смислів, семантичних компонентів. Так, значення лексеми зелений охоплює компоненти «ознака», «якість», «колір», «третій колір спектра», «простий». Такі компоненти семантики слова, його семантичні множники називаються семами.Саме значення слова позначають терміном «семема». Виокремлення сем, що входять до семеми, є компонентним аналізом. Відношення семеми й семи схожі до зв'язків фонеми та її диференційних ознак. Однак семема охоплює, крім сем, що формують її смисл, також стилістичне забарвлення та деякі інші компоненти.Значеннєва структура семеми є досить складною побудовою. В ній об'єднані поняття (або уявлення) та конотативний компонент. Отже, лексико-семантична система мови чітко організована. Вона охоплює семантичні класи і семантичні поля, до яких входять об'єднані за змістом лексико-се-мантичні групи, що утворені синонімічними і родовидо-вими рядами та іншими єдностями. Окремі лексеми складаються із семем, які являють собою сукупність сем

45. Поняття семантичного поля та лексико-семантичної групи.

сучасному мовознавстві семантичне поле визначається як сукупність мовних (головним чином лексичних) одиниць, які об'єднані спільністю змісту (деколи також спільністю формальних показників) і відображають понятійну, предметну або функціональну подібність позначуваних явищ.

Семантичне поле характеризується такими основними властивостями:

1) наявністю семантичних відношень (кореляцій) між складовими його словами;

2) системним характером цих відношень;

3) взаємозалежністю та взаємообумовленістю лексичних одиниць;

4) відносною автономністю поля;

5) безперервністю позначення його смислового простору;

6) взаємозв'язком семантичних полів у межах всієї лексичної системи.

Розглядаючи семантичне поле, варто зупинитись на його структурі. У структурі семантичного поля можна виділити такі частини:

1) ядро поля, що представлене родовою семою – компонентом, навколо якого розгортається поле. Оскільки ядро є лексичним вираженням смислів, або семантичних ознак, воно може замінити кожен із членів парадигми, будучи представником усієї парадигми;

2) центр поля складається з одиниць, які мають інтегральне, загальне з ядром і між собою, значення;

3) периферія поля складається з одиниць, що є найвіддаленішими за своїм значенням від ядра. Вони деталізують та конкретизують основне значення поля. Зазвичай периферійні елементи перебувають у заявку з іншими семантичними полями, утворюючи при цьому лексико-семантичну цільність мовної системи;

4) фрагменти поля є вертикальною ядерною і центро -периферійною структурою, яка за своєю семантикою утворює окрему гіперо-гіпонімічну структуру однотипного/різнотипного складу.

Лексико-семантична група - сукупність слів, що відносяться до тієї ж частини мови, об'єднаних внутрішньомовного зв'язками на основі взаємообумовлених і взаємозалежних елементів значення. Так, до лексико-семантичної групи лексеми земля відносяться слова:

планета - земна куля - світ; володіння - маєток – садиба.

46. Слово в мові та мовленні

Слово є найважливішою одиницею мови. Всі інші її компоненти існують або в слові і для нього (фонеми і морфеми), або завдяки слову (речення і тексти). У кожній мові слів значно більше, ніж інших її одиниць. Хоч практичне виокремлення слів не викликає, як правило, труднощів, наукове визначення слова виявилось складною проблемою.

ознаки слова

1)самостійність: слово може змінювати своє місце в межах речення, бути ізольованим, виокремленим з висловлювання, легко відтворюватись;

2)формальна цілісність: виявляється як фонетична оформленість (слова розділені паузами і об'єднані наголосом, фонетичною і структурною організацією), граматична оформленість (слова мають морфологічну форму і виконують синтаксичну функцію) і непроникність слова (всередину слова не можна вставити інше слово);

3)ідіоматичність полягає у довільності зв'язку звучання зі значенням. У похідному слові ідіоматичність виявляється і в тому, що з морфемного складу не можна однозначно вивести його значення. Наприклад, у слові жовток корінь жовт- і суфікс -ок не вказують на те, що їх поєднання означає «частина яйця».

В актах мовлення більшість слів певним чином варіюється, змінює свою граматичну форму: вода, води, воді, воду. Такі граматичні видозміни слова є словоформами. Кожне слово має мінімум одну словоформу,але, як правило, їх буває більше. Деяким словоформам притаманні фонетичні варіації.Вони виконують однакову граматичну функцію, але розмежовуються стилістично. Варіюється не тільки форма, а й зміст слів: голова — «людина» і голова — «частина тіла». Це лексико-семантичні варіанти слова голова. Лексема — абстрактна ОДИНИЦЯ МОВИ, яка реалізується в мовленні у сукупності словоформ, фонетичних, стилістичних і семантичних варіантів слова.За своєю природою лексема близька до фонеми: фонема виявляється в мовленні у ряді алофонів, а лексема — в сукупності варіантів, тобто алолексів, або лексів. Поняття «алолекс» ширше за поняття «словоформа», воно охоплює всі видозміни слова. Лексема значно складніша за фонему, оскільки є семантичною одиницею.Зіставлення фонеми та лексеми свідчить, що фонологічний і лексичний рівні мовної системи організовані подібно. Обидва вони мають одиниці, кожна з яких існує як сукупність різновидів — алофонів чи алолексів.

Шляхи збагачення лексики.

Лексика кожної мови постійно змінюється, за 100 р. лексика змін. Бл.20% свого складу. Постійно в мові з’являються нові слова – неологізми (гр неос – новий, логісмос – судження)– слова, створення для позначення нових реалій дійсності; новації, які зберігаються в мовній системі. Поява таких слів відбувається за такими шляхами: 1 .дериваційний (за допомог.словотвору): ваучер(документ, який дозволяє отримати частину власності)- ваучерний-ваучеризація; ксерокс-ксерити-відксерити; 2.семантизація – шлях появи у слів нових значень – розширення обсягу значень одного або іншого слова.Напр:морж-1.-тварина,2.людина, котра купається зимою – моржувати, собачка -1.тварина,2.на замку, 3.в інтернеті, 3.Конверсія - перехід від однієї частини мови до іншої зоря(ім.)-зоріти(дієслово); 4. Запозичення – перехід слів з однієї мови до іншої при їх контактуванні (мітинг, футбол, бізнесмен, дрескод, салоган(заклик) – з анг.).Запозичені слова обов’язково адаптуються до законів мови, до якої вони залучаються (стосується форми). Потрібно відрізняти такі слова від кальки: буквального, по морфемного їх перекладу(напр.:правопис-калька з грец – орфос, та графо; хмарочос та небоскреб); запозичена абревіація набуває самостійності(ВУЗ, вчитися у ВУЗі, ВУЗом, ВУЗа; українці запозичили абревіатуру БОМЖ,вона зараз використовується як самостійне слово,та вже має похідні слова(бомжувати, бомжатник); також запозичуватися можуть і штучні слова, які утворюють письменники(напр робот-запропонував Карл Чанок, робот - механізм-людина, той хто виконує роботу; гном, ліліпут – Даніель Дефо. 5.абревіація – поява скорочених слів (СП – спільне підприємство,ЗОШ – загальноосвітня школа).

48. Граматична будова мови, морфологія, синтаксис.

У процесі спілкування для побудови речень необхідно певним чином пов’язувати мід собою слова, поєднувати їх у комунікативні ланцюжки. Кожна мова має для цієї мети систему засобів і значень, які утворюють її граматичну будову. Вони є об’єктом дослідження граматики.

Граматика – розділ мовознавства, що вивчає граматичну будову мови.

Оскільки граматичні засоби і значення характеризують слова, словосполучення і речення, то граматика об’єднує два розділи – морфологію і синтаксис. Деякі вчені відносять до граматики також розділ словотвору, зокрема питання про способи морфологічного словотворення - афіксацію і основоскладання, - що тісно пов'язуються з ученням про частини мови.Центральним у граматиці є вчення про граматичні значення, граматичні форми і граматичні категорії.

Морфологія – розділ граматики, який вивчає структуру слова, способи вираження його граматичних значень і систему словозміни. Основною одиницею морфології є слово, але в аспекті граматичної будови, особливостей змінювання і творення, вираження властивих слову граматичних значень.

Синтаксис – розділ граматики, що вивчає способи поєднання слів у словосполучення і речення, а також властивості цих одиниць.

49. Граматичне значення, граматична категорія. Граматична форма.

Кожне слово співвідноситься з певним явищем дійсності, тобто має лексичне значення, напр.: рука — «верхня кінцівка людини», стіна — «вертикальна частина будови». Хоча ці слова відрізняються семантикою, їх об'єднують в одну групу граматичні значення іменника, називного відмінка, однини, жіночого роду.

Граматичне значення —абстрактне значення, яке характерне групам слів і має регулярне формальне вираження.Розвинулися граматичні значення як узагальнені відображення найтиповіпіих ознак і властивостей об'єктивної дійсності. Так, значення іменника, прикметника, дієслова та інших частин мови сформувалися тому, що реальний навколишній світ складається з предметів, ознак, процесів тощо.Від лексичного значення граматичне відрізняється передусім тим, що воно притаманне не одній лексемі, а групі слів. Якщо лексичне значення розрізняє слова, то граматичне значення об'єднує їх, відрізняючи від інших груп слів. Граматичне значення, порівняно з лексичним, характеризується значно вищим рівнем абстрактності.Віднесення значення до лексичного чи граматичного здійснюється, зважаючи на одиничність чи масовість його вияву.Граматичне значення наявне лише в протиставленнях (відмінків, чисел, родів, осіб, часів тощо).Граматичні значення властиві не тільки словам, а й словосполученням та реченням. Граматичні значення словосполучення збігаються з граматичними значеннями його головного члена. Так, словосполучення синє море має такі граматичні значення: іменник, середній рід, називний відмінок, однина. Реченню притаманні особливі граматичні значення, наприклад синтаксичного часу (минулого, теперішнього, майбутнього), об'єктивної модальності (розповідності, питальності, спонукальності, бажальності, умовності, імовірності, переповідності) тощо.Синтаксичні граматичні значення притаманні тільки реченням і служать для їх розрізнення, відмежування від інших мовних одиниць.

Граматична категорія. Усі ознаки, властивості об'єктивної дійсності узагальнені в граматичних значеннях, однотипні сукупності яких (грамемні або частково-категоріальні значення) утворюють граматичні категорії. Так, грамеми однина і множина в українській мові представляють категорію числа..Граматична категорія — сукупність однотипних граматичних значень, або грамем, об'єднаних певним змістом.Оскільки граматичні категорії реалізуються в граматичних значеннях, кожна з них обов'язково існує в протиставленнях. Та сама граматична категорія може бути в одних випадках дериваційною (категорія роду іменників), а в інших — реляційною (категорія роду прикметників). У іменників, що вживаються тільки в одному числі {сани, окуляри), категорія числа дериваційна, а в інших випадках — реляційна.Реляційні граматичні категорії завдяки активній участі в граматичній організації речення, як правило, є більш абстрактними, ніж дериваційні граматичні категорії, і виявляють тенденцію до формалізації. Так, відмінок, число та рід прикметника в українській мові не відображають ніяких властивостей об'єктивної дійсності, а зумовлені відповідними категоріями іменника, з яким прикметник узгоджується {веселий день, весела розвага, веселе свято). Ці граматичні категорії прикметника спрямовані всередину мови, за її межі не сягають і тому належать до формалізованих, формально-граматичних. Прикметникова граматична категорія ступеня відображає реальне співвідношення якостей, спрямована за межі мови і тому не є формальною, зберігає своє семантико-граматичне наповнення {Остап веселіший за Семена). Загалом, більшість реляційних граматичних категорій певною мірою зберігає свій зміст і не формалізується або формалізується частково, тобто поєднує семантико-граматичне і формально-граматичне значення.Із граматичними категоріями не слід ототожнювати не категоріальні словозмінні форми, зокрема розрізнення першої та другої дієвідмін в українськіймові, які не стосуються змістового аспекту мови. Певна схожість граматичних категорій у різних за походженням мовах спричинена тим, що граматичні категорії узагальнюють ту саму об'єктивну дійсність, спираються на однакові її ознаки та властивості.

Граматична форма — поєднання граматичних значень і граматичних способів їх вираження.Вона вказує, які саме граматичні значення властиві конкретному слову і якими граматичними способами вони виражені. Наприклад, граматична форма слова зима представлена граматичними значеннями іменника, називного відмінка, однини, жіночого роду і виражена флексією -а.Різні граматичні форми може виражати флексія -уіменник знахідного відмінка однини жіночого роду: воду, стіну;іменник родового відмінка однини чоловічого роду: журналу, часу;дієслово першої особи однини теперішнього часу: веду, сиджу.

50. Морфема. Основні ознаки. Приципи виділення.

Морфеми поділяються на два основних типи — кореневі (корені, або основи), та афіксальні (афікси).

Корінь — основна значуща частина слова. Корінь є обов’язковою частиною будь-якого слова — не існує слів без кореня. Кореневі морфеми можуть утворювати слово як разом з афіксами, так і без них.

Афікс — допоміжна частина слова, що приєднується до кореня, та служить для словотвору та вираженню граматичних значень. Афікси не можуть самостійно утворювати слово, а лише з коренями. На відміну від коренів, афікси не бувають одиничними (тобто, зустрічаються в багатьох словах, а не якомусь одному).

51. Морфема і аломорфема.

Основною одиницею морфологічного мовного рівня є морфема.Морфема — найменша значуща одиниця мови, виражена однією фонемою чи їх сполученням.Ця мовна одиниця є компонентом слова, його будівельним матеріалом. Поєднанням морфем формується не тільки матеріальний бік слова, а і його лексичне та граматичні значення. Морфемна омонімія і, меншою мірою, омосемія ускладнюють комунікацію, тому в мові існує тенденція до усунення цих явищ. Паралельна (омонімічна чи омосемічна) морфема з часом зникає або набуває певної специфіки, змінюючи свою форму (при омонімії) чи семантичне або стилістичне навантаження (при омосемії).Реалізується морфема через аломорфи, або морфи, — сукупність варіантів. Вони можуть бути тотожні за змістом і близькі за звуковим складом (стіл, стола; знав, знала) або, навпаки, тотожні за звуковим складом і близькі за змістом (морфема -ець може позначати особу: мудр-ець, українець, предмет: рубець, холодець). Зрідка трапляються аломорфи, що розрізняються як звуковим складом, так і змістом: саджати і сідати Виділення морфем здійснюють шляхом зіставлення різних слів або різних словоформ однієї лексеми. Таке зіставлення може виявити морфему й там, де вона формально не виражена. Так, слова хліб, син не мають формально вираженого закінчення, але зіставлення їх зі словоформами хліба, сина, хлібом, сином засвідчує, що, подібно до того як матеріально виражена флексія -а є носієм граматичних значень родового відмінка, однини, чоловічого роду, а флексія -ом — граматичних значень орудного відмінка, однини, чоловічого роду, відсутність флексії в словах хліб, син набуває граматичних значень називного відмінка, однини, чоловічого роду. Морфема, що не має матеріального вираження, називається нульовою морфемою.Морфема є мінімальною мовною одиницею, за допомогою якої формуються лексичне і граматичні значення слова. її виділяють на основі зіставлення різних слів.

52. Функціонально-семантична класифікація морфем.

Афікси:

- Закінчення, або флексія (словозмінний афікс, що розташований найчастіше в кінці слова і виражає реляційне граматичне значення; є також нульва флексія);

-Суфікс (це словотвірний, рідше словозмінний, афікс, що розташований після іншого суфікса перед закінченням і виражає дериваційне або реляційне значення);

-Постфікс (розташований після закінчення: укр. смію-сь, кого-небудь);

-Префікс (цей афікс розміщений перед коренем або іншим префіксом і виражає дериваційне або реляційне значення: на-писати, до-писати);

-Інтерфікс (Він розташований між коренями в складному слові: пар-о-плав);

-Інфікс (цей афікс, вставлений всередину кореня: dam - заджати, domnam - рослина);

-Трансфікс (він розриває корінь на окремі звуки і сам теж розривається на звукові компоненти. Вони властиві семітським мовам, зокрема арабській);

-Конфікс (цей афікс складається з двох компонентів, розташованих перед і після кореня: gesagt);

53. Кореневі морфеми. Афіксальні морфеми.

Афікси:

-Постфікс (розташований після закінчення: укр. смію-сь, кого-небудь);

-Інтерфікс (Він розташований між коренями в складному слові: пар-о-плав);

-Інфікс (цей афікс, вставлений всередину кореня: dam - заджати, domnam - рослина);

-Конфікс (цей афікс складається з двох компонентів, розташованих перед і після кореня: gesagt);

54. Синтетичні та аналітичні засоби вираження граматичного значення.

У кожній мові граматичні значення слова виражаються певними способами. Залежно від використовуваних мовних засобів розрізняють два типи способів вираження граматичних значень - синтетичні і аналітичні. Синтетичні способи вираження граматичних значень. Граматичні значення слова можуть виражатися за допомогою мовних засобів, які знаходяться у його межах. Ці способи вираження граматичних значень є синтетичними. До синтетичних способів належать афіксація, внутрішня флексія, редуплікація, суплетивізм, синтаксичне словоскладання, наголос. Афіксація. Вона полягає у вираженні граматичних значень з допомогою різних афіксів. Виокремлюють такі різновиди афіксації:а) суфіксація - вираження граматичних значень за допомогою суфіксів. б) префіксація - полягає у вираженні граматичних значень префіксами.Існують мови, у яких вираження граматичних значень здійснюється тільки способом префіксації (мови банту в Африці) або лише способом суфіксації (тюркські, фінно-угорські мови). Це означає, що префікси й суфікси можуть виконувати однакові функції, виражати ті самі значення. Наприклад, вираження найвищого ступеня порівняння прикметників здійснюється з допомогою суфікса в російській мові (добрейший, высочайший), а в українській - з допомогою префікса (най-добріший, найвищий). У мовах з перевагою префіксації префікси утворюють дериваційну та реляційну групи,тобто мають словотвірне або словозмінне значення, чим подібні до суфіксів і закінчень;в) інфіксація - вираження граматичних значень за допомогою інфіксів;г) трансфіскація - полягає у вираженні граматич них значень трансфіксами.;ґ) конфіксація - вираження граматичних значень за допомогою конфікса. У слов'янських мовах конфікси виконують дериваційні функції: син - пасинок. Крім цих різновидів афіксації, виокремлюють ще й такі її типи, як аглютинація і фузія. Ці два типи афіксації розрізняються не в складі однієї мови, як, наприклад, суфіксація і префіксація, а в різних мовахПрикладом аглютинативної мови є казахська, а фузійної - українська. При аглютинації одна словозмінна морфема є носієм тільки одного граматичного значення.При фузії злиття морфем виражається не тільки на звуковому рівні, а й на рівні змісту. Внутрішня флексія. Цей синтетичний спосіб вираження граматичних значень полягає у зміні звукового складу кореня. Внутрішня флексія наявна в усіх індоєвропейських мовах, хоч у жодній з них вона не є основним граматичним Редуплікація. Вона виявляється у повному чи неповному повторенні кореня або цілого слова. Редуплікація є досить поширеним способом вираження граматичних значень. Суплетивізм. Полягає він в утворенні різних форм одного слова від різних коренів: погано - гірше, добре - краще, я - мене, він - його; Виявом суплетивізму (як граматичного, так і лексичного) вважають також близькозначні групи різно-кореневих слів, які в більшості випадків реалізуються похідними від одного кореня. Синтаксичне словоскладання. Цей синтетичний спосіб вираження граматичних значень передбачає поєднання двох коренів, основ або слів у одному слові: працездатний, всюдихід. Основоскладання в багатьох мовах, у тому числі слов'янських, є одним зі способів словотвору. Наголос. Цей граматичний спосіб виявляється у варіюванні наголосу, в результаті якого розрізняються форми слів. Наприклад, розрізнення називного відмінка множини та родового однини: руки - руки, голови - голови, недоконаного і доконаного виду: насипати – насипати. Аналітичні способи вираження граматичних значень. До аналітичних способів належать службові слова, порядок слів,інтонація. Службові слова. Граматичний спосіб службових слів полягає у вираженні граматичних значень за допомогою сполучників, прийменників,часток, допоміжних дієслів, артиклів. Службові слова цілком або частково звільняють повнозначні слова від необхідності виражати граматичні значення. Це функціонально наближає службові слова до морфем. Порядок слів. Граматичне значення може залежати від місця слова у реченні. У мовах з розвинутими флексіями, зокрема українській та російській, речень такого типу небагато (при збігу форм називного та знахідного відмінків), оскільки граматичні значення слів виражаються переважно закінченнями, а не місцем цих слів у реченні. У тих мовах, де афіксація представлена слабо, порядок слів є дуже важливим граматичним способом. Однак відсутність значного граматичного навантаження не означає, що порядок слів є цілком довільним. Не виражаючи регулярних граматичних значень, він набуває стилістичного навантаження, відіграє важливу роль в актуальному членуванні речення, внаслідок чого кожна зміна розташування слів у реченні стає значущою. Інтонація. Цей спосіб вираження граматичних значень виявляється на синтаксичному рівні, тобто є носієм синтаксичних значень. інтонація властива кожній мові, кожному усному висловлюванню.В інтонації як граматичному способі виокремлюють універсальний і специфічний шари. Універсальний шар притаманний усім мовам або значній їх кількості. Так, у всіх мовах запитальне речення передається висхідною мелодикою - рухом основного тону голосу, його підвищенням, а розповідне речення - низхідною мелодикою. Специфічний шар інтонації характерний для певної мови і залежить від фонетичної організації та історії цієї мови. Навіть кількість інтонаційних конструкцій (інтонем) у різних мовах різна

55. Частини мови, принципи їх виділення.

Частини мови — великі за обсягом класи слів, об'єднаних спільністю загального граматичного значення і його формальних показників.Частини мови — одне з найважливіших понять у граматиці. Без нього неможливо вивчати граматичну будову будь-якої мови. За допомогою частин мови людина диференціює речі, їх якості, процеси, дії і стани та їх ознаки, виявляє відмінності в реальному світі й здійснює його категоризацію. Частини мови, таким чином, є важливим способом розуміння й інтерпретації дійсності.три основні критерії: семантичний, морфологічний і синтаксичний.СЕМАНТИЧНИЙ КРИТЕРІЙ — критерій, який передбачає віднесення до однієї частини мови слів із спільним загальним граматичним значенням, як, наприклад, предметність, дія, якість тощо. Так, зокрема, слова зі значенням предметності утворюють клас іменників, хоча до такого класу, як іменники, в українській мові належать слова, які позначають предмет (стіл, книжка), якість (краса, сила), дію (ходіння, крик), кількість (сотня, тисяча) та ін., але більшість непохідних іменників позначає саме предмети. Отже, граматичні значення частин мови не рівнозначні поняттям, що виражаються словами, не рівнозначні й логічним узагальненням цих понять. мова не тільки відображає дійсність, а й інтерпретує її. Дієслово також є розуміння чого завгодно в дійсності як дії: працювати — дія, сприйнята як дія; порозумні-ти — якість, інтерпретована як дія; подвоїти, подесятерити — кількість, інтерпретована як дія.значення і форма існують у єдності, тому при класифікації слів на частини мови потрібно враховувати й форму, тобто формально-граматичний (морфологічний) критерій виділення частин мови.ФОРМАЛЬНО-ГРАМАТИЧНИЙ (МОРФОЛОГІЧНИЙ) КРИТЕРІЙ — критерій, за яким до уваги береться своєрідність змінювання слів, тобто інвентар їх форм і парадигм, які є виразниками певних морфологічних категорій. Так, наприклад, іменники змінюються за відмінками і числами, дієслова — за особами і часами, прислівники не змінюються. Кожна частина мови характеризується особливою системою граматичних категорій. в українській мові іменнику властиві категорії роду, числа й відмінка, прикметнику — категорії ступеня порівняння, роду, числа та відмінка, дієслову — категорії способу, часу, особи, стану, виду тощо. Крім значення і форми, слово має здатність функціонувати в реченні, причому різні слова виконують не однакові синтаксичні функції, тому при класифікації слів на частини мови використовують синтаксичний критерій.СИНТАКСИЧНИЙ КРИТЕРІЙ — критерій, за яким до однієї частини мови відносять слова, здатні стояти в реченні в однакових синтаксичних позиціях і виконувати однакові синтаксичні функції (йдеться головним чином про первинні синтаксичні функції). Наприклад, однією з ознак, за якою розрізняють іменник і дієслово в українській мові, є здатність бути головним компонентом атрибутивної конструкції. Однак для іменника функція підмета є первинною, а присудка — вторинною, тоді як для дієслова функція присудка є первинною, а підмета — вторинною. Вторинні синтаксичні функції мають деякі обмеження. Синтаксичним за своєю суттю є критерій сполучуваності, який як додатковий стали активно використовувати при класифікації слів на частини мови в останні десятиліття. Не всі слова можуть поєднуватися одне з одним.СЛОВОТВІРНИЙ КРИТЕРІЙ — критерій, за яким для кожної частини мови виділяють властивий тільки їй набір словотвірних моделей та інвентар словотвірних засобів. В українській мові можна назвати ряд словотвірних афіксів, наявність яких засвідчує належність слова до групи іменників: -тель, -ник, -щик, -ар тощо. для різних за будовою мов провідними є різні критерії.не всі частини мови виділяють за одним принципом. Зокрема, займенник і числівник виокремлюють на основі виключно семантичного критерію, тоді як інші частини мови в українській мові — за морфологічним критерієм.

56. Повнозначні та службові частини мови.

Вступ какой нибудь)) я не придумала)))

1) Повнозначні:

-Іменник: назви предетів у широкому розумінні цього слова

-Прикметник – назви ознак предметів

-Числівник – назви кількості або порядку предметів при лічбі

-Займенник – вказує на предмет, ознаку, кількість, але не називає їх.

-Дієслово – назви дій предметів у часі або їхнього стану

-Прислівник – назви ознак дії, стану або іншої ознаки.

2) Службові:

-Прийменник – визначає відношення між словами в реченні.

-Сполучник – сполучає однорідні члени речення і прості речення в складному.

-Частка – надає певних смислових відтінків реченню або його членам, утворює окремі граматичні форми чи нові слова.

57. Предмет синтаксису. Одиниці синтаксичної системи мови.

Граматика як розділ мовознавства, крім морфологічного рівня мови, досліджує і синтаксичний. Основними одиницями цього рівня є словосполучення, синтагма і речення. Нині деякі мовознавці виокремлюють також більші за речення одиниці, які є компонентами тексту.

1) Словосполучення і синтагма

-Словосполучення – синтаксична одиниця, яка утворюється поєднанням повнозначних слів за допомогою підрядного граматичного зв’язку.

-Синтагма – інтонаційно організовані чатсини, на які поділяється вже утворене речення. Вони мають лінійний характер, тобто не можуть бути розірваними

Отже, синтагма є окремою мовленнєвою одиницею, відмінною від словосполучення і такту. Її виокремлення зумовлене інтонаційним оформленням речення.

2) Речення – мінімальна комуніікативна одиниця, для якої характрені інтонаційна оформленість, організованість на основі структурної схеми, система синтаксичних категорій.

3) Текст:

-складне синтаксичне ціле або надфразова єдність

-абзац – відносно завершена одиниця тексту

-дискурс – одиниця тексту, більша за абзац, для якої характерна єдність змісту, або взагалі будь-який текст чи його частина, яким притаманна семантична пов’язаність (діалог, обмін висловлюваннями)

58. Речення, як основна одиниця синтаксису, її ознаки та функції.

Найменшою одиницею спілкування є речення. Речення — це осмислене сполучення слів або окреме слово, граматично й інтонаційно оформлене як відносно закінчена цілість, що несе певну інформацію.

Наприклад, сполучення слів На порозі вже стоїть літо (О. Донченко) є реченням, бо несе думку, уявлення про певний факт. А цю функцію воно виконує тому, що слова в ньому об'єднані граматично за допомогою закінчень і службових слів відповідно до змісту висловлювання. 1 тому, що воно в усній мові вимовляється з певною інтонацією, а на письмі починається великою буквою й закінчується крапкою (крім того, у середині може мати різні розділові знаки). Основною функцією речення є комунікативна функція, тобто повідомлення інформації та вираження емоцій і волевиявлення мовця.

Речення від слова й словосполучення відрізняється трьома основними ознаками: комунікативністю, модальністю й предикативністю.

Комунікативність — це спрямованість висловлювання на слухача, яка виражається за допомогою інтонації (підвищення й пониження тону, інтонаційне виділення окремих слів тощо), вставних слів на зразок чуєте, знаєте, майте на увазі, уявіть собі, підсилювальних часток, звертань тощо. Той, хто говорить, хоче, щоб його слухали й реагували на його мову.

Модальність — це особисте ставлення мовця до власного висловлювання, яке (ставлення) виражається за допомогою інтонації (інтонація може бути стверджувальною й заперечною, серйозною й іронічною тощо); вставних слів на зразок на жаль, Мабуть, може, здається, безперечно, справді; часток, таких, як невже, авжеж, ніби, начебто, таки; способу дієслова (дійсний, Умовний чи наказовий). За допомогою цих засобів ми можемо адати своєму повідомленню різних відтінків, часом навіть протилежного значення.

Предикативність — це прив'язка висловлювання до дійсності, що виражається за допомогою часових форм дієслові (минулий, давноминулий, теперішній чи майбутній час) та обставин місця й часу (просторова й часова віднесеність).

Неодмінним компонентом речення є інтонація. Вона виконує комунікативну (спрямовану на увиразнення висловлювання) і модально-емоційну (призначену для передавання відтінків різних почуттів) функції.

59. Предикативність і модальність як основні ознаки речення.

Категорія об'єктивної модальності. За своїм змістом вона фактично збігається з категорією синтаксичного способу. Категорія об'єктивної модальності реалізується за допомогою категорії синтаксичного способу. Проте різновидів об'єктивної модальності є більше, ніж синтаксичних способів. Так, в українській мові О. Мельничук розрізняє сім модальних значень речення: розповідність, питальність, спонукальність, бажальність, умовність, імовірність і переповідність. Категорія суб'єктивної модальності. Вона виражає відношення мовця до повідомлення. модальність виражається різними засобами: спеціальними модальними частками (ніби, либонь, навряд), модальними (вставними) словами (можливо, імовірно), вигуками, інтонацією, порядком слів тощо.

Будь-яка оцінка, будь-яке ставлення мовця до свого висловлювання легко можуть бути виражені в реченні: (виважена оцінка); (міркування); звернення-побажання); (осуд); (передчуття любові). Однак значна частина речень має нульову суб'єктивну модальність, тобто вказує на нейтральне ставлення мовця до висловленого.

Нині у мовознавчій літературі беруться під сумнів засади розмежування об'єктивної і суб'єктивної модальностей, оскільки між їх значеннями та способами вираження немає чіткої межі.

Категорія предикативності співвідносить речення з дійсністю, надаючи йому комунікативної здатності. Вона є найістотнішою синтаксичною категорією. Відношення предикації пов'язують підмет і присудок, але головним носієм предикативності в двоскладному реченні є присудок, який, як правило, виражений дієсловом. Особові форми дієслова (як і інші предикативні одиниці) мають здатність породжувати речення. Ця здатність і є предикативністю. Вона пов'язана з валентністю.

З точки зору сполучуваності, тобто можливих при дієслові порожніх клітин, дієслова можуть бути одновалентними (неперехідні дієслова: ліс шумить, сонце світить), двовалентними (мати любить дочку), тривалентними (Командир нагороджу є солдата медаллю) — аж до семивалентних.

60. Граматичне членування речення на головні та другорядні члени.

Крім синтаксеми як найабстрактнішого рівня граматичного значення речення, існує ще один, менш абстрактний рівннь його змісту – граматичне членування речення, тобто члени речення. Вони не притаманні реченню загалом, як, гаприклад, категорія предикативності, а є його складниками.

Членами речення є абстрактні синтаксичні категорії, усталені форми для опису ситуацій, вираження типових компонентів реального змісту речення. Їх поділяють на головні (підмет і присудок у двоскладному реченні, головний член в односкладному реченні) і другорядні (означення, додаток, обставина). (Підмет - раматично незалежний, означає предмет, ознака якого виражається присудком. Найчастіше підмет виражається називним відмінком іменника. Присудок - пов'язаний координацією з підметом, що виражає стан предмета, названого підметом. Найтиповіша форма присудка — дієслово в особовій формі, що означає дію чи стан суб'єкта, названого підметом. Означення —вказує на ознаку предмета. Воно відповідає на питання чий? який? яка? які? котрий? скільки?. Додаток - значає предмет, на який спрямована дiя і відповідає на питання усіх відмінків, крім називного. Додаток виражається тими ж частинами мови, що й підмет. Обставина - пояснює слово зі значенням дії або ознаки, виражає якісно-означальну характеристику дії, стану чи позначає, за яких обставин відбувається дія, вказує на спосіб, міру або ступінь вияву дії або ознаки.) У сукупності члени речення здатні відобразити будь-яку інформацію.

Існування членів речення обумовлене валентністю дієслова. Як носій предикації, воно доповнюється актантами, тобто членами речення. Якщо всф актанти є членами речення, то не всі члени речення є актантами, оскільки існують члени речення, що входять у групу підмета чи підпорядковуються іншим актантам (не залежать безпосередньо від дієслова). Наприклад, майже щодо кожної дії можна сказати, де, коли і як вона протікала, виразивши цю інформацію спеціальними членами речення – різними обставинами. Такі уточнення, іноді дуже устотні для змісту речення, не являють собою окремих «учасників» цього змісту. Вони не пов’язані з валентністю дієслова. Такі обставинні компоненти речення Л. Теньєр назвав сиконстантами (франц. Circonstance - обставина).

61. Типологія речень.

62. Речення і словосполучення.

Словосполучення — синтаксична одиниця, яка утворюється поєднанням повнозначних слів за допомогою підрядного граматичного зв'язку.

Як правило, словосполучення складаються з двох слів: новий дім, тихо наспівувати, писати листа, дуже швидко. Одне слово є головним (дім, наспівувати, писати, швидко), а друге — граматично залежним, підпорядкованим головному (новий, тихо, листа, дуже).

Здатність слів сполучатися між собою називається валентністю. Деякі слова характеризуються обмеженою валентністю. Однак більшість слів мають досить широку валентність.

Розрізняють граматичну і лексичну валентності. Граматична валентність передбачає залежність сполучуваності слів від їх належності до певної частини мови. Лексична валентність полягає в сполучуваності конкретних слів. Слова у словосполученні поєднані підрядним зв'язком. Виокремлюють три типи підрядного зв'язку:1)узгодження, при якому головне слово узгоджується із залежним словом у всіх граматичних формах: теплий день, гарне село, моя думка. Трапляються випадки неповного узгодження: місто Київ, річка Дніпро

3) прилягання, при якому залежне слово є незмінним: швидко йдуть, розмовляли йдучи..

Мовне спілкування здійснюється за допомогою речень. Вони виконують комунікативну функцію, тобто передають конкретний зміст, який відображає об'єктивну дійсність. Реченню властива відносна самостійність, оскільки воно виражає закінчену думку і відділяється у мовленні від інших речень паузами.

Речення — мінімальна комунікативна одиниця, для якої характерні інтонаційна оформленість, організованість на основі структурної схеми, система синтаксичних категорій.

Речення може складатися з одного слова. У мові існують типові форми однослівних речень, зокрема називні, безособові. У певній ситуації, наприклад у діалозі, будь-яке окреме слово в будь-якій формі може стати реченням. Засобом, який перетворює слово в речення, є інтонація.

Однак самої інтонації для утворення речення недостатньо. Оскільки більшість речень включають до свого складу кілька слів, то ці компоненти повинні певним чином пов'язуватися між собою, організовуватись у комунікативний ланцюжок. Цю функцію виконують моделі, за якими будуються речення. їх ще називають структурними схемами речення, або схемами породження речення. Кожна мова має певну кількість таких моделей.Структурні схеми речення можна виразити словесним описом або за допомогою спеціальної символіки

63. Синтаксичні звязки та їх найважливіші типи???

Словосполучення. Кожне речення складається зі слів. Перш ніж утворити речення, слова об'єднують у певні блоки, конструкції, тобто словосполучення.

Словосполучення — синтаксична одиниця, яка утворюється поєднанням повнозначних слів за допомогою підрядного граматичного зв'язку.

Слова у словосполученні поєднані підрядним зв'язком. Виокремлюють три типи підрядного зв'язку:1)узгодження, при якому головне слово узгоджується із залежним словом у всіх граматичних формах: теплий день, гарне село, моя думка. Трапляються випадки неповного узгодження: місто Київ, річка Дніпро

2)керування, при якому головне слово вимагає від залежного певної відмінкової форми (з прийменником або без нього): читати книжку, сісти за стіл, шматок хліба, дума про тебе, завзятий до роботи;3) прилягання, при якому залежне слово є незмінним: швидко йдуть, розмовляли йдучи4)Тяжіння — це узгодження предикативного означення з підметом. Наприклад: Батько повернувся задоволений. Зі смислового боку цей зв'язок означає, яким є предмет, виражений підметом, у момент здійснення позначуваної присудком дії. Л.А. Булаховський назвав тяжіння подвійним синтаксичним зв'язком, бо, з одного боку, діє слово-присудок керує означенням, а, з другого, означення узгоджується з підметом5)ІНКОРПОРАЦІЯ— поєднання слів-коренів, сукупність яких оформляється службовими елементами. Маємо єдину синтаксичну побудову в одному злитому вигляді, яка зовнішньо подібна до слова з одним закінченим змістом. Цей зв'язок нагадує словоскладання (творення складного слова).6)ЗАМИКАННЯ — синтаксична побудова, яка вимагає дистантного розташування найтісніше пов'язаних слів. слова знаходяться між частинами аналітичної форми слова.7)ІЗАФЕТ-атрибутивне словосполучення, яке складається з двох іменників, перший з яких є означенням, але показник зв'язку знаходиться в другому (головному, стрижневому) слові. Ізафет характерний для тюркських мов.

64. Актуальне членування речення. Тема і рема речення.

Мовний зміст речення не обмежується одним щаблем абстрактності. Крім синтаксеми як найабстрактнішого рівня граматичного значення речення, існує ще один, менш абстрактний рівень його змісту — граматичне членування речення, тобто члени речення. Вони не притаманні реченню загалом, як, наприклад, категорія предикативності, а є його складниками.Членами реченням абстрактні синтаксичні категорії, усталені форми для опису ситуацій, вираження типових компонентів реального змісту речення. їх поділяють на головні і другорядні.У сукупності члени речення здатні відобразити будь-яку інформацію.

Однак самі по собі члени речення не здатні виразити відносної вагомості різних компонентів повідомлення. Це здійснюється за допомогою актуального членування речення. Воно полягає у поділі речення на дві частини — вихідну (те, про що говориться) і власне інформативну (те, що повідомляється). Вихідну частину позначають термінами «основа», «дане», «відоме», «тема», а інформативну — термінами «ядро», «нове», «невідоме», «рема»: Завтра (тема) вирушаємо в турпохід (рема). Декана звуть (тема) Євген Михайлович (рема).Тема і рема можуть збігатися з поділом на групу підмета й групу присудка, але частіше вони не збігаються: Ліс (тема) усе густішав, чорнішав (рема).Тема, як правило, передує ремі. Але можлива й інверсія, коли невідоме стоїть на початку речення: Навіть він (рема) не міг нічого зробити (тема). У такому випадку рема є особливо наголошеною, інтонаційно виділеною.Актуальне членування передбачає входження речення в ширший контекст, адже речення набуває конкретного членування залежно від інших речень, які його оточують і пов'язані з ним спільним змістом.

65. Речення і висловлювання, синтаксема і алосинтакс.

Висло́влювання — мовленневий твір, створений мовцем в процесі конкретного мовленневого акту. Розглядається в контексті цього мовленневого акту як частина дискурсу (тексту).

У процесі спілкування люди не просто будують речення, а використовують ці речення для виконання таких дій, як інформування, прохання, порада, питання, наказ, попередження, обіцянка, вираження вдячності і т.ін. Все це — мовленнєві акти. В мовленнєвих актах використовуються речення; але мовленнєві акти і речення — різні поняття. Між реченням та висловлюванням є наступні відмінності.

Речення має іллокутивне призначення — виражене за допомогою способу, типу речення за метою висловлювання й лексично, наприклад модальними словами. В мовленнєвому акті мовець використовує речення (з тією чи іншою іллокутивною метою) для вираження свого комунікативного наміру, тобто для побудови висловлювання з тією чи іншою іллокутивною функцією.

Змістом речення зазвичай є пропозиційна форма від так званих прагматичних змінних. У висловлюванні прагматичні змінні набувають конкретних значень, у результаті чого пропозиційна форма перетворюється в замкнуту пропозицію.

Речення зазвичай містить конкретно-референтні предметні терми, тобто вирази, призначені для позначення індивідуалізованих об'єктів. У висловлюванні ці терми дійсно вступають у референцію з індивідуалізованими об'єктами з загальної точки зору чи фонду знань учасників мовленнєвого акту.

Аналогічно, пропозиції, виражені в реченні, вступають у співвідношення з ситуаціями, подіями, фактами реального світу.

Іноді до параметрів, які відрізняють висловлювання від речення, відносять комунікативну структуру (актуальне членування), яка виражається порядком слів та інтонацією.

Одне із призначень мови полягає в тому, щоб виражати пропозиції. Однак речення саме по собі не виражає ніякої замкнутої пропозиції: тільки в контексті мовленнєвого акту, в якому вживається дане речення, фіксуються значення всіх прагматичних змінних, які входять у зміст речення. Таким чином, залучення речення в мовленнєвий акт не лише надає пропозиції іллокутивну функцію, але й формує саму пропозицію з тієї пропозиціональної форми, якою в більшості випадків є зміст речення.

СИНТАКСЕМА Мінімальна (неподільна на синтаксичні одиниці нижчого рангу) семантично-синтаксична одиниця, компонент семантичної структури речення; виступає одночасно носієм певного елементарного смислу (значення) і конструктивним компонентом більш складних побудов, наділена певним набором синтаксичних функцій; на відміну від членів речення, що визначаються на основі синтаксичних зв’язків, синтаксема виділяється на рівні семантико-синтаксичних відношень і позначає певні явища дійсності.

У мові існують синтаксеми, тобто структурні схеми речення. Синтаксема за визначенням Галини Золотової це елементарна одиниця синтаксису, яка може вживатися самостійно чи бути компонентом речення.Станіслав Семчинський розглядає синтаксему вже в емічному плані (на найабстрактнішому рівні мови, де функціонують фонеми, морфеми, лексеми), як одиницю синтаксичної системи, яка охоплює засоби сполучення і розташування слів у знаковому тексті. Деякі мовознавці ототожнюють синтаксему із функціональною синтаксичною одиницею або зі словосполученням.

66. Причини мовних змін. Мовні контакти.

Зовнішні причини змін у мові зумовлені різними суспільними чинниками. Економічний, політичний і культурний розвиток суспільства; лексичне і семантичне збагачення мови; Розвиток людського мислення; соціальне та професійне розшарування суспільства; Локальне розселення і переселення людей; Поява письма, книгодрукування. Надзвичайно важливою зовнішньою причиною мовних змін є контактування мов.

Найбільшому впливові піддається мова в умовах контактування з близькоспорідненою мовою. Коли ж мови характеризуються глибокими структурними відмінностями, то можливість впливати одна на одну незначна.

Мовні контакти – взаємодія мов унаслідок спілкування їх носіїв. Її наслідком є запозичення. Це явище найбільше виражається на лексичному рівні. Різні типи мовних елементів мають різний ступінь міжмовного проникнення. Білінгвізм – також наслідок мовних контактів. Двомовність, вільне володіння і практичне користування двома мовами. У двомовних групах людей дві мовні системи вступають у контакт, впливають одна на одну, внаслідок чого з'являються контактно зумовлені відхилення від мовної норми, які називають інтерференцією. Якщо нова мова засвоєна погано, то за контактування можуть виникнути допоміжні мови — піджини і креолізовані мови, тобто дуже спрощені мови без категорій роду, числа, відмінка, без дієслівних складних форм тощо. Коли ж нова мова засвоєна добре, то за певних умов (особливо за шовіністичної мовної політики уряду панівної нації) мовці повністю переходять на нерідну мову, тобто нова (нерідна) мова витісняє рідну, відбувається повна мовна, а значить і етнічна, асиміляція. Часто тривалі мовні контакти спричинюють конвергентний розвиток контактуючих мов. Конвергенція, на відміну від асиміляції, не призводить до витіснення однієї мови іншою, а зумовлює появу в контактуючих мовах спільних ознак. Внаслідок мовних контактів зявились такі поняття як:

· Субстрат – залишки переможеної місцевої мови в структурі прийшлої мови, що перемогла.

· Суперстрат – залишки прийшлої переможеної мови у місцевій мові, що перемогла. (Французька мова вийшла з ужитку в Англії, але вона вплинула на англійську мову).

· Адстрат – взаємодія мовних систем, зумовлена контактуванням мов сусідніх етносів.

2) Внутрішні причини мовних змін (виявляються у вигляді антиномій):

Антиномія мовця і слухача. Мовець намагається спростити формулювання думки, але слухачу не все стає зрозумілим. Занепад іменного відмінювання у більшості європейських мов.
Антиномія узусу (норми) і системи. Напр. слово пальто в укр. Мові відмінюється.
Антиномія мови і мовлення. Напр. слово «позавчора».
Антиномія означуючого і означуваного. Означуване тяжіє до охоплення нових змістів.
Антиномія інформаційної та емоційної функцій мови.

Отже, внутрішні причини мовних змін опосередковано залежать від суспільства, конкретних потреб людини.