Характеристики суперсегментних явищ.

Мовленнєвий потік членується на сегментні і суперсегментні фонетичні одиниці. До суперсегментних належать наголос, інтонація, паузи. Інтонація (від лат. intono — голосно виголошую), сукупність мелодики, ритму, темпу, інтенсивності, акцентних буд, тембру і інших просодичних елементів мови. Інтонація організовує мову фонетично, є засобом вираження різних синтаксичних значень і категорій, а також експресивного і емоційного забарвлення. Надсегментні одиниці накладаються на лінійне мовлення не по одному, а в цілому, формуючи таким чином явище, що дістало назву інтона́ція, одиницею якої часто називають інтонаційну конструкцію. Інтонація надає мовленню семантики, експресії, модальності, стилістичного забарвлення тощо. Відповідно виконує такі функції:

Комунікативна функція, тобто функція реалізації комунікативних типів висловлення (розповідні, питальні, спонукальні речення).

Функція модальності. Вираження ставлення мовця до того, про що говориться.

Емоційна функція. Вираження за допомогою мови психічного стану мовця, а також надання емоційних значень висловлення.

Видільна функція. Полягає в інтонаційному виділенні певних частин висловлення, напр., головніших порівняно з другорядними в інформаційному плані.

Конструктивна (конститутивна) функція. Завдяки інтонаційним засобам сегментні одиниці мовлення формуються у висловлення.

За акустичною ознакою виокремлюють такі типи наголосу:

—музичний. Він виділяється висотою тону.;

—кількісний. Характеризується кількістю, тривалістю наголошеного звука.

—постійний, або фіксований. Він завжди займає ту саму позицію в слові.

—змінний, або вільний. Зміна його місця виконує розрізнювальну функцію, оскільки забезпечує розрізнення слів з однаковим фонемним складом, а також граматичних форм одного слова.

У мовознавчій науці дослідженням наголосу займається акцентологія — розділ мовознавства, що вивчає природу, типи і функції наголосу.

Деякі мовознавці відносять до компонентів інтонації також паузи, тобто зупинки мовлення, під час яких робота апарату мовлення на певний час припиняється. Чим довша така зупинка, тим вагомішою для вираження думки є пауза.Розрізняють смислові паузи, що розмежовують такти, синтагми, фрази, та паузи хезітації (обмірковування), які можуть виникати в будь-якому місці висловлювання і відображають вагання мовця, його бажання змінити хід висловлювання.Отже, пауза теж служить для організації мовленнєвого потоку. Вона є засобом смислового і емоційного його членування.

27. Типологія наголосу в мовознавстві.

Засобом об'єднання складів у один такт (фонетичне слово) і відмежування його від інших тактів є наголос.Наголос — виділення складу чи слова посиленням голосу, підвищенням тону, тривалістю звучання.Фонетика розглядає словесний наголос, тобто наголос, яким виділяють такт. Як правило, такт збігається зі словом. Він може також включати: проклітики — короткі ненаголошені, переважно службові слова перед основним наголошеним словом (зі мною, як стріла); енклітики — ненаголошені службові слова, які стоять після наголошеного слова (ходив би, хотів же).Словесний наголос має певні різновиди. За акустичною ознакою виокремлюють такі типи наголосу:

—музичний. Він виділяється висотою тону. Розрізняють монотонічний та політонічний наголоси. Монотонічний наголос лише розмежовує наголошені і ненаголошені склади, а різні типи політонічного наголосу виконують смислорозрізнювальну функцію. Динамічний, або силовий, наголос притаманний українській, польській, мадярській, турецькій та ін. мовам. На відміну від музичного він не має варіювання;

—кількісний. Характеризується кількістю, тривалістю наголошеного звука. Кількісний наголос притаманний небагатьом мовам, зокрема індонезійській, новогрецькій, російській.За позицією у слові розрізняють такі типи наголосу:

—постійний, або фіксований. Він завжди займає ту саму позицію в слові. Постійний наголос властивий, зокрема, французькій, вірменській, узбецькій мовам (завжди на останньому складі), чеській, ісландській, естонській (на першому складі), польській, грузинській, малайській (на передостанньому складі). Цей наголос малопомітний у мові, ледве відчувається;

—змінний, або вільний.. Притаманний вільний наголос українській, російській, англійській, німецькій та багатьом іншим мовам. Він більш істотний для мови, більш помітний у ній. Зміна його місця виконує розрізнювальну функцію, оскільки забезпечує розрізнення слів з однаковим фонемним складом, а також граматичних форм одного слова. Музичний наголос, якщо він представлений у мові кількома варіаціями, стає значущим і без рухомості, адже розрізняє слова варіаціями. Складний наголос виявляється у пониженні і наступному підвищенні тону, а простий — лише в пониженні. Ці варіації музичного наголосу характерні для скандинавських мов. Наголос набуває в мові додаткового функціонального навантаження в тих випадках, коли йому властива хоч якась варіативність.

Крім словесного, існують інші види наголосу. У деяких мовах наявний складовий музичний наголос (тон) — притаманний не слову загалом, а кожному його складу. Тон є, як правило, етимологічним, тобто властивим складові за його походженням (бірманська, в'єтнамська мови). Наголос бере участь в організації також і більших за слово одиниць, зокрема фраз і їх семантично об'єднаних компонентів — синтагм. Фразовий наголос є звуковим виділенням одного зі слів фрази (словосполучення або речення). Словесний наголос цього слова стає більш виразним. Логічний наголос є перестановкою фразового наголосу в незвичне місце для вираження потрібних нюансів думки, для актуального членування речення. У мовознавчій науці дослідженням наголосу займається акцентологія — розділ мовознавства, що вивчає природу, типи і функції наголосу.

28. Інтонація, основні складники, функції.

Інтонація — звуковий засіб смислової організації та емоційно-експресивного оформлення мовленнєвого потоку.Створюється інтонація зміною всіх акустичних параметрів звуків: висоти, сили, довготи, тембру. Але визначальними її показниками є зміна основного й додаткового тонів, тобто їх підвищення та зниження.Інтонація властива будь-якому усному висловлюванню і виражає його настанову (розповідна, запитальна інтонація тощо), різні семантичні та емоційні відтінки.У мовленні інтонація виконує й інші функції, зокрема оформляє висловлювання в цілісність, розмежовуючи при цьому його частини за їх інтонаційною вагомістю, розкриває підтекст висловлювання, передаючи ту частину інформації, яка не виражена словами.Інтонація має складну будову. її основою є мелодика — зміна частоти основного тону в процесі говоріння. Мелодика створює основні контури інтонації, що залежать від підвищення чи пониження тону, стрімкості та зіткнення цих тональних рухів і їх рівнів (ярусів), яких існує від трьох до шести. Мелодика породжує ритм інтонації, тобто регулярне повторення співмірних мовленнєвих одиниць, найпомітніше в художньому мовленні. Для інтонації характерні й такі параметри, як інтенсивність, що зумовлюється силою голосу, та темп — ступінь швидкості чи повільності говоріння. Усі ці параметри мають відносні виміри й сприймаються у зіставленні: вище — нижче, голосніше — тихіше, швидше — повільніше, плавно — різко. Яскравого індивідуального забарвлення інтонації надає тембр голосу, що залежить передусім від основного тону та додаткових тонів.Деякі мовознавці відносять до компонентів інтонації також паузи, тобто зупинки мовлення, під час яких робота апарату мовлення на певний час припиняється. Чим довша така зупинка, тим вагомішою для вираження думки є пауза.Розрізняють смислові паузи, що розмежовують такти, синтагми, фрази, та паузи хезітації (обмірковування), які можуть виникати в будь-якому місці висловлювання і відображають вагання мовця, його бажання змінити хід висловлювання.Отже, пауза теж служить для організації мовленнєвого потоку. Вона є засобом смислового і емоційного його членування.Кожна мова має певну кількість типів інтонаційних конструкцій: українська — сім, французька — десять. Центром інтонаційної конструкції є наголос фрази, пониження або підвищення тону складу, на який падає фразовий наголос.Вагомість інтонації і наголосу виразно ілюструє відома фраза: Казнить нельзя помиловать. У письмовому варіанті зміст фрази залежить від місця коми, а в усному — від логічного наголосу на слові казнить або на слові нельзя та відповідної інтонації.Оформлення думки й вираження почуттів завдяки інтонації є не менш важливим, ніж звукове, сегментне наповнення мовленнєвого потоку. Саме інтонація дає змогу адекватно виразити думку та ставлення мовця до неї. Кожній живій мові (якою розмовляють) властива інтонація. Попри специфіку інтонаційних властивостей кожної мови, у всіх мовах виявляються єдність інтонаційної структури, спільність функціонального навантаження інтонації.

29. Лінгвістичний аспект дослідження звукової будови мови.

30. Фонема, її функції, принципи виділення.

Фонема – це найменша одиниця звукової будови мови, яка є в певній мові носієм смислу і служить для розрізнювання слів і форм слів. Функції фонем:1)Конститутивна(твірна) функція: фонема утворює морфеми і слова.2)Ідентифікаційна (опізнавальна): людина за допомогою фонеми розпізнає слова у звуковому потоці.3)Деструктивна (розрізнювальна): полягае у тому,що фонеми виступають засобом розрізнювання морфем і слів.Отже, фонема як найменша одиниця мови реалізується в алофонах — варіаціях, варіантах і головному вияві.Фонема – найменша одиниця звукової системи. Тієї чи іншої мови,за допомогою якої розпізнаються значущі одиниці мови.Фонеми є єдиним матеріалом для побудови слів і морфем.Оскільки фонема є незалежною величиною, а звук — залежною, позиційно зумовленою, то одна фонема у мовленні представлена сукупністю звуків, тобто фонемним рядом. До нього входять варіації та варіанти фонем. Варіації притаманні лише одній фонемі, а варіанти можуть втілювати в собі дві чи більше фонем. Якщо в слові виступає варіант фонеми, то відбувається нейтралізація протиставлення фонем, оскільки варіант є виразником ще й іншої фонеми. Коли в слові наявна варіація певної фонеми, вона не нейтралізується. Варіації в мові є нормою, а варіанти фонем — винятком.Позиція фонем, у якій можлива нейтралізація їх протиставлення, є слабкою (для голосних — не під наголосом, для приголосних — наприкінці слова чи складу), а позиція фонем, у якій їх протиставлення зберігається, є сильною (для голосних — під наголосом, для приголосних — перед голосним). Явище нейтралізації протиставлення фонем визнають представники Московської фонологічної школи. Ленінградська фонологічна школа заперечує нейтралізацію і визначає фонему в цій позиції за звуком, який у даному випадку вимовляється (звуковий тип).Варіації й варіанти фонеми кваліфікують ще як її алофони.

31. Фонема та її алофони.

Фонема і її алофонифонема як найменша одиниця мови реалізується в алофонах — варіаціях, варіантах і головному вияві.Фонема – найменша одиниця звукової системи. Тієї чи іншої мови,за допомогою якої розпізнаються значущі одиниці мови.Фонеми є єдиним матеріалом для побудови слів і морфем.Оскільки фонема є незалежною величиною, а звук — залежною, позиційно зумовленою, то одна фонема у мовленні представлена сукупністю звуків, тобто фонемним рядом. До нього входять варіації та варіанти фонем. Варіації притаманні лише одній фонемі, а варіанти можуть втілювати в собі дві чи більше фонем. Якщо в слові виступає варіант фонеми, то відбувається нейтралізація протиставлення фонем, оскільки варіант є виразником ще й іншої фонеми. Коли в слові наявна варіація певної фонеми, вона не нейтралізується. Так, усі звуки, з яких складаються українські слова хата, вода, зірка, сонце, рід, являють собою варіації відповідних фонем. Варіації в мові є нормою, а варіанти фонем — винятком.Позиція фонем, у якій можлива нейтралізація їх протиставлення, є слабкою (для голосних — не під наголосом, для приголосних — наприкінці слова чи складу), а позиція фонем, у якій їх протиставлення зберігається, є сильною (для голосних — під наголосом, для приголосних — перед голосним). Алофони — звукові різновиди фонеми, які реалізуються у варіаціях і варіантах.Під час аналізу фонемного складу слів важливо розрізняти фонеми і алофони однієї фонеми. Вирішальним для розмежування фонем є принцип їх взаємозамінності при відповідній зміні значення слова. Алофони наявні в таких випадках:1)коли різні звуки взаємозамінні при збереженні значення слова. Вони перебувають у відношеннях вільного варіювання і є алофонами однієї фонеми. 2)коли різні звуки не є взаємозамінними. У різних мовах не виявляють взаємозамінності і, отже, виступають алофонами однієї фонеми різні звуки.3) коли взаємозамінність звуків теоретично можлива, але на практиці немає пари слів, де б вона реалізувалася. Деякі мовознавці виокремлюють головний алофон (вияв) фонеми — найуживанішу її варіацію (значно рідше — варіант). Головний алофон фонеми визначають статистично, тобто за частотою використання. Головним виявом фонеми є алофон, який уживається найчастіше. Коли необхідно назвати фонему, вимовити її окремо, використовують саме її головний вияв.

32. Дистрибуція фонем і алофонів.

Дистрибуція фонеми — це сукупність всіх можливих алофооточень, в яких виступає певна мовна одиниця,можливість їїсполучуваності. Алофони однієї фонеми знаходяться в стосунках додаткової дистрибуції. Два різних алофони однієї фонеми не можуть існувати в одній позиції.

Фонеми характеризуються дистрибуцією, тобто здатністю виступати в певній позиції. Тут спостерігаються такі закономірності:

не всі фонеми можуть стояти будь-де в слові: наприклад, колись в українській мові слова не могли починатися фонемою а; не всі фонеми можуть сполучатися одна з одною: наприклад, в українських незапозичених словах немає звукосполучень на зразок мб, нг, нт, нд і под. Саме за наявністю таких невластивих для української мови звукосполучень часто й розпізнаємо запозичені слова: тембр, орангутанг, диктант, уїкенд.

Алофони (різнозвучання) — це різні вияви тієї самої фонеми в мовленнєвому потоці. Коли підставляємо різні алофони один замість одного, значення слова не змінюється (наприклад, [зимл'а] і [земл'а]). Коли підставляємо різні фонеми одну замість одної, значення слова змінюється (наприклад, сом, сам, сім, сум; грати, грати).

Серед алофонів розрізняють варіації й варіанти фонем. Варіації — це такі алофони, які зберігають усі диференційні ознаки своєї фонеми (наприклад, різнозвучання фонеми у в українських словах тут і тюль чи фонеми ж у словах межа і стежка). Варіанти фонеми набувають ознак, невластивих цій фонемі (наприклад, фонема с' у слові просьба [проз'ба] чи фонема ж у слові на стежці [стез'ц'і]).

33. Система фонем мови. Диференційні та інтегральні ознаки фонем.

Фонеми не можна розглядати поза системою певної мови. Щоб описати фонологічну систему, необхідно протиставити кожну фонему всім іншим. Отже, кількість фонем у певній мові залежить від здатності фонем творити фонологічні опозиції. Так, в українській мові нараховуємо 38 фонем:

6 голосних: а о у е и і та 32 приголосних.

Фонемі властиві диференційні (розрізнювальні) та недиференційні (нерозрізнювальні) ознаки.

Диференційні ознаки – ознаки фонеми, за якими розрізняють значення слів чи морфем (бік – пік – тік – сік – лік). Диференційними ознаками можуть бути:

-ознаки за участю голосу і шуму

-ознаки за місцем творення

-ознаки за способом творення

-твердість/м якість

-короткість-довгота

-назальність-неназальність

-відкритість-закритість

Недиференційні, або інтегральні, ознаки – ознаки фонем, які не розрізняють значень слів чи морфем. Наприклад, довгота / короткість є інтегральними ознаками в українській мові, оскільки вони не розрізняють значень слів, а для англійської – диференційними (sit [s i t] – сидіти, seat [s i: t] – місце для сидіння.

34. Критерії класифікації голосних фонем.

Голосні звуки складаються з чистого тону. В українській мові 6 голосних фонем: а, о, у, є, и, і. Кожній голосній фонемі притаманні чотири розрізнювальні (диферендійні) ознаки: чистий тон, ряд, піднесення, наголошеність чи ненаголошеність.

Ряд голосної фонеми визначається тим, яка частина язика напружується й піднімається: передня чи задня; піднесення — наскільки високо піднімається відповідна частина язика.

В українській мові є три голосні переднього ряду є — и — і; і три — заднього: а — о — у.

За міжнародною класифікацією і та у — звуки високого піднесення, и — високо-середнього, є та о — середнього, а — низького. Але якщо брати до уваги відносне положення язика при творенні різних суміжних звуків у кожному ряду, то в передньому ряду и сприймається як звук середнього піднесення (між і та є), а є —низького. Саме так розрізняють їх наші мовнослухові аналізатори.

Проміжки між положеннями язика при творенні голосних переднього ряду менші (бо вужча передня частина ротової порожнини), ніж при творенні голосних заднього ряду. Тому у сприйманні голосних переднього ряду частіше трапляється попарне сплутування їх (є — и, и — і), ніж голосних заднього Ряду (а —о, о —у).

під час вимовляння звуків о та у губи заокруглюються і витягуються трохи вперед — таким чином збільшується об'єм ротового резонатора. Тому ці звуки називають ще лабіалізованими (огубленими). На розрізнення звуків як фонем ця ознака (лабіалізація) суттєво не впливає, вона відіграє лише допоміжну роль. Голосні бувають наголошені й ненаголошені.

Наголошений голосний вимовляється з більшою силою голосу й трохи довше, ніж ненаголошений. Голосні під наголосом, а також в абсолютному кінці слова звучать чітко: великий — велич, зелень — зелений, сидить — сидячи, голубка — голуб, сяюче — сяючи, випише — випиши, поле — поли.

Ненаголошені голосні в українській мові не редукуються, тобто не скорочуються і не зникають, проте часом втрачають диференційну ознаку — нечітко фіксується піднесення. Тому ненаголошені голосні, які творяться поряд, можуть сплутуватися. Сплутування можливе в таких чотирьох парах голосних

є — и: село [сило], директор [диеректор];

и — і: тривога *[трівога], потім *[потим];

а - о: погони *[пагони];

о — у: кожух [коужух], зозуля 1зоузул'а].

Загалом у літературній вимові ненаголошені голосні вимовляються досить виразно (особливо а, о, у, і), мало чим різняючись якісно від наголошених. Найменш розрізняють ненаголошені є та и.

Крім того, голосні характеризуються різною висотою тону, яка визначається другою формантою. Найнижчий тон має звук у, найвищий — і. Голосні фонеми позначаються 10 буквами: а, о, у, є, и, і, я, ю, є, ї.

35. Критерії класифікації приголосних фонем.

Основною ознакою приголосних звуків є шуми, які виникають унаслідок проходження видихуваного повіпря через різні перепони, утворювані органами мовлення. В українській мові є 32 приголосні фонеми. їх розрізняють так:

а) за участю тону й шуму: сонорні — тон переважає над шумом: м, в, н, н', л, л', р, р', й («ми винили рій»); дзвінкі — шум переважає над тоном: б, д, д', дз, дз', з, з', дж, ж, г, r («буде гоже ґедзю у джазі»); глухі — складаються тільки з шуму: п, ф, т, т’, ц, ц’, с, с', ч, ш, к, х («усе це кафе «Птах і чаша»);

б) за місцем перепони на шляху видихуваного повітря:

губні — утворюються зближенням чи зімкненням нижньої губи або з верхньою губою, або з верхніми зубами:

м, в, п, б, ф («мавпа Буф»); зубні — утворюються зближенням чи зімкненням кінчика язика передніми зубами та альвеолами: д, д', т, т', з, з', дз, дз', с, с', ц, ц', л, л', н, н' («де ти з'їси ці лини»); передньопіднебінні — утворюються зближенням відтягнутого назад кінчика

язика з твердим піднебінням: р, р', й, дж, ж, ч, ш; задньоротові — задньоязикові г, к, х, що творяться

внаслідок активної участі задньої частини слинки язика, та глотковий г;

в) за способом подолання перепони: зімкнеш (проривні) — під час промовляння їх активний і пасивний органи мовлення утворюють зімкнення, шо проривається під натиском видихуваного повітря: м, б, п, н, н', д, д', т, т', г, к; щілинні (фрикативні) — під час вимови їх струмінь

видихуваного повітря проходить крізь вузьку щілину: в, ф, л, л', з, з', с, с', г, х; зімкнено-щілинні (африкати) — вимова їх починається із зімкнення і закінчується проходженням видихуваного повітря крізь утворену щілину: дз, дз', ц, ц*, дж, ч. До зімкнено-шілинних слід віднести й звуки р, р', артикуляція яких, як і будь-яких африкатів, починається із зімкнення, яке переходить у

щілину; різниця полягає лише в тому, що під час артикуляції звуків р, р' це повторюється 3—4 рази (тому ці звуки називають вібрантами);

і) за підняттям середньої спинки язика до піднебіння: тверді — середня спинка язика не піднімається: м, в, н, л, р, б, д, дз, з, дж, ж, г, г, п, ф, т, ц, с, ч, ш, к, х; м 'які — середня спинка язика піднімається: н', л', р', й, д', дз', з', т-,

г) за характерним шумом: шиплячі: ш, ч, ж, дж («ще їж

джу»); свистячі: с, с', ц, ц', з, з', дз, дз'.

Від місця приголосної фонеми в системі залежать її артикуляційні й правописні особливості.

36. Склад та складоподіл.

Склад- найменша одиниця членування мовлення. Склад-це частина слова,що утворюється одним поштовхом видихуваного повітря. В основу визначення складу як фонетичної одиниці має бути покладена різна міра звучності його елементів, тому склад треба розглядати як поєднання звучнішого елемента з одним чи кулькома менш звучними. Верщина складу-це складотворчий елемент. Периферія складу - це нескладотворчі елементи, які розміщуються або перед вершиною складу, являючи собою в такому випадку наростання ланцюга звучання, або після неї, послаблюючи цей ланцюг.

У складі наявний складотворчий елемент,а нескладотворчий може бути відсутнім.

складоподіл модифікується ще позафонетичними, словотвірними чинниками. За ступенем голосности звуки поділяються на голосні (а, о, е, и, у, і), сонорні (м, в, н, л, р, й), африкати (дж, дз, ч, ц), спіранти (ж, з, г, ф, ш, с, х) й експлозивні (б, д, ґ, п, т, к).

За наростанням голосности склад буває відкритий (якщо її вершок наприкінці складу: та, ма-ма) або закритий (якщо після вершка звук меншої голосности: під). У слові склад є носієм супрасеґментальних елементів — наголосу й інтонації.

Укр. мова уникає безпосереднього стику двох вершків, другим з-поміж яких був би і, у й скорочує такі і, у до функційних приголосних й ў (вона й він, вона в хаті), зносячи тим фонемну стійкість цих і.

У слові стільки складів, скільки є голосних звуків. Приголосний, який стоїть безпосередньо перед голосним і у вимові зливається з ним, належить до того самого складу, шо й голосний: че-ка-ють (а не чек-ай-уть. Але якщо префікс або частина складного слова закінчується на приголосний, то перед наступним голосним цей приголосний відходить до попереднього складу: без-іменний, пед-інститут, пів-острів. Між голосними може бути не один, а два й більше приголосних звуків, як, наприклад, у словах казка, сестра. Тоді поділ на склади відбувається так, щоб гучність звуків на початку кожного складу поступово наростала. Тому:

сонорний, що стоїть перед приголосним, відходить до попереднього складу: чай-ка, гол-ка, гор-дий;

дзвінкий, шо стоїть перед глухим, теж відходить до попереднього складу: каз-ка, книж-ка, гряд-ка, зуб-цї,

в інших випадках приголосні переважно відходять до наступного складу: ру-шник, у-смі-шка,о-брій.

37. Синтагма. Енклітики та проклітики.

Синтагма — інтонаціонно-смислова єдність, що виражає в певному контексті і в певній ситуації одне поняття і може складатися з одного слова, групи слів і цілого речення. Вона вичленовується із фрази відповідно до змісту висловлювання. Наприклад, вислів «Допомогти не можна відмовити», якщо його не поділити на синтагми, буде позбавлений змісту. Синтагма виконує дві функції: фонетичну й семантичну.

Синтагма вичленовується синтагматичним наголосом, синтагматичною мелодикою й короткими синтагматичними паузами. Те саме речення на синтагми можна ділити по-різному, але не довільно. Наприклад, речення Та коли вже надто тяжко туга серце обгортала, то співці співали пісню, пісня тугу розбивала (Леся Українка) можна розбити на три синтагми (паузами після слів обгортала та пісню), на чотири (пауза ще після слова тяжко), на шість (паузи також після слів співці їй пісня). Від цього речення набуває кожного разу інших змістових відтінків. Але в поданому реченні не можна робити синтагматичних пауз, скажімо, після слів надто, серце, співали, тугу, від цього зруйнується зміст висловлювання.

Засобом об'єднання складів у один такт (фонетичне слово) і відмежування його від інших тактів є наголос. Наголос — виділення складу чи слова посиленням голосу, підвищенням тону, тривалістю звучання. правило, такт збігається зі словом. Він може також включати: проклітики — короткі ненаголошені, переважно службові слова перед основним наголошеним словом (зі мною, як стріла); енклітики — ненаголошені службові слова, які стоять після наголошеного слова (ходив би, хотів же).

Такт — це частина синтагми, об'єднана одним наголосом. Такт може збігатися зі словом і може включати в себе кілька слів. Короткі, неповнозначні слова не мають свого наголосу й приєднуються до наголошеного слова.

Ненаголошене слово в такті, яке стоїть перед наголошеним, називається проклітикою (зі мною, як стріла).

Ненаголошене слово в такті, яке стоїть після наголошеного, називається енклітикою (ходив би, хотів же).

38. Слово як центральна одиниця мови. Слово та інші мовні одиниці.

Слово є найважливішою одиницею мови. Всі інші її компоненти існують або в слові і для нього (фонеми і морфеми), або завдяки слову (речення і тексти). У кожній мові слів значно більше, ніж інших її одиниць. Хоч практичне виокремлення слів не викликає, як правило, труднощів, наукове визначення слова виявилось складною проблемою.

ознаки слова 1)самостійність: слово може змінювати своє місце в межах речення, бути ізольованим, виокремленим з висловлювання, легко відтворюватись;

2)формальна цілісність: виявляється як фонетична оформленість (слова розділені паузами і об'єднані наголосом, фонетичною і структурною організацією), граматична оформленість (слова мають морфологічну форму і виконують синтаксичну функцію) і непроникність слова (всередину слова не можна вставити інше слово);

3)ідіоматичність полягає у довільності зв'язку звучання зі значенням. У похідному слові ідіоматичність виявляється і в тому, що з морфемного складу не можна однозначно вивести його значення. Наприклад, у слові жовток корінь жовт- і суфікс -ок не вказують на те, що їх поєднання означає «частина яйця».В актах мовлення більшість слів певним чином варіюється, змінює свою граматичну форму: вода, води, воді, воду. Такі граматичні видозміни слова є словоформами. Кожне слово має мінімум одну словоформу,але, як правило, їх буває більше. Деяким словоформам притаманні фонетичні варіації.Вони виконують однакову граматичну функцію, але розмежовуються стилістично. Варіюється не тільки форма, а й зміст слів: голова — «людина» і голова — «частина тіла». Це лексико-семантичні варіанти слова голова. Лексема — абстрактна ОДИНИЦЯ МОВИ, яка реалізується в мовленні у сукупності словоформ, фонетичних, стилістичних і семантичних варіантів слова.За своєю природою лексема близька до фонеми: фонема виявляється в мовленні у ряді алофонів, а лексема — в сукупності варіантів, тобто алолексів, або лексів. Поняття «алолекс» ширше за поняття «словоформа», воно охоплює всі видозміни слова. Лексема значно складніша за фонему, оскільки є семантичною одиницею.Зіставлення фонеми та лексеми свідчить, що фонологічний і лексичний рівні мовної системи організовані подібно. Обидва вони мають одиниці, кожна з яких існує як сукупність різновидів — алофонів чи алолексів.

39. Функції слова та його типи.

Слово є найважливішою одиницею мови. Всі інші її компоненти існують або в слові і для нього (фонеми і морфеми), або завдяки слову (речення і тексти).

Основною функцією слова є його позначальна (референтна функція). Слово позначає предмет, дію, якість чи відношення. У психології таку функцію прийнято називати «предметною віднесеністю».

Слово подвоює світ і дозволяє людині подумки оперувати з предметами. Людина може довільно викликати різні образи незалежно від їх реальної наявності і, таким чином, може довільно керувати цим другим світом. Народжується «вольова дія» — регулювальна функція мовлення людини.

За своєю роллю в реченні слова поділяються на частини мови. Частини мови поділяють на повнозначні, тобто такі, що мають значення, та службові, тобто ті, за допомогою яких повнозначні слова об'єднуються в речення.

Слова можуть бути простими (однокореневими) та складними (утвореними з кількох коренів).

Є багатозначні слова (голова на плечах, голова колони, голова зборів). є слова, зокрема займенники (він, такий, стільки), які не мають самостійного лексичного значення набувають його тільки в контексті. Отже, значення не є означальним для слова, хоч і обов'язковим.

Не можна вважати визначальною рисою слова і його цільноформленість (непроникність). Наприклад, дієслово читати в складеній формі майбутнього часу (буду читати, читати (буду) виступає в розчленованому вигляді. Складена форма ви щого ступеня порівняння прикметників може виражатися двома частинами: більш поміркований, менш придатний.

Основна відмінна риса слова, якою воно відрізняється і від морфеми, і від словосполучення, — це наявність у ньому певного граматичного значення. Наприклад, наведена вище форма буду читати — дійсний спосіб, майбутній час, перша особа однини. Граматичне значення має і прислівник швидко (належить до певної частини мови), і прийменник над (крім того, шо належить до певної частини мови, ще й вимагає після себе орудного або знахідного відмінка). А в нерозкладному фразеологічному словосполученні гнути кирпу, що передає одне значення «зазнаватися», граматичні значення має кожне слово (гнути — дієслово, неозначена форма і т. д.; кирпу — іменник, жіночий рід і т. д.). Поза контекстом займенник він не має лексичного значення, а граматичні значення має: займенник, чоловічий рід, називний відмінок, однина.

Отже, слово — це самостійна, наділена одним або кількома граматичними значеннями одиниця мови, яка передає одне чи більше лексичних значень, легко відтворюється і є будівельним матеріалом для речення.

40. Структура змісту слова.

Слово, як правило, має одне чи більше лексичних значень, змістів, тобто має свою семантику. Семантика — це смислова сторона мовних одиниць: слів, словосполучень, фразеологізмів, морфем. Під семантикою слова розуміють історично закріплену у свідомості народу (колективу) співвіднесеність слова з певним явищем.

Наприклад, коли француз чує слово baton, у його уяві постає палка, а коли ми чуємо слово батон, то уявляємо білий хліб довгастої форми.

У нашій свідомості існує ідеальне (не дзеркальне) відображення світу. Ми можемо уявити будь-який предмет або явище, тобто вичленувати його із суцільної картини, зосередити на ньому увагу (наприклад, яблуко). І коли з цим образом рефлекторно з'єднується звуковий комплекс (набір звуків — Ійаблуко]) і цей зв'язок закріплюється в нашій свідомості, виникає слово з певним лексичним значенням. У пам'яті утворюється стійкий образ певного звукового комплексу (образ слова), який щоразу, коли його чуємо, викликає в уяві образ того самого предмета реальної дійсності.

Реальний предмет (чи явище) як об'єкт найменування називається денотатом (позначуваним). Його узагальнений, абстрактний образ у нашій уяві — це сигніфікат (позначка, об раз). Сигніфікат, пов'язуючись з образом слова, стає лексичним значенням слова. Коли ми бачимо реальний предмет (чи явише), завдяки сигніфікатові пригадуємо його назву. 1 навпаки, коли чуємо назву, через образ слова активізуємо сигніфікат і, зіставляючи його з довкіллям, упізнаємо названий словом предмет (чи явище).

Таким чином, значення, тобто зміст і звукова форма слова виступають як нерозривна єдність, у якій лексичне значення — ідеальний зміст, а звукова форма — матеріальна оболонка.

На образ реального предмета (сигніфікат) можуть накладатися додаткові враження, оцінки (мовби дивимося на предмет-денотат через кольорові окуляри). Такий додаток до денотата називається конотатом (супроводом), а додаткове емоційне чи стилістичне значення слова — конотативним, тобто супровідним (на відміну від основного — денотативного). Наприклад, у слові яблучко денотативне значення — «плід яблуні» (як і в слові яблуко), конотативне — пестливе ставлення мовця до названого предмета (такого значення в слові яблуко немає).Межі змісту слова окреслюються в його відношеннях до інших слів, близьких за значенням. Наприклад, значення слова вечір, з одного боку, обмежується значенням слова день.

Щодо граматичного значення слова, то цим займаєть морфологія та синтаксис. Морфологія – розділ граматики, який вивчає структуру слова, способи вираження його граматичних значень і систему словозміни. Основною одиницею морфології є слово, але в аспекті граматичної будови, особливостей змінювання і творення, вираження властивих слову граматичних значень. Синтаксис – розділ граматики, що вивчає способи поєднання слів у словосполучення і речення, а також властивості цих одиниць.

41. Внутрішня форма слова.

Внутрішня форма слова — певні особливості зв'язку звукової будови слова з його первісним значенням; спосіб структурної та семантичної мотивованості слова іншими словами. Інакше кажучи, В.ф.с. — це первісне (етимологічне) значення, що виникає з опорою на якусь названу словом ознаку (не обов'язково суттєву) предмета або явища. Наприклад, назва лободи "мучинець" є похідною від слова "мука" і зумовлена тим, що стебло та листки рослини вкриті борошнистим нальотом. За О. Потебнею, В.ф.с. засвідчує, як людині уявляється її власна думка. У похідних словах, які в мові структурно та семантично мотивуються іншими словами, В.ф.с. є прозорою. Іноді подібний зв'язок із різних причин затемнюється, втрачається, а отже, втрачається і В.ф.с. Так, наприклад, сьогодні уже досить важко сприймається те, що за походженням лексеми "кінець" і "початок" є спільнокореневими. Це виявляє етимологічний аналіз. На поняття "В.ф.с." спираються і при розкритті природи поетичного (образного) слова. На погляд Г.Винокура, образними є слова, які мають В.ф. При цьому В.ф.с. трактується як здатність загальномовного словесного значення ставати своєрідним виразником іншого поетичного (образного) змісту, що виникає в художньому творі. Це пов'язано з тим, що узвичаєні назви одних предметів починають уживатися як назви інших об'єктів. У даному випадку не йдеться тільки про традиційне метафоричне перенесення, яке лежить в основі тропів і є яскравим виявом В.ф.с. Суть полягає в тому, що в художньому мовленні поетичний (віддалений) зміст (не лише при метафоричному перенесенні, а й поза ним) ніколи не обмежується буквальним (словниковим, ближчим) змістом слів. Цей поетичний зміст ґрунтується на загальномовних словесних значеннях, виражається за їх допомогою, тобто внаслідок естетичних перетворень семантики один зміст стає формою іншого (образного) змісту.

В актах мовлення більшість слів певним чином варіюється, змінює свою граматичну форму: вода, води, воді, воду. Такі граматичні видозміни слова є словоформами. Кожне слово має мінімум одну словоформу,але, як правило, їх буває більше. Деяким словоформам притаманні фонетичні варіації.Вони виконують однакову граматичну функцію, але розмежовуються стилістично. Варіюється не тільки форма, а й зміст слів: голова — «людина» і голова — «частина тіла». Це лексико-семантичні варіанти слова голова. Лексема — абстрактна ОДИНИЦЯ МОВИ, яка реалізується в мовленні у сукупності словоформ, фонетичних, стилістичних і семантичних варіантів слова.За своєю природою лексема близька до фонеми: фонема виявляється в мовленні у ряді алофонів, а лексема — в сукупності варіантів, тобто алолексів, або лексів.

Типи лексичних речень.

Лексичне значення слова – це реальний предметно-речовий зміст, який оформлений за законами граматики рідної мови і є елементом загальної семантичної системи словника.

Є 2 лексичні значення слова: Денотативне, сигніфікативне, конотативне значення. Значення слова — відображення в слові певного явища об'єктивної дійсності.Формується значення слова, або лексичне значення, під дією трьох чинників: об'єктивної дійсності, історичних обставин і ментальності народу, відношень між словами.

1.Об'єктивна дійсність представлена предметами, процесами, ознаками, відношеннями, явищами, які потребують словесного вираження. Як об'єкти семантики лексеми вони є денотатами. Значення слова, обмежене відображенням певного денотата, є дєнотативним, напр.: будинок — «споруда, призначена для житла». Результати пізнання людиною дійсності закріплюються в словах, втілюються в їх значенні.

2.Історичні обставини, ментальність народу сприяють закріпленню лексичного значення, спричинюють його зміну й уточнення в процесі розвитку мови. Вони обумовлюють конотативне значення слова, тобто додаткове його значення, відтінки, які накладаються на основне значення, і оцінку денотата. Відповідно додаткове, відтінкове або стилістичне значення лексеми є конотативним, наприклад, значення слів халупа (невелика убога житлова будівля).

3. Відношення слова до інших слів окреслюють обсяг семантики і її межі. Кожне слово, як і інші мовні одиниці, має два типи відношень: синтагматичні (змінні, несталі поєднання слів у мовленні) і парадигматичні (стійкі, стабільні поєднання слів у мові), які впливають на значення слова. Взагалі, відтінкові значення, своєрідні коливання семантики лексеми створюються синтагматичними відношеннями в потоці мовлення, в контексті. Такі відтінки значення слів є контекстуальними значеннями.Синтагматичні зв'язки впливають на межі, периферію лексичного значення слова. Семантична основа лексеми зумовлена парадигматичними відношеннями. парадигматичні відношення слів обумовлюють їх семантичний обсяг.Отже, об'єктивна дійсність є основою денотативного значення слова, історичні обставини впливають на конотативне значення, а синтагматичні відношення між словами — на контекстуальне значення. Парадигматичні відношення визначають семантичний обсяг і семантичне наповнення цієї одиниці мови