Проблеми української церкви XIV–XVII століть

 

У литовсько-польську добу через український етнос проходила лінія цивілізаційного розлому між католицтвом і православ’ям. Між двома християнськими церквами існували організаційні, теологічні та соціально-політичні розбіжності. Вони сформувалися історичними обставинами, у яких виникли та діяли православна (візантійська або грецька) і католицька (римська) церкви.

Так, церква у Візантії залежала від держави, була її союзницею та опорою. Вона не мала такої адміністративної та економічної влади, як у Західній Європі. На відміну від католицької церкви, що неухильно проповідувала перевагу духовної влади над світською, православні ієрархи не претендували на превалювання над світською владою, а проповідували ідею єдності з державою. Унаслідок політичної слабкості православної церкви тут ніколи не було масових гонінь схожої на святу інквізицію, хоча церква переслідувала єретиків та розкольників.

Від католицької культури Україну-Русь відділяли відмінності в церковних обрядах і догматиці: спосіб хреститися, служби й свята, сакральний одяг ієреїв, догмат про походження Святого Духа (від Отця або, як у католиків, також від Сина), католицький догмат про чистилище. Дві церкви різняться стійкими соціально-психологічними відмінностями.

Православна церква мала одну досить істотну перевагу. Богослужіння в ній велося на всім зрозумілій мові, на відміну від католицької, де панувала латина, яку народні маси не розуміли. У Західній церкві панувала думка, що християнське віровчення – це таємна наука, доступ до якої відкритий тільки духовенству. На рідній мові дозволялася тільки індивідуальна молитва та проповідь.

У XIV – XVI ст. обидві християнські церкви ″об’єднала″ східнослов’янська територія. Точніше тут, у литовсько-польській державі, запанував католицизм, а православ’я відстоювало свої права та традиції. Соціальне поневолення українського народу поєднувалося з національно-духовним – принижувалися та викорінювалися місцеві культура, мова, звичаї, православне віросповідання. Католицизм та унія стали тією підступною зброєю, за допомогою якої польські загарбники намагалися остаточно поневолити українців.

За тих часів віра була не лише основою світосприймання та ознакою належності людини до тієї чи іншої культури, а й складовою самої культури, ознакою певного народу. Не випадково в умовах протистояння двох різновидів християнської релігії в Україні, православна здебільшого йменувалася як ″руська″ віра. Державною релігією в межах Речі Посполитої визнавалася лише католицька. Відданість православ’ю виключала польського підданця з громадського й суспільного життя. Він позбавлявся економічних і політичних привілеїв, не мав можливості захищати себе перед судом; православних ремісників навіть звільняли з цехів у містах. Отже, релігійні мотиви тісно перепліталися з економічними, політичними, становими, а також культурними інтересами. У межах чужої держави, за умови полонізації та окатоличування аристократії православне духовенство перетворювалося на одного з основних носіїв національної спадкоємності та ідентичності.

Складність церковного життя в Україні литовсько-польської доби пов’язана з тим, що православна церква не мала державної підтримки, переживала глибоку кризу, пов’язану із втратою Візантією її політичних і культурних позицій. Руські православні єпископи входили до Константинопольської помісної церкви й підпорядковувалися грецькому патріарху. Після завоювання турками Константинополя становище патріархії значно погіршилося. Тепер київські митрополити відчували себе впевненіше під опікою московського царя. Реально в межах Речі Посполитої на українських і білоруських землях влада над церквою належала опікуну всіх християнських церков держави – королю й великому князю. Це призвело до того, що католицька держава й церква контролювали православну. Загальний рівень православної церкви в русинських землях був низьким і продовжував падати. Побутове християнство тоді мало більше елементів язичницької обрядовості, ніж власне християнських. Православні храми й монастирі біднішали, втрачали дієздатність, православні священики поступалися католицьким освіченістю.

Однак не лише православна, але й польська католицька церква в Україні не здобула авторитету й почала занепадати. Розкішне життя кардиналів та католицьких єпископів, продаж церковних кафедр та індульгенцій, негідна поведінка окремих римських пап – все це підривало авторитет католицької церкви. Реакцією на ці явища став реформаційний рух у країнах Західної Європи, у тому числі й у польсько-литовській феодальній державі.

Реформація значно змінила релігійне та й в цілому суспільне життя Європи. У християнстві з’явилася нова течія – протестантизм, представлений кількома новими церквами – лютеранською, кальвіністською, пуританською. Католики зазнали втрат: скоротилася їхня паства, зменшилися доходи до папської скарбниці, з’явилися протестантські держави. Західноєвропейські реформаційні течії частково захопили й польсько-литовське суспільство, що призвело до послаблення католицької церкви. Однак це не тривало довго, і вже 1560-х рр. спостерігається активізація католицької церкви. Королівські уряди С. Баторія та Сигізмунда допомогли їй відновити свої позиції в політичній і державній сфері.

Сприятливі умови для відновлення католицької церкви створила Контрреформація, що почалася з ініціативи Тридентського ″вселенського″ собору (1545 – 1563). Католики усвідомили необхідність внутрішньої реорганізації та почали її здійснювати, що мало продуктивні наслідки.

Посиленню своїх сил та енергії церква Польщі завдячувала насамперед католицькому ордену єзуїтів. Єзуїти прибули до Польщі у 1560-ті роки, заснували низку своїх конгрегацій і повели надзвичайно енергійну роботу з відновлення ролі католицької церкви й зміцнення католицького руху серед польської спільноти. Дуже скоро вони почали відчутно впливати на вищі верстви Польщі. Посилившись, єзуїти в останній чверті XVI ст. очолюють справжній похід на українську православну церкву та суспільність, сподіваючись на легкі тріумфи. Один з найвідоміших єзуїтських полемістів П. Скарга у своїй книзі заявляв, що жодної освіти й культури не може бути в Україні, бо ″тільки дві є мови, котрими розповсюджена по всім світі віра свята, і без них ніхто не може опанувати ніякої науки, а особливо духовної – мова грецька і латинська… З слов’янською мовою ніхто не може бути ученим". Тому для українців нема іншого виходу, крім підданості католицькому костьолові. У подальшому ще різкіше єзуїти нападають на "нужденну″ Україну, з погордою трактуючи українство як пропащу спільноту.

Єзуїти вважали свої заяви небезпідставними. Насправді православна церква України переживала важкі часи. Відбувалися масові переходи української шляхти, духовенства, міщан до католицизму й деінтелектуалізація тих, хто залишився вірним православ’ю. Україна занепадає: втрачає еліту, школи полонізуються, селян закріпачують, сільських священиків гонять на панщину, доступу до освіти в них немає, подекуди навіть православні церкви здаються в аренду шинкарям і перетворюються на шинки. Такими були результати державної політики Речі Посполитої стосовно православного українства. Захист своєї церкви та батьківської віри поширює серед національно активної громади розуміння потреби оновлення, реформування православної церкви. Опорою цього процесу стають братства за підтримкою козаків. Східні патріархи рішуче підтримали простолюд і різко засудили православних єпископів (особливо львівського), які мали інші ідеї щодо змін у релігійному житті України. Відповіддю вищого кліру було прийняття пропозиції католиків про унію західної та східної церков.

Шляхетська держава не домоглася покатоличення українців і вдалася до впровадження ідеї єзуїтів – ″церковної єдності″, або унії православної та католицької церков під верховенством папи римського. Офіційно унія була проголошена 1596 р. у Бересті: за рахунок православної створювалася нова церква – уніатська або греко-католицька. У ній зберігався православний обряд, а догматика приймалася католицька, визнавалося верховенство римського папи. Єдиною ″східною″, ″грецькою″ церквою держава проголосила церкву уніатську. Православна митрополія в Україні заборонялася, і незабаром православ’я втратило свою керівну верхівку. Ініціатори унії з православної сторони сподівалися за допомогою унії усунути церковну кризу на українських землях. Проте, їхні ″благі наміри″ призвели лише до розколу українців за конфесійною (віросповідною) ознакою.

До уніатської церкви народні маси спочатку ставилися як до чужої, народженої в результаті зради вірі батьків. Парафіяльним священикам не важко було підняти православну паству на захист храмів від посягань уніатів. Такі протистояння деколи закінчувалися озброєними сутичками: все йшлося до війни ″Русі з Руссю″. На долю уніатів випали істотні труднощі: обіцяної королем та папою римським рівності з католиками на практиці не відбулося. З часом уніатська церква укріпила свої позиції. Митрополит Йосип Рутський сприяв підвищенню освіти духовенства, упорядкував церковне життя, запроваджував в чернецтві сувору дисципліну, домагався підстав для уніатської семінарії. На заході України в Новий час вже не православ’я, а уніатство протистоїть католицизму, пробуджує національну свідомість українців Галичини.

Не лише православні ієрархи, а й чимало ще не покатоличених українських феодалів, заможних шляхтичів і міщан пристали до Берестейської церковної унії відразу чи згодом. Підганяли туди й примуси пастирів-уніатів, і обіцяні погрози й репресії, а частіше – свої станові інтереси. Усі вони урівнювалися в правах з католиками, отримували різні привілеї, наділялися земельними володіннями тощо. Українські полемісти влучно оцінювали такий вибір української еліти, пояснюючи, що в унії духовні особи ″черевом, а не духом офірували″, а світським ″забажалося в сенат, на сейм і на трибунах межи депутатами місця″.

Однак селяни, козаки, міщани, дрібна шляхта й духовенство, котрі трималися православ’я, вже почали гуртуватися на захист своїх соціальних прав та інтересів. Обурений нестерпними умовами існування, принизливим становищем ″схизматів″ і ″глупих русинів″, народ підіймався на боротьбу. Різні сили українського суспільства брали в цій боротьбі участь по-різному: міщани своїми братствами підтримували й активізували православну церкву, козаки шаблею та матеріально здійснювали своє заступництво, патріотичне духовенство відстоювало права традиційної церкви через палку полеміку та створення кращої освіти в Україні.

1621 р. за сприяння запорожців Петра Сагайдачного в Україні відроджується православна ієрархія: єрусалимський патріарх Феофан під захистом ″козачої саблі″ висвятив нового митрополита Іова Борецького й декількох єпископів. Його гідним продовжувачем став Петро Могила, який домігся від королівської влади визнання православної ієрархії (1632 р.). Він зумів відновити церковне життя, надати авторитету й стабільності православ’ю.

Складне становище українських церков – православної та греко-католицької – примушувало їхніх керівників шукати вихід з кризової ситуації. Значну роль мало відіграти створення незалежної української православної церкви, тобто об’єднання церков під владою свого патріарха. В обговоренні цієї ідеї брали участь Костянтин Острозький, Мелетій Смотрицький, Іов Борецький, Петро Могила та Йосип Рутський. Протягом першої половини XVII ст. не раз робилися спроби скликати всеукраїнський церковний собор. Жодна з них не здійснилася. Головна причина полягала в тому, що створення сильної єдиної української церкви не відповідало інтересам ані Речі Посполитої, ані Ватикану.

Тоді в освічених українських колах визріває переконання, що примусові полонізація та покатоличення загрожують самому національному існуванню народу, що польсько-католицькій експансії конче потрібно протиставити свою вітчизняну систему духовних цінностей, свою культуру – один з найдієвіших засобів відродження самосвідомості, зміцнення волі народу до боротьби. Таким чином, політичні й ідеологічні потреби часу надали українському культурному відродженню високого громадянського змісту й патріотичного спрямування. Розв’язати ж це життєво важливе завдання в тогочасних умовах можна було лише через поширення писемності, укладання й розповсюдження підручників, організацію шкіл і друкарень, створення полемічних та історичних творів, підготовку вчителів, письменників, учених тощо. Провідну роль у розв’язанні цієї проблеми відіграли світські кола – міщанство, козацтво, інтелігенція, а також деякі магнати та шляхтичі.

 

Стан освіти в Україні

Пожвавлення соціально-економічних процесів в Україні, загострення політичної та ідеологічної боротьби висунули конкретні вимоги до стану освіти українців. Розвиток освіти ставав життєво важливою справою. Україна відчувала нагальну потребу в освічених людях – учених, педагогах, письменниках, ораторах, політиках тощо. Так зароджується й згодом завойовує визнання ідея залежності суспільного розвитку від поширення освіти. Постало завдання створення національної світської школи.

Ідея суспільно політичної значущості освіти поширюється серед різних верств суспільства. Визріває переконання, що освіченість не тільки впливає на формування особистості, а й визначає її місце в суспільстві, забезпечує розквіт самого суспільства. Людину треба цінувати не за походження, родовитість, багатство чи навіть побожність, а за освіченість і особливо – за вихованість. Особлива увага приділялася вихованню у людей почуття власної гідності, патріотизму, відданості національним звичаям, батьківській вірі, мові, культурі. Усе це було конче необхідним у процесі формування національної самосвідомості в умовах іноземного панування.

Розвиток шкільної освіти в Україні на межі XVI–XVII ст. базувався на досягненнях шкільництва попередніх часів. До цього часу візантійські традиції залишалися визначальними у шкільній справі. Школи розташовувалися здебільшого при церквах і монастирях. Спеціально підготовлені дяки (або ″граматики″ чи ″книжники″) навчали дітей письму старослов’янською мовою, початкам арифметики, молитвам, співу. З часом кількість шкіл збільшується. У другій половині XVI ст. свої школи мали майже усі міста, містечка й чимало сіл. Крім елементарних міських, церковних і монастирських, були ще й домові школи. Усі вони внесли певний вклад у розвиток та поширення освіти в Україні.

Із розгортанням реформаційного руху в Україні з’являються протестантські школи – в основному початкові й подекуди середні. Після прийняття Берестейської унії в містах з’являються уніатські школи, які заснував Базиліанський орден. Найчисленнішими серед неправославних шкіл були католицькі. Їх створював орден Ісуса – єзуїти. Єзуїти відкривали елементарні та середні школи з двома відділеннями. До нижчого відділення належали гімназії, що мали п’ять класів. На вищому відділенні три роки вивчалася філософія й чотири – богослов’я. Тут учні здобували найвищу освіту в межах Речі Посполитої. У 1569 р. єзуїтами була заснована Віленська колегія, яка вважалася найбільшим навчальним закладом Східної Європи. Польський король Стефан Баторій надав колегії права академії, тобто дозвіл викладати богословські науки. Першим ректором академії Папа римський призначив Петра Скаргу – активного діяча єзуїтів, ініціатора міжконфесійної полеміки. Католицькі школи були привабливими для православної шляхти своєю організацією, новітньою європейською програмою навчання, пишними диспутами й театральними виставами. Вони забезпечували освіту вищого європейського стандарту. Українці, які не мали рівноцінних православних шкіл, віддавали своїх дітей до цих колегій, де ті майже повністю втрачали усі ознаки національної ідентичності. Ці навчальні заклади ставали знаряддям покатоличення й полонізації молодих українців. Це добре розуміла українська громадськість.

Культурно-освітні діячі України взялися за організацію вітчизняних шкіл, котрі за змістом і рівнем навчання не поступалися б перед польськими і європейськими, тобто відповідали потребам часу. На противагу єзуїтській освіті багатий і впливовий магнат, князь Костянтин Острозький заснував 1576 р. у м. Острозі культурно-освітній центр нового типу. До нього входили колегія, літературно-науковий гурток, бібліотека й друкарня. Це по суті була перша вища школа європейського зразка в українських землях, що згодом дістала назву Академії. Першим ректором Академії був Герасим Смотрицький, письменник-полеміст і культурно-освітній діяч XVI ст. В Острозькому культурно-освітньому центрі викладання поєднувалося з науковою, перекладацькою й видавничою діяльністю. Навчання здійснювалося за поширеною в Європі системою "Семи вільних мистецтв". Тут вивчалися богослов’я й філософія, математика й астрономія, діалектика й логіка, старослов’янська, польська, грецька та латинська мови.

Острозька академія (1580 – 1608) протиставила польській експансії вітчизняну систему духовних цінностей. Академію називали "трьохмовним ліцеєм", "храмом муз". Вона стала початком реального компромісу між традиціями ("грецьким благочестям") і новаціями ("латинською наукою"). Це був навчальний заклад нового типу – слов’яно-греко-латинська академія. З Острозької академії вийшло багато видатних людей: Гаврило Дорофієвич, Йов Княгинецький, Мелетій Смотрицький, Ісайя Копистенський, Петро Конашевич-Сагайдачний. За час дії цього навчального закладу його закінчили близько 500 осіб, які стали вчителями, літераторами, друкарями, проповідниками.

Острозька академія залишила по собі значний слід в історії освіти й духовного життя України. Найвагомішою культурною пам’яткою Острозької академії було видання повної художньо ілюстрованої Біблії слов’янською мовою в 1581 р., текст якої вживався при богослужінні у православних церквах. За зразком Острозької академії вищі школи були створені у Турові – 1572 р., Володимирі-Волинському – 1577 р., Слуцьку – 1580 р., Львові – 1586 р. Навчання в цих школах було доступне для дітей "всякого стану", убогих і багатих.

Окреме місце серед шкіл цього періоду займає польська Замойська академія, відкрита Яном Замойським у 1595 р. в західноукраїнському місті Замостя. Фундатор академії вилучив із її програми богослов’я. Академія складалася з восьми класів. Бідних студентів не лише звільняли від плати за навчання, але й утримували в бурсі за рахунок фундатора. Студенти поділялися за національністю на п’ять груп: польська, литовська, руська, пруська та чужоземська. У школі навчали цивільному й публічному праву, філософії, фізиці, логіці і метафізиці, математиці, риториці і динаміці, поезії і синтаксису, антології та орфографії. Після смерті фундатора Замойська академія встановила чотири факультети: теологічний, правничий, філософський та медичний. Академія перестала існувати після першого поділу Польщі (1772 р.). Із Замойської академії вийшли Касіян Сакович, ректор Київської братської школи; Ісая Трофимович-Козловський, ректор Києво-Могилянської колегії; Сильвестр Косів, перший проректор цієї ж колегії.

Велику роль в організації культурно-освітніх установ відіграли братства. Зокрема, у 1585 р. свою школу організувало Успенське братство Львова. Предмети викладалися тогочасною українською мовою. Викладали слов’янську та грецьку мови, а також "вільні науки". 1586 р. тут було складено "Порядок шкільний", у якому, зокрема, викладено педагогічні вимоги до вчителя.

"Дидаскал або вчитель цієї школи повинен бути благочестивий, розумний, смиренномудрий, скромний, не хабарник, не грошолюб, не гнівливий, не заздрісник, не насмішник, не соромітник, не чародій, не казкар, не пособник єресей, а прихильник благочестя, добрих справ, що в них себе проявляє, а не лише в таких чеснотах, то й учні будуть такі, як їх учитель …

Учитель же, взявши доручену йому дитину, повинен навчати її свідомо доброї науки, за непослух карати не по-тиранськи, а по-вчительськи, не надмірно, а посильно, не розбещено, а спокійно й смиренно, не тільки по-світськи, а й вище світських …

Навчати й любити учитель повинен всіх однаково, як синів багатих, так і сиріт убогих…"

У цілому, в епоху "культурно-національного відродження" шкільна система виконувала не тільки освітянські та виховні функції, а значно більш широкі соціокультурні завдання, виступала засобом боротьби за віру і національне самовизначення.

На початку XVII ст. активізується рух зі створення братських шкіл у Центральній Україні. 1615 р. було створено Київську братську школу, що стала ідейно-культурним осередком національно-визвольної боротьби українського народу. Першим її ректором був Іов Борецький. У Київській братській школі вивчали грецьку, латинську, слов’янську, польську мови, а також поетику, риторику, філософію.

Діяльність Київського братства підтримувало Військо Запорізьке. У 1615 р. гетьман П. Конашевич-Сагайдачний з "усім військом запорізьким" вступив до Київського братства і взяв під захист братську школу. Кожний козак вносив 6 грошів вступних і 1,5 гроша щомісячно, які йшли на потреби братства та розвиток освіти. Майже всі свої кошти гетьман заповів Київській, Львівській і Луцькій братським школам.

Узагалі козацтво відіграло значну роль у розвитку освіти в Україні. На думку Д. Яворницького, більшість січового війська своєю грамотністю і начитаністю стояла так високо, що переважала у цьому середній, а, може, і вищий стан людей свого часу. На землях Війська Запорізького низового були школи, які поділялися на січові, монастирські й церковнопарафіяльні. У січовій школі навчалися хлопчики, що з різних причин потрапили на Січ. Січові школярі вчилися читати, писати і співати. Вони обирали зі свого середовища двох отаманів – одного для підлітків, другого для малолітніх. Головним учителем січової школи був ієромонах-уставник, який, окрім своїх прямих обов’язків наставника повинен був турбуватися про здоров’я хлопчиків. Про всі надзвичайні випадки у школі він повинен був доповідати кошовому отаману. Школа монастирська існувала при Самарсько-Миколаївському монастирі й виникла разом з першою його церквою близько 1576 р. Школи церковнопарафіяльні існували майже при всіх церквах у паланках, по слободах, зимівниках і хуторах.

Видатну роль в розвитку української культури відіграв архімандрит Києво-Печерської Лаври Петро Могила (1596 – 1647). З іменем П. Могили пов’язане поширення вищої та середньої освіти в Україні, зокрема створення Київського колегіуму шляхом злиття Київської братської школи та заснованої ним же 1631 р. Лаврської вищої школи. Він дбав про розвиток Києво-Печерської лаврської друкарні, сприяв письменникам і художникам, дбав про поширення книгодрукування у Валахії та Молдавії, сам підготував 29 творів церковно-теологічного, полемічного, філософського та моралізаторського характеру. Усе своє майно, кошти, бібліотеку, митрополиче вбрання, оздоблене коштовностями, П. Могила заповів Києво-Могилянській академії. Останніми його словами були: "Бережіть академію". Символічно те, що в незалежній Україні внесок митрополита в створення вищої освіти увіковічено запровадженням вищої нагороди МОН України – медалі імені П. Могили.

Таким чином, у першій половині XVII ст. в Україні вже існувала розгалужена мережа навчальних закладів. Високий рівень культури й освіченості українців у цей період відзначали чужоземці, які побували в Україні. Зокрема, Павло Алепський, який 1653 р. проїздив Україною, відзначав: "Починаючи з Рашкова, по всій козацькій землі дивовижний і добрий факт спостерігали ми: всі вони, за невеликим винятком, грамотні, навіть більшість їхніх дружин і дочок уміють читати й знають порядок служб церковних і церковний спів, священики навчають сиріт і не дають їм блукати неуками по вулицях". Доречно буде зауважити, що з другої половини XVI ст. на Заході спостерігається значне поширення інформації про Україну, що стає різноманітнішою за змістом та характером.

Складна соціально-політична ситуація, що склалася в Україні в польсько-литовську добу, істотно позначилася на розвитку української культури. Загалом ці обставини не припинили культурного процесу в українських землях, лише надали йому специфічних особливостей. По-перше, українські землі відновили зруйновані в період татаро-монгольської навали економічні й культурні зв’язки із західними державами. По-друге, українська культура зазнала істотного впливу ідей європейського Відродження, зокрема поширення гуманізму. По-третє, культурний процес в українських землях тривав в умовах гострої релігійно-політичної боротьби між Сходом і Заходом за сфери впливу. Значні здобутки в культурно-національному розвитку в Україні у другій половині XVI – початку XVIІ ст. дали цьому періоду назву першого національного відродження.

 

Питання для самоконтролю

 

1. Охарактеризуйте зміст європейських культурних рухів Відродження та Реформації.

2. Обґрунтуйте значення зовнішніх впливів на українську культуру XIV–XVIІ ст.

3. Проаналізуйте розвиток освіти в Україні XIV–XVIІ ст.

4. Назвіть видатних культурних діячів України литовсько-польської доби, обґрунтуйте свій вибір.

5. Обґрунтуйте роль козацтва в культурній розбудові України XVI–XVIІ ст.

 

ТЕРМІНОЛОГІЧНИЙ СЛОВНИК

 

Апокрифи – твори християнського фольклору й літератури, що не визнавалися церквою канонічними й заборонялися нею як офіційна теологічна література.

″Апостол″ – перша друкована книга Україні. Видана І. Федоровим у Львові у лютому 1574 р.

Аристократія – один з вищих прошарків привілейованого стану в суспільстві.

Афон (Атос) – великий релігійний центр Православної Церкви, що знаходиться на східному виступі Халкідонського півострова в Егейському морі (Греція).

Байда – узагальнений образ патріота рідної землі, борця проти турецького і татарського поневолення; іноді це ім’я пов’язували з конкретною історичною особою – Дмитром Вишневецьким. В іншому розумінні – безжурний чоловік.

Братства – національно-релігійні та громадсько-культурні організації українських міщан у XVI–XVIІ ст., що відстоювали права українського народу, ставали на захист його віри, популяризували освіту.

Вертеп – вид мандрівного лялькового театру, що ставив п’єски, пов’язані з біблійним різдвяним сюжетом. (″вертеп″ з грец. – печера, де народився Ісус).

Відродження – епоха в історії культури країн Західної та Центральної Європи, почалася в Італії у XIV ст. Термін ″Відродження″ запровадив італієць Дж. Вазарі в XVI ст. на позначення зв’язку з античною мистецькою спадщиною. Стверджувався новий світогляд – гуманізм, ідеал розкріпаченої творчої особистості. Художники епохи Відродження послідовно оволодівали методами художнього відображення дійсності – відтворення об’єму, простору, світла, людської фігури й реального середовища – інтер’єру, пейзажу.

Голосіння – стародавні українські народні пісні (на похованнях). Це – імпровізаційні поетичні твори, традиційно пов’язані переважно зі смертю, похованням та поминками небіжчика.

Дидаскал – вчитель.

Думи – лірико-епічні твори української усної словесності про події з життя козацької України XVI – XVIІ ст. Думи не співаються, а виконуються речитативом (мелодійною декламацією) у супроводі музичного акомпанементу на бандурі, кобзі або лірі.

Епос – сукупність народних героїчних пісень, балад, поем. Оповідний вид літератури, що на відміну від лірики й драми, характеризується розповідно-описовою (епічною) формою, широтою зображення подій та характерів.

Єресь – точка зору, що суперечить офіційним релігійним догматам чи спростовує їх і є виявом ″вільного розуму″ щодо визначення й тлумачення релігійних настанов.

Ігумен – титул настоятеля (управителя) монастиря в Православній Церкві. Настоятелі великих монастирів називались архімандритами.

Інтермедії – короткі одноактові вистави комедійного характеру з народного життя, що виконувалися між діями вистави. Також існували як самостійні твори.

Катехізис – короткий виклад у формі запитань та відповідей догматів християнського віровчення.

Кіш – козацька залога, озброєні козаки.

Контрреформація – система заходів, що їх проводила Католицька Церква на свій захист у боротьбі проти Реформації.

Обскурантизм – гостра реакційність, вороже ставлення до освіти і науки, мракобісся.

Паланки – адміністративні одиниці, на які поділялася територія Запорізької Січі.

Першодруки (інкунабули) – перші книги, видані друкарським способом у XV ст.

Полеміка – аргументована суперечка під час обговорення чи з’ясування будь-якого наукового, теологічного питання тощо.

Полемічна література – церковно-теологічна й публіцистична література XVI–XVIІ ст. в Україні та Білорусі, що спрямовувалась проти спроб інших конфесій поширити свій вплив на православне населення. Була важливою зброєю в боротьбі за соціальне та національне визволення народу, яскравим явищем української культури.

Право ставропігії – звільнення братств з-під влади місцевих єпископів, що проводили в Україні у XVI–XVIІ ст. константинопольський та інші східні патріархи, які брали братства під свою опіку.

Ренесанс – період епохи Відродження (XIV – початок XVIІ ст.), під час якого розвинулась нова ідеологія та культура, виник новий світогляд – гуманізм; архітектурний стиль епохи Відродження.

Реформація – широкий суспільний рух у Західній та Центральній Європі в XVI ст.; форма боротьби проти католицької церкви. Почалась в Німеччині, поклала початок протестантизму.

Тестамент – заповіт.

Укуп – одноразовий внесок під час вступу до братства.

Унія церковна – об’єднання Православної та Католицької церков під владою Папи римського.

Шпиталь – будинок для старих і немічних людей, де тимчасово перебували прочани.

Шрифт – накреслення, написання літер; друкарський матеріал у вигляді літер та різних знаків для друкарського набору.