Розвиток мови, літератури та книгодрукарства

В Україні XV–ХVIІ ст.

Український народ активно сприймав чужоземні впливи, якщо вони відповідали його смакам та інтересам. ″Сувора готика, ренесанс, гуситський рух, реформація в усіх її формах, католицька реакція, – пише Н. Полонська-Василенко, – усе це разом із Західною Європою переживала й Україна й все це залишало більший або менший вплив. Пам’ятки цих впливів, перетоплені в горнилі народної творчості, дало головним чином мистецтво, у якому готика й ренесанс, у сполученні із споконвічним українським мистецтвом, дали блискучі твори архітектури, різьбярства, малярства″.

У XV–XVI ст. в Україну проникають віяння Ренесансу та Реформації. Нові ідеї приносили з-за кордону українці, які здобували там освіту, зокрема у Краківському, Карловому (Прага), Падуанському, Болонському, Сорбонському (Париж) та деяких німецьких університетах. У списках студентів та магістрів європейських вищих навчальних закладів числилися ″русини″ та ″роксолани″. При Карловому університеті існував навіть спеціальний ″литовський колегіум″, де навчалися українці, білоруси й литовці.

Через Річ Посполиту Україна брала участь у процесі ренесансних змін у Європі, звільняючись від консервативних візантійських канонів. Ідеї Відродження створювали свій еквівалент на українських землях. З усіх сфер найбільше вони позначилися в освіті, літературі, філософії, у ренесансному художньому сприйнятті. Україна робила свій внесок до загальноєвропейської культури, пройнятої духом гуманізму, ствердження прав людини та нації.

Порівняно з державами Європи гуманізм в Україні виник пізніше. Для його поширення формувалася відповідне економічне, соціально-політичне й духовне середовище. Так, у XVI ст. на українських землях пожвавилися суспільно-економічні процеси: збільшується кількість ремісничих та промислових підприємств, розвивається внутрішня й зовнішня торгівля, товарно-грошові відносини. Центрами економічного й політичного життя стають міста, зростає й зміцнюється міський стан, зацікавлений у піднесенні виробництва. Саме це середовище сприйняло ідеї гуманізму та реформації, зокрема про необхідність поширення в народі освіти й нагромадження знань.

В українстві формуються відчуття рідної землі, Вітчизни, нерозривності зв’язку поколінь, історичного обов’язку зберегти духовні здобутки свого народу – культуру, мову, народну творчість, звичаї та обрядовість, батьківську віру – тобто все те, без чого неможливе існування нації. Пробудження національної самосвідомості спричинило розгортання руху за національне визволення, що у свою чергу зумовило потребу в освічених ідеологах, знавцях мов, полемістах, учених-богословах.

Ренесансний гуманізм, якому притаманні особливий інтерес до земних, людських цінностей, виразно проявив себе в українській поезії та літературі другої половини XV–XVI ст., що творилась латинською мовою. Видатними новолатинськими поетами й письменниками України того часу були Юрій Дрогобич, Павло Русин з Кросна та Станіслав Оріховський. Важливу роль у становленні ренесансної течії відіграли також польсько-українські поети Григорій Русин із Самбора, Себастіан Кленович, Симон Пекалід та інші.

Уже у творах ранніх гуманістів Ю. Дрогобича й П. Русина простежуються характерні світоглядні засади: інтерес до людини, її призначення у світі, пошук шляхів досягнення людиною слави, що робить особистість безсмертною.

Ідеї Відродження хвилювали й українських письменників і мислителів другої половини XVI – першої половини XVIІ ст. Про це свідчать твори ректора Київської братської школи Касіяна Саковича, професора Київського колегіуму Інокентія Гизеля, відомих просвітників і письменників Дем’яна Наливайка, Кирила Транквіліона-Ставровецького, Лаврентія Зізанія. Вони підкреслювали активний творчий потенціал людини, наполягали на гармонійній єдності душі та тіла як сутності індивіда.

Розуміння українськими книжниками сенсу людського життя виходило за межі середньовічного стереотипу служіння Богові як єдиної мети людини. Вони відстоювали ідею земного подвигу, який людина може здійснити на ниві художньої творчості, у громадянській діяльності для загального блага, на військовому терені, де виявляються кращі моральні якості людини – шляхетність, мужність, доблесть, доброчесність.

Культура Ренесансу припускає погляд на державу не як на власність володаря, а як на співтовариство громадян, ″республіку″ (respublica – загальна справа), звідси – увага до своєї Вітчизни, діянь предків, вимога гідного продовження їх слави. В українській літературі цілком у ренесансному дусі окреслюється коло ″культурних героїв нації″ – зразків ідеальних громадян, гідних наслідування. Для їх змалювання використовувалася система штампів, успадкована з візантійських першоджерел: Володимир Великий – це Першохреститель, Костянтин Острозький – Відновник і Захисник благочестя, Петро Могила – Оборонець Русі. В історичній літературі постійно підкреслюється культурно-політичній зв’язок з Київською Руссю, що була нібито зразковим християнсько-монархічним співтовариством.

Пояснення історичних подій у новому літописанні спирається вже не тільки на провіденціалізм, коли будь-яке явище розуміється як прояв Божої волі, провидіння, а також на прагматизм, згідно з яким причинно-наслідкові зв’язки подій, що відбуваються, криються в людських інтересах, бажаннях і пристрастях, вадах і чеснотах, розумі й безумстві, тобто в земних причинах. Саме так у Густинському літописі (можливий автор Захарія Копистенський, 1620-ті роки) викладена історія України – Русі з княжих часів до 1597 р. Текст містить посилання на давньоукраїнські, візантійські, литовські та інші хроніки, що додає літопису науковий характер. Цікавою інформацією насичений Львівський (1498 – 1649 рр.), а також Острозький літопис (1500 – 1636 рр.).

Ідеї Відродження пробудили інтерес до рідної мови, історії, народної культури. Формування української народності було пов’язано зі становленням загальноприйнятої мови. Мовна ситуація в українських землях змінюється у XV ст. Розділяються й починають відносно самостійно розвиватися давньоукраїнська та давньобілоруська мови. До речі, остання використовувалася як ″канцелярський язик″ Великого Литовського князівства. Жива розмовна мова частіше впроваджується у церковнослов’янську. За межами України з’являються перші книги церковнослов’янською мовою. Вони зберігали традиції української писемності, адресувалися українському читачеві й знаходили його в Україні.

Українська мова XVI – першої половини XVIІ ст. набуває більш чітких національних ознак і стає визначним фактором етно-культурного розвитку українства. У 1556 – 1561 рр. в українському перекладі з’являється Пересопницьке Євангеліе. У ньому чітко визначені фонетичні, граматичні, лексичні ознаки живої мови. Цей переклад став результатом протестантських впливів в Україні. Адже саме протестантизм вимагав індивідуального розуміння Святого Письма, викладеного лише рідною мовою, а не ″мертвими мовами″ – латиною, грецькою чи церковнослов’янською.

У XV ст. розквітає національний епос у формі історичних пісень і дум. Головними персонажами народної героїчної поезії, на відміну від княжих часів, стає козак – воїн, патріот, гуляка, майже чаклун (″характерник″), непереможний ні в бою, ні в полоні, як, наприклад, козак Байда (князь Дмитро Вишневецький), Мамай, Самійло Кішка, Федір Безрідний. Творцями й носіями дум були талановиті народні музиканти й співаки – кобзарі, які часто походили з козацького середовища. Порівняно з більш давніми епосами, думи вільні від фантастики, близькі до реальної дійсності.

З кінця XVI ст. в Україні бурхливо розвивається такий вид літератури, як полемічна. Українські полемісти, відстоюючи чистоту православ’я, розгорнули ідеологічну боротьбу проти католицизму, а також проти течій Реформації. Полеміка з католицькою церквою досягла кульмінації у період підготовки й здійснення церковної Берестейської унії 1596 р., коли особливо посилився наступ ідеологів католицизму й унії на український народ, його культуру, мову, звичаї та віру. Впродовж останньої чверті XVI – першої половини XVIІ ст. було створено багато літературних пам’яток різних жанрів гострої антикатолицької спрямованості: відкритих листів, послань, памфлетів, богословських трактатів, збірок документальних матеріалів.

Хоча літературна полеміка проходила у рамках релігійної ідеології, вона мала гостру соціально-політичну спрямованість. У полеміці брали участь видатні вчені, майстри слова, теологи й філософи: Герасим Смотрицький, Василь Суразький, Христофор Філалет, Кмерік Острозький, Іван Вишенський, Мелетій Смотрицький, Іов Борецький, Захарія Копистенський, Стефан і Лаврентій Зізанії та інші, хто по праву посідав гідне місце серед провідних європейських творців гуманістичного, ренесансного напрямку. Творчість українських полемістів нагадувала реформаторські пошуки Заходу, але зросла на підґрунті конкретних культурно-політичних обставин українського життя литовсько-польської доби.

Полемічна література критикувала соціальні та ідейні основи католицизму, рішення папства стосовно методів впливу на суспільство, практику церковного життя, що дискредитувала католицьку ієрархію: моральне падіння, індульгенції, дії інквізиції, дискримінацію православних. Полемісти відстоювали ідею оновлення своєї церкви, колективного правління церковним життям обраними представниками вірян різних прошарків суспільства. У полеміці із церковними магнатами визрівала гуманістична ідея рівності людей від природи й перед Богом. Українські полемісти дуже високо цінили свободу совісті, людського духу, як визначальну ознаку вільної людини.

Полемічна література багато в чому сприяла вихованню нового активного учасника національно-культурного руху – міщанства, яке створило свої колективні органи – братства. Ці національно-релігійні та громадсько-культурні організації почали виникати в кінці XVI ст. В умовах наступу Речі Посполитої на українські землі братства відстоювали права українського народу, ставали на захист його віри, поширювали освіту, організовували й підтримували школи, готували письменників, філософів, риториків, учителів, оберігали пам’ятники історії, культури, цінні книги, літописи, допомагали бідним, удовам, сиротам, старим, піклувалися про нужденних членів братства, викупляли бранців із татаро-турецької неволі. Організації існували на членські внески братчиків і добровільні пожертви православних шляхтичів, церковників і міщан. У братствах проявила себе національна свідомість українського народу.

За словами М.В. Поповича, рух братств виконував ту ж роль, що й реформаційні рухи в Європі: церковна влада опинялася під фактичним контролем міської громадськості. За рішенням східних патріархів братства здобули право ставропігії, що звільняло ці громадські організації з-під влади місцевих єпископів, дозволяло контролювати їхню діяльність, означало заступництво з боку православних патріархів. Братства мали право відлучати від церкви, обирати священика у своєму храмі й визначати, чи не говорять священики єресі.

1544 р. у Львові створено Успенське ставропігійне братство, яке організаційно оформилося протягом 1585 – 1586 рр. Коштом братства утримувалися школа, шпиталь, друкарня, бібліотека. На початку XVIІ ст. виникають братства в багатьох містах України. Найбільш дієвими стали львівське, луцьке та київське. Усі братства засновували друкарні, шпиталі, школи, забезпечували їх підручниками, утримували вчителів та малозабезпечених учнів, надавали кращим учням допомогу для продовження навчання за кордоном тощо. Навколо братств гуртувалися вчені, письменники, книговидавці, педагоги, політичні діячі. Вони підтримували зв’язки з іншими культурними осередками України, а також Московії та Білорусії. Ці прогресивні сили рішуче боролися за розвиток вітчизняної культури, вбачаючи в ньому запоруку визволення народу від соціального, національного та релігійного гніту.

Гуманістичне прагнення до пізнавальної активності, розвиток літературної, полемічної, політичної діяльності, становлення освіти в Україні сприяло поширенню книгодрукування. Воно сприяло духовній консолідації народу, тому що політичні, наукові та суспільні ідеї ставали загальними для читачів усіх українських земель. Засновником постійного книгодрукування в Україні вважається Іван Федоров, який у 60-х роках XVI ст. виїхав з Москви за ″литовський рубіж″. 1572 р. у Львові І. Федоров за допомоги небагатих міщан міста засновує друкарню, де у 1574 р. було надруковано ″Апостол″ – першу точно датовану друковану книгу України. Іван Федоров також був першим видавцем навчальних книг в Україні – 1574 р. побачила світ перша слов’янська ″Азбука″ з елементами граматики, а 1578 р. в острозькій друкарні – Буквар зі старослов’янськими текстами, що був виданий для потреб щойно заснованої Острозької колегії.

Князь К. Острозький прийняв на службу вже відомого друкаря через наміри видати Біблію. 1581 р. Іван Федоров виконав це замовлення. Острозьку Біблію, було надруковано на основі надісланого з Москви повного кодексу Біблії. Вона стала чудовим зразком друкарської справи. Ця найбільша друкарська робота того часу в Україні зібрала в Острозі громаду могутніх культурних сил, що поєднували книгодрук із просвітницькою, науковою діяльністю та участю в церковній полеміці.

Крім друкарні Івана Федорова на межі XVI–XVIІ ст. в Україні працюють чимало інших – при братствах, монастирях, Острозькій і Київській колегіях. Існували також ″мандрівні″, пересувні приватні друкарні. Усе це яскраво свідчить про те, що в Україні значно зросла потреба в книгах. Друкувалася в основному навчальна, богослужбова й богословська та наукова література, на яку в суспільстві збільшувався попит.

Національно-духовне піднесення в Україні періоду слов’янського Відродження дало поштовх розвитку народної творчості. Провідні досягнення українців відбуваються у тих видах мистецтва, що найбільше відповідали ментальності народу – театрі й музиці, співі.

У другій половині XVI ст. в Острозькій та Львівській братських школах уперше на українських землях з’являється шкільний театр. Потім такі театри з’явились і в інших навчальних закладах, сягнувши вершин у Києво-Могилянському колегіумі. Вони знайомили глядачів з духовними здобутками й відкриттями людства. Глядач шкільних театрів був елітарним. На вистави запрошувалась вся міська еліта. Проте інший театр – вертеп – демократичний: він і демонструє виставу, і залучає до театральної творчості різні прошарки суспільства. Виник вертепний театр як творчий доробок спудеїв (студентів) Києво-Могилянського колегіуму, що, окрім задоволення від творчості, надавав можливості назбирати коштів, щоб оплатити подальше навчання. Спочатку вистави, присвячені Різдву та іншим церковним святам, були ляльковими, а сам театр вміщався в скриньці. Актори мандрували з нею від села до села, придивлялися до життя, до людей. Згодом ці спостереження відображались у виставах у вигляді інтермедій, а глядачі впізнавали знайомі постаті, характери та вчинки й робили відповідні висновки. Надалі у вертепних виставах замість ляльок брали участь артисти з народу – міщани та селяни – майже до 30-х років ХХ століття.

У другій половині XVI ст. починається новий етап розвитку української музики. Серед населення поширюється музична освіта, з’являються нові музичні центри, цехи з виготовлення інструментів. Формується багатоголосний партесний спів за нотами без супроводу, а також різновид запису мелодій – ″київські знамена″. Українські мелодії й танці стають модними в Західній Європі, де при імператорських дворах, на балах, святах, весіллях вельмож лунали ″гопаки″ та ″козачки″.

Наведені приклади нової культури України свідчать про те, що її не оминули ренесансні віяння, що гуманістична ідеологія знаходить певний відгук в українстві, надихає його на боротьбу та творчість. Посилюється тенденція до становлення нової світської культури. На подальший розвиток культури все більше впливає міське населення. У пам’ятках нової культури особистість людини, її духовний світ поступово посідає чільне місце. На перший план висуваються такі людські якості, як відданість Батьківщині, вірність звичаям та культурі свого народу, освіченість, здатність захищати національні інтереси та батьківську віру.