1. низький рівень життя населення в цілому. Про це свідчать: низький рівень раціону їжі; постійний відтік громадян за кордон; низька народжуваність; високий рівень захворюваності та смертності; незадоволеність широких верств населення загальноекономічною ситуацією та своїм матеріальним станом.
2. Психологічне неприйняття економічної нерівності. Середні показники бідності не дають повної картини бідності в Україні. При всіх інших рівних умовах, бідність прямо пропорційна ступеню майнового розшарування громадян. Якщо значна частина ресурсів (грошових, земельних або інших) концентрується в руках відносно незначної частини населення, то решта залишається небагатою. Відсутність економічної нерівності є загрозливою для суспільства так само як і її надмірність. Саме наявність багатих людей - при умові, звичайно віри в те, що вони нажили своє багатство “правильним” шляхом, є стимулом до активізації життєвої позиції, прагнення максимально використати шанси, орієнтиром, якого прагне досягнути, наприклад, середній американець, намагаючись отримати хорошу освіту, хорошу роботу, відкладаючи частину своїх доходів. Якщо у суспільстві переважає прагнення забезпечити суцільну рівність для всіх, то мимоволі провокуються утриманство, знижується мотивація інтенсивності трудової діяльності та зайнятості взагалі, що у кінцевому рахунку збільшує витрати, навантаження на бюджет і т.п. В цьому контексті проблема майнового розшарування в Україні набуває особливого значення. Сам по собі рівень економічної нерівності в країні не є достатньо високим - він більш менш відповідає стандартам інших країн з перехідною економікою. Але при тому більшість населення (як свідчать дані опитувань) вважає, що капітали мають кримінальне походження, існує масове неприйняття багатих людей, поширеним є очікування конфліктів між бідними і багатими, вимоги кримінальної відповідальності для тих, хто зміг хоч би щось нагромадити. В таких умовах навіть не дуже значне розшарування викликає вкрай негативні результати. Відсутність середнього класу.
3. Вкрай висока питома вага людей, які вважають себе бідними; Це так звана “суб’єктивна” бідність, що визначається за самоідентифікацією. Суб’єктивна бідність, формуючи неконструктивну, пасивну поведінку, сприяє зниженню економічної активності, ініціативи, прагнення додаткових заробітків, самозайнятості або підприємництва. А це у свою чергу провокує готовність до сприйняття деструктивних ідей та протиправних дій. Саме втрачаючи віру у власні сили, людина очікує допомоги зі сторони, чиїхось вказівок і в результаті підкоряється будь-якій політичній силі, яка певним чином натискає на больові точки. Згідно з опитуваннями, проведеними у 1994-2000 роках, 75% населення вважали, що вони живуть гірше, ніж середня українська сім’я. У 2000 році 65% населення вважали себе бідними (1994 їх було тільки 47 %). При тому грошовий вираз рівня бідності самі опитувані визначали навіть менше мінімальної пенсії або мінімальної заробітної плати та того порогу, який розраховувався виходячи з результатів наукових досліджень.
4. Поширеність бідності серед тих, хто працює. 78% бідних сімей в Україні - ті, в яких хоча би один з членів сім’ї працює. Відбувається процес обезцінення робочої сили.
Яким би не був рівень життя населення, завжди є частина людей, яка живе гірше за інших. Таких людей вважають бідними за національними стандартами. Зрозуміло, що бідні у Швейцарії або США, можуть бути зовсім забезпеченими за стандартами України, а наші бідні живуть зовсім непогано порівняно з бідними в Ефіопії. Питання про визначення межі бідності - є не стільки економічним, скільки політичним. Звичайно неможливо ігнорувати можливості бюджету країни, але головну роль тут відіграють домінуючі у суспільстві установки. Ліберальна модель передбачає максимальну орієнтацію на власні сили і лише дуже обмежену допомогу працездатним громадянам. Соціально зорієнтована модель поширює опіку на досить широкі верстви населення. У цьому контексті встановлення офіційної межі бідності набуває особливого значення. Людей вважають бідними, коли рівень їхнього життя є нижчим за мінімально припустимий поріг, тож визначення цієї межі є вихідною точкою будь-якого аналізу бідності.
Вимірювання бідності передбачає наступні етапи:
1. Індивіди або домогосподарства ранжуються на основі одного чи кількох критеріїв матеріального добробуту;
2. Визначається межа бідності, яка дає змогу відокремити бідних від небідних;
3. Дані на рівні індивідів або домогосподарств агрегуються в показники бідності для країни загалом і головних територіально-економічних і соціально-демографічних груп населення, на підставі яких визначають характеристики найуразливіших груп і будують профіль бідності.
При визначенні межі бідності зважають на певні обмеження. По-перше, межа бідності не має суперечити здоровому глуздові; по-друге, межа бідності має вможливлювати порівняння різних регіонів, типів сімей, часових інтервалів тощо; по-третє, межа бідності має бути сформульована таким чином, щоб можна було знайти емпіричне значення теоретичних понять.
З огляду на це встановлюються кілька критеріїв бідності. Проводять межу між абсолютною та відносною бідністю.
Абсолютна бідність має місце тоді, коли люди не володіють достатніми ресурсами для підтримання мінімуму фізичного здоров’я та працездатності. Цей вид бідності часто виражають в калоріях або рівні харчування. Основним елементом визначення абсолютної межі бідності є вартість набору товарів і послуг, необхідних для задоволення основних соціальних потреб, характерних для даного суспільства. Проблема полягає в тому, які потреби вважати основними. Абсолютна межа бідності стосується витрат на продукти харчування та непродовольчі товари, послуги та обов’язкові платежі. Точкою відліку тут є визначення вартості набору продуктів харчування, який забезпечує потреби організму в харчових речовинах та енергії.
Кінцева мета боротьби з абсолютною бідністю полягає в цілковитому подоланні її шляхом поєднання мінімальних соціальних гарантій і створення умов, за яких бідні матимуть змогу самостійно забезпечити себе. Соціальна захищеність від абсолютної бідності істотно залежить від зростання національного багатства й удосконалення механізмів цілеспрямованої соціальної допомоги.
Відносна бідність визначається загальним рівнем життя в різних суспільствах, і в більшій мірі базується на культурному визначенні (а не на абсолютному рівні депривації) При відносному визначенні бідності через посилання на рівень життя, характерний для більшості населення, рівень залежить від конкретного суспільства та від конкретної історичної епохи. У цьому разі бідність розглядається як відсутність доходу і ресурсів, необхідних для підтримання життєвих стандартів, які в межах даної культури вважаються нормальними та гідними. Найпростіший і найшвидший спосіб встановлення відносної межі бідності полягає в тому, що певний відсоток населення (наприклад, нижчий дециль або квантиль) визначають як бідних, а потім з’ясовують соціально-демографічні характеристики, які відрізняють їх від решти.
Орієнтація винятково на відносний рівень бідності при плануванні соціального захисту населення може зумовити низку серйозних методологічних та політичних проблем. На противагу програмам боротьби з абсолютною бідністю, скорочення відносної бідності полягає у створенні механізмів запобігання надмірної нерівності переважно через перерозподіл ресурсів. При вивченні відносної бідності реальний розподіл добробуту порівнюється з ідеальною ситуацією загальної рівності, що, втім не може бути політичною метою (принаймні дотеперішні спроби домогтися одночасно рівності та справедливості виявлялися не досить вдалими). Постає слушне запитання: яка частка відносної бідності в суспільстві є оптимальною, такою що не зводить нанівець стимули соціально-економічної активності? Таким чином, існує небезпека підміни мети боротьби з бідністю як такою спробами обмежити нерівність доходів. Ще одна причина того, чому межа неохоче використовується як офіційний стандарт, полягає в тому, що зусилля уряду стосовно подолання бідності можуть виявитися неефективними, позаяк мета є рухомою.
Суб’єктивна бідність. Її межа визначається винятково суб’єктивними судженнями людей про соціально прийнятний мінімальний рівень життя в даному суспільстві. Реальне відчуття бідності в індивідів або соціальних груп зумовлює не лише співвідношення рівня життя з деякими абсолютними показниками, воно радше є результатом порівняння своїх можливостей у задоволенні потреб із забезпеченістю і зразками рівнів споживання інших людей або зі своїм становищем у минулому. Порівняння власного економічного статусу зі статусом референтних або близьких за становищем груп не завжди чітко усвідомлюється, але виявляється у загальній тональності суспільних настроїв і соціальному самопочутті. Важливу роль у процесі порівняння відіграють соціальні уявлення про справедливий розподіл благ та послуг. Якщо в суспільстві є люди, котрі вважають свій життєвий рівень необґрунтовано низьким, вони почуватимуться й поводитимуться подібно до тих, хто живе на межі бідності, незалежно від абсолютного розміру їхніх доходів і рівня споживання. Таким чином, сприйняття й інтерпретація матеріального становища значною мірою визначається не реальним станом речей, а домаганнями, сподіваннями, навіть стереотипами, поширеними у суспільній свідомості. У цьому сенсі доречно говорити про суб’єктивну бідність.
Багатовимірні концепції бідності. В міжнародній практиці аналіз економічних індикаторів рівня бідності поєднують з вивченням соціальних показників добробуту. Представники цього підходу (П.Таусенд, Дж.Мак,С.Ланслей, С.Рінген) акцентують увагу на вивченні мінімально припустимого рівня життя з точки зору задоволення “основних”, або “вітальних” людських потреб, що ширше за змістом, ніж економічна депривація. Відмінність між багатими і бідними полягає не лише у розмірах доходу, вона поширюється на всі аспекти життя суспільства: бути багатим і бідним - це два способи життя.
Зазвичай під особистими потребами розуміють мінімальні умови приватного споживання сім’ї (їжа, одяг та житло); доступ до соціальних благ та послуг (здоров’я, освіта, відпочинок та комунікації); умови, охорону та оплату праці; здорові умови проживання (екологічне середовище) та особисту безпеку, а також можливість брати участь у політичному і культурному житті суспільства, підтримувати соціальні зв’язки тощо. При цьому мають на увазі, що кількісне визначення міри задоволення вітальних потреб можна отримати шляхом порівняння фактичного життєвого рівня людей з певною системою мінімальних нормативів (кількість калорій, метрів житлової площі на одну людину тощо) або з середнім рівнем життя в даній спільноті, або ж із тим, що громадська думка вважає припустимим у нижній частині соціальної шкали. Таким чином, багатовимірний підхід до бідності може реалізуватися у визначенні абсолютного, відносного чи суб’єктивного деприваційного порогу бідності, в якому доход виступатиме лише одним з багатьох індикаторів.
Сучасна (неокласична) економічна теорія визнає дві основні причини, які призводять до стану бідності навіть в умовах ефективної економіки:
1. бідність серед “сильних” та працездатних робітників є результатом раціонального та суверенного вибору індивідом певного типу трудової поведінки;
2. бідність серед “слабких” обумовлена фізіологічними та соціальними причинами (вік, хвороба, багатодітність), що не мають відношення до розподільчої ефективності ринку.
Інституціоналісти наголошують на примусовому характері бідності: “…однією з основних причин бідності є недосконалість ринку, на якому існують “численні бар’єри: раса, багатство, патенти, першочергові внески, коштовне навчання або соціальні звички, завдяки чому певні індивіди можуть отримувати вищі прибутки, ніж ті, які гарантувала би їм їх продуктивність при відкритому ринку” (Хейлбронер Р.,Туроу Л. Экономика для всех. - Новосибирск, 1994. - С.244-245).
Бідність негативно впливає на суспільну ефективність.
1. Перехід за рису бідності кожного індивіда означає для економіки вимивання середнього класу, що є основним виробником попиту на товари та послуги. Те, що супроводжує цей процес зростання багатства і без того багатого населення, призводить до ще більших втрат попиту в економіці. Чим більш нерівномірно розподілено прибутки, тим менше функціональне навантаження вони несуть.
2. Бідність призводить до неминучого зростання соціальних втрат: дискваліфікації, професійної деградації, зростанню соціальних хвороб (злочинності, наркоманії, самогубств, маргіналізації), що у свою чергу призводить до руйнування “розмивання” людського капіталу, який є одним з основних факторів сучасного економічного зростання;
3. Бідність є одним з факторів посилення соціальної напруги у суспільстві, що збільшує інвестиційні та підприємницькі ризики та перешкоджає стійкому розвитку економіки.
Ставлення держави до проблеми бідності в сучасному суспільстві не завжди залежить тільки від фінансових можливостей держави, але і від суспільного вибору. У свою чергу орієнтація держави на патерналізм, або індивідуальну відповідальність стосовно бідних, залежить від історично сталих норм соціальної справедливості, традиційного для тієї чи іншої країни рівня податкового тиску (програми боротьби з бідністю фінансуються з податкових надходжень), економічної стабільності. В залежності від цих факторів держава і вибирає стратегію боротьби з бідністю.
Скільки ж реально бідних в Україні і хто вони? Згідно з прийнятими у світі критеріями приблизно 28% українського населення слід кваліфікувати як бідних - це люди, які страждають від недостатнього вживання продуктів харчування, вони не можуть купити необхідний одяг та взуття, вони обмежуються дешевими і не завжди ефективними ліками. Глибина бідності складає 21,5%, тобто в середньому витрати бідних людей на 21,5 % нижче розрахованої, виходячи з обраного критерію, межі бідності - 75% середніх сукупних витрат у розрахунку на одного члена сім’ї. Бідність в Україні є спадковою. Діти з бідних сімей не отримують необхідної професійної підготовки і, як наслідок, не можуть в перспективі отримати хорошу роботу.
В сучасній економічній теорії розрізняють дві основні концепції (стратегії) боротьби з бідністю. Стратегія А спрямована на повне усунення бідності шляхом підвищення рівня доходів всіх бідних без виключення вище абсолютної межі бідності. Стратегія В переслідує набагато скромнішу ціль зменшення ступені бідності тих, хто знаходиться за межею бідності, шляхом підвищення їх прибутків, що не обов’язково має привести до усунення явища бідності.
Більшість країн Західної Європи дотримуються першої стратегії, а найрозвинутіші з них (Німеччина, Франція, Швеція, Нідерланди, Данія) гарантує своїм громадянам мінімальний дохід, що у сукупності з традиційно високорозвинутою системою соціального страхування та соціальної допомоги зводить бідність в цих країнах до найнижчих у світі показників: 5% у Німеччині та скандинавських країнах (Альбер М. Капитализм против капитализма. - Спб, 1998. - С.53). Дана стратегія спирається на традиційне уявлення про те, що бідність - це хвороба суспільства, і бідний - людина, що постраждала не із своєї провини в ході ринкового процесу і не встигла адаптуватися до умов ринку, що постійно змінюються.
В США та Японії проводиться переважно стратегія В. Так, в США відсутня єдина загальнодержавна система соціального захисту. Боротьба з бідністю перенесена з рівня держави на рівень штатів, а відтак, у свою чергу, - на рівень індивідуальних та приватних благодійних організацій. Програми соціальної допомоги розрізнені та адресно спрямовані на окремі категорії соціально незахищених: наприклад, дітей з бідних сімей або осіб, що не мають медичного страхування. Допомога встановлюється на такому рівні, щоб стримувати процес збіднення, але не усунути його. Подібна політика співвідноситься з логікою та традиціями чистого ринку та чистого капіталізму, згідно якої нерівність не тільки є законною, але виконує роль стимулятора суперництва, що в кінцевому розрахунку принесе користь суспільству.
Легітимація нерівності в моделі В, так само як і у моделі А, спирається на морально-етичні цінності та традиції, прийняті в американському суспільстві, згідно яких бідність - це результат особистого вибору індивіда, який характеризується лінню та невіглаством. В результаті таких підходів до проблеми бідності, як відмічають дослідники, у США “чисельність бідних за останні 10 років не зменшилось, а навпаки, дещо зросло, в той час як кількість мільйонерів потроїлась… віднині американське населення нараховує 17% бідних порівняно з 5% у Німеччині”.
Бідність подолати неможливо. Проте можна:
• зменшити масштаби та пом’якшити її прояви;
• зменшити розшарування населення за рівнем доходів;
• вживати заходи, спрямовані на запобігання бідності.
Існує два стратегічні шляхи боротьби з бідністю:
• відродження національного виробництва та збільшення кількості джерел економічного самозабезпечення громадян (активний аспект);
• надання ефективної адресної соціальної допомоги бідним сім’ям (пасивний авспект).
Програма боротьби з бідністю повинна бути комплексною і враховувати такі складові: економічний розвиток; забезпечення прав і соціальних гарантій громадян; удосконалення форм перерозподілу доходів з урахуванням майнового стану населення.
Реалізація програми можлива лише за умови спільних дій на державному і місцевому рівнях.
ЛІТЕРАТУРА:
1. Скуратівський В.А., Палій О.М. Основи соціальної політики. – К., 2002 – С.5-23.
2. Іванова О.Л. Соціальна політика: теоретичні аспекти. –К., 2003 – С.39-45.
3. Шевчук П.І. Соціальна політика. – Львів: Світ, 2003. – 400 с.
4. Ганслі Т. Соціальна політика та соціальне забезпечення за ринкової економіки. – К.: основи, 1996. – 237 с.
5. Спікер П. Соціальна політика: теорії та підходи. – К.: Фелікс, 200. – 400 с.
6. Ягодка І. Соціальна інфраструктура і політика. – К., 2000.
7. Гончарова С., Отенко І. Соціальна політика: Навч.посібник. – Харків, 2003. – 198 с.
