ІРЛ є середнім арифметичним індексів П.І, П,ІІ і П,ІІІ. 3 страница

- за показником середньої тривалості життя Україна перебуває у 12-му десятку із 198 країн (на рівні таких країн як Марокко, Туніс, Киргизстан, Таджикистан) і відстає від країн Західної Європи на 9 років, а від Японії (країни найвищої тривалості життя) – на 12 років.

Проаналізувавши наведені дані, можна дійти таких висновків:

· на протязі останніх 15-ти років в Україні відбувся суттєвий спад виробництва і, відповідно, рівня ВВП;

· з економічним спадом пов’язане скорочення тривалості життя;

· на значення ІРЛ суттєво впливають показники загального охоплення освітою та рівня писемності дорослого населення, які залишились з радянських часів.

Для підвищення рівня ІРЛ в Україні необхідні позитивні зрушення у таких сферах:

· політичної стабільності;

· економічного розвитку (що зумовить зростання добробуту населення);

· соціальному захистові населення;

· становленні дієвого місцевого самоврядування;

· житловому секторі;

· охорони здоров’я;

· освіти;

· культури;

· збереження навколишнього середовища;

· етнонаціональної та міграційної політики;

· гендерної політики;

· розвиток демократичної системи суспільства;

· існування ефективної податкової системи тощо.

Аналіз стану людського розвитку держав з плановою економікою засвідчує, що вони здебільшого задовольняли щоденні фізичні та матеріальні потреби членів суспільства, однак цілком не враховували гуманітарного і культурного розвитку окремої особистості (яскравим прикладом такої держави може слугувати СРСР). З переходом до ринку можливості вибору розширюються, проте нестатки значно обмежують цей вибір.

Базовим принципом національної концепції людського розвитку є не надання відповідної гуманітарної допомоги тим, хто їх потребує, а постійне стимулювання розвитку цих людей через підвищення їх ролі в суспільстві, розширення можливостей вибору свого життєвого шляху та прийняття рішень стосовно своєї долі одночасно з усвідомленням відповідальності за ці рішення.

Питання № 3.

Одним з головних підходів до опису державного соціального захисту було конструювання “моделей” надання соціального захисту і подальша класифікація конкретних прикладів відповідно до таких “моделей”. Модель - це зразок, порівнюючи з яким можна оцінювати реальність.

До найвідоміших класифікацій систем соціального захисту відносять класифікації Тітмуса, Лейбфріда і Еспінг-Андерсена, Вільямса. Базовою вважають модель Річарда Тітмуса, яку він запропонував у 1974 році. Вона побудована як “класифікація за визначеними критеріями”. Критерієм, покладеним в її основу, став принцип розподілу державної соціальної допомоги. Р.Тітмус виділив три основні моделі державних систем соціального захисту: залишкову, інституційно-перерозподільну та модель індустріальних досягнень/діяльності.

Залишкова модель соціального захисту базується на принципі “страхової сітки”. У нормальних умовах люди не повинні залежати від соціального захисту, вони живуть, спираючись на власні ресурси або ресурси своєї сім’ї, і тільки ті з них можуть розраховувати на соціальний захист, хто з якихось причин не може прожити самотужки. Соціальний захист у такому випадку зображується як “залишковий”, тому що він спрямований на тих, хто не підпадає під загальне правило.

Інституційно-перерозподільна модель соціального захисту має два основні елементи, які можна розділити при теоретичному розгляді. Одна частина, “перерозподільна”, має на увазі спробу зрівнювання розподілу ресурсів між людьми. Якщо залишкова модель передбачає виконання мінімально необхідного, перерозподільна модель не зупиняється на мінімумі, а продовжує працювати з метою згладжування соціальної нерівності. Ідея “інституційного” соціального захисту полягає у тому, що людські потреби сприйматимуться в суспільстві як нормальні або “інституціоналізовані”. Усі ми колись були дітьми, всі ми так чи інакше іноді хворіємо та зістаримося. Інституційна система визнає соціальну відповідальність за потреби людей у певні періоди їхнього життя і надає відповідне забезпечення. За залишкової моделі в більшості випадків індивід покриває соціальний захист зі своїх ресурсів; натомість інституційна модель базується на прийнятті соціальної відповідальності за стани залежності, викликані соціальним існуванням.

Модель індустріальних досягнень/діяльності була найменш розробленою серед концепцій Р.Тітмуса. Деякі напрями соціальної політики можуть розглядатися як такі, що підтримують економічний розвиток. Освіта, наприклад, може розглядатися як підготовка дітей до праці, охорона здоров’я - як підтримка робочої сили. Яскравим прикладом цієї моделі може служити Бісмаркова система соціального страхування, в якій виплати були пов’язані з внесками так, аби рівень зусиль працівників винагороджувався якомога точніше. На німецьку систему соціального захисту деколи посилаються як на “соціальну державу”, а не як на “державу загального добробуту”: ця система дуже тісно пов’язана з ринком праці, і ті, хто має менше визначеного стажу, захищені менше.

 

Питання № 4.

У другій половині ХХ ст. в європейських країнах, США і Канаді сформувалась система суспільних відносин, яку прийнято називати державою загального добробуту. В її основі лежить принцип соціальної спрямованості державної політики на зростання добробуту усіх верств населення. Найвідоміші моделі держави загального добробуту отримали назви ліберально-демократичної, консервативної, соціал-демократичної (Ginsburg N.Divisions of Welfare. A Critical Introduction to Comparative Welfare Policy. - London, 1993. - P.21) Прикладом першої традиційно вважають США. Дві інші знайшли своє втілення в таких європейських країнах як Німеччина (“консервативна”) і Швеція (“соціал-демократична”).

Основою кожної політичної моделі є певні ідеологічні, правові, економічні принципи. Державна ідеологія містить ті головні цінності, що визначають базову функцію держави, позначену в її конституції. Правовою основою стають певні пріоритети держави, які можуть бути сфокусовані на одному з трьох елементів як на першочерговому: політичних, громадянських або соціальних правах. В економічній сфері моделі відрізняються мірою втручання держави в економічні процеси.

Умовно виділяють три типи національної моделі соціальної держави:

Ліберальна або англо-саксонська модель. (приклад - Велика Британія, США): в ній державні зобов’язання зведені до мінімуму - захист від бідності лише найнужденніших. Потреби решти громадян у соціальному захисті доводиться задовольняти їм самим та вільному ринку. Усі фактори демократії - законодавство, власність, ринкова економіка - в ліберальних державах є механізмами координації індивідуальних інтересів. Ідеологія індивідуалізму утворює ціннісне ядро ліберальної демократії і саме на неї спирається держава, формулюючи завдання й випрацьовуючи механізми соціальної політики. В ідеалі держава бере на себе функцію стимулятора індивідуальної активності, заохочуючи своїх громадян до пошуку роботи, соціального захисту, підприємницької ініціативи.

Правова база ліберальної моделі демократії сфокусована на громадянських правах, зокрема на рівноправності громадян незалежно від расових, етнічних, статевих та інших ознак. Свою головну місію держава ліберального типу вбачає в охороні прав людини, тоді як охорона соціальних прав значною мірою перекладається на громадські організації й саму особистість. У таких суспільствах складається модель добробуту за “залишковим принципом” (Р.Тірмас), а пріоритетними тут є громадянські, політичні, а лише потім - соціальні права (С. Ляйбфрід).

Скандинавська або соціал-демократична модель. (приклад - Швеція) надає базове забезпечення всім громадянам без виключення та фінансується за рахунок податків, які платять всі громадяни, в тому числі і король. Найважливіші ознаки цієї моделі - універсалізм та перерозподіл прибутків за допомогою прибуткової прогресії. Вона націлена на боротьбу з бідністю та забезпечення достойного життєвого стандарту всім громадянам - при умові, що вони беруть участь в системі зайнятості.

Соціал-демократична модель акцентує увагу на запобіганні різкій диференціації найвищого та найнижчого рівня доходів. Серед управлінських важелів вагомими є самоврядні структури. Соціальні гарантії базуються як на державній, так і на недержавній підтримці. У функціональному відношенні державна політика спрямована на забезпечення всіх громадян роботою. Зайнятість і формальна відсутність безробіття утворюють стабільну податкову базу. Рівень оподаткування загалом значно вищий, ніж, скажімо, в ліберальній моделі. Це дає змогу державі здійснювати перерозподіл бюджету, забезпечуючи громадян соціальною допомогою. Правові пріоритети північноєвропейської моделі зосереджені на соціальних правах як на головній меті державної політики.

Континентально-європейська соціальна держава (консервативна модель демократії). (приклад - Німеччина) поєднує боротьбу проти бідності із забезпеченням гідного рівня життя всім громадянам. Система соціального страхування будується за методом дольових відрахувань внесків робітників та роботодавців. Держава із свого боку разом із соціальними партнерами регулює ринок праці, скорочуючи безробіття.

Ідеологічну основу становить ідея виправдання соціальної диференціації в суспільстві. Майнова нерівність розцінюється як цілком природне і нормальне явище. Головна ж місія держави полягає в тому, щоб через гнучку податкову політику здійснювати перерозподіл доходів, водночас надаючи компенсацію за допомогою трансфертів тим прошаркам, які її потребують. Ця модель в сучасній Німеччині характеризується випередженням громадянських та соціальних прав порівняно з політичними.

Є і інші класифікації. Н.Фернес і Т.Тілон критерієм класифікації сучасних держав вважають мету, якої ті досягають, запроваджуючи певні заходи соціальної політики. США, за оцінкою дослідників, це позитивна держава, масштаб соціальної допомоги в якій обмежується метою уникнення гострих соціальних конфліктів і досягнення суспільної стабільності. Для збереження демократії її соціальна політика важлива. Але на перерозподіл національного доходу (на користь бідніших верств) і на соціальну структуру суспільства вона впливає мало. Другим типом є держава соціальної захищеності, яка насправді, досягає мети забезпечення прожиткового мінімуму для кожного члена суспільства, ліквідації бідності та знедоленості шляхом соціального страхування. Це облагороджений, гуманізований варіант ліберальної держави. Оскільки інструментом гуманізації є широкі соціальні програми, то таку державу можна називати також соціальною. Третій тип, до якого, на думку авторів, якраз і має належати поняття держави загального добробуту, проводить соціальну політику, спрямовану на створення рівних життєвих умов для всіх членів суспільства - через регулювання доходів, залучення непривілейованих класів (передусім найманих робітників) до контролю над елітою і до прийняття державних рішень. Це роблять насамперед скандинавські країни, які вийшли за рамки соціальної політики ліберальної держави. (Цит. за: “Основи демократії: Навч. посібник / За за редакцією А.Колодій; - К.:, 2002. - С.550).

Відмінності в ідеологічних та правових орієнтирах держав різного типу втілюються, насамперед, у фінансових витратах на соціальні цілі. Так, соціальні видатки держав ліберального типу складають найменшу частку ВВП порівняно з державами, які обрали для себе інший шлях. У США вони становлять близько 18% ВВП. Певним результатом такої політики є перебування біля 13 % населення за межею бідності. Однак позитивним наслідком слід вважати низький відсоток безробітних - усього 4%. Ця модель також є найдешевшою для платників податків.

У Німеччині витрати в 1993 році становили 25,8% ВВП. Компенсаційні дії уряду щодо малозабезпечених груп охоплювали 10% населення (воно перебувало за межею бідності). Але економічні проблеми та труднощі викликали ріст безробіття. Рівень оподаткування становив 39,6% ВВП (Цит. за:“Основи демократії: / За заг.редакцією А.Колодій; - К.:, 2002. - С.550)

Найбільший розмір соціальних витрат (32% ВВП) був у Скандинавських країнах, які реалізують свій соціал-демократичний вибір. За межею бідності в цих країнах перебувало лише 0,1% населення. Рівень безробіття дорівнював 4% (природне безробіття). А рівень оподаткування становив 49,3% ВВП.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Білобров Д. Сталий людський розвиток: напрямки реалізації в Україні. – К.: Знання України, 2002. – 36 с.

2. Власюк О., Пирожков С. Індекс людського розвитку. – К.: ПРООН, 1995. – 83 с.

3. Концепція сталого розвитку України. – К., 1997. – 17 с.

4. Шевчук П.І. Соціальна політика. – Львів: Світ, 2003. – 400 с.

5. Ганслі Т. Соціальна політика та соціальне забезпечення за ринкової економіки. – К.: основи, 1996. – 237 с.

6. Спікер П. Соціальна політика: теорії та підходи. – К.: Фелікс, 200. – 400 с.

7. Ягодка І. Соціальна інфраструктура і політика. – К., 2000.

8. Гончарова С., Отенко І. Соціальна політика: Навч.посібник. – Харків, 2003. – 198 с.

 

 

Лекція 3. Соціальна політика основних світових структур

1. Соціальна політика світових структур: вступні зауваження.

2. Організація Об’єднаних Націй як суб’єкт міжнародної соціальної політики.

3. Принципи та особливості діяльності спеціалізованих міжнародних організацій: Міжнародний валютний фонд, Організація економічного співробітництва і розвитку, Світовий банк, Міжнародна організація праці, Світова організація торгівлі.

4.Діяльність міжнародних організацій як заповнення вакууму у формуванні соціальної політики в нестабільних суспільствах.

5.Засоби формування соціальної політики міжнародними організаціями.

 

 

Питання № 1.

Соціальна політика в сучасному глобалізованому світі вже давно перестала бути предметом уваги лише національних урядів. Практично всі міжнародні організації тією, чи іншою мірою впливають на вироблення та здійснення певних стратегій вирішення соціальних проблем і в поодиноких країнах і в цілих регіонах і у загальносвітовому масштабі. Особливо масштабним є залучення міжнародних структур до опрацювання та реалізації соціальних програм у кризові періоди, в часи політичної та соціальної нестабільності. Результати їх втручання неоднозначно оцінюються і експертами і рядовими громадянами. Предметом уваги в цій темі є основні міжнародні організації та їх вплив на формування соціальної політики в країнах перехідного періоду.

Способи та методи, якими уряди країн та неурядові організації прагнуть сформувати економічну, соціальну та інші види політики з метою досягнення суспільно значимих цілей дедалі частіше стають сферою уваги наднаціональних та світових структур (Міжнародний валютний фонд - МВФ, Світовий банк - СБ, Міжнародна організація праці - МОП, Організація економічного співробітництва і розвитку - ОЕСР, Світова організація торгівлі - СОТ). Ці організації, хоча і вирішення соціальних проблем не є їхнім основним завданням, здійснюють свою діяльність у сфері соціальної політики в наступних основних напрямках:

• вплив на формування національної соціальної політики;
• участь у транснаціональному перерозподілі та регулюванні ресурсів та благ;
• надання громадських прав та свобод і їх, принаймі, часткове соціально-економічне забезпечення тим особам чи соціальним групам, які втратили їх через неспроможність своєї держави.

При цьому, постає ряд питань: чи ці організації живуть своїм власним життям поза діяльністю національних урядів, що фінансують і підтримують їх, чи вони виступають певним вигідним знаряддям найпотужніших держав? Чи є наднаціональні структури незалежними у розробці і формуванні політики відповідно до поставлених перед ними глобальних завдань?

Одне з важливих завдань, які стоять при проведенні дослідження діяльності такого роду міжнародних організацій полягає в тому, щоб визначити сутність та піддати критичному аналізу їх рекомендації національним урядам – суб”єктам СП в своїх країнах у соціальній сфері.

Вплив, започаткованих МВФ та СБ програм перебудови в країнах, що розвиваються, породив неоднозначні відгуки. До урядів цих країн булипоставлені наступні вимоги задля отримання позик: відкрити кордонидля вільної торгівлі, скоротити державні видатки та проводити антиінфляційну монетарну політику. Подекуди така політика призводить до зубожіння, зростання заборгованості та до політичного визначення сил влади та опозиції в країні.

Питання № 2.

ООН було створено в 1945 році, після завершення другої світової війни, як передусімінструмент попередження збройних конфліктів. Нині вона також активно займається вирішенням питань соціальних та економічних реформ у світі, проблемами біженців, гуманітарної допомоги та іншими, які мають безпосереднє відношення до соціальної політики

Представники західних держав з самого початку розглядали ООН як організацію широкої компетенції, яка сприятиме не тільки миру і безпеці, а й співробітництву держав у галузі економіки, соціального забезпечення, науки, культури. Тому було прийняте рішення про наділення ООН функцією координації міждержавного соціально-економічного співробітництва.

Держави – члени ООН сплачують членські внески, розмір яких розраховується відповідно до валового національного продукту і рівня доходів на душу населення країни-члена. Приблизно 75 відсотків коштів надходить від десяти найбагатших країн. Варта зазначити, що часто несплата членських внесків країнами – членами ООН часто розглядається їх урядами як інструмент тиску на цю міжнародну організацію і, зокрема, як засіб впливу на скорочення її програм у галузі власне соціально-економічної політики.

ООН є складною системою, що складається із багатох спеціалізованих організацій. Коротко зупинимося на характеристиці лише тих її структур, які мають безпосереднє відношення до вирішення соціальних проблем.

Економічна і Соціальна Рада (ЕКОСОР) — головний орган з координації економічної діяльності самої 00Н та спеціалізованих установ, з нею пов'язаних. Важливість цього органу засвідчує той факт, що на нього припадає майже 70 % всіх бюджетних ресурсів, а також персоналу О0Н. Економічна і Соціальна Рада має такі функції і повноваження:

—обговорює міжнародні економічні й соціальні проблеми глобального і міжгалузевого характеру і розробляє рекомендації щодо політики з цих проблем для країн-членів і для системи 00Н;

— проводить дослідження, складає доповіді, розробляє рекомендації з міжнародних проблем в економічній і соціальній сферах Генеральній Асамблеї, членам Організації та зацікавленим спеціалізованим установам;

— погоджує діяльність спеціалізованих установ через консультації з ними і надання рекомендацій.

Організація Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і культури — (ЮНЕСКО) — заснована в 1946 р. 20 державами, нині налічує вже 183 країни-члени. Україна є членом ЮНЕСКО. Цілі організації:

- сприяння забезпеченню миру і безпеки через заохочення міжнародного співробітництва в сфері освіти, науки і культури;

- забезпечення поваги до законності та спра­ведливості, прав людини й основних свобод незалежно від раси, статі, мови або релігії згідно зі Статутом ООН.

Всесвітня організація охорони здоров'я — (ВООЗ) — найбільша спеціалізована установа ООН. ЇЇ представляють 190 членів, у тому числі й Україна. Була створена у 1948 р., а день заснування — 7 квітня — щорічно відзначається як Всесвітній день здоров'я.

До функцій організації входять:

- координація міжнародної системи охорони здоров'я;

- консультування і допомога; співробітництво з ООН, її спеціалізованими установами, державними органами охорони здоров'я, профспілками та іншими організаціями;

- -підтримка у створенні націо­нальних систем охорони здоров'я;

- надання технічної і консультативної допомоги в надзвичайних ситуаціях;

- удосконалення системи освіти у сфері медицини й охорони здоров'я;

- боротьба за психічне здоров'я і гармонію в міжлюдських стосунках;

- заохочення співробітництва між науковими інститутами та професійними групами з метою вдосконалення охорони здоров'я.

Діяльність ООН у соціальній сфері розподіляється між кількома агенціями. Загальна відповідальність за неї покладається на Раду ООН з економічних та соціальних питань. Цей комітет, діючи через свою Комісію з питань суспільного розвитку, відповідав за саміт ООН з проблем суспільного розвитку, який відбувся в 1995 році і на якому розпочався глобальний діалог з майбутнього соціальної політики та суспільного розвитку у загальносвітовому масштабі. Тут СОТ і ЮНЕСКО не відіграють значної ролі. Радше, на думку спадають такі агенції, як ЮНІСЕФ, ЮНДП (Програма ООН з суспільного розвитку), а також напівсамостійний дослідницький інститут ЮНРІСД (Дослідницький інститут ООН з питань суспільного розвитку).

У 1990 році було розпочато низку щорічних публікацій під назвою «Human Development Report» (1990 – 1996 рр.), в яких було змодельовано новий показник суспільного прогресу - показник розвитку людини. У ньому брались до уваги тривалість життя, рівень освіченості та модифікований показник доходу. Отриманий показник дещо відрізнявся від рангового порядку, який би мав місце при використанні одного тільки показника ВВП.

ЮНРІСД опублікувала низку робочих документів, підписаних провідними науковцями, присвячених впливові процесу глобалізації на суспільства. В її публікації "Стан безладу: соціальні наслідки глобалізації" після аналізу соціально дезінтегративних наслідків глобалізації, (криза особистості, війна й конфлікт, інтернаціоналізація злочинності, невизначений і мінливий характер праці та мінливі умови родинного життя), робиться заклик сформулювати по-новому концепцію громадянства і поставити її вище рівня держави не тільки в регіональному, а й у світовому масштабі.

Доповідь ще раз підкреслює наявність у громадянства трьох головних вимірів: індивідуальні й людські права, політична участь та соціально-економічний добробут.

На практиці ці три виміри громадянства розвинулися у послідовності: утвердження індивідуальних і людських прав призвело до мобілізації суспільства на участь у політичному житті, що пізніше означало просування на шляху до соціально-економічного добробуту.

Саміт 00Н з питань розвитку, що відбувся в Копенгагені в 1995 році, був чи не найважливішим. Деякі з пропозицій, які виносилися на нього, не було прийнято через зіткнення різноманітних лобістських національних, регіональних та організаційних політичних інтересів. Так, наприклад, була відхилена підтримана звітним офісом ЮНДП пропозиція запровадження нового всесвітнього податку на фінансові операції, з якого б фінансувався соціальний розвиток. Так само було провалено ідею угоди "20/20", яку, наприклад, рішуче обстоював ЮНІСЕФ і якою передбачалося виділення найбільш економічно розвинутими країнами 20 відсотків своєї допомоги на соціальні потреби за умови, якщо країни-реципієнти допомоги асигнуватимуть 20 відсотків державних видатків на соціальний розвиток. І все ж прогресу було досягнуто в утвердженні норм МОП як таких, що мають слугувати за мету, а також у розумінні того, що проблеми бідності й незахищеності в одній країні є не просто внутрішньою справою держави, а питанням глобальної важливості.

Програма розвитку ООН — ПРООН — один із значних міжнародних каналів надання багатосторонньої технічної і передінвестиційної допомоги — почала своє функціонування з 1966 р. Вона об'єднала «Розширену програму технічної допомоги ООН» і Спеціальний фонд. Основна мета програми — сприяння прискоренню економічного і соціального розвитку країн, що розвиваються, шляхом надання їм технічної допомоги в національних планах розвитку по лінії ООН. Під «технічною допомогою» в ООН розуміють здійснення як невеликих термінових програм, так і виконання комплексних проектів. ПРООН орієнтує свої програми на ви­корінення злиднів, створення робочих місць, поліпшення становища жінок та охорону довкілля.

Проекти ПРООН зокрема включають:

1) розширення і розвиток систем освіти, розвиток професійної і технічної підготовки, ліквідацію неписьменності;

2) зміцнення національних систем планування соціально-економічного розвитку.

Проекти відрізняються значною диференціацією як за вартістю, так і за термінами: від кількох тисяч до кількох мільйонів доларів, від кількох тижнів до восьми-десяти років. ПРООН, як правило, фінансує не більше половини вартості проекту, друга частина фінансується країною-отримувачем допомоги.

Таким чином, ООН, котра діє на міжнародній арені вже понад 60 років, створила під своєю егідою та за своєю ініціативою цілу низку робочих органів, програм та спеціалізованих установ, що активно діють та впливають на міжнародну політику, в тому числі і соціальну, можна з впевненістю віднести до суб’єктів соціальної політики.

 

Питання № 3.

Міжнародний валютний фонд (МВФ) засновано у 27 грудня 1945року. Цілі діяльності цієї організації – сприяти стабільності національних валют країн - учасниць, здійснювати міжнародне співробітництво в області фінансів та міжнародної торгівлі. Основне завдання Фонду – створення валютних резервів, з яких уряди країн-членів МВФ можуть брати позики для усунення тимчасових економічних труднощів. Сьогодні членами МВФ є більшість країн світу. На початку 1990-х років його членами стали ряд колишніх соціалістичних країн, в тому числі Китай та В’єтнам. Україна стала членом МВФ 3 вересня 1992 року.

В оприлюдненій МВФ програмі соціальної політики велика увага звертається на проведення заходів із вдосконаленя розподілу необхідних благ (медичне обслуговування, тимчасовий ціновий контроль за найнеобхіднішими товарами), допомога по безробіттю, перепідготовка службовців державного сектора, звільнених через скорочення штатів, створення робочих місць через мережу громадських робіт, пристосування постійних механізмів соціальної безпеки до захисту найбідніших.

У довготривалих планах МВФ ставить за мету домогтися значного реального зростання соціальних видатків, включаючи зокрема фінансування заходів, спрямованих на підвищення мінімального рівня освіти та охорони здоров’я. В деяких випадках допускається залучення на це коштів зі сфери вищої освіти або висококваліфікованого медичного обслуговування.

МВФ в меншій мірі, ніж Світовий банк, схильний надавати своїм позикам соціальний підтекст, скептично ставиться до індексації доходів і цін під час гіперінфляції та відстоює один з базових принципів соціальної політики ліберального гатунку «Хто не працює, той не їсть».

З 1989 року МВФ надає допомогу у створенні нових схем соціального забезпечення більше ніж 12-ти країнам (Алжир, Бразилія, Греція, Індонезія, Угорщина та більшість колишніх Радянських республік).

· Щодо цієї групи країн МВФ розробив такі пропозиції:

· у деяких країнах (переважно мусульманські) структура великої родини або окремого села функціонує відносно добре як неофіційна система соціального забезпечення, усуваючи потребу негайного запровадження великомасштабної системи державних пенсій;

· проте у країнах колишнього Радянського Союзу, де домогосподарства роздріблені і тісного зв’язку між ними не має, існує потреба у виробленні програми соціального забезпечення незахищених та малозахищених громадян в більшій мірі.

· схеми соціального забезпечення не повинні заважати ефективному розподілу ресурсів і позбавляти стимулів до заощаджень чи праці;

· слід зміцнити зв’язок між пільгами та заслугами та водночас оцінювати заслуги відносно високо;

· не слід заохочувати „зайве” споживання, запроваджуючи, наприклад, плату за медичні послуги та освіту, які у цих країнах раніше фінансувалися з державних бюджетів;

· на інституційному рівні слід чітко розмежовувати елементи цієї схеми, такі як пенсії, оплата листків непрацездатності і т.д.

· Організація економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР), котра була утворена в 1961 році, ставила за мету сприяння досягненню найвищого стабільного економічного зростання та зайнятості, а також підвищення рівня життя в країнах - учасницях. Проте існує і ще одна ціль: сприяння економічній експансії у країни, що не є її учасницями та розширення світової торгівлі. На відміну від МВФ та Світового банку, ОЕСР не дає безпосередніх позик на вирішення економічних, соціальних чи політичних проблем. Її вплив обмежується поширенням досвіду країн-учасниць серед інших країн та заохочення суспільного вивчення найкращої практики через надання технічної допомоги.

· Інтереси ОЕСР у сфері соціальної політики залежать від орієнтації цієї організації на економічне зростання. Соціальні міркування беруться до уваги тоді, коли від цього прямо залежить стан економіки в країні (як її піднесення, так і спад). ОЕСР має керівний орган для вироблення її позиції у соціальній сфері – Дирекцію з питань освіти, зайнятості, праці та соціальної політики, яка керується власними інтересами та планом роботи. Існує також Незалежний центр досліджень соціального розвитку.