Загальна характеристика інституту виконання судових рішень

Виконання судових рішень (додаток R) – це самостійний, особливий інститут господарського процесуального права. Виконання рішення господарського суду є завершальною стадією господарського процесу і здійснюється в процесуальній формі. Згідно зі ст. 115 ГПК України рішення, ухвали, постанови господарського суду, що набрали чинності, є обов'язковими на всій території України і виконуються в порядку, передбаченому Законом України «Про виконавче провадження»[67]. Цей Закон визначає умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню в разі невиконання їх у добровільному порядку.

Виконавче провадження – це сукупність дій органів і посадових осіб, зазначених у Законі України «Про виконавче провадження», спрямованих на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які здійснюються на підставах, у спосіб та в межах повноважень, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, виданими згідно з цим Законом та іншими законами, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Виконавче провадження має різні тлумачення:

- як інститут адміністративного процесу, тобто сукупність норм, що регулюють відносини, які виникають між органами й посадовими особами державної виконавчої служби, та іншими суб'єктами виконавчого провадження (наприклад, стягувачем і боржником) з приводу примусової реалізації виконавчих документів;

- як процедуру вчинення дій державним виконавцем, розпочинаючи з відкриття виконавчого провадження до його закінчення;

- як конкретну справу, що перебуває у відділі державної виконавчої служби та має свій реєстраційний номер[68].

Законом України «Про державну виконавчу службу»[69] визначені основи організації та діяльності державної виконавчої служби і встановлене її головне завдання – повне й неупереджене примусове виконання рішень судів та інших органів.

Виконання судових рішень, постанов, ухвал одні автори розглядають як завершальну стадію господарського процесу, інші – цивільного процесу.

Однак існує точка зору щодо належності виконавчого провадження до адміністративного процесу. Господарський процесуальний кодекс України взагалі не висвітлює це питання, оскільки відповідний розділ називається «Виконання рішення, ухвали, постанови». Виконання судових рішень в окремих, прямо встановлених законодавством випадках проводиться не лише спеціально створеними органами (державними виконавцями), але й органами банківських установ та ін.

Ураховуючи зазначене, М. І. Тітов визначив виконання судових рішень як самостійне й важливе процесуальне провадження з реалізації прав сторін (підтверджених відповідним рішенням), яке має свої стадії: порушення виконавчого провадження; добровільне та примусове виконання; поворот виконання; припинення виконавчого провадження[70].

Учасниками процесуальних правовідносин у виконавчому провадженні є:

- суд, судді, державний виконавець;

- сторони у справі (стягувач і боржник) та їх представники;

- інші особи, що беруть участь у справі;

- особи, у яких знаходиться майно або грошові суми борж­ника;

- особи, які сприяють виконанню рішень: поняті, охоронці майна, експерти, перекладачі, представники органів внутрішніх справ тощо.

Стягувачем є фізична або юридична особа, на користь чи в інтересах якої видано виконавчий документ. Як правило, стягувачем є позивач, але ним може стати і відповідач, якщо в позові позивачу відмовлено і з нього стягуються судові витрати на користь відповідача. Стягувачем може бути й третя особа із самостійними вимогами на предмет спору, якщо її вимоги судом задоволені.

Боржником є фізична або юридична особа, яка зобов'язана за рішенням вчинити певні дії (передати майно, виконати інші обов'язки, передбачені рішенням) або утриматися від їх вчинення. У виконавчому провадженні сторони можуть діяти особисто або через законних чи договірних представників.

Набрання рішенням, ухвалою, постановою господарського суду чинності означає, що наявність чи відсутність прав і фактів, які лежать в їх основі, встановлена судом остаточно, і ці встановлені судом права підлягають безперечному виконанню за вимогою уповноважених осіб. Рішення, постанова, ухвала господарського суду, що набрали чинності, набувають таких правових наслідків, як неспростовність, виключність, преюдиційність, здійсненність і обов'язковість для всіх підприємств, організацій, установ, посадових осіб і громадян.

Рішення, ухвали, постанови господарського суду набувають чинності негайно після їх прийняття, але законодавець передбачив не негайне виконання рішення, а лише негайне набрання чинності рішенням, ухвалою, постановою господарського суду після їх прийняття.

Як зазначалося вище, ст. 115 ГПК України передбачає, що рішення, ухвали, постанови обов'язкові до виконання на всій території України в порядку, встановленому Законом України «Про виконавче провадження».

За змістом ст. 121-2 ГПК України скарги на дії чи бездіяльність органів Державної виконавчої служби щодо виконання рішень, ухвал, постанов господарських судів розглядаються господарським судом. Слід зазначити, що виконання рішення, ухвали, постанови господарського суду є невід'ємною частиною судового процесу, тому господарські суди не повинні порушувати нове провадження за скаргою на дії чи бездіяльність органів Державної виконавчої служби. У зв'язку з цим така скарга не підлягає оплаті державним митом. Згідно з ч. 2 ст. 4 Закону України «Про державну виконавчу службу» державний виконавець здійснює примусове виконання рішень у порядку, передбаченому законом. У той самий час відповідно до положень ст. 121-2 ГПК України представляти в судах Державну виконавчу службу мають органи, визначені в ст. 3 зазначеного Закону. Встановлений у ч. 1 ст. 121-2 ГПК України десятиденний строк для подання скарги є процесуальним і тому, відповідно до вимог ст. 53 ГПК України може бути відновлений за наявності поважних причин його пропуску.

В ухвалі про час і місце розгляду скарги на дії органів Державної виконавчої служби господарський суд повинен зобов'язати заявника надіслати копію скарги цьому органові, іншій стороні виконавчого провадження або прокурору. Невиконання цього припису ухвали не є перешкодою для розгляду скарги, однак може бути підставою для його відкладення.

За результатами розгляду скарги виноситься ухвала, у якій господарський суд або визнає доводи заявника правомірними і залежно від їх змісту визнає постанову державного виконавця щодо здійснення заходів виконавчого провадження недійсною, або визнає недійсними наслідки виконавчих дій, або зобов'язує орган Державної виконавчої служби здійснити певні виконавчі дії, якщо він ухиляється від їх виконання без достатніх підстав, або визнає доводи скаржника неправомірними і скаргу відхиляє.

Виконання рішення, ухвали, постанови господарського суду є невід'ємною частиною судового процесу, тому господарські суди не повинні порушувати нове провадження за скаргою на дії чи бездіяльність органів Державної виконавчої служби. У зв'язку з цим така скарга не підлягає оплаті державним митом.

Відповідно до вимог ст. 28 Закону України «Про виконавче провадження» у разі, якщо викладена у виконавчому документі резолютивна частина рішення є незрозумілою, державний виконавець має право звернутися до суду, який видав виконавчий документ, із заявою про роз'яснення такого рішення чи змісту документа. Господарський суд першої інстанції, який видав наказ, зобов'язаний розглянути заяву державного виконавця у 10-денний строк із дня її надходження і за необхідності дати відповідне роз'яснення рішення чи змісту наказу. Роз'яснення рішення, ухвали здійснюється господарським судом за правилами ст. 89 ГПК України. В ухвалі про роз'яснення судових рішень господарський суд може визначити порядок та умови здійснення виконавчого провадження.