Важлива роль при навчанні учнів грамоті у початкових школах ХІХ – початку ХХ ст. належала пояснювальному читанню[611]. Це, по-перше, було потрібно тому, що навчання дітей велося мало зрозумілою для них російською мовою і діти далеко не завжди розуміли зміст прочитаного; по-друге, учні могли з пояснень учителя отримати корисну для них інформацію. Тому, окремі слова, вирази та цілі речення пояснювалися вчителем. Пояснювальне читання могло супроводжуватися демонстрацією наочних посібників, таблиць, схем, малюнків, гербаріїв, колекцій та ін. Наприклад, в Одесі при проведенні читань, які тривали 1-2 години, вчителька пояснювала незрозумілі слова, показувала картини, обговорювала раніше прочитаний матеріал [612]. У Мар’їнському земському училищі вчитель Пивоваров при знайомстві дітей з новим текстом пояснював незрозумілі слова і проводив розповідь прочитаного [613]. Основним недоліком пояснювального читання було те, що воно постійно переривало процес читання поясненнями вчителя.
Вміння переказати прочитане було однією з найважливіших задач пояснювального читання. Існували дві протилежні точки зору: вимагати від учня переказувати зміст прочитаного своїми словами, чи дослівно подавати текст. Основна маса учителів народних шкіл ХІХ ст. схилялися до того, щоб діти робили переказ, по можливості, простими реченнями, зрозумілими словами. Учителем, як правило, виправлялися стилістичні помилки [614]. Засобами формування свідомого ставлення дітей до матеріалу, який вони читали, були переказ, малювання, виліплювання, читання за ролями [615]. На нашу думку, пояснювальне читання відігравало позитивну роль у навчанні дітей. Завдячуючи йому, формувалися навички швидкого читання, розуміння прочитаного, розширювалися знання, світогляд учнів.
Навчання дітей арифметиці у початкових школах, незалежно від відомчого підпорядкування, мало за мету навчити учнів свідомо виконувати дії над числами і розвивати в дітях навички використання отриманих знань при практичному вирішенні задач. Про це свідчить пояснювальна записка до програми навчання арифметиці для церковнопарафіяльних шкіл [616]. Таким чином, вимагалося прив’язати вивчення простих арифметичних дій до їх практичного використання у повсякденному житті.
У дореформеній школі ХІХ ст. математику діти вивчали 5 год. на тиждень. Учні навчалися чотирьом арифметичним діям – додаванню, відніманню, множенню і діленню. Особлива увага зверталася на правильне і механічне їх виконання. Але відсутність раціональних методик призводила до того, що діти, як правило, без розуміння заучували арифметичні правила і, виконуючи дії над числами, інколи не розуміли прийомів обчислення. Така система навчання не розвивала логічного мислення і вміння на практиці використовувати отримані знання. Завчене без чіткого розуміння швидко забувалося [617]. Навчання базувалося на пам’яті дитини і не розвивало її розумові здібності, силу та швидкість мислення [618]. Таку систему навчання барон Корф називав «дресировкою» і вбачав головну мету викладання арифметики в тому, щоб розвинути розумові здібності учнів [619].
Член Херсонської повітової училищної ради Г.Г. Герценштейн, аналізуючи роботу початкових шкіл Херсонського повіту у 1874 році писав, що в миколаївських школах грамотності діти вивчали чотири арифметичні дії, але мали слабкі знання з цього предмету. При перевірці знань з математики в одній із шкіл, виявилося, що в класі лише п’ятеро учнів із 16-ти вміють додавати, віднімати, множити та ділити, інші вивчилися рахувати. У Калинівській школі арифметичні дії міг виконувати лише один учень, 9 – вивчали рахунок до десяти [620].
Слабка методична та загальна підготовка педагогів призводила до того, що у більшості шкіл викладання математики проводилося на низькому рівні [621]. У цей період часу гостро стояла проблема розробки та правильного використання нових прогресивних методик вивчення математики в народній школі. Кращі педагоги створювали власні методи роботи на уроці. У другій половині ХІХ ст. в народних школах практикувалися різні методики вивчення математики. Наприклад, у Новобузькій жіночій недільній школі, яка працювала за програмою початкового училища, арифметика викладалася за методиками Житкова, Гольденберга, Шохар-Троцького [622].
Член херсонської училищної ради Г.Г. Герценштейн, висвітлюючи систему роботи початкових шкіл Херсонського повіту (1864-1875 рр.), звернув увагу на те, як проходило вивчення математики. У перший шкільний рік діти вивчали рахунок до десяти. Вчителеві рекомендувалося для цього використовувати „видимі предмети” (палички, стільці, вікна, столи і т. і.). Таким чином, учні отримували наочне розуміння про додавання, віднімання, множення і ділення. Дітей знайомили з цифрами. Наглядно проходило знайомство з ½, ¼, 1/8 [623]. Член Херсонської повітової управи Фон-Буксгевден у своєму звіті, який він склав повітовим земським зборам у 1870 році, писав, що в Новобузькому училищі «було 120 душ, з них 10 уміють вирішувати задачі простих і дробових чисел... і знають нумерацію чисел» [624]. Під керівництвом учителя учні вчилися рахувати від 1 до 100. При знайомстві з кожним новим числом пропонувалося усно виконати нескладні практичні задачі на чотири арифметичні дії. На третій і четвертий роки навчання учні вивчали числа до мільйона. В процесі навчання використовувалися торгові рахівниці. Діти ознайомлювалися з мірами ваги, монетами, часом і т.п. [625]. Вважалося доцільним відкласти навчання математиці до закінчення вивчення алфавіту [626]. І дійсно значна кількість шкіл у період часу, який ми розглядаємо, приступала до вивчення арифметики після того, як діти вивчили букви і починали читати і процес цей починався не раніше другого півріччя.
Важлива роль при навчанні дітей усному рахунку, виконанню простих арифметичних дій відводилася використанню наочності. На думку А.І. Гольденберга («Методика початкової арифметики») «початок наочності і принцип формального розвитку, які проголошені новою школою, змінили в значній мірі і прийоми навчання початкової арифметики» [627].
Прикладом впровадження наочності у народній школі, була праця миколаївського педагога Олександри Ільїної, яка бачила завдання у тому, щоб «пояснити деякі практичні прийоми, які використовуються в школі при початковому знайомстві дітей з арифметичними діями». О. Ільїна вважала, що початком вивчення арифметики повинно бути порівняння величин, яке з часом поступово переходило у вимірювання. Для цього вона рекомендувала з першого заняття використовувати наочні посібники і для того, щоб полегшити вчителям їх вибір, пропонувала спеціальні конструкції (кубічні сажень, аршин, фут, вершок). [628]
У другій половині ХІХ ст. вивчення математики в народній школі починалося з навчання дітей усному рахунку до десяти і проводилося це на спеціально підготовлених і випадкових предметах (кубиках, сірниках, прутиках і т.п.). Діти віднімали та додавали кубики в різному порядку і в різній кількості в межах першого десятка. Після того, як учитель впевнився, що у дітей сформувалося наочно-образне мислення і вони почали розуміти рахунок та прості арифметичні дії, він пропонував учням писати паличкою рисочки на грифельній дошці, крейдою на класній дошці і лише після цього переходити до усних вправ з використанням наочних посібників та без них. Учні засвоювали слова додати і відняти. Впевнившись в тому, що діти зрозуміли поняття віднімання і додавання, учитель пропонував учням додавати і віднімати кубики попарно (наприклад по два, по три). Перехід до виконання односкладних усних вправ формував у дітей пам’ять, стимулював розумову діяльність. «Крім того, такі задачі давали матеріал і для вправ з рідної мови, збільшуючи запас слів, які вони мають, і знайомлячи з різними зворотами мови», – зауважував Д. Тихомиров [629].
У процесі вивчення арифметики учні ознайомлювалися з новими назвами: аршин, сажень, фунт, пуд, четверик, відро, рік, місяць, година, день, тиждень, доба й ін. Учителеві належало пояснити значення цих слів. За усними вправами в межах першого десятка вчитель розпочинав розучувати з дітьми письмові арифметичні вправи. Необхідно було познайомити учнів з тим, як пишуться цифри, арифметичними знаками – додати, відняти, дорівнює. Під керівництвом учителя учні розпочинали писати цифри від одного до десяти.
Для вивчення арифметики у початкових народних училищах використовувалися підручники А.І. Гольденберга «Задачник» і «Збірник арифметичних задач», Гіка «Задачник», Євтушевського «Методика обучения арифметики» [630], А.Ф. Комарова «Методическое решение типичных арифметических задач» [631]. «Збірник арифметичних задач для молодшого шкільного віку» розпорядженням Міністерства народної освіти дозволявся у якості навчального посібника у міських училищах [632].
До Миколаївської міської училищної ради надходили пропозиції авторів підручників придбати їх книжки для навчання дітей у початковій школі. У 1889 році така пропозиція надійшла від п. Кудрявцева про використання на уроках арифметики його підручника «Арифметика на счётах», в якому, на його думку, була детально опрацьована система наочного використання рахівниці в процесі вивчення дітьми простого рахунку та виконання простих арифметичних дій. Згодом цей посібник знайшов своє місце в процесі навчання учнів на уроках математики у початкових школах м. Миколаєва. Міська управа просила надіслати для потреб шкіл «10 примірників складеного ним посібника «Арифметика на счётах» [633]. Для знайомства вчителів з новими методиками навчання, розширення загального світогляду у містах губернії створювалися центральні музеї наочних посібників [634].
Таким чином, у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. вивчення арифметики проводилося за новими методиками, які розвивали пам’ять, логічне та абстрактне мислення. На уроках використовувалася наочність. Педагогами-практиками для народних шкіл розроблялися та впроваджувалися нові підручники.
У другій половині ХІХ ст. урядом була зроблена спроба нав’язати школам ремісничий напрямок у навчальній роботі [635]. У грудні 1865 року новоросійський генерал-губернатор звернувся до Міністерства народної освіти з проханням відкрити ремісничі відділення у деяких парафіяльних училищах Одеси [636]. І вже у 1869 році урядовим розпорядженням дозволялося створювати у початкових народних училищах ремісничі класи. [637]. У земських школах почали з’являтися навчальні предмети ремісничого характеру. З метою методичного забезпечення уроків директор народних шкіл Херсонської губернії В.І. Фармаковський розробив методику проведення занять з ручної праці, у якій він особливу увагу звертав на користь праці, виховання акуратності, уваги, самостійності, наполегливості. Запропонував план проведення занять, навів приклади моделей виробів. Це, на його думку, повинно було сприяти покращенню відвідування учнями школи [638]. Для допомоги вчителям у 1872 році була рекомендована книжка «Курс землеробства»[639].
Вважалося, що уроки ручної праці тісно пов’язані з іншими уроками, такими, як малювання, арифметика, природознавство, тому що на них використовується рахунок, вимірювання предметів, праця щіточкою і олівцем, виготовляються моделі та наочні посібники для природничих уроків. Для роботи рекомендувалося використовувати картон, кольоровий папір, дощечки. Зверталася особлива увага на вміння користуватися ножем, робота з яким сприяла розвитку і зміцненню рук, що дозволяло з часом переходити до знайомства із складними технічними знаряддями: рубанком, свердлами, долотом [640].
На відведених для училища ділянках землі практикувалося травосіяння, садівництво, городництво, плодоовочівництво, а також шовківництво і виноградарство [641], [642]. Керівництво Херсонської дирекції народних шкіл демонструючи свою стурбованість про рівень фахової підготовки сільського вчителя, який мешкав і працював у віддалених та глухих селах, рекомендувало місцевим органам влади «проявити турботу про вчителя, допомогти влаштувати заняття різними ремеслами, які принесуть населенню велику користь» [643]. 18 січня 1892 року з метою привернути увагу земств до професійної освіти у народних училищах Міністерство народної освіти видало циркуляр «Про звернення уваги земств до користі відкриття курсів садівництва та городництва для учителів, також влаштування при школах садів і городів» [644], [645]. Це дало поштовх до того, що у 90-х роках департаментами землеробства та сільської промисловості, херсонською губернською владою, Єлисаветградським повітовим земством почали регулярно проводилися теоретичні та практичні заняття для вчителів народних шкіл з ремісничого навчання [646]. Такі курси були організовані при Херсонській сільськогосподарській школі, при Херсонському земському сільськогосподарському училищі, Добровеличківському училищі Єлисаветградського повіту, що сприяло впровадженню у школах ручної праці і кошикоплетіння, плодівництва, квітництва, бджільництва, шовківництва [647], [648], [649]. Для організації у школах роботи на пришкільних земельних ділянках випускникам-курсистам були видані методичні посібники «Початкова сільськогосподарська книга для читання» і «Як влаштувати сади при народних школах». Крім того, видавалися сільськогосподарські інструменти, які жеребкуванням були розподілені між вчителями [650]. Циркуляр по управлінню Одеським учбовим округом від 24 січня 1894 р. рекомендував директорам народних училищ виписувати для учителів журнал «Плодоводство» [651]. Для підвищення рівня сільськогосподарської підготовки вчителів, особливо сільських шкіл, у 1905 році у навчальний курс Херсонської вчительської семінарії був „введений курс викладання з окремих галузей сільського господарства”.[652]
Однак, запровадити на практиці отримані знання вчителі шкіл не мали ніякої змоги, тому що народні училища не мали своїх земельних ділянок, на яких можна було б посадити сад чи городину. Такі ділянки мали лише при десять шкіл Олександрійського повіту, одна – Ананьївського, вісім –Херсонського і дві – Одеського. Крім того, при одній школі Херсонського повіту було 50, другій – 25 десятин землі, яка знаходилася у користуванні вчителів цих шкіл [653]. Та й без матеріальної допомоги земства, за виразом одного вчителя, «витрачені на нас кошти на слухання курсів пропали», тому що забезпечити школи посадочним матеріалом, інструментом і землею було надзвичайно важко [654]. Для вирішення «земельного» питання Міністерство народної освіти у 1897 р. видало закон про надання сільським початковим школам ділянок з державного земельного фонду [655]. А у 1906 році були розроблені «Правила виділення сільским початковим училищам земельних від казни ділянок», які говорили про безкоштовне забезпечення шкіл посадочним матеріалом і сільсько-господарським інструментом та складений рекомендований перелік необхідного обладнання для рукодільних класів [656], [657].
Загалом початкових шкіл, в яких викладалося садівництво з городництвом, ремеслом та рукоділлям, було порівняно небагато – 113, або ж біля четвертої частини усіх шкіл. Ця цифра складала в Тираспольському повіті 17,9%, та 28% в Ананьївському [658]. Ремісничі відділення мали Миколаївське училище ім. Жуковського, на хуторі Погорілове та інші [659]. Ремісничим навчанням цікавилася міська влада. Гласний Миколаївської міської думи С.І. Гайдученко (1914 р.) пропонував училищній комісії впровадити у міських школах вивчення бджільництва, посилаючись на вдале розташування міста, наявність великої кількості садів і городів. За пропозицією гласного в школах повинні були створюватися показові пасіки [660]. Викладання необов’язкових предметів у губернії розподілялося нерівномірно. Рукоділля, садівництво та городництво зустрічалося в усіх повітах. Особливо характерним це було для Єлисаветградського, Олександрійського, Херсонського та Одеського повітів. Наприклад, в Олександрійському повіті викладання рукоділля полягало у навчанні шити, вишивати, плести, виготовляти паперові квіти. У цілому в Херсонській губернії рукоділля викладалось у 109 земських школах, садівництво та городництво – 43-х, шовківництво, бджільництво, ручна праця та столярна справа – 23-х, у 75,5% земських школах [661].
У той же час кількість учнів у ремісничих класах була незначною. Так, в 11 єлисаветградських міських школах у 1914 р. з 2606 учнів лише 98 дівчаток і 197 хлопчиків навчалися у рукодільних, ремісничих і живописномалярних класах[662]. Про ручну працю відомо, що в Олександрійському повіті в 3-х школах ручну працю вивчали 64 учні, Херсонському – у 42 школах. Садівництвом та городництвом в Олександрійському повіті займалося 50 учнів однієї із шкіл, а в Єлисаветградському шкільні садочки були при 75 школах. У Херсонському повіті шкільні сади існували при 10 школах, Ананьївському – 11. Вироби учнів продавалися і окремі з них коштували понад 7 руб. За цю роботу вчителі отримували 20 руб. винагороди та 10 руб. на придбання матеріалів. Кількість уроків рукоділля коливалася [663]. Для проведення занять з рукоділля була розроблена спеціальна навчальна програма (див. додаток Е).
У церковнопарафіяльних школах губернії учнями теж вивчалися навчальні предмети професійного напрямку. Ремісничі заняття з токарної справи проводилися в Новоукраїнській школі Єлисаветградського повіту. Палітурним роботам, пошитю та ремонту взуття вчили в Гладківській церковнопарафіяльній школі міста Одеси [664]. У Братській школі діти навчалися столярній і палітурній справі, у Парканській Тираспольського повіту і Мігійській Єлисаветградського – шовківництву. Але найбільш поширеним було рукоділля, яке викладалося в переважній більшості шкіл церковного відомства, зокрема в Куртівській школі Одеського повіту, Михайлівській Херсонського, Різдво-Богородицькій міста Миколаєва, Акмечетській Ананьївського повіту та багатьох інших школах [665].
Херсонська єпархія та її повітові відділення клопотали перед місцевою владою, приватними особами про виділення церковним школам земельних ділянок під сад і город. І це питання вдалося частково вирішити. У Новопавловській, Новобузькій, Миколаївській 2-й (при монастирі) школах Херсонського повіту учні під керівництвом вчителів займалися садівництвом і городництвом. Діти Вавілівської, Новобузької, Олександроневської і Петропавлівської шкіл займалися посадкою дерев і наглядом за ними на церковних земельних ділянках. У Новогеоргіївській школі Ананьївського повіту був великий фруктовий сад. У Єлисаветградському повіті земельні ділянки були при 13, Олександрійському – при 6 школах [666]. І вже у 1900 році земельні ділянки мали 200 церковнопарафіяльних шкіл, але вони були незначних розмірів [667]. Зауважимо, що ремісничі школи особливою популярністю серед народу не користувалися. На думку селян, заняття у ремісничих класах відволікало молодь від землеробства. До того ж представники інтелігенції наголошували, що заняття ремісничою справою не сприяє основній задачі школи – вчити дітей грамоті [668], [669].
Таким чином, земські, міністерські, церковні школи незважаючи на відсутність підготовлених кадрів, слабке матеріальне і методичне забезпечення навчального процесу з ремісничих дисциплін, намагалися проводити професійну підготовку учнів, прищепити їм навички елементарної ручної праці, привчали дітей до праці.
Важливим було питання мови викладання. У „Положеннях про початкові народні училища” 1864 і 1874 років наголошувалося на використанні у роботі з учнями винятково російської мови [670]. Заборона вживати українську мову у школах, видання книжок українською мовою, тривала до 1906 року. Дозволялося друкувати лише невеличкі вірші та оповідання „для втіхи” [671], [672].
Царський уряд проводячи в Україні політику русифікації, визначив її пріоритетні напрямки. Народна школа розглядалася як важливий політичний засіб впливу на народ, «зброєю» у руках уряду для насадження русифікаторства серед населення Малоросії [673]. Підтвердженням цього є слова М. Весселя: «Спокійно і без всякого галасу, але твердо й рішуче вести їх (малоросів) до повного злиття з руським народом» і для цього потрібно мати „правильно організовану народну школу» [674]. Важлива роль у цьому процесі повинна була належати початковій школі. Це вже видно з того, що уроки з російської мови мали проводитися щоденно [675]. Заняття в народних школах проводилися виключно російською мовою[676]. У програмі з російської мови в земських школах Херсонського повіту писалося наступне: «Навчання російській мові повинно довести дітей до правильного і розумного читання і правильного письмового викладу думок»[677]. Ці слова підтверджує відомий педагог другої половини ХІХ століття П. Баришніков, який розглядаючи приблизну навчальну програму від 7 лютого 1897 р. писав: «Завдання початкової народної школи з російської мови полягає у тому, щоб довести учнів до швидкого, правильного і свідомого читання, правильної усної передачі побаченого і почутого і, взагалі, правильної мови і правильного, по можливості, письма» [678]. На уроках російської мови повинно було переважати попереджувальне та перевірочне диктування, формальне списування з книжок. Виховні заходи проводилися виключно російською мовою. Вчителі Любашівської початкової школи на свої кошти влаштували новорічну ялинку для дітей. У програмі була байка І. Крилова «Кінь та собака» у перекладі на українську мову. Але інспектор викреслив байку написавши: «Малоросийським языком разговаривать запрещается»[679].
Однак, тотальна русифікація не мала значних результатів у початковій школі, особливо на селі. Вчителі народних шкіл губернії відмічали, що діти не розуміють російської мови, для них це мова чужа. Це ускладнювало спілкування вчителя з учнями, а учнів з вчителем. Незнання «великодержавної» мови негативно відбивалося на знаннях учнів, не сприяло засвоєнню нових знань. «Мало того, що дитина в школі не розуміла російської мови, їй дають ще й книжку, де тією ж незрозумілою мовою написано про інший край, про чужі для неї предмети. Повернувшись додому, вона не може довго пам’ятати того, що з такою великою працею встигла довідатися у школі, тому що і робота домашня різко відрізняється від шкільної, і мова, яка використовувалася в сім’ї, інша, життя школяра роздвоюється» – писалося у Збірнику Херсонського земства за №2 у 1887 році [680]. Це було однією з основних причин того, що селяни з великим задоволенням віддавали своїх дітей у приватні школи, незважаючи на те, що заняття в них теж велися російською мовою. Але в цих школах хоч і читаються російські книжки, але переказ і всі пояснення велися рідною мовою, що було набагато зрозуміліше.
Інколи знання самого вчителя російської мови були досить умовні. Тому директор народних училищ Херсонської губернії циркуляром звертав увагу вчителів на те, що «правильний російських говір не є предметом серйозного вивчання», і навчити дітей правильно говорити російською мовою є перший обов’язок народного училища. Директор також звертав особливу увагу на те, що вчителі самі слабо володіють технікою читання російських текстів, тому забороняв користування при спілкуванні з дітьми місцевою мовою. Він рекомендував засоби вдосконалення процесу вивчення російської мови: самим вчителям навчитися правильно читати і розмовляти російською мовою; більше говорити з дітьми, звернути увагу на розумне дитяче читання, грамотне письмо, не розширювати самостійно навчальну програму [681]. Отже, можна зробити висновок, що держава, забороняючи українську мову у народних школах, надзвичайно мало турбувалася і про рівень мовної підготовки вчителів, обмежуючись циркулярними розпорядженнями, порадами, заборонами, методичними вказівками.
Незважаючи на регламентуючу та стримуючу державну політику Херсонським губернським земством робилися спроби впровадження української мови у навчальний процес народних шкіл. Ці питання стали предметом обговорення на вчительських з’їздах у м. Херсоні (1881 р.), Єлисаветграді (1895 р.), Одесі (1902 р.) Учасники з’їздів дійшли висновку, що вчителеві надзвичайно важко працювати на уроках, тому що діти не знають російської мови. Таким чином, у роботі з учнями переважала робота по механічному запам’ятовуванню навчального матеріалу [682]. Виходячи з цього, пропонувалося термін навчання у початковій школі подовжити до 5 років [683].
Незважаючи на те, що мова навчання у школах була мало зрозумілою для дітей, думка учасників зборів, які мали місце у м. Херсоні у 1905 році, розділилася. Так, більша частина (15 чол.) висловилися за викладання навчальних предметів у початковій школі «малоросійською» мовою, вважаючи, що російська мова для «малоросів» зумовить труднощі при вивченні навчальних предметів. Меншість (12 чол.) вважала, що у малоросійських шкілах викладання російською мовою не викличе ніяких труднощів, якщо використовувати українську мову як допоміжну. З питання обов’язкового вивчення російської мови у початковій школі думка земців розділялася. Одні вважали, що у кожній «земській школі повинна лише забезпечуватися можливість вивчення російської мови, але для вивчення її не повинно існувати ніякої обов’язковості...». Інші вважали, що російська мова повинна бути державною мовою і, що вивчення її повинно бути обов’язковим [684]. Зокрема, Єлисаветградське земство у 1904-1905 роках виносили ухвали про введення у народних школах курсу вивчення української мови, але уряд відхиляв ці пропозиції, а вчителів, які намагалися викладати українською мовою, звільняли з роботи [685]. З боку місцевої влади посилювався контроль за викладацькою роботою вчителів. З бібліотек, книжкових складів вилучалися книжки, написані «малоросійською» мовою.
На території Херсонської губернії у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. не існувало початкових шкіл з українською мовою викладання. Але були і винятки. Існували в Україні патріоти, які вище за все ставили рідну мову. Активний прибічник поширення писемності серед народу на Херсонщині М.М. Аркас (1852-1909 рр.) в організованій ним школі проводив заняття українською мовою [686], [687], [688], [689], [690], [691], [692]. Діти вивчали рідну мову за букварем Норця й українську граматику Залозного, яка була видана у Полтаві, про що писав у 1905 р. журнал «Рідний край». Очікувалося видання української граматики професора Л. Кримського і Є. Тимченка, які видали російсько-український словник [693].
Отже, викладання всіх навчальних предметів російською мовою дійсно сприяло кращому вивченню державної мови, але урядом ігнорувалося право українського народу на використання рідної мови в процесі навчання, створення навчальних посібників та книжок. Відсутність української мови в «стінах» народної школи значно шкодила розвитку освіти, глибокому засвоєнню знань учнями.
Таким чином, у досліджуваний період початкові школи отримали організаційне й програмне забезпечення навчального процесу. Впровадження передових методик роботи на уроках сприяло покращенню знань учнів. На зміну буквоскладальній методиці прийшла звукова. Використання на уроках наочності, технічних засобів навчання, нових підручників, навчальних посібників було націлене на формування у дітей інтересу до знань. Посилюючи свій вплив на народну школу, уряд запровадив у ній ремісниче навчання. Але відсутність землі, погане матеріальне забезпечення, негативне ставлення батьків до навчання їх дітей ремеслам звело цю ідею нанівець.
Для того щоб утримати під контролем народні школи і направити їх діяльність у потрібному руслі, були створені, хоч і з значним запізненням, навчальні програми для народних шкіл Російської імперії. Урядові, земські, церковні навчальні програми майже не відрізнялися одна від одної. Основними їх недоліками були: недостатній рівень пропонованих знань, релігійність, розподіл навчального матеріалу по рокам був приблизним. Програми не передбачали навчання дітей рідній мові. Всі навчальні предмети у початковій школі викладалися великодержавною мовою. Заборона української мови негативно відбивалася на рівні знань учнів, заважала культурному розвитку українського народу.
3.2. Кадрове забезпечення початкових шкіл Херсонської губернії.
У дореформений період основними типами шкіл були парафіяльні та громадські, де викладання велося священнослужителями, відставними солдатами та унтер-офіцерами, письменними селянами, писарями, чиновниками, за рідкими винятками, дворянами[694] Ніяких документів про спеціальну педагогічну освіту вони не мали та їх ніхто і не вимагав. У кожній школі працював один вчитель і проводив заняття одночасно з учнями які щойно прийшли до школи і тими, що навчалися другий або третій рік.
За свою працю вчитель отримував незначну винагороду – до 20 руб. на рік, крім того селяни могли давати йому натуроплату хлібом, зерном, борошном, яку він сам збирав по домівках учнів. У тому випадку, коли громада не могла розрахуватися з вчителем за його роботу, він голодував, зазнавав злиднів [695]. При такій залежності від винагороди вчитель набирав у школу до 70, 100 і навіть 150 учнів. Винятком були німецькі колонії, де вчитель отримував не менше 15 руб. на рік [696], [697].
На відповідальність громади покладалося забезпечення вчителя житлом, але дуже часто вчитель мешкав у класному приміщенні, квартирував у місцевих селян. Умови роботи не відповідали ніяким вимогам. Класні приміщення були темні, вологі, тісні, погано опалювалися. Такою застали народну школу і вчителя реформи середини 60-х років ХІХ ст. Поява значної кількості народних училищ спричинених появою земств, «Положенням про початкові народні училища» (1864 р.), поставили задачу забезпечення шкіл вчителями. Зауважимо, що у країні в той час не склалася система підготовки вчительських кадрів, тим більше на Півдні України. Пореформені народні училища вимагали педагогів, які б на хорошому рівні вели заняття та виховання дітей. Але серед вчителів однокласних початкових шкіл 1860-х років зовсім не було людей, які б мали хоч яку-небудь педагогічну підготовку [698], [699].
У школі працювали у значній кількості випадкові люди, часом не здатні до освітянської справи, часто п’яниці і люди безграмотні [700],[701]. Є факти які говорять, що далеко не всі вчителі мали високі моральні якості. Так, в Одеському повіті у 1869 р. училищна рада «запропонувала Біляївській громаді терміново знайти іншого вчителя, а вчителеві – фельдфебелю Панасу Покривалову відмовити, бо він займався продажем хлібного вина» [702]. Кадрові проблеми частково вирішувала училищна рада. Їй надавалося право (ст. 14) «давати всім бажаючим звання вчителя та вчительки у початкових народних училищах» [703]. Це дозволило на початковому етапі розвитку шкільної реформи частково забезпечити народні училища вчителями.
