Процес становлення і розвитку початкової освіти на Півдні України в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. належить до маловивчених проблем. Дослідження цього питання на регіональному рівні проводилося епізодично, лише за окремими напрямками, що не давало змоги отримати цілісного уявлення про стан, ситему функціонування, проблеми, особливості діяльності народних училищ південного регіону з 1861 до 1917 року. Існують різні оцінки дореволюційної початкої школи стосовно організації та проведення навчально-виховного процесу, кадрового, фінансового і матеріального забезпечення. Вивчення даної теми показало, що початковою школою накопичений значний позитивний досвід роботи по поширенню писемностті серед населення Херсонської губернії, який заслуговує на предметне, незаангажоване дослідження та висвітлення. Тому виникла потреба на дисертаційному рівні дослідити процес розвитку народної освіти на Півдні України
У розвитку історіографії проблеми автор виділяє три періоди:
1) дореволюційний: 1861 – 1917;
2) радянський: 1917 – 1991;
3) сучасний: 1991 – 2007 рр.
У дореволюційний період праці присвячені переважно вивченню та осмисленню процесу розвитку початкової освіти у загальноросійському масштабі, спрямовані на аналіз та узагальнення досвіду роботи народних шкіл, визначенню їх місця у системі освіти Російської імперії. У цьому плані показовими є праці М.В. Чехова[1], О.С. Тонконогова[2], П.Ф. Каптерєва[3], Е. Левассера[4],, Л.М. Толстого[5], С.В. Рождественського[6], С.А. Князькова, Н.І. Сербова. [7]
Найбільш цікавою і грунтовною є праця російського вченого М.В. Чехова[8], який дав розгорнуту характеристику стану народної освіти в Російській імперії з 60-х років ХІХ до початку ХХ ст. Він з історичної точки зору проаналізував діяльність парафіяльних, громадських, земських, міністерських, церковних шкіл, визначив їх роль у поширені писемності серед народу, показав основні етапи розвитку народної освіти, систему фінансування, підготовку кадрів, відмітив труднощі і перешкоди у роботі початкових шкіл, звернув особливу увагу на місце і роль Міністерства народної освіти, земств, церкви, сільських громад у розвитку шкільної освіти. Проаналізовані М.В. Чеховим документи царського уряду дають можливість досліднику сформувати уявлення про ставлення держави, церкви та земства до школи. У той же час, М.В. Чехов не знайшов місця для розгляду процесу розвитку народної освіти окремо в Україні, хоча аналізу піддано майже всі національні окраїни Російської імперії (Польша, Литва, Вірменія, Грузія, Дагестан, Крим, Казань, Калмикія та інші), а також система навчання за кордоном. Це вказує на те, що автор відносив Україну до загальноросійської території і не розглядав її як «національну окраїну».
Шкільну тематику розвинув у своїй монографії російський історик С.В. Рождественський[9], якому вдалося проаналізувати діяльність земства, церкви і міських громад стосовно освітянської справи. Автор вважав шкідливим для держави відсторонення земств від управління народною школою, виступав за ліквідацію непорозумінь між земствами, Міністерством народної освіти і церквою з питань впливу на школу. Автор критикував Міністерство народної освіти за довготривалу відсутність у початкових школах навчальних програм, неспроможність держави вирішити кадрові проблеми, незадовільний контроль за роботою народних училищ. Разом з тим, дисертанту не вдалося знайти у праці С.В. Рождественського цифрового, порівняльного й аналітичного матеріалу, присвяченого самим початковим школам. У роботі переважає описовість, насиченість історичними датами і подіями «навколо школи». Відсутня чітка авторська позиція стосовно державної політики у шкільній справі. У той же час праця містить зачну кількість цікавого історичного матеріалу і загальну характеристику початкових навчальних закладів.
О.С. Тонконогов[10] поряд з цікавим аналітичним матеріалом, сконцентрував значну увагу на ролі держави у розвитку народної освіти, ставлення суспільства до школи. П.Ф. Каптерєв[11] розглядав народну школу через призму виховання та загальної початкової освіти, піддавши аналізу діяльність земської та церковної школи, зупинившись на проблемах національних шкіл. Е. Левассер[12] відмітив неточність церковної звітності стосовно кількості народних училищ Святішого Синоду.
Предметний розгляд роботи народної школи ХІХ ст. ми знаходимо у праці В.Я. Стоюніна[13], який розглядає проблеми відносин «школа – держава», «сім’я – школа», «школа – церква», аналізує педагогічні погляди М.І. Пирогова. Разом з тим, автор залишив поза увагою організаційно-управлінські проблеми початкової школи, торкнувшись лише проблем жіночої освіти, питання підготовки вчителів. Також автором необгрунтовано велика перспектива була надана середнім закладам освіти.
Цікавими, на наш погляд, є «записки» М.Ф. Бунакова[14], в яких він на автобіографічному матеріалі розповідає про шляхи розвитку народної школи в Росії. Робота написана у вигляді щоденника, містить багато корисних прикладів з життя школи.
Велику зацікавленість у автора дисертаційного дослідження викликала праця Харківської спілки поширення грамотності «Народная эциклопедия научных и прикладних знаний», в якій з історичної точки зору проаналізована реформа 1861 р. та її вплив на народну освіту, детально описана робота Міністерства народної освіти, царські укази відносно освіти, адміністративне керівництво народними школами, аналізувалася навчальна програма, кадрові проблеми учбових закладів, фінансове забезпечення шкіл. Автори праці акцентували увагу на становості освіти, її класовому характері, відмічена роль царського дому в розвитку освіти у Росії, наголошувалося на релігійності виховання, прихильником якої був Микола І. Цікаві статистичні дані, що містяться в праці, дозволяють створити певне уявлення про стан освіти у ХІХ ст., рівень виховної та навчальної роботи. Разом з тим, даний твір не позбавлений недоліків, так, докладно зокрема розкриває проблеми навчальних закладів, які існували для панівного класу, проте мало торкається проблем народної освіти, початкових навчальних закладів, акцентувалася увага на винятковій ролі російських імператорів, керівників уряду, Святішого Синоду у розвитку народної освіти у країні [15].
Значну кількість статистичного матеріалу та цифрової інформації про стан початкової освіти у Російській імперії та зокрема у Херсонській губернії містять праці членів «Імператорської вільної економічної спілки» Г. Фальбока і В. Чарналуського[16], [17], [18], [19], що дало можливість зробити порівняльний аналіз розвитку початкової освіти у Південному регіоні з загальнодержавним, а також отримати відомості про народні училища, пояснення державних законів та законодавчих актів царського уряду, навчальних програм, «Положень» про освіту.
Особливо цікавою є література сучасників становлення початкової школи середини ХІХ ст. Цей період характеризувався пошуком шляхів розвитку народної школи, формуванням її задач та засобів їх реалізації. Поява земської, зміцнення позицій церковної школи значною мірою породили протистояння між ними. Цьому сприяла і реакційна політика держави відносно народної освіти, яка значно посилилася наприкінці 60-х років і тривала до 90-х років ХІХ ст. Зусилля передових педагогів, земських діячів були спрямовані на подальше вдосконалення діяльності початкових училищ. До таких робіт слід віднести брошури і монографії М.І. Пирогова[20],[21], В.І. Фармаковського[22], П. Борзаковського, А. Конощенка[23],, Є. Стрельцова[24], О.А. Штевен[25]. Позитивним моментом є те, що ці роботи містять значний фактичний матеріал, аналізують розвиток початкових шкіл, подають структуру управління навчальними закладами, статистичні відомості, висвітлюють проблеми та перспективи розвитку народної освіти на Півдні України, акцентують увагу на кадровому забезпеченні шкіл, ролі органів місцевого самоврядування та держави у освітянському процесі, носять відтінок особистих вражень про роботу народних училищ. Разом з тим, у працях переважають занадто позитивні оцінки ролі земств, місцевої влади у розгортанні шкільної мережі, забезпеченні та фінансуванні шкіл, велика частина тексту присвячується розгляду нових систем навчання та виховання, однак поза увагою залишаються питання методичного та програмного забезпечення шкіл.
Багатою є творча спадщина попечителя Одеського учбового округу М.І. Пирогова[26], яка презентує інформацію про систему і порядок управління народними училищами на регіональному рівні, підготовку вчительських кадрів, проблеми методичного забезпечення навчальних закладів. Водночас, необхідно відмітити, що М.І. Пирогов акцентував основну увагу на роботі середніх і вищих закладів освіти та надзвичайно мало приділяв уваги початковим школам, не мав чіткої позиції з приводу ряду положень стосовно внутрішнього життя школи. На нашу думку, його педагогічні ідеї не відрізнялися внутрішньою цілісністю, інколи були суперечливими, у той же час прогресивні погляди М.І. Пирогова мали великий вплив на формування суспільних поглядів на народну школу.
Надзвичайно важлива роль у теоретичному обґрунтуванні та створенні народної школи належить відомому земському діячеві М.О. Корфу[27], який справедливо вважається засновником і теоретиком земської школи. На основі власного досвіду він розробив методику створення земської школи, визначив головні напрямки її роботи, термін навчання, працював над підвищенням ролі та авторитету учителя, склав рекомендації використання на уроках звукової методики. М.О. Корф запропонував власні програми навчання дітей молодшого шкільного віку. Робота Корфа «Русская начальная школа» у другій половині ХІХ ст. для багатьох земств стала своєрідним методичним посібником при організації навчального процесу в народних школах України, в тому числі й Херсонської губернії.
Окремі повіти з дозволу Херсонського губернського земства друкували аналітичні та підсумкові матеріали про роботу народних шкіл повітів. Показовою з цього приводу є праця єлисаветградського історика А.Н. Пашутіна «Исторический очерк г. Елисаветграда»[28], в якій підводяться підсумки роботи народних міских шкіл за положенням 1874 р. з моменту їх створення до 1897 року. Робота містить велику кількість історичного та цифрового матеріалу, статистичних відомостей про кількість шкіл, учнів, простежує розвиток окремих міських та повітових училищ. У той же час, автор значно менше приділяє уваги парафіяльним школам, в їх характеристиці переважає описовість та позитивізм, недостатньо досліджені фінансові, організаційні, кадрові та учбові проблеми початкових шкіл. Але незважаючи на недоліки праця дає цілісне уявлення про стан народної освіти в місті.
У післяреформенний період початкова школа відчувала різку нестачу вчителів, низький професіональний рівень їх підготовки, відсутність державної турботи про педагогів. Про це свідчать аналітичні праці С. Миропольського[29], М.О. Корфа[30], С. Рачинського[31], Л.М. Толстого[32], [33]. Особливо авторів турбував суспільний авторитет вчителя, його матеріальний стан, методичне забезпечення. С. Миропольський наголошував на необхідності створення системи курсової підготовки вчителів, позитивно ставився до педагогічних з’їдів, вважаючи їх хорошим засобом розширення знань вчителів. Через призму релігійного виховання дивився на школу С. Рачинський[34], що заважало йому, на нашу думку, розгледіти у народній школі основну її задачу – поширення грамотності серед населення, пропаганду знань у народі. У той же час, на нашу думку, система релігійного виховання заслуговує на подальше вивчення та висвітлення у науковій літературі.
Організаційні питання роботи народних шкіл середини ХІХ ст. у своїх працях аналізували М.О. Корф, В.В. Фармаковський, М.І. Борисов, А.І. Обухов, А.Н. Коридалин, В. Єлисєєв та інші[35], [36], [37], [38], [39]. Автори, поряд з позитивними організаційно-педагогічними моментами, відмічали зростання тиску держави на народну школу, що не могло сприяти розвитку прогресивних тенденцій в управлінні народними школами, ставило початкову школу, вчителів від місцевих чиновників, духовенства, а також відмічали посилення релігійного впливу на життя народної школи. Свідченням тому є праці С. Рачинського, М. Весселя, Д. Тихомирова, В. Рождественського [40], [41].
Вивчення історіографічного матеріалу показало, що політика царського уряду у період реакції була спрямована на посилене впровадження у навчально-виховних процес початкових шкіл релігійної і церковної тематики. Тому 1880-90 роки відмічені випуском у практичне використання значної кількості літератури релігійно-церковної тематики, в яких розглядалися релігійні системи виховання у різних народів (Л.М. Модзалевський), процесу церковного виховання (М.І. Демков), програмного забезпечення викладання Закону Божого (Д.І. Тихомиров, В.П. Рождественський). Автори акцентували увагу на ролі церкви у суспільному житті, релігійному вихованні учнів [42], [43], [44], [45].
З цього приводу треба також вказати на праці А.С. Тонконогова[46] і М.В. Чехова [47], які надали детальну характеристику діяльності церкви у освітянській справі, піддають співставленню діяльність церковних і земських шкіл.
Відомий український історик Н.Д. Полонська-Василенко у своїй роботі відзначила важливе місце церкви у культурному житті України. Вона розглядала школу у нерозривному зв’язку із церквою, аналізувала діяльність навчальних закладів через призму релігійного виховання, вважаючи Києво-Могилянську академію «зразком православного християнського життя», позитивно відгукувалася про роботу недільних шкіл, великого значення надавала земствам у справі поширення освіти серед народу [48].
У середині ХІХ ст. отримала поширення недільна школа. Друге дихання їй надала просвітницько-педагогічна діяльність Х.Д. Алчевської (1841-1920). Її посібник «Книга для дорослих», методико-бібліографічний порадник «Що читати народові?» відіграли провідну роль у розвитку недільних шкіл в Україні. В історію педагогіки вона ввійшла як основоположник методики навчання дорослих грамоті[49]. Праця Х.Д. Алчевської «Передуманное и пережитое» – безцінний матеріал для вивчення, аналізу та використання при дослідженні початкової освіти другої половини ХІХ ст.
Питання освіти для дорослих у своїй праці «Воскресные школы и повторительные классы» розкрив В.П. Вахтєров[50], в якій дав характеристику недільних шкіл, історію їх виникнення, розвитку, організації роботи, структуру та підпорядкованість. Розкрив роль Міністерства народної освіти в керівництві шкіл цього типу. Разом з тим, перебільшив роль земства у сприянні по створенню та розвитку недільної освіти. Цінна також думка видатного українського історика М.С. Грушевського, який відмічав позитивні дії української інтелігенції в організації роботи недільних шкіл, та у використанні української мови у початковому навчанні [51].
Загальнодержавну задачу народної освіти у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст., на наш погляд, вдало охарактеризували російські історики С.А. Князьков і Н.І. Сербов, які відмітили, що народна школа була зброєю політики царату і метою якої було: «всіма досяжними методами служити створенню в училищах і учнів благонадійного політичного духу, який відповідає даному політичному і соціальному устрою»[52]. Таким чином, можна констатувати, що народні школи використовувалися царатом як засіб активного впливу на український народ для вирішення далекоглядних політичних задач.
Тривалий час народна школа була основним джерелом знань для простого народу, завдячуючи їй значна кількість дітей і дорослих навчилися читати й писати. Дослідження показали, що процес підвищення авторитету школи був тривалим. Такої думки дотримується М.Ф. Бунаков, який показав шляхи розвитку початкової школи, її вплив на формування свідомості сільського населення і поступове підвищення її авторитету серед простого люду[53].
Завершуючи огляд літератури дореволюційного періоду, можна зробити висновок, що у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. авторами висвітлювалися різні сторони діяльності початкових шкіл. Особлива увага приділялася організації роботи народних училищ, створенню навчально-методичного і програмного їх забезпечення, підготовці учительських кадрів, формуванню громадської думки, ролі громад в утриманні і забезпеченні шкіл, їх фінансуванні. Окремі праці присвячувалися загальному аналізу участі діяльності уряду, земств, церкви у розвитку освіти для народу. Критично оцінювалися роль і місце держави в освітянському процесі, акцентувалася увага на переломних моментах розвитку освіти. Разом з тим, у працях не простежується процес розвитку початкової освіти на регіональному рівні, окраїнах Російської імперії, що дає змогу зробити висновок, що царат практично поза своєю увагою залишав народну школу неруських народів, у тому числі і Південний регіон України.
За радянських часів розпочався новий етап вивчення історії дореволюційної школи. У 20-30 роки з’являються наукові праці описового та мемуарного характеру, які мали на меті підкреслити переваги радянської школи над тою, що існувала до 1917 року. Аналіз основних етапів та тенденцій розвитку дореволюційної народної школи знаходимо у працях С.А. Каменєва, Є.І. Мединського [54], [55].
Характерною з цього приводу є праця одеського історика П.М. Нестеренко[56], який розглядав систему дореволюційної початкової освіти як таку, що призначалася лише для простого народу і підкреслюючи становість освіти, помилково наголошував, що стара школа нікого не задовольняла, що на наш погляд є помилковим твердженням, бо, як свідчить подальший матеріал, основним контингентом земських, церковних шкіл і шкіл грамоти були діти з селянських, міщанських та робітничих сімей. Відмічаючи позитивну роль М.О. Корфа, як засновника і організатора початкової освіти в Україні, автор зазначив, що з одного боку, барон Корф виступав за проведення занять з дітьми українською мовою, з іншого, наголошував на тому, що його школа була засобом русифікації місцевого населення. Автор не зміг без ідеологічного „нальоту” проаналізувати процес розвитку школи ХІХ ст., політична заангажованість заважала йому зробити більш-менш об’єктивні висновки.
Цікавим є рукопис, що зберігається в Одеській науковій бібліотеці ім. М. Горького, одеського професора А.Г. Готалова-Готліба «Материалы для истории народного образования в Одессе»[57]. У праці неупереджено, на основі великої кількості архівного матеріалу, без ідеологічного нашарування простежується процес становлення та подальшого розвитку освіти у дореволюційній Одесі. Робота насичена цікавими прикладами, неупередженим аналізом подій, зв’язком економічного та соціального розвитку міста. На жаль, у праці мало порівняльно-статистичного та аналітичного матеріалу, переважає описовість, простежується намагання автора зайняти позицію стороннього спостерігача, концентрується значна увага навколо осіб високого рангу (дається довга за змістом характеристика діяльності М.І. Пирогова у якості попечителя Одеського учбового округу), які мали вплив на народну освіту у державі, спостерігається відхилення від основної теми дослідження, концентрується увага на проблемах, які мають побічний вплив на школу. Проблеми освіти у місті автором розглядаються крізь призму міської думи, попечителя Одеського учбового округу, Міністерства народної освіти, періодичних видань. Таким чином, народна школа із своїми проблемами залишилася у автора на другому плані. До того ж, залишилася незрозумілою застосована автором періодизація викладення матеріалу і на нашу думку нечітко визначені її критерії.
Таким чином, у 1920-30 рр. радянськими вченими вивчалося надбання народної школи другої половини ХІХ – початку ХХ ст. Незважаючи на те, що авторами в основному показувалися переваги соціалістичної школи, у цей період накопичувався фактичний матеріал з життя дореволюційної школи, проводилася його обробка, узагальнення, аналіз, що на нашу думку в цілому сприяло вивченню історії освіти.
Особливий інтерес у повоєнні 1940-60-ті роки викликають праці радянських вчених, які детально висвітлювали реформи середини ХІХ ст. та їх вплив на початкову освіту, розвиток передової педагогічної думки. До таких робіт можна віднести моногорафії М.А. Константинова, В.Я. Струминського[58], В.З. Смирнова[59], Є.Н. Мединського, М.Ф. Шабаєвої[60], М.А. Прокоф’єва[61]. Автори відмічають половинчастість та протирічність «Положень» про початкову школу, незацікавленість царату у поглиблені реформ в освіті, незадовільний рівень поширення писемності серед народу, особливо на селі. Автори відмічають, що за переписом населення 1897 року були неграмотними більше 76% селян. Ними звертається увага на церковність шкіл, релігійність виховання, використання дитячої робочої сили у церковному господарстві. У той же час, вказують на позитивну роль земства у розвитку освіти. Разом з тим у монографіях мало статистичних відомостей про різні типи початкових училищ, детально не розглядаться система контролю за роботою початкових закладів освіти.
Тієї ж думки, що дореволюційна школа давала обмежену суму знань, дотримуються А.М. Алєксєєв, М.П. Щербаков, М.І. Анісов[62], М.К. Гончаров.[63] Наводячи цифровий матеріал, який говорить про те, що три чверті населення країни були неписьменними, а також наголошуючи на становості освіти, вказують на той факт, що народна школа використовувалася царатом як засіб ідеологічного впливу на жителів України, була духовним та класовим поневоленням її народу (38,3 % від загальноі кількості народних шкіл знаходилися у підпорядкуванні церкви). М.С. Гриценко[64] у свою чергу також розглядає народну школу, як таку, що не відповідала вимогам часу, посилаючись на її злиденний стан, низький рівень охоплення навчанням дітей шкільного віку (4,7%), але звертає увагу на той позитивний факт, що у Херсонській губернії освіченість народу була дещо вищою ніж в інших регіонах країни (25,9%) і пояснює це тим, що у Херсонському й Одеському повітах була значна кількість німецьких колоністських шкіл у яких початкове навчання було обов’язковим[65]. М.М. Грищенко, А.Д. Бондар, О.Г. Дзверін, О.Р. Мазуркевич, В.І. Масальський[66] вважають, що початкова школа була основним навчальним закладом у країні, тому що в ній навчалася переважна кількість дітей шкільного віку.
Отже, у 1940-50-х роках радянські історики спрямували свої дослідження на визначення ролі і місця держави, царського уряду у проведенні освітянських реформ другої половини ХІХ – початку ХХ ст.
Починаючи з 1970-х років минулого століття з друку почала виходити значна кількість праць, у яких через призму діяльності видатних педагогів ХІХ – початку ХХ ст. розглядалися організаційно-педагогічні процеси, що відбувалися у дореволюційній школі, проблеми початкової освіти, перспективи її розвитку. Авторами зверталася увага на зміст шкільної освіти, ставилися питання пошуку позитивного у діяльності дореволюціних народних шкіл. До таких слід віднести праці Ш.І. Ганеліна[67], В.А. Попова[68], М.С. Гриценка[69], С.Ф. Єгорова [70], [71] та інших.
Але важливо відмітити, що праці радянських вчених мали певну ідеологічну спрямованість. У цьому контексті характерна праця А.В. Ососкова[72], який, на нашу думку, справедливо вважав, що царський уряд насильно впроваджував церковність у навчання, цілеспрямовано брав під опіку училища духовного відомства, не давав розвиватися національним школам, забороняв навчання рідною мовою. Автор визначив дільність уряду в галузі народної освіти як реакційну. На основі значної кількості цифрового матеріалу він проаналізував діяльність різних типів шкіл, порівняв їх із школами європейських країн, відмітив позитивну роль земства у поширенні писемності серед народу. Але автор недостатньо, на наш погляд, приділив уваги фінансовому забезпеченню народних шкіл різних типів, не простежив систему державного нагляду за роботою народних училищ та ряду інших питань.
Порівнянно детальний фактичний матеріал про початкові народні школи ми знаходимо у багатотомному виданні кінця 1960 – початку 70-х років «Історія міст і сіл Української РСР» (Херсонська, Одеська, Миколаївська, Кіровоградська області). Авторський колектив зібрав, систематизував і проаналізував надзвичайно велику кількість архівних і літературних джерел, що дало змогу на високому науковому рівні викласти матеріал, в якому важливе місце належить освітянській проблемі, історії розвитку початкової освіти, зокрема у зазначених областях. Позитивним є те, що матеріал надзвичайно конкретизований, наведені цікаві факти зародження, розвитку та діяльності народних шкіл у кожному населеному пункті України[73],[74], [75],[76].
У 1980-х роках інтерес до початкової освіти другої половини ХІХ – початку ХХ ст. продовжує зростати. Свідченням цього були праці П.А. Лєбєдєва, М.П. Каленіченко[77], [78], [79], у яких чільне місце відводиться дореволюційній народній школі. На нашу думку, антології цікаві значною кількістю документального матеріалу (маніфести, укази, Положення, урядові розпорядження, статути навчальних закладів та ін.), що відображають дії уряду, Міністерства народної освіти, Святішого Синоду в освітянській справі. Авторами детально проаналізовані суспільно-політичні процеси, які сприяли демократичним перетворенням у Росії у другій половини ХІХ – на початку ХХ ст. На думку авторів народна школа вимагала особливої уваги: підготовка вчителів, створення нових методик організації уроку, охоплення дітей шкільного віку навчанням. Тому, автори критично аналізують міністерські положення про початкову школу, які були покладені в основу всієї системи освіти, відмічають половинчастість та консерватизм урядових реформ, реакційну політику царату, яка підтверджується посиленим впровадженням у школи релігійного виховання, спробою обмежити дії земства у реорганізації початкової школи. Цікава авторська характеристика кадрового складу вчителів, аналіз їх роботи націленої на пошук прогресивних систем навчання. У цьому контексті ними репрезентовані постаті видатних педагогів дореволюційного періоду К.Д. Ушинського, М.І. Ільмінського, В.І. Водовозова, В.Д. Сиповського, М.І. Демкова, В.М. Бєхтєрєва та ін.
С.Ф. Єгоров[80] також вважає, що початковою школою вирішувались основні задачі по ліквідації неписемності серед народу. За його підрахунками у народних училищах різного відомчого підпорядкування навчалося 94% дітей шкільного віку від загальної кількості учнів. Але відмічає їх низький рівень знань, якість навчання, застарілі методи навчання.
Таким чином, можна зробити висновки, що праці радянських науковців зробили певний внесок у дослідження нашої проблематики, але більшість праця була заангажована і розглядала початкову школу з ідеологічних позицій свого часу, вказуючи переважно на негативний характер дореволюційної освіти. У той же час, було вивчено та проаналізовано урядову освітянську політику, систему роботи початкових шкіл, розвиток передової педагогічної думки, матеріальний стан закладів освіти тощо. У працях відзначався позитивний вклад видатних педагогів, діячів земства та держави у розвиток народної освіти.
Проголошення незалежної України стимулювало наукову діяльність у багатьох напрямках історичної науки, у тому числі й у вивченні історії освітянської справи. Про це, зокрема, свідчать сучасні дисертаційні дослідження О.О. Драч, Т.М. Кравченко, Л.В. Корж, І.Ф. Шумілової, Т.О. Довженко, Н.М. Коляди, І.М. Петренко та інших.
Дисертаційне дослідження О.О. Драч присвячене розвитку початкової освіти в Україні з 1861 до 1917 року[81]. Автором проведено наукове дослідження діяльності народних шкіл в Україні, акцентована увага на роботі міністерських та церковних училищ, визначені їх типи, зроблена характеристика шкіл, висвітлено суспільний статус учителя. Особливо цікавий аналіз учнівського контингенту та методичне забезпечення навчального процесу. Дослідниця у загальних рисах показала процес розвитку початкової освіти у всіх регіонах України. Проте автор мало звернула увагу на фінансове забезпечення народних шкіл, їх матеріальний стан, акцентувавши увагу на організаціно-педагогічних, кадрових та методичних питаннях.
Останнім часом українськими дослідниками звертається особлива увага на вивчення дореволюційної народної освіти в окремих регіонах України. Свідченням цього є праці Т.М. Кравченко, Л.В. Корж, І.Ф. Шумілової, які дослідили питання розвитку початкової освіти в окремих регіонах України (Харківщина, Приазов’я) у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.[82], [83][84]. Автори проаналізували історичні умови становлення і розвитку початкової освіти в регіонах, охарактеризували діяльність громадських, земських установ, духовенства, Міністерства народної освіти у ліквідації неписемності серед народу. На основі значної кількості архівного матеріалу розглянули процес створення шкільної мережі, організацію роботи з вчительськими кадрами, підвищення їх професійної майстерності. Разом з тим, у дисертації недостатньо розкрито питання методичного забезпечення навчального процесу, методи роботи з учнями на уроках, роль педагогічних з’їздів та курсів у підготовці вчителів, підвищені їх фахової підготовки, фінансового забезпечення народної освіти.
На фоні економічного зростання процес розвитку початкової освіти в ХІХ – початку ХХ ст. у Миколаєві відобразив у своїй магістерській роботі А.С. Панасик [85]. Автор показав роботу училищ різних типів, динаміку їх зростання, роль місцевої влади у сприянні поширення грамотності серед жителів міста. Але робота, яка в цілому носить описовий характер, не дає цілісного уявлення про стан освіти, соціальний стан учнів, забезпеченість шкіл вчителями.
Впровадження нових, прогресивних форм і методів навчання базується на досягненнях минулого, тому увага сучасних дослідників зросла до вивчення методики роботи з учнями на уроках у початкових школах дореволюційного періоду. Цій проблемі у своєму дослідженні приділила увагу Т.О. Довженко[86]. Висвітлюючи питання словесних методів навчання у початкових школах України в другій половині ХІХ ст., вона звернула увагу на педагогічний аспект в народних школах, дала обґрунтування словесним методам навчання та зробила детальний аналіз навчальних планів і програм початкової школи. Дисертація вміщує велику кількість аналітичних матеріалів, прикладів, зауважень та власних думок автора. Актуальність дисертації полягає в акцентованому висвітлені значущої навчально-педагогічної проблеми.
Боротьбу за впровадження української мови у навчання в народних школах України, і зокрема в Херсонській губернії, у своїй дисертації розкрила В.І. Андріяш[87], яка побудувала свою дисертацію на дослідженні політичного внеску М.М. Аркаса у розвиток суспільно-політичної думки України[88]. Тому освітянське питання не було головним у роботі автора. Але незважаючи на це їй вдалося показати позитивну роль М.М. Аркаса у створенні однокласних народних шкіл у селах (Богданівна, Христофорівка) Херсонської губернії, впровадженні навчання дітей українською мовою, формуванні громадської думки стосовно освіти селянських дітей. На жаль, автор не показала динаміку розвитку цих шкіл, систему навчання та національного виховання на якому нагалошував засновник шкіл.
Особливої уваги заслуговує дисертація Н.М. Коляди в якій сфокусована увага на розвитку недільних шкіл в Україні у другій половині ХІХ – початку ХХ ст.[89]. Автор охарактеризувала недільні школи як центри залучення учнів до надбань української культури. Автором визначені завдання недільної школи, принципи роботи, форми та методи навчання, наведена характеристика вчительського складу, відмічена специфіка роботи недільних шкіл, труднощі матеріального плану, проблеми фінансового забезпечення. У дисертації глибоко і предметно розкрита тема діяльності початкових закладів освіти для дорослих, показані позитивні моменти у роботі шкіл даного типу, нові педагогічні ідеї, які знайшли втілення в роботі недільних шкіл. Разом з тим, автором недостатньо показана позитивна роль земств, православної церкви у своренні та розвитку недільних шкіл в окремих регіонах України.
Складовою частиною системи народної освіти в ХІХ ст. були церковні школи, які відіграли важливу роль у розповсюдженні писемності серед населення України. Тому дисертація І.М. Петренко, в якій цілеспрямовано і детально досліджуються церковнопарафіяльні школи Лівобережної України в системі освітньої урядової політики, починаючи з 1884 до 1917 р., являє для нас значний інтерес[90]. Автором детально висвітлено загальний стан наукової проблеми в контексті початкової освіти у ХІХ ст., досліджено процес створення загальної шкільної мережі і місце в ній церковнопарафіяльних шкіл, наведена характеристика учительського й учнівського контингентів. У роботі показаний навчальний процес, використання нових на той час методик, відмічена роль духовенства у поширені писемності серед народу України. Таким чином, автором досліджено проблему церковної освіти на значній території країни, визначені подальші напрямки наукового дослідження.
Торкалися теми церковної школи і ролі духовенства у справі освіти миколаївські історики О.П. Тригуб[91] та О.О. Федорчук[92]. Так, О.П. Тригуб, досліджуючи історію Херсонської єпархії, висвітлив питання освітньої діяльності духовенства, дав детальну характеристику церковним початковим закладам освіти, простежив процес формування вчительських кадрів для церковнопарафіяльних шкіл, навів цікаві статистичні дані про кількість шкіл та учнів у них, а також дослідив організацію навчального процесу, методичного забезпечення шкіл, вказав на позитивну роль духовенства у розвитку початкової освіти у Південному регіоні. О.О. Федорчук у свою чергу відмітила превалювання релігійної тематики у початкових школах підпорядкованих Святішому Синоду, відставання учнів від загальноосвітнього рівня, формальне ставлення певної частини вчителів до своєї роботи, русифікацію навчального процесу. Вона також відмітила стійку тенденцію зменшення кількості церковних шкіл на початку ХХ ст. Але автори мало приділили уваги порівняльному аналізу у діяльності училищ духовного відомства з іншими типами народних шкіл, їх фінансовому забезпеченню. Цінність дисертацій полягає в тому, що вони є першими дослідженнями церковної освіти на Півдні України.
Для формування загального уявлення про стан початкової народної освіти, у період який досліджується, цікаві праці російських істориків. На монографічному рівні заслуговує на увагу робота А.С. Джуринського, який проаналізував документи царського уряду в галузі освіти, окремі типи початкових шкіл, навів приклади роботи народних училищ[93], а також роботи авторів посібників з історії педагогіки, педагогічної думки та освіти А.І. Пискунова, В.І. Вендеровської, В.І. Кларин[94], Б.М. Бім-Бада[95], Г.Б. Корнетова[96] у яких простежується історія розвитку народної освіти у дореволюційні часи, рекомендується методика вивчення історії освіти у ХІХ – початку ХХ ст. А також українських вчених М.В. Левківського, О.А. Дубасенюка [97], О.Д. Бойка [98], Л.Ф. Гайдукова, В.Ю. Крушинського[99] та інших, які розглядають народну освіту в контексті економічних, соціально-культурних, політичних проблем українського народу. Автори з національно-культурних позицій аналізують питання освіти у досліджуваний нами період, знаходить своє місце характеристика ролі держави, земств, Святішого Синоду у ліквідації неписьменності серед жителів України. Позитивним є також те, що дослідники надають аргументовану характеристику розвитку народної школи в окремих регіонах нашої країни. Висвітлюють проблеми використання української мови у навчальному процесі, підготовки вчительських кадрів, вказуються об’єктивні причини недостатнього охоплення навчанням дітей шкільного віку. Наведено цікавий цифровий матеріал про кількість навчальних закладів, матеріальний стан шкіл.
З критичної точки зору до народної школи підходять у своїх дослідженнях автори підручника «Педагогіка: теорія та історія» В.М. Галузинський і М.Б. Євтух які, на нашу думку, справедливо вважають, що дореволюційна початкова школа не відповідала вимогам часу, а держава, у свою чергу, не прагнула забезпечити народові елементарну освіту[100]. У той же час висвітлення авторами питання народної освіти не є достатньо повним і носить скоріше оглядовий характер. Так, не змальовується життя народної школи, не показана динаміка зростання чисельності учнів, кардинальні позитивні зрушення у зміцненні кадрів вчителів наприкінці ХІХ ст. силами земств, немає навіть короткої характеристики окремих типів шкіл, що на нашу думку значно збіднює історичний матеріал про соціальні та культурно-освітні процеси в країні.
У цьому контексті є цікавим підручник з історії педагогіки М.В. Левківського, який віддзеркалює основні етапи розвитку вітчизняної освіти, показує історію навчання від стародавніх часів і до початку ХХ ст. Автор показав суспільно-політичне життя у країні, дав узагальнену характеристику системи освіти в Україні, громадсько-політичних рухів, які мали позитивний вплив на життя народної школи. На сторінках роботи показаний творчий шлях визначних педагогів України. В той же час автор не змалював цілісної картини розвитку народної освіти, не дав глибокої оцінки ролі держави, органів місцевого самоврядування, громад у створені та підтримці діяльності початкових шкіл. Залишені поза увагою важливі питання – характеристика учнівського контингенту, забезпечення шкіл кадрами вчителів, фінансовий та матеріальний стан народних шкіл.
На окрему увагу заслуговує колективна праця „Розвиток народної освіти і педагогічної думки на Україні (Х – початок ХХ ст.)” Н.П. Ка-лениченка, М.Д. Ярмаченка[101] та інш. Автори розглядають процес становлення та розвитку освіти серед українського народу з часів Київської Русі до кінця ХХ ст. Важливе місце у роботі відведено другій половині ХІХ ст. Важливим є те, що дослідниками окремо розглядається південний регіон України. Подається коротка, але змістовна характеристика краю, його населення, розповідається про створення перших початкових шкіл, участі громад в їх житті. Авторами простежується пошук передовими педагогами минулого нових методів навчання, система підготовки вчителів для початкових шкіл. Книга має значну кількість статистичного та цифрового матеріалу. Але у праці відчувається недалеке радянське минуле (монографія вийшла з друку у 1991 році). Так, народна школа ХІХ ст. розглядається як школа «насилля та жорстокості», «де себе вільно відчували любителі різок», говориться про її занедбаність, релігійність, наводяться завищені дані про кількість церковних шкіл, помилково вказуються на те, що у 1874 році духовенство взяло під своє керівництво початкові школи, не помічено різкого зростання у середині ХІХ ст. чисельності громадських шкіл, акцентується увага на зменшенні у цей період церковних шкіл, що на нашу думку було у минулому результатом завищених даних церковного керівництва про існування шкіл цього типу, а також недостатньо відмічена позитивна роль земства у розвитку народної освіти у країні.
Тема розвитку земської початкової освіти на початку ХХ ст. розкрита у навчальному посібнику «Нариси історії українського шкільництва (1905-1933)»[102]. Авторами всебічно розглянуті проблеми народних шкіл, діяльність земств по розвитку початкових закладів освіти, боротьба інтелігенції за право існування україномовної початкової школи, а також виявлені тенденції і напрямки розвитку українського шкільництва. Дослідниками на конкретних прикладах показано умови роботи шкіл, їх матеріальний стан, навчальну та методичну роботу, програмне забезпечення. З дореволюційної історії школи робота охоплює лише початок ХХ ст. та питання лише земської школи, а щодо інших типів народних шкіл не подається навіть коротка їх характеристика, що не дає змогу провести з ними порівняння.
Історія української школи детально показана у навчальному посібнику О.О. Любара, М.Г. Стельмаховича, Д.Т. Федоренка[103]. Авторським колективом розглянуті важливі напрямки і тенденції розвитку народної освіти в Україні, цікаво показані репрезентивні постаті української школи (М.П. Драгоманов, Б.Д. Грінченко), глибоко і творчо висвітлені концепції розвитку школи й педагогіки України наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. На сторінках твору авторами розміщені креслення типових земських сільських шкіл, наведені приклади роботи народних училищ Катеринославського повіту, що дає нам змогу зробити порівняльний аналіз зі школами Херсонської губернії, розглянуті педагогічні ідеї у творчості українських просвітителів кінця ХІХ – початку ХХ ст. (Л.І. Глібов, Т.О. Зінківський, П.А. Грабовський, Л. Українка, К.Д. Ушинський та інш.).
В останні роки історики звертають увагу на вивчення та дослідження значного фактичного та статистичного матеріалу стосовно освіти минулого. На нашу думку, кіровоградським дослідникам І.А. Добренському і В.В. Постолатію[104] вдалася спроба проведення порівняльного аналізу розвитку народної освіти в окремо взятому Єлисаветградському повіті з повітами 5 губерній України (Чернігівська, Полтавська, Волинська, Подільська, Київська), який надав досліднику змогу виявити тенденції розвитку початкової освіти у різних регіонах країни. Крім того, автори змалювали цілісну картину соціально-економічних передумов прискореного розвитку освіти справедливо вказуючи на інтенсивне піднесення економіки, сільського господарства, торгівлі у другій половині ХІХ ст. Позитивним у праці є те, що вчені постійно розглядають народну освіту через призму внутрішньої урядової політики, вказуючи на її реакційність, що значно гальмувала розвиток народної школи. У той же час є незрозумілим те, на основі яких даних авторам вдалося нарахувати біля 60 типів народних шкіл у Російській імперії (директор народних училищ Херсонської губернії, згодом чиновник Міністерства народної освіти В.І. Фармаковський, нарахував 30 типів), що на наш погляд є сумнівним.
На регіональному рівні значний інтерес викликають праці херсонських та миколаївських науковців С.Г. Водотики, Є.Г. Сінкевича[105], О.О. Федорчук[106], В.Д. Халамендика[107], Є. Луценко[108], А.Ф. Форостян[109], дослідників рідного краю Л.Є. Пєтухової[110], В.А. Добровольської[111], А.С. Панасика[112], М. Левченко, Г. Додонової[113], Д.І. Заковоротнього[114], [115],[116] та інших, у яких на основі використання значної кількості історичних матеріалів та архівних джерел розглянуто широкий аспект діяльності початкових шкіл у південному регіоні: церковну та земську освіту, роботу шкіл Міністерства народної освіти тощо. Авторами відзначена вирішальна роль органів місцевого самоврядування у поширені початкової освіти, підготовці вчительських кадрів, формуванні матеріальної бази народної освіти, визначене місце громад в утриманні початкових училищ, висвітлене питання методичного забезпечення навчального процесу, наведені цікаві приклади з життя початкових шкіл Херсонської губернії.
На багатому фактичному матеріалі побудував свою монографію С.С. Валько[117]. Автор проаналізував політику царського уряду відносно народної освіти та її вплив на розвиток початкової школи у південному регіоні, навів типи училищ, показав організацію їх роботи. Наведений статистичний матеріал дозволяє отримати певну картину розвитку початкової школи у досліджуваний період.
Одеський історик Н.В. Агафонова,[118] розглядаючи питання становлення національної системи освіти в Україні у 20-30 роки ХХ ст., глибоко торкнулася теми початкової освіти й у ХІХ ст. Дослідниця звернула увагу на боротьбу передової інтелігенції за впровадження у навчання української мови, спроби організувати національні вчительські організації, спілки педагогів, назвала періодичні видання, на сторінках яких знайшли відображення проблеми народної школи, відмітила позитивну роль земств у спробі українізації школи. Думка автора монографії про те, що у другій половині ХІХ ст. відбувся процес формування передової прогресивної учительської громадськості, зародження організованого освітянського руху, що сприяло посиленню демократичних змін у суспільстві, проходить основною лінією у розділі присвяченому дореволюційній школі [119].
Заслуговує на увагу праця херсонського науковця В.В. Боброва[120], якому вдалося дослідити питання становлення середньої освіти у містах Півдня України (ХІХ – початок ХХ ст.). В ній розкриті актуальні соціально-економічні та політичні умови розвитку освіти в регіоні, становлення суспільно-педагогічної думки. Особливий інтерес викликає процес створення і розвитку початкової освіти Півдня України. Робота містить цікаві статистичні дані, приклади, таблиці, схеми, висновки. В.М. Сурін[121] на фоні історичних подій, які мали місце у Херсоні, показав процес розвитку народної дореволюційної школи, дав характеристику навчальним закладам, навів дати відкриття перших шкіл.
Але найбільш повно історія розвитку початкової освіти в регіоні викладена в колективних монографіях миколаївських істориків І.С. Павлика, П.М. Тригуба, О.В. Білюка[122], [123] Ю.С. Крючкова[124], В.П. Шкварця, М.Ф. Мельника[125], якими на основі значної кількості архівних джерел, спеціальної літератури, матеріалу показана динаміка розвитку південного краю, визначені приоритетні напрямки розвитку народної освіти, вплив суспільних процесів на життя початкової школи. Авторами особлива увага звернена на школи грамотності, міські та парафіяльні школи. А також зазначена роль держави у створенні народних шкіл, формуванні урядової політики, націленої не стільки на поширення писемності серед народу, скільки на русифікацію жителів Південної України. Дослідниками відмічається релігійність освіти, церковний напрямок всього освітянського процесу, показано управлінські аспекти керівництва народною школою. Цифровий матеріал праць дозволяє отримати цілісну картину розвитку початкової школи на Херсонщині у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. Авторами показана позитивна роль військових градоначальників, влади у підтримці освіти. У той же час надзвичайно багато уваги надано змалюванню негативних тенденцій у розвитку народної школи, помилково вказано на перетворення міських шкіл грамотності у ремісничі училища (у 1912 році школи грамотності урядовим розпорядженням були перетворені у міські школи за Положенням 1874 року. – М.М.).
Південний край був багатонаціональним районом. Для навчання дітей неруської національності були створені німецькі, болгарські колоністські школи переважно з іноземними мовами навчання. Досліджуючи це питання Е.Г. Плесецька-Зебольд[126] у своїй фундаментальній праці «Одеські німці. 1803-1920» показала витоки зародження, становлення та розвитку колоністських шкіл, їх вирішальну роль у поширенні грамотності серед колоністів. Автор змальовуючи життя шкіл відмітила вирішальну роль церкви у створенні та підтримці початкових закладів освіти, зміцненні їх матеріального стану, формуванні вчительського персоналу. Управління церковної ради регулярно на своїх засіданнях обговорювало шкільні питання, що сприяло подальшому зміцненню народної освіти. Автором вказано на тривалу автономічність існування шкіл цього типу, незначного втручання держави в їх життя, сприяння місцевої влади розвитку колоністських шкіл.
Завершуючи історіографічний огляд, можна зробити висновок, що питання розвитку початкової освіти знаходило своє відображення у працях сучасників процесу становлення та розвитку початкової освіти, дореволюційних істориків, які показували реальні події, що відбувалися в народній школі. Дореволюційна історіографія насичена статистичними матеріалами і в основному відображала динамічні процеси, які відбувалися в освіті. Авторами зверталася особлива увага на роль держави, земств, церкви у розвитку народної школи, давалася характеристика вчительського й учнівського контингентів, матеріального та фінансового стану початкових училищ, що дозволяє дослідникові отримати уявлення про роботу земств, політику уряду, місцевої влади, Святішого Синоду у галузі освіти.
За радянського періоду дореволюційна народна школа, як правило, у працях радянських вчених розглядалася з класових та ідейних позицій. Але незважаючи на це, ними різнопланово висвітлювалися питання участі держави, земств, Святішого Синоду у становленняі та розвитку початкової школи для народу, наводилися загальні цифрові дані про кількість шкіл, учнів в них, велика увага надавалася характеристиці матеріального стану училищ, суспільному та правовому становищу вчителя. Таким чином, радянські історики зробили значний внесок у дослідження освіти 1861-1917 років.
Сучасні наукові праці спрямовані на висвітлення досягнень народної школи у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. Роботи мають значну кількість цифрового матеріалу, який дозволяє зробити глибокий порівняльний аналіз діяльності шкіл різних типів.
У той же час, предметного, глибого та всебічного вивчення історії розвитку початкової освіти на Півдні України не було створено. Незважаючи на певну кількість фрагментарних досліджень, малодослідженими залишаються питання діяльності міських початкових шкіл та шкіл грамотності, сільських шкіл грамоти, училищ підпорядкованих єпархіальному відомству, система організації роботи та контролю діяльності народних шкіл, фінансування, не достатньо показана роль місцевих органів влади в освітянському процесі південного регіону. Тому, постала нагальна необхідність ліквідувати цю прогалину у науці і на рівні дисертації дослідити процес становлення та розвитку початкової освіти на Півдні України 1861 - 1917 років.
Джерельна база
Для повноти дослідження, багатопланового висвітлення теми розвитку початкової освіти у дореволюційний період, автором використовувалася джерельна база, яка складається з опублікованих (офіційні документи царського уряду, місцевої влади, законодавчі акти, збірники документів, статистичні матеріали, адрес-календарі, періодична преса, публіцистика) й архівних матеріалів. Зважаючи на малодослідженність теми і те, що вона належить до кола наукових проблем загальноукраїнського та регіонального рівнів, автор намагався вивчити та використати значну кількість архівних матеріалів, хоча пріоритетним джерелом стали опубліковані дані.
За видовою ознакою усю джерельну базу дисертаційного дослідження можна поділити на наступні групи:
1. Законодавчі (нормативні) акти: «Законы и справочные сведения по начальному народному образованию», опубліковані у Повному зібранні законів Російської імперії (2 та 3 збірки) та окремими томами, царські укази;
2. Діловодна документація - центральних урядових установ: царські укази, циркуляри Міністерства народної освіти, Міністерства внутрішніх справ, державного майна, розпорядження Святішого Синоду; місцевих органів влади: циркуляри і розпорядження попечителя Одеського учбового округу, губернатора Херсонської губернії, Миколаївського військового губернатора, Одеського градоначальника, Херсонського голови, Херсонської єпархії; органів місцевого самоврядування та освітніх установ: протоколи засідань губернського і повітових земств, губернської і повітових училищних рад, протоколи вчительських з’їздів, педагогічних рад, листування з різних питань; звітна документація: щорічні звіти губернатора Херсонської губернії, директорів та інспекторів народних училищ, керівників повітових земств, завідуючих школами різних типів, звіти, заяви, особисті справи вчителів. Зазначені документи дозволяють отримати точну і достовірну інформацію про організацію та шляхи розвитку народної освіти та загальнополітичні процеси у країні, що кардинально впливали на становлення освіти, а також, дає уявлення про напрямки розвитку початкової освіти у Херсонській губернії й є відображенням державної політики у галузі народної освіти у південному регіоні;
3. Матеріали загальноросійської, регіональної і місцевої статистики: статистичні відомості губернського і повітових земств, училищних рад, Херсонської єпархії, керівництва Одеського учбового округу. Статистичні матеріали дають найбільш повну і корисну інформацію про стан народної освіти у Херсонській губернії. Завдячуючи статистичним відомостям, став можливий цифровий аналіз чисельності шкіл, кількісного, якісного та соціального складу вчителів і учнів, наявності та стану матеріальної бази, фінансування, забезпечення навчальною літературою, посібниками народних шкіл. Аналіз та обробка статистичних матеріалів надали також змогу дисертантові простежити динаміку розвитку початкової школи в цілому;
3. Періодика. У дисертаційному дослідженні використано значну кількість центральних та місцевих періодичних видань другої половини ХІХ – початку ХХ ст.: «Киевская старина», «Николаевская газета», «Южанин», «Одесский листок», «Одесский вестник», «Рідний край», «Учитель», «Южное обозрение», «Херсонские губернские ведомости», «Сборник Херсонского земства», «Циркуляры по управлению Одесским учебным округом», «Херсонские епархиальные ведомости», а також радянського періоду: «Більшовицький шлях», «Бугская заря», «Южная правда», «Красный Николаев», «Народная трибуна», «Шлях індустріалізації». У періодиці розміщувалася значна кількість публіцистичного матеріалу, висвітлювалися проблеми і перспективи розвитку освіти у регіоні, розповідалося про історію окремих шкіл.
4. Матеріали довідкового характеру: до цієї групи джерел відносяться адрес-календарі, календарі (Новоросійський), пам’ятні книжки, довідкові книги, путівники у яких розміщувалася інформація про школи всіх типів різного відомчого підпорядкування.
Автором введено значну частину нового фактичного матеріалу, віднайденого у фондах Центрального державного історичного архіву України (м. Київ): ф. 127 «Київська Духовна академія», ф. 707 «Управа попечителя Київського учбового округу», ф. 1252 «Штабс-офіцер корпусу жандармів в Одесі»; Миколаївського, Херсонського та Кіровоградського обласних державних архівів. Державний архів Миколаївської області: ф. 206. «М.М. Аркас – його життя і діяльність», ф. 222 «Миколаївська міська Дума», ф. 229 «Канцелярія Миколаївського градоначальника», ф. 230 «Канцелярія військового губернатора», ф. 231 «Миколаївська міська поліція», ф. 239 «Миколаївський статистичний комітет», ф. 216 «Миколаївська міська управа», ф. 408 «Аркас Микола Миколайович – Український композитор, голова товариства «Просвіта» (1891-1909-1912 рр.)», ф. 468 «Приватний архів М.М. Аркаса». Державний архів Херсонської області: ф. 310 «Дирекція народних училищ Херсонської губернії», ф. 241 «Інспекція народних училищ 10-го району Херсонської губернії», ф. 207 «Заклади релігійного культу (Духовні консисторії (1782-1908)», ф. 198 «Херсонська консисторія, (1782-1908)»; Державного архіву Кіровоградської області: ф. 67 «Олександрійське повітове відділення церковнопарафіяльних шкіл при херсонській Єпархіальній училищній раді м. Олександрія, того ж повіту Херсонської губернії», ф. 78 «Єлисаветградська міська управа», ф. 492 «Олександрійське повітове відділення Єпархіальної училищної ради», ф. 369 «Інспектор народних училищ Єлисаветградського повіту». Загалом автором проаналізовано 18 фондів державних архівів України.
На думку автора, досліджена джерельна база є достатньою для висвітлення питання розвитку початкової освіти на Півдні України у другій половині ХІХ – на початку ХХ століття і дозволить визначити місце і роль народної школи Херсонської губернії у загальному контексті розвитку початкової освіти у загальнодержавному масштабі.
