Якщо суспільство розвивається, то воно неминуче повинно і занепадати, руйнуватися. Руйнування суспільства – це втрата ним здатності до самовідтворення, втрата своєї якісної визначеності, ідентичності. Якщо, скажімо, проаналізувати розпад Австро-Угорщини у 1918 році чи СРСР у 1991 році, то помітно, що в обох випадках була утрачена здатність відтворення структурної єдності соціальних відносин на певній території. Руйнування суспільства супроводжується різноманітними видами порушень у ціннісно-нормативній системі суспільства (розмивання ідеалів, переорієнтація маїсової свідомості). Цей процес в соціології носить назву аномія.
Аномія (з давньогрецької - беззаконня, "відсутність норм") — такий стан суспільства, за якого значна частина його членів, знаючи про існування обов’язкових суспільних норм, ставляться до них негативно або байдуже.
Дане поняття було введене в соціологічну науку Емілем Дюркгеймом, який пов’язував аномію із відсутністю або слабкістю нормативного регулювання людських бажань, котрі за природою своєю є безмежними. Вчений вважав, що обмеженість можливостей для задоволення бажань і відсутність ефективних норм, котрі би регулювали їх, роблять індивідів нещасними і навіть підштовхують до самогубства.
Американський учений Роберт Мертон вважав, що аномія виникає тоді, коли люди не можуть досягнути приписуваних суспільством цілей тими засобами, які встановлює суспільство. При аномії, навіть якщо існує розуміння спільних цілей, відсутнє спільне визнання правових і моральних способів дій, які ведуть до цих спільних цілей. Люди пристосовуються до аномії в різний спосіб. Роберт Мертон виділив п’ять моделей соціальної адаптації особистості до вироблених у суспільстві культурних норм, залежно від того чи визнають ці особи панівні вартості і чи слідують вони виробленим у суспільстві правилам досягнення соціальних благ:
Конформізм – особистість поділяє цілі даної культури і намагається досягти їх методами, які приписує дане суспільство;
Інновація – особистість визнає цілі суспільства, але намагається досягти їх незвичайними, невизнаними у суспільстві, а можливо, і несхвалюваними суспільством методами (“Ціль виправдовує засоби”);
Ритуалізм – людина не визнає вартостей і норм суспільства, але все-таки дотримується “правил гри” і поводить себе відповідно до уявлень про допустимі засоби досягнення соціальних благ;
Ескейпізм – відхід від соціальної реальності; особистість заперечує і домінуючі цілі, і приписувані суспільством засоби їх досягнення; це визнання власної чужорідності у цьому суспільстві і неможливості протистояти стереотипам даного суспільства;
Бунт – активне протистояння, боротьба проти норм соціальної організації.
Стан аномії можливий як внаслідок погіршення життя, кризи, так і за умов матеріального добробуту у суспільстві.
При аномії:
· індивід випадає з ритму, втрачає здатність пристосовуватися до нового стану і нових вимог суспільства;
· зникають чіткі норми і правила поведінки;
· руйнуються суспільні вартості;
· маргіналізуються деякі суспільні групи.
Аномія є способом пристосування суспільства до певної ситуації. Ступінь свободи особистості зростає, відсутні тверді життєві цілі, норми і взірці поведінки. Це ставить багатьох в непевне соціальне становище, позбавляє колективної солідарності, відчуття пов’язаності з конкретною групою і суспільством. Звідси – зростання злочинності, порушень правил поведінки і норм моралі. Особливої концентрації аномія досягає в економічній сфері.
Одна з головних причин аномії - втрата звичних функцій інститутами і групами, які є проміжними ланками між індивідом і державою. Виникає своєрідний психологічний парадокс: людина відчуває себе захищенішою і вільнішою в жорсткій закритій системі з малим вибором занять і обмеженими можливостями, аніж в умовах непевності у відкритій системі з універсальними нормами, які є формально рівними для всіх.
При традиційних суспільних порядках людські здібності і потреби забезпечувались відносно просто, позаяк колективна свідомість утримувала їх на низькому рівні, не дозволяючи розвинутися індивідуалізмові і встановлюючи строгі кордони для становища індивіда в суспільстві, подолати які він не міг. Ієрархічне традиційне суспільство (феодалізм) було стійким, оскільки ставило різні цілі для різних соціальних верств, дозволяючи кожному відчувати своє життя осмисленим всередині вузької замкнутої соціальної верстви.
ТИПОЛОГІЯ СУСПІЛЬСТВ.
Типологія – виділення певних типів суспільств за певними подібними ознаками або критеріями. Не слід, однак, забувати, що будь-яка типологія суспільства є нічим іншими, як створенням “ідеальних типів”, конструкцій, складених соціологами на підставі аналізу різноманітних змін у суспільстві, котрі (зміни), зведені воєдино, стають більш або менш пов’язаними між собою і можуть бути протиставленими іншим конструкціям. Кожен тип суспільства є аналітичною конструкцією, а не картиною конкретного суспільства.
За таким критерієм, як писемність, наприклад, можна виділити дописьменні (доцивілізовані) і письменні суспільства.
За способом добування засобів існування:
1. мисливці і збирачі;
2. скотарі і городники;
3. землероби (традиційне суспільство);
4. індустріальне суспільство;
За способом виробництва і формою власності (типологія запропонована Карлом Марксом) – первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, капіталістична і комуністична. При цьому підході процес виробництво матеріальних благ розглядається як основа суспільного життя. Виробляючи, люди впливають один на одного, і ця система взаємодій (безпосередніх і опосередкованих, свідомих і неусвідомлених) людей, котрі зайняті виробництвом, обміном, розподілом матеріальних благ, утворює виробничі відносини. Характер виробничих відносин і їх основа — форма власності — відрізняють один тип суспільства, чи, як ще називають, суспільний лад, від іншого.
Первіснообщинний лад характерний для суспільства з примітивно-привласнювальним способом виробництва, розподіл праці тут відбувається за статево-віковою ознакою;
за рабовласницького ладу домінуючими є відносини між рабовласниками і рабами, які (відносини) відзначаються тим, що одним людям належать усі засоби виробництва, а інші – не лише не володіють жодною власністю, але й самі є власністю рабовласників, „знаряддями, які вміють розмовляти”;
за феодального ладу селяни вже не є знаряддям праці, проте, позаяк головне знаряддя праці – земля – є власністю феодалів, то селяни змушені платити оброк і відробляти панщину за право використовувати землю;
при капіталістичному ладі, домінуючими є відносини між капіталістами і найманими робітниками. Останні є особисто вільними, але позбавлені знарядь праці і змушені продавати свою робочу силу;
і врешті-решт, при комунізмі, початковою стадією якого є соціалізм, на думку Маркса, робітники мали би стати власниками засобів виробництва, а, відтак – працювати на себе і, таким чином, мала би зникнути експлуатація людини людиною.
Теоретичну альтернативу марксизмові запропонував американський учений Уолт Уїтмен Ростоу (нар. 1916 р.), який спробував типологізувати суспільства за стадіями економічного росту. В I960 році у США вийшла його книга ”Стадії економічного росту. Некомуністичний маніфест”. У ній Уолт Ростоу замість п’яти суспільно-економічних формацій, запропонованих Карлом Марксом, виділяє в історії п’ять стадій економічного росту. І якщо марксизм кладе в основу суспільно-економічних формацій спосіб матеріального виробництва, то Ростоу, хоча й оперує економічними категоріями, пояснює історичний прогрес по суті діяльністю видатних особистостей, передусім учених, бізнесменів, винахідників.
Згідно теорії Уолта Ростоу, суспільство у своєму розвитку проходить п’ять стадій.
Перша стадія — традиційне або доіндустріальне суспільство. Для цього типу суспільства характерне аграрне господарство, примітивне ручне виробництво, а найголовніше — «доньютонівський» рівень мислення. Традиційне суспільство характеризується відсталістю, застоєм, відтворенням своєї власної структури у відносно незмінному масштабі (просте відтворення).
Друга стадія — перехідне суспільство, або період підготовки так званого „зрушення”. На цій стадії з’являються люди, здатні здолати відсталість і застій консервативного традиційного суспільства. Головною рушійною силою виступають підприємливі люди. Ще однією рушійною силою є „націоналізм”, тобто прагнення народу створити політичну і економічну систему, котра би забезпечувала захист від іноземного втручання і завоювань. Цей період припадає приблизно на XVIII — поч. XIX століття.
Третя стадія — стадія „зрушення”. Вона ознаменована промисловою революцією, підвищенням частини капіталу у національному доході, розвитком техніки тощо. Цей період припадає на XIX — поч. XX століття.
Четверта стадія — стадія „зрілості”. На цій стадії значно зростає національний дохід, бурхливо розвивається промисловість і наука. Деякі країни, як Англія, досягли цієї стадії раніше. Такі ж, як Японія, — пізніше (Уолт Ростоу вважав, що Японія досягла цієї стадії у 1940 році).
П’ята стадія — ”ера масового споживання”. На цій стадії в центрі суспільної уваги опиняються уже не виробничі проблеми, а проблеми споживання. Основними галузями в економіці виступають сфера послуг і виробництво товарів масового споживання. На базі технічного прогресу виникає суспільство ”загального благоденства”. Першими цієї стадії досягли США, потому – Західна Європа і Японія..
Вступ країн в ”еру масового споживання” робить комунізм непотрібним. Комунізм, робить висновок Уолт Ростоу, просто зачахне.
Вихід у світ в 1945 році книги британського філософа і соціолога Карла Поппера (1902—1994) „Відкрите суспільство і його вороги” ввів у науковий обіг ще один спосіб типологізації суспільств – на „відкриті” і „закриті ” суспільства. Саме поняття „закритого” і „відкритого” суспільства було запропоноване французьким ученим Анрі Бергсоном. Под першим він розумів примітивні спільноти, яким притаманна замкнутість, згуртованість, жорстка ієрархія стосунків, примусова дисципліна і які є орієнтованими передусім на самовиживання. Друге є відкритим для вияву індивідуальних здібностей і бажань, „творчої інтуїції”, котрі і служать рушійною силою соціального прогресу.
Грунтуючись на цих положеннях, Поппер характеризує перехід від закритого суспільства до відкритого, який, на його думку почався ще за часів античності, як найбільшу революцію в історії людства, незважаючи на те, що цей історичний рух має цілком непередбачуваний і некерований характер. Західна демократія, на думку Поппера, в основному завершила перехід до відкритого суспільства – для неї характерна раціональність, можливість свідомо управляти соціальним розвитком, поступово формувати державні інститути відповідно до потреб людей. В той час як соціалізм, вважає вчений, організований як примітивне суспільство: йому властива незмінність законів функціонування, тоталітаризм, перевага суспільства над індивідом, особиста безвідповідальність та ідейний догматизм, а відтак – соціалізм залишився закритим суспільством.
У сучасній соціології найчастіше використовують так звану синтетичну модель типологізації суспільства. Її автором вважають американського соціолога Деніелла Белла. Він запропонував поділити усю історію людства на три стадії: доіндустріальну (традиційне суспільство), індустріальну і постіндустріальну.
Коли одна стадія приходить на зміну іншій, змінюються технології, спосіб виробництва, форма власності, соціальні інститути, політичний режим, культура, спосіб життя, чисельність населення, соціальна структура.
Традиційне суспільство (доіндустріальне) – це найтриваліша із трьох стадій, її історія нараховує тисячі років. Більшість своєї історії людство провело саме у традиційному суспільстві. Це суспільство з аграрним укладом, малодинамічними соціальними структурами та із заснованим на традиції способом соціокультурної регуляції. У традиційному суспільстві головним виробником є не людина, а природа. Переважає натуральне господарство – абсолютна більшість населення (понад 90%) зайнята у сільському господарстві; застосовуються прості технології, а відтак – поділ праці є нескладним. Цьому суспільству властива інерційність, низьке сприйняття нововведень. Якщо користуватися марксистською термінологією, традиційне суспільство – це первіснообщинне, рабовласницьке, феодальне суспільство.
Індустріальному суспільству властиве машинне виробництво, національна система господарювання, вільний ринок. Цей тип суспільства виник порівняно недавно – починаючи з XVIII ст., внаслідок промислової революції, що охопила спершу Англію і Голландію, а згодом і решту країн світу. В Україні промислова революція почалася приблизно у середині ХІХ ст. Суть промислової революції полягає у переході від ручного способу виробництва до машинного, від мануфактури до фабрики. Освоюються нові джерела енергії: якщо раніше людство використовувало в основному енергію м’язів, рідше – води і вітру, то з початком промислової революції починають використовувати енергію пари, а пізніше – дизельні, двигуни, двигуни внутрішнього згорання, електроенергію. В індустріальному суспільстві на задній план відійшло завдання, яке було головним для суспільства традиційного – нагодувати людей і забезпечити їх найнеобхіднішими для життя речами. Тепер всього-на-всього 5-10% людей, зайнятих у сільському господарстві, виробляють продуктів достатньо для усього суспільства.
Індустріалізація приводить до посиленого зростання міст, зміцнюється національна ліберально-демократична держава, розвивається промисловість, освіта, сфера обслуговування. З’являються нові спеціалізовані суспільні статуси („робітник”, „інженер”, „залізничник” та ін.), зникають станові перегородки – уже не благородне походження чи сімейні зв’язки є підставою для визначення місця людини в суспільній ієрархії, а її особисті дії. У традиційному суспільстві дворянин, який розорився, залишався дворянином, а багатий купець все-одно був особою „неблагородною”, в індустріальному ж суспільстві кожен завойовує свій статус особистими заслугами – капіталіст, який збанкрутів, капіталістом уже не є, а вчорашній чистильник черевиків може стати власником великої фірми і зайняти високе становище в суспільстві. Зростає соціальна мобільність, відбувається вирівнювання людських можливостей, внаслідок загальної доступності освіти.
В індустріальному суспільстві ускладнення системи соціальних зв’язків приводить до формалізації людських стосунків, які в більшості випадків стають деперсоналізованими. Сучасний городянин за тиждень спілкується з більшою кількістю людей, ніж його далекий сільський предок за все своє життя. Тому люди спілкуються через свої ролеві і статусні “маски”: не як конкретний індивід з конкретним індивідом кожен з яких наділений певними індивідуальними людськими якостями, а як Викладач і Студент чи Міліціонер і Пішохід, або Директор і Працівник. („Кажу вам як спеціаліст…”, „у нас так не заведено…”, „професор сказав….”).
Постіндустріальне суспільство (термін запропонований Деніеллом Беллом у 1962 році). Свого часу він очолював „Комісію 2000 року”, створену рішеням Конгресу США. Завданням цієї комісії було напрацювання прогнозів соціально-економічного розвитку США у третьому тисячолітті. На основі проведених комісією досліджень Деніелл Белл разом з іншими авторами написав книгу „Америка в 2000 році”. В цій книзі, зокрема, доказувалось, що за індустріальним суспільством наступає новий етап людської історії, який базуватиметься на досягненнях науково-технічного прогресу. Цей етап Деніелл Белл і назвав „постіндустріальним”.
У другій половині ХХ століття у найрозвинутіших країнах світу, таких, як США, країни Західної Європи, Японія різко зростає значення знання та інформації. Динаміка оновлення інформації стала такою високою, що вже у 70-х роках ХХ століття вчені-соціологи зробили висновок (як показав час – правильний), що у двадцять першому столітті неписьменними вважатимуться не ті, хто не вміє читати і писати, а ті, котрі не вмітимуть учитися, забувати непотрібне, і учитися заново.
У зв’язку зі зростанням ваги знань та інформації, наука перетворюється на безпосередню виробничу силу суспільства – все зростаючу частину доходів передові країни отримують не від продажу промислової продукції, а від торгівлі новими технологіями і наукоємкою та інформаційною продукцією (як-от, кіно, телепрограми, комп’ютерні програми і т. ін.). В постіндустріальному суспільстві вся духовна надбудова інтегрується в систему виробництва і тим самим долається дуалізм матеріального та ідеального. Якщо індустріальне суспільство було економікоцентричним, то постіндустріальне суспільство характеризується культуроцентричністю: зростає роль „людського фактору” і всієї спрямованої на нього системи соціо-гуманітарного знання. Це, звичайно, не означає, що постіндустріальне суспільство заперечує базові компоненти індустріального (високорозвинута промисловість, трудова дисципліна, висококваліфіковані кадри). Як зауважив Деніелл Белл, „постіндустріальне суспільство не заміщує індустріальне, так само як індустріальне суспільство не ліквідовує аграрний сектор економіки”. Але людина у постіндустріальному суспільстві уже перестає бути „людиною економічною”. Домінантними для неї стають нові, „постматеріалістичні” вартості.
Першим „виходом на суспільну арену” людини, для якої пріоритетними є „постматеріалістичні вартості”, вважають (Г. Маркузе, С. Айєрман) молодіжний бунт наприкінці 60-х років минулого століття: він задекларував смерть протестантської трудової етики як морального підґрунтя західної індустріальної цивілізації (Про молодіжний бунт 60-х див. у розділі „Вік і суспільство. Соціологія молоді”).
