Тема: Філософія епохи Відродження

 

Мета: охарактеризувати основний зміст епохи і його відображення у філософському антропоцентризмі. Розкрити проблему людської особистості у гуманістичній філософській традиції епохи Відродження.

 

Знання, навички, якими необхідно оволодіти:

знати особливості виникнення ідей антропоцентризму. Чому цей період називають гуманістичним. Знати основних представників цього періоду.

 

Вид навчальних завдань для самостійного вивчання: самостійне вивчення теми із розробкою конспекту.

 

Форми поточного контролю: усне опитування на початку лекції.

 

План.

1.Особливості філософської думки епохи Відродження.

2.Видатні діячі філософії Відродження та їхньому вплив на розвиток гуманізму.

 

Термінологічний словник до теми:

Гуманізм, антропоцентризм, емпіризм, раціоналізм.

Література:

1.Філософія: Підручник для вищої школи. – Х.: Прапор, 2004р. За редакцією В.Г.Кремня, М.І. Горлача;

2.Філософія. Курс лекцій: Навч. посібник/ Бичко І.В., Табачковський В.Г., - К.: Либідь, 1991.—456 с.

 

Теоретичний матеріал:

 

Філософія епохи Відродження

Епоха Відродження (франц.— Ренесанс) — період переходу від Середньовіччя до XIV—XVIIст. — охоплює приблизно три сто­ліття. Зростання промисловості, торгівлі, мореплавства, військо­вої справи, тобто розвиток матеріального виробництва, зумо­вило розвиток техніки, природознавства, математики, механіки. Все це вимагало визволення розуму від схоластики і повороту від суто логічних проблем до природничо-наукового пізнання світу та людини. Виразники такої тенденції — найвідоміші мислителі епохи Відродження, загальним пафосом якої стала ідея гуманізму. Нова епоха стала відродженням античної культури, античного способу життя, способу мислення і відчуття. Особливості філософії епохи Відродження полягають в тому, що: по-перше, середньовічна догматика забороняла думати і від­чувати. Людське тіло вважалося темницею і оголошувалося грі­ховним. Людина, її почуття, думки, все її життя вважалися нікчемними перед величчю Бога, святістю служителів церкви, безсмертям душі. Мистецтво і література Відродження, на відміну від таких поглядів, гуманістичні у тому сенсі, що «реабілітували» людину, стверджували її права на почуття, на думку, уславляли не небесну, а земну любов, красу людського тіла. Антропоцент­ризм — перша і головна особливість філософії Відродження. По- друге, секуляризація (відділення) релігії від науки, від політики і моралі. Тепер проблеми держави, моралі, науки не розглядають­ся крізь призму теології. Ці сфери буття визнаються самостійно (поза релігією) існуючими, такими, що мають свої закони. Сказане не означає, що проблеми релігії, Бога, рятування душі забуті. Про­сто ці проблеми більше не стоять у центрі уваги філософії. Відбу­вається становлення наук дослідження, що поступово висува­ються до рангу єдиних, що дають істинне знання про природу. По-третє, філософія епохи Відродження характеризується по­шуками правильного метолу пізнання природи. Чітко виділилися і два напрямки пізнання: сенсуалізм (емпіризм) і раціоналізм. Сен­суалісти стверджували, що в основі пізнання світу повинні лежа­ти почуття, доводили, що основним методом пізнання природи є дослід, експеримент. Раціоналісти вважали, що основним за­собом пізнання є логічне мислення (розум). По-четверте, в епо­ху Відродження формується новий матеріалістичний світогляд, який виникає у боротьбі, у муках, тому що церква всіма засо­бами боролася з інакомисленням. Виникли своєрідні форми пе­реходу від старого до нового світогляду. Такими формами стали деїзм і пантеїзм. Деїсти (від лат.— Бог) визнавали божест­венний першопоштовх, але вважали, що Бог, колись створивши природу, більше не втручається у встановлені ним самим закони природи. Пантеїзм — це філософська концепція ототожнення світу і Бога: все є Бог, єди­носущне. Поза Богом немає нічого.

 

Гуманізм – вчення епохи.

Гуманізм починається тоді, коли людина починає мірку­вати про саму себе, про свою роль у світі, про свою суть і призна­чення, про сенс і мету свого буття. Видатні гуманісти епохи Відро­дження — поет, творець «Божественної комедії» Данте Аліг'єрі, автор трактату «Захисник миру» Марсілій Падуанський, поет Франческо Петрарка, талановитий письменник, автор «Декамерона» Джованні Бокаччо та ін. У Середньовіччі панує уявлення про те, що земне життя людини не має самостійної цінності, бо земне життя це тільки підготовка до життя загробного, яка здійснюєть­ся церквою. Таке судження базувалося на протиставленні природ­ного і Божественного, відповідало масовому почуттю життя лю­дей пізньої античності та середніх віків, знайшло відображення у знаменитому середньовічному трактаті диякона Лотаря (пізні­ше папи Іннокентія III) «Про презирство до світу і незначність людини». Саме це уявлення підірване творчістю двох великих поетів-мислителів Італії — Данте і Петрарки, які стали провіс­никами й ініціаторами гуманістичної думки.

У «Божественній комедії» Данте Аліг'єрі (1265—1321) підсумо­вується розвиток середньовічної культури, а в трактатах «Бенкет» і «Про монархію» — великий синтез поезії, філософії, теології, закладаються основи нового розуміння світу. Не заперечуючи вчення про творіння, використовуючи неоплатонівські схеми міркувань, Данте Аліг'єрі вказує на те, що людина має двояку — смертну і безсмертну — природу, що людина є середня ланка між тлінним і нетлінним і тому має подвійне призначення, «ви­значається кінцевою метою». Одна мета досягається у поцейбічному земному житті й полягає в прояві власної доброчесності, інша мета досягається лише посмертно і при сприянні Боже­ственної волі. Дві мети відповідають двом шляхам: шлях філософ­ських наук і шлях повчань духовних, що переважають людський ро­зум. Шлях філософських наук, на думку Данте Аліг'єрі, відкритий завдяки природному розуму, і земне призначення людини здій­снюється у громадянському суспільстві за повчаннями філософії, під управлінням земного государя. Шлях же повчань духовних відкритий завдяки Духу Святому, ґрунтується на вірі в одкро­вення, і до мети веде церква, яку очолює верховний первосвя­щеник. Данте Аліг'єрі говорить про свободу людської волі, свобо­ду, що лежить в основі особистої відповідальності за вчинене, що визначає гідність людини. Апелюючи до природного розуму,дотримуючись думки Фоми Аквінського, перед авторитетом яко­го щиро схиляється, Дайте Аліг'єрі вважає, правда, що світло природного розуму необхідно спрямовувати не стільки на тео­логічні, скільки на етичні проблеми. Думка про самостійність земного призначення людини лежить в основі політичної ідеї Дайте Аліг'єрі — програми єдиної всесвітньої монархії, мирської, І незалежної від церкви. Чіткий розподіл земного і загробного блаженства веде до необхідності виправлення церкви,відмови її від зазіхання на мирську владу, на земні багатства. Ідеалу оновленої, І очищеної церкви підпорядкована і різка критика сучасного Данте І Аліг'єрі папства і всієї церковної ієрархи.

Представник італійського гуманізму Марсілій Падуанський сформулював у політичному трактаті «Захисник миру» республі­канські ідеї, відстоював ідею суспільного договору, прийшовши до висновку, що ані церква, ані держава не мають божественної природи, а різні форми людської влади і суспільної організації людей. Виступав проти зазіхання папства на мирську владу. За антипапські проповіді Марсілій Падуанський відлучений від церк­ви, але, як і Данте Аліг'єрі, виходив з двох основних передумов людського щастя: миру і волі монарха. Зверхність належить наро­ду. Громадяни мають законодавчу владу. Свою волю висловлюють на зібраннях голосуванням.

Ідеї Данте Аліг'єрі про подвійне призначення людини, про самоцінність її земного життя, про її гідність розвивав Франческо Петрарка (1304—1374), який вважав, що філософія схоластично­го типу не придатна для життєвого повчання, що природний розум реалізувався не тільки в Арістотеля, до того ж невірно роз­тлумаченого через недосконалість перекладу, але й в інших ан­тичних мислителів, причому не тільки філософів, але й поетів. їх твори потрібно шукати, ретельно перекладати, вивчати, однак розглядати їх не як абсолютні авторитети, а як зразки для наслі­дування в процесі пошуку життєвих порадників. Франческо Пет­рарка схиляється також до активної самореалізації людини, його антропоцентризм виступає як противага середньовічному теоцентризму. Цікавили Франческо Петрарку, насамперед, внутрішні, етичні проблеми людини, в філософському діалозі «Моя таємни­ця» (або «Про презирство до світу») висвітлює найглибші внутрішні конфлікти людини і засоби їх подолання. Творчість Франческо Петрарки відрізняється земним характером, повним розумінням утіх і пристрастей людини, що знайшла найяскравіше відоб­раження в трактаті «Про засоби проти будь-якої фортуни».

Гуманістичні ідеї знайшли подальший розвиток і оформлення у Колюччо Салютаті (133 [ — 1406), який був другом Франческо Пет­рарки і вважав себе послідовником його справи. Тривалий період був канцлером Флорентійської республіки. Багато зробив для по­ширення гуманістичної освіти. Головне для Колюччо Салютаті — виховати нову людину, яка володіла б питапііак — властивістю, яку він пояснював як спроможність здійснювати доброчесні вчинки

Гуманність — властивість, не дана людині від народження, а результат завзятої, натхненої праці душі, у тому числі і в про­цесі освоєння гуманітарних знань. Серед них: граматика, що мала стати наукою про синтез форми і змісту, про засоби вираження думки; риторика — провідник мудрості і сама мудрість — філософія, центр якої — етика, що направляє лю­дину по шляху вдосконалення. На думку Колюччо Салютаті, хоча земне життя і дане людям Богом, їх власне завдання полягає в побудові життя відповідно до природних законів добра і спра­ведливості.

Творчість мислителів епохи Відродження сприяла формуван­ню гуманістичної ідеології, в центрі якої стояли людина і світ людського, у зв'язку з чим мали вирішальне значення етико-психологічні проблеми. Франческо Петрарка і Колюччо Салютаті по­чали їх активно досліджувати. Наступним кроком у формуванні ідеї гуманізму стала діяльність Леонардо Бруні, для якого харак­терне чітке усвідомлення необхідності формування нової моралі. У «Вступі до моральної філософії» викладено основні положен­ня етики. Відстоюючи ідею всебічного розвитку особи, Леонардо Бруні засуджував аскетизм, багато зробив для формулювання концепції громадянського гуманізму, суспільного добра, грома­дянського служіння, громадянської патріотичної поведінки, гро­мадянського виховання і самовиховання. Етика громадянського гуманізму, земна, діяльна, евдемоністична за духом, утверджувала суто земний критерій моралі — добро суспільства, служіння яко­му ставало моральним обов'язком людини і допускало моральну активність особи, яка виховувала необхідні якості.

Видатний гуманіст, засновник порівняльного аналізу Лоренцо Валла (1407—1457), застосовував порівняльний аналіз не тільки до трактатів Тіта Лівія, але й до Нового Заповіту, відкидав схоластичну логіку, висуваючи проти неї риторизм Ціцерона як засіб, що допомагає людині по-новому розмірковувати і дискутувати. Етична концепція Лоренцо Валла, викладена в діалогах «Про істинне і неправдиве добро», «Про свободу волі», близька до епі­куреїзму, підкреслює природність людини, вважаючи, що доб­рочесним є все, що належить до життєво важливого інстинкту самозбереження, тому жодна насолода не безпутна. Найбільшої неприємності Лоренцо Валла завдав католицькій церкві твором «Міркування про підробленість так званої Дарчої грамоти Кос­тянтина» (1440). У трактаті у всеозброєнні історичних і філологіч­них знань доведена фальсифікація документа («безсоромна байка»), нібито дарованого імператором Костянтином на почат­ку IVст. папі римському Сильвестру І на подяку за своє чудесне зцілення від прокази і наступне хрещення. Документу римська курія приписувала юридичну силу. Визнавши папу главою Все­світньої церкви, Костянтин відмовився від своїх прав верховного властителя не тільки в Італії, але й в усіх західних провінціях ко­лишньої Римської імперії. «Дар Костянтина» вважався протягом багатьох століть найважливішим актом, на підставі якого римські папи не тільки здійснювали мирську владу в папській області Італії, але й претендували на таку в усіх європейських землях, підлеглих їм за конфесією. Доведення підробки документа (укла­деного зовсім не в IVст., а багато пізніше) завдало відчутного удару таким зазіханням.

Еразм Роттердамський (1469—1536), справжнє ім'я Герхардт Герхардс, голландський мислитель, письменник, вчений, філософ, виступив як непримиренний супротивник філософії арістотелівсько-схоластичноготипу, зосередженої на проблемах логі­ки, метафізики, фізики. Для Еразма Роттердамського філософія — це знання того типу, до якого прагнув Сократ: муд­ре розуміння існування — практична розважливість християн­ського життя. Визнаючи, у згоді з християнським вченням, що джерело вічного врятування залежить від Бога, Еразм Роттердамський вважав, однак, що хід дій у земному людському існуванні залежить від людини і від її вільного вибору в заданих умовах, що є обов'язковою умовою моральної відповідальності. Християнська мудрість не має потреби бути ускладненою сило­гізмами, її можна почерпнути з Євангелій і Послань св. Павла. Тому необхідно повернутися до витоків християнства. Еразм Роттердамський здійснює переклад і критичне видання Нового Заповіту, публікує праці отців церкви, критикує цер­ковні порядки, духовенство, жадає великої релігійної реформи. Гуманізм — культурний рух епохи Відродження, цілісна система поглядів, що визнає цінність людини як особи, її право на свободу, щастя, розвиток і прояв хисту, вважає добро людини критерієм оцінки соціальних інститутів, а принципи рівності, справедливості, людяності нормою відносин між; людьми. Поява філософії природи підготовлена всім попереднім розвитком гуманістичної філософії і культури Відродження. Тоді в поворотний період людина від­криває нові горизонти, приходить до переконання в можливості свого тривкого, творчого і вільного закріплення в світі, вірить, що здатна пізнати природний характер світу і саму себе в ньому. Філосо­фія природи у час Відродження виходила з античної філософської спадщини — платонізму, стоїчного пантеїзму, іонійської філософії. Паралельно з філософією природи розвивається нове природо­знавство, що реалізує радикальну переоцінку старих традицій і пе­редумов, приносить ряд епохальних відкриттів, стає одним з най­важливіших джерел нової філософії. Учені Відродження на перший план висувають досвід, дослідження природи, експериментальний метод досліджень. Видатне місце завойовує математика, прин­цип математизації науки відповідає основним прогресивним тен­денціям розвитку науки, наукового і філософського мислення.

 

Контрольні завдання

Тестування

1. Як називається підхід, що проголошує людину, її свободу і гідність як вищу цінність:

а) егоїзм; б) гуманізм; в) природоцентризм; г) реалізм; д) пантеїзм.

2.Яка з даних ідей найменш характерна для епохи Відродження:

а) пантеїзм; б) антисхоластицизм; в) естетизм; д) гуманізм.