Узагальнення результатів, отриманих фахівцями у зв'язку з дослідженнями з
синергетики, дозволяє визначити синергетичну концепцію самоорганізації у вигляді
наступних положень.
1. Об'єктами дослідження є відкриті системи в нерівноважному стані, які характеризуються інтенсивним обміном речовиною і енергією між підсистемами, а
також між системою та її оточенням.
2. Розрізняються процеси організації і самоорганізації. Їх загальна ознака - зростання
порядку, обумовлене протіканням процесів, протилежних встановленню термодинамічної рівноваги, незалежно від впливу взаємодіючих елементів зовнішнього середовища. Організація на відміну від самоорганізації може характеризуватися, наприклад, виникненням однорідних стабільних статичних структур.
3. Результатом самоорганізації стають виникнення, взаємодія, а також взаємодія (наприклад, кооперація) складніших в інформаційному сенсі об'єктів, ніж елементи зовнішнього середовища, з яких вони виникають. Система та її складові є динамічними утвореннями.
4. Спрямованість процесів самоорганізації обумовлена внутрішніми властивостями
підсистем в їх індивідуальному і колективному прояві, а також впливами з боку середовища, в яке «занурена» система.
5. Поведінка підсистем і системи в цілому характеризується спонтанністю - акти поведінки не є суворо детермінованими.
6. Процеси самоорганізації відбуваються в середовищі поряд з іншими процесами, в
Зокрема, мають протилежну спрямованість і здатними в окремі фази існування системи як переважати над процесами самоорганізації, так і поступатися їм. При цьому система в цілому може характеризуватися стійкою тенденцією, коливаннями до еволюції або до деградації і розпаду.
Синергетика заснована на ідеях цілісності світу і наукового знання про нього, об’єднання закономірностей розвитку об'єктів усіх рівнів матеріальної і духовної
організації, нелінійності (багатоваріантності і незворотності), взаємозв'язку хаосу і порядку (випадковості й необхідності). Синергетика дає нам новий образ світу, який складно організований і відкритий, тобто який не став, а стає, не просто існуючим, а безперервно виникаючим, еволюціонуючим по нелінійним законам. Останнє означає, що цей світ сповнений несподіваних поворотів, пов'язаних з вибором шляхів подальшого розвитку.
Синергетика змушує нас по-новому осмислити те, що складає скарбницю
давньої мудрості, перш за все мудрості Стародавнього стоку. Від Сходу синергетика
сприймає і розвиває ідею цілісності загального закону, єдиного шляху, яким ідуть і світ в цілому, і людина у ньому. А від Заходу вона бере традиції аналізу, опору на експеримент, общезначімость наукових висновків, їх трансльовані (від однієї школи в науці до іншої, від науки до суспільства в цілому) через наукові тексти, особливий математичний апарат.
Синергетика вивчає відкриті (обмінюються речовиною та енергією з зовнішнім середовищем, мають джерела і стоки енергії) нелінійні (описувані нелінійними рівняннями) системи. Предмет синергетики - механізми самоорганізації, тобто механізми самопроізвольного виникнення, щодо сталого існування і саморуйнування макроскопічних упорядкованих структур, що характеризують такого роду системи. Ці механізми притаманні і світу природних (живих і неживих), і світу людських, соціальних процесів. Тому синергетику розвивають представники самих різних дисциплінарних областей (фізики, біології, хімії, математики). Г. Хакен підкреслював, що назвав нову дисципліну синергетикою не тільки тому, що вона досліджує спільні дії багатьох елементів системи, але й тому, що для знаходження загальних принципів, керуючих самоорганізацією, необхідно кооперування різних дисциплін.
Синергетика - це напрямок, що інтенсивно розвивається, а не наука.
Синергетика має власну мову. Це мова таких понять, як «атрактори» і «біфуркації», «фрактали» і «детермінований хаос». Поняття аттрактора близько поняттю мети. Останнє можна розкрити в широкому сенсі як спрямованість поведінки нелінійної системи, «кінцевий стан» (кінцевий відносно, завершальний деякий етап еволюції) системи. Під аттракторами в синергетиці розуміють стійкий стан системи, який ніби притягує (від латинського attrahere -притягати) до себе безліч «траєкторій» системи, визначених різними початковими умовами. Якщо система потрапляє в конус аттрактора, вона неминуче еволюціонує до цього стійкого стану (структурі).
На рівні математичного опису біфуркація означає розгалуження рішень нелінійного диференціального рівняння. Фізичний сенс біфуркації: точка біфуркації – точка розгалуження шляхів еволюції системи. Іншими словами, нелінійна система «таїть в собі» біфуркації.
Фракталами називаються об'єкти, що мають властивість самоподібності. Це означає, що малий фрагмент структури такого об'єкта подібний до іншого, більш великого фрагмента або навіть структурі в цілому. Властивість фрактальності має аналоги в глибинах філософської думки, а саме у філософських уявленнях про монадного елементів світу.
Кожна монада, по Лейбницу, відображає, як у дзеркалі, властивості світу в цілому. Цей же образ присутній у східному принципі світовідчуття - «все в одному і одне у всім». Типові фрактальні об'єкти - хмари або берегова лінія моря (ріки); їх
малюнок подібний і повторюється в різних масштабах.
Синергетика розглядає випадковість, що грає особливу роль у процесах
самоорганізації, як елемент світу. Випадковості мовою синергетики називаються
флуктуаціями. Випадковість - творче, конструктивний початок, вона здатна грати
роль механізму, котрий виводить систему на аттрактор, на одну з власних структур
середовища, на внутрішню тенденцію її організації. Нелінійне середовище починає саме себе вибудовувати, організовувати, але необхідний хаос для ініціювання, початкового спускового механізму цього процесу.
А. Богданов ще на початку XX ст. висловив думку про існування фундаментального закону збереження організації - її видозміни, перетворення, але не зникнення. Форма мінлива, але не знищена до кінця. А. Лоскутов також писав про те, що знання закономірностей поведінки хаотичних середовищ дозволяють перейти до цілеспрямованого правленого конструювання штучних систем, в яких процеси
самоорганізації приводили б до утворення необхідних структур.
Десятиліттями вивчаються закони аеродинаміки, піднімаються в небо тисячі типів літальних апаратів. Але відомо, що травневий жук, який, за певними
законам, літати не повинен, тим не менше літає, причому його політ куди більш економічний, ніж політ будь-якого з наших пристроїв.
Природа раціональна і гармонійна, і ця гармонійність досягнута за рахунок точної підгонки систем і рівнів організації: перерозподіл енергії між молекулами
повітря породжує найпотужніші урагани, кілька квантів сонячного світла,
поглинені зерном хлорофілу, породжують все необхідне для існування живого.
Необхідно усвідомити, що створювані штучні системи є частиною загального
світу і, отже, в них повинні в максимальному ступені враховуватися і загальні
процеси самоорганізації.
Традиційний підхід до управління природними та соціальними процесами заснований на лінійному уявленні про функціонування систем природи і суспільства. Згідно з цим поданням результат зовнішнього керуючого впливу є однозначним і лінійним наслідком докладених зусиль, що відповідає схемі:
управляюча дія → бажаний результат.
Знання принципів самоорганізації складних систем дає нові надії, розкриває нові напрями пошуку способів управління складними системами. Складна нелінійна
система здатна сама себе будувати, структурувати, потрібно тільки правильно ініціювати бажані тенденції її саморозвитку.
Керуючий вплив розвитком нелінійної системи може бути ефективним, якщо
він узгоджений з внутрішніми властивостями цієї системи, тобто є резонансним. Якщо «Уколювати» систему в потрібний час і в потрібному місці, вона буде розгортати все багатство своїх форм і структур. Відповідно до загальних принципів синергетичного світобачення необхідно не просто будувати чи перебудовувати, а ініціювати, виводити соціальні системи на власні лінії розвитку.
Аналізуючи різні історичні моделі соціального управління, І. Пригожий прийшов до висновку, що складна система, поведінка елементів якої однозначні і однонаправлені, а також позбавлені додаткових ступенів свободи, не еволюціонуватиме й у кінцевому рахунку руйнується. Тільки хаотичність, рухливість індивідуальної поведінки та можливість кореляції приводять на рівні системи до спрямованого прогресивному руху.
Практично вся історія управління галузями сучасного машинобудування,
орієнтованого на випуск масової і крупносерийной продукції, являє собою
пошук оптимального компромісу між перевагами масштабності виробництва і
прагненням розширювати товарну номенклатуру. Особливо явно цей процес протікає в автомобілебудуванні. Машинобудування кінця XIX-початку XX ст. являло собою кустарне виробництво. Г. Форд поклав початок переходу від кустарного до масового виробництва. Е. Тойота і Т. Воно з японської автомобільної компанії «Тойота» стали піонерами гнучкого виробництва. Питання «виробляти чи купувати?» Керівники «Тойоти» не вважали особливо важливим. Дійсно, на їхню думку, серйозна проблема полягала в тому, щоб забезпечити взаємодію складального заводу і його постачальників, домогтися зниження вартості комплектуючих і підвищення якості незалежно від формальних,
юридичних відносин між складальником і постачальниками.
Оптимізація існуючих виробничих систем у концепції «гнучкого
виробництва»здійснюється в основному шляхом аналізу витрат на кожному
виробничому етапі. Результати цього аналізу використовуються при
вдосконаленні процесів виробництва і постачання, які після впровадження
нововведень знову піддаються оптимізаційному аналізу. При цьому використовуються методи лінійного моделювання.
Для І. Урманова очевидний той факт, що сучасні великі господарсько-
технологічні комплекси являють собою так звані складні емерджентні системи. В умовах олігополістичної конкурентного середовища багато хто з
них працюють у так званих точках біфуркації (особливих критичних точках), поблизу яких поведінка системи стає нестійким 1.
Отже, система під впливом самих незначних факторів може різко змінити свій стан. Небезпека підтверджується реальними подіями, коли великі, зовні благополучні виробники виявлялися в кризовій ситуації: «СААБ» (Швеція), «КІА» (Корея), «Ровер» (Великобританія).
Моделювання глобальної діяльності великих компаній (включаючи роботу на зовнішніх ринках) характеризують такі базові умови розрахунків: нелінійність зміни
економічних систем, багатофакторність, різнорідність, багатосистемність. Тому
концепція синергізму як виникнення і розвитку позитивного зворотного зв'язку і
наступного за цим процесом «розгону систем» повинна стати новою парадигмою
управління сучасною промисловістю. Саме синергетичні ефекти,
характеризуються як результати кооперативного дії в системах, що призводять до
зміни якості, є адекватним інструментом оцінки інновацій у складних
моделях.
Вивчення та використання потенціалу синергетичних зв'язків транснаціональних компаній представляється виключно важливим в сучасних умовах, коли актуальне завдання щодо використання переваг міжнародного технологічного поділу праці, побудованого на нових принципах управління складними системами.
Класичне визначення синергетичних зв'язків: це зв'язки, які при кооперованих
(Спільних) діях незалежних елементів системи забезпечують збільшення загального
ефекту до величини більшої, ніж сума ефектів цих же, але незалежно діючих
елементів.
Синергетична теорія аттракторів має всі підстави стати однією з базисних теорій управління. Вона розширює уявлення про можливості передбачити хід подій і
впливати на ситуацію.
Концепція створення структур-атракторів («фрактальних фабрик») була запропонована Х. - Ю. Варнеке стосовно підприємницької сфере1. Сутність «фрактальної фабрики»визначається не її зовнішніми ознаками, а внутрішніми цінностями, організаційноюкультурою. Фрактал - самостійно діюча структурна одиниця підприємства. У кожного фрактала своє завдання, точніше, в процесі функціонування фрактали ставлять і формулюють ці завдання. Фрактали можуть бути змінені, виникати знову і розпадатися. Фрактали - самоорганізовані структурні одиниці. Вони групуються без зовнішнього тиску, щоб служити цілому. Самоорганізація сприяє тому, що гарні ідеї реалізуються незалежно від того, звідки вони з'явилися. «Фрактальній фабриці» притаманні також централізовані функції; тут концентрується спеціальна інформація, яка під фракталах не може зберігатися постійно. Але всі допоміжні засоби, що стосуються організації, надходять у розпорядження всіх фракталів. Перш за все це відноситься до можливості мати інформацію, яка більше не монополізується.
Одним з найбільш важливих вимог, що пред'являються до «фрактальної фабриці», є здатність всіх її підрозділів і всіх співробітників до підприємницького мислення і діяльності. Кожен фрактал повинен бути фрактальної фабрикою меншого розміру. Надалі фрактал не обов'язково залишається на фабриці, він може стати повністю самостійним. Так виникають тісно пов'язані один з одним підприємства.
За рахунок високого рівня власної динаміки та максимальної здатності реагувати на
швидко мінливі умови середовища на «фрактальної фабриці» здійснюється тісна
взаємодія самоврядних і самоорганізованих фракталів.
Кожний фрактал і в кінцевому підсумку кожне робоче місце розглядаються як ціле підприємство: певна робота повинна виконуватися комплексно, а окреме завдання - вирішуватися самостійно. Глобальні завдання реалізуються локально, тобто раціонально сформульовані загальні глобальні цілі стають конкретними
діями. Щоб це відбувалося синхронно у всіх фракталах, їхня цільова установка
формулюється самим конкретним чином.
Кінцеві результати функціонування фрактала постійно вимірюються і
оцінюються. Щоб вони успішно діяли в нелінійному середовищі, необхідно
правильно оцінювати позицію кожного, а також позиції і напрямок руху
інших учасників.
Цільова система, що складається з цілей фракталів, повинна бути спрямована на досягнення загальних цілей підприємства. Цілі генеруються і коректуються
ітераційному процесі узгодження між фракталами-учасниками так, щоб цілі
різних фракталів не суперечили один одному. Однорідність цілей - ключ до мак-
мально використання людських ресурсів на «фрактальної фабриці».
Всі процеси на підприємстві (прийняття рішень, виробнича діяльність і т.
п.) взаємопов'язані, Цей зв'язок носить зворотний характер. Певні дії
стають причиною інших дій, а ті, у свою чергу, стають відправною точкою
нових розробок. У подібній системі співробітники утворюють комунікаційну
структуру з широкою автономією, якій вони керують і яка одночасно
керує ними. Керівники більше не спостерігають за діями своїх співробітників, а
визначають завдання і цілі, щоб кожен знав, що потрібно робити. Властивість
автономності означає, що реакція системи визначається, головним чином її
структурою, внутрішніми зв'язками, а не зовнішніми силами і сигналами.
Вище зазначалося, що випадковість - творче, конструктивний початок, здатне
зіграти роль того механізму, тієї сили, який виводить систему на аттрактор, на її
внутрішню тенденцію до організації. Будь-яка ідея нововведення, що виникла у
співробітника організації, по суті, являє собою флуктуацію. Як показують ре-
Результати досліджень, ідея нововведення виникає у співробітників фірми в
результаті творчого процесу, практично не пов'язаного зі станом попиту і
ринковими змінами. На більш пізніх етапах дослідження нова ідея проходить
відбір з точки зору можливості комерційного використання. Природно, успішно
реалізуються тільки ті нововведення, для яких знаходяться відповідні ринки і області застосування. Саме таким чином на перетині двох видів випадкових флуктуацій - внутрішньої інноваційної та зовнішньої макроекономічної ринкової мінливості - формуються стратегія компанії, її система і структура управління.
Таким чином, якщо кожна конкретна ідея нововведення виникає випадково, вся їхня сукупність дозволяє підтримувати існування макроекономічної системи і
забезпечує закономірне напрямок еволюції. Говорити про будь-якої організації мож-
але, якщо є значимі ідеї, якась сукупність смислів, здатних об'єктивно служити
організуючим началом. При цьому існує ризик експлуатації цього організуючого
початку, коли організація перестає бути способом реалізації ідей, які стали її
початком, тобто створення будь-якої організації являє собою зовнішню мету саму по
собі.
Організація може розглядатися як об'єкт, або самостійна мета, вона може
розглядатися і як якість, або засіб внутрішньої, якісної реорганізації.
Поняття організації в першому значенні слова передбачає існування у неї двох цілей: зовнішньої, що проголошується мети, яка бачиться як засіб досягнення прихованої, внутрішньої мети. Обидві ці цілі, затверджувані організацією як нероздільні, одна до інший не мають відношення. У другому сенсі слова ці цілі злиті, їх взаємозв'язок зростає: поняття організації являє собою у цьому випадку якийсь внутрішній процес реорганізації, коли зовнішнє перетворення - лише наслідок, свого роду побічний ефект накопичення внутрішнього потенціалу, не пов'язаний з будь-якою метою.
У першому випадку необхідні зусилля для оформлення і підтримки організації, в іншому випадку цей процес відбувається автоматично. Тому в першому випадку поняття організації передбачає наявність якихось зовнішніх форм, певної структури,
атрибутів як свідоцтв змін, доказів її життєвої спроможності, впливовості та фактичного існування. При цьому організація, володіючи
організаційним початком, використовує власне знання реальності і приймає рішення,
звільняючи людину від цього.
У другому випадку зміни в організації відбуваються самі по собі без зовнішнього підтвердження. Організація тут орієнтується на організуючий початок, властиве самому людині, і активізує його.
Як у першому, так і в другому випадку організація висловлює якусь форму адаптивної поведінки людини. Однак якщо в першому випадку ця форма і є сама по собі мету, у другому випадку організація представляє собою якийсь не потребуючий конкретної форми процес і має характер самоорганізації, тобто відбувається якась внутрішня реорганізація, а сама організація являє собою лише зовнішній орієнтир - чинник, що вимагає активної позиції людини, його відповідного внутрішнього світу.
Вплив організації першого типу направлено на людину, він відчуває на собі її
вплив. А в організації другого типу людина може діяти самостійно.
В організації другого типу визначальним чинником визначення мети є система
цінностей, одночасно виступає як основа цілепокладання і як глобальний
критерій управління. Вище при аналізі методів управління зазначалося, що зовнішні
критерії стають частиною системи управління, вихід системи замкнутий зі входом -
система знаходиться в режимі саморозвитку, цілі перестають бути головними критеріями управління. Створюючи умови для самоорганізації, підтримуючи самоорганізуючі тенденції, можна управляти, «не керуючи». Управління сучасним підприємством вимагає зовсім іншої концепції організації, ніж концепція, переважала у ранніх школах управлінського раціоналізму. Адже відомо, що саме відмова від ретельного планування, автономія, свобода творчості, що народжує оригінальні ідеї, дають необхідний результат - самопідтримки і розвиток організації. Серед зарубіжних фахівців з організаційного консультування відома модель
життєздатності С. Віра. З іменами У. Ешбі, У. Мак-Куллох, Г. фон Ферстера,
Г. Бейтсона, С. Віра пов'язують становлення кібернетики другого порядку, заснованої на цілісності і внутрішньої зв'язності систем, зворотних зв'язках, самоорганізаціі.
Від управління людьми, машинами, матеріалами та грошима С. Вир переходить доуправлінню складністю. Мірою складності в цьому випадку служить різноманітність станів, а в основі моделі життєздатної системи лежить закон необхідної різноманітності У. Ешбі. Згідно з цим законом, набір управлінських реакцій повинен бути не менш багатим, ніж набір можливих станів середовища, проблемних ситуацій у оточенні, де розгортається бізнес. Однак неможливо врахувати всі стани навіть дуже невеликої фірми і її оточення. Спроби розробити детальний алгоритм, автоматизувати процес управління організацією стикаються з таким обсягом обчисленні, який перевершує навіть гіпотетичні можливості комп'ютера.
Акцент слід робити на самоорганізації, на самозмінюючих структурах, при яких необхідні процеси «організують себе самі». В організаціях можна виділити два
полярних способу побудови структур: ієрархію і гетерархію. Дослідження штучних
і природних соціальних порядків дозволяють зробити висновок, що людина завжди прагне створювати ієрархічні системи з відносинами суворого підпорядкування і монопольної владою центру. Помічена тенденція руйнування штучних систем після ослаблення або припинення впливу централізованої влади. Так, рано чи пізно розпадаються авторитарні ієрархії, командні економічні системи.
У теорії та практиці менеджменту відомі і децентралізовані структури управління. Дослідження показують, що надскладні завдання можуть вирішуватися лише в структурах, де немає монопольної авторитарності, де спостерігається поліцентричної розподіл повномочій. Поточним режимом самоорганізовується служить гетерархія, т. е. здатність створювати в міру потреби тимчасові ієрархічні структури. Ієрархія створюється у міру потреби для вирішення проблем, що вимагає, наприклад, вольового зусилля або певних професійних знань. Практично можливі різні варіанти і комбінації зміни структур з метою виживання організацій. Наприклад, є наукові групи, які виконують рутинну роботу в централізованому режимі і перехідні до вільного колегіальному співпраці при вирішенні інноваційних
завдань.
У рамках нової концепції управління головна мета - створення життєстійкої організації, команди людей, пов'язаних ідеєю, а прибуток і захоплення ринку в конкурентному оточенні вторинні і самі по собі «додаються» в ході еволюції.
Таким чином, реалізація всіх процесів організації заснована на загальних способах взаємодії активностей-опорів і їх сполученнях. Найбільш явно це
проявляється в процесі самоорганізації, в ході якого самоутвориться,
самовідтворюється і самовдосконалюється організація як складна динамічна
система. Відмінною особливістю самоорганізації є цілеспрямований, хоча і
природний характер: процеси, що протікають у взаємодії з навколишнім середовищем, у водночас автономні, що, до речі, не суперечить еволюційної теорії.
Виділяють три процеси самоорганізації:
• процеси виникнення якісно нового цілісного формування з якоїсь сукупності об'єктів певного рівня;
• процеси, що підтримують певний рівень організації при врахуванні зовнішніх і
внутрішніх умов її функціонування;
• процеси вдосконалення організацій, здатні накопичувати і використовувати
минулий досвід.
Основною характеристикою самоорганізації будь-якої системи, її еволюції є
незворотність, що виражається в певній спрямованості її змін.
Дійсно, оскільки організація як сукупність активностей не може бути
замкнутою, її розвиток спрямовано не лише всередину системи, а й за межі системи,
де організація стикається з іншими сукупностями активностей, долає їх опір і рухається далі. Незворотність або неповторність процесу означає неможливість змінити спрямованість процесів самовиникнення в кожний даний момент. За словами М. Кондратьєва, під еволюційними, або необоротними,процесами ми розуміємо ті зміни, які при відсутності різких сторонніх пертурбаційний впливів протікають у певному одному і тому ж направленіі.
Інакше кажучи, самоорганізація - процес розвитку системи, для якого характерні два принципи:
• принцип негативного зворотного зв'язку, що показує, як підтримується спонтанно виникаючий порядок;
• принцип позитивного зворотного зв'язку, згідно з яким прогресивні зміни, що виникають у системі, не пригнічуються, а накопичуються і посилюються.
Постійний компроміс між цими принципами реалізується за допомогою
структурних змін, посилення нерівноважності і виходом системи на новий
діапазон розвитку.
Система може функціонувати, не тільки зменшуючи небажані відхилення, але
і збільшуючи бажані з допомогою позитивного зворотного зв'язку. Процеси, в
яких взаємодія підсистем запускає позитивний зворотний зв'язок, стрімко переводять систему в новий стан, не завжди сприятливе, але потрібне з якихось причин для системи. Самопосилення системи триває до виникнення нових негативних зв'язків, стабілізуючих систему, але провідних до нового рівня безладу. Було відмічено, що системи, надані самі собі, зменшують ентропію і формують порядок з хаосу. Сказане
можна проілюструвати за допомогою рис. 5.1.
Рис. 5.1. Формирование порядка из хаоса
Для самоорганізації системи характерні такі риси, як спонтанність і випадковість.
Сьогодні це твердження знайшло підтвердження в синергетики. Характерною умовою самоорганізації є властивість автономності, що означає, що система реагує
передусім на внутрішні зв'язку, тобто орієнтується на власні цілі. Зовнішнє середовище в кращому випадку ініціює певні зміни. При цьому підсумок зміни станів також визначається саме взаємозв'язками у внутрішній структурі, а не зовнішнім поштовхом.
Процес самоорганізації системи підтверджує, що з посиленням організації
ефективність раціональних і цілеспрямованих дій слабшає, організація сама
«Створює» себе, часом протидіючи свідомому керівництву. Дослідження процесів
самоорганізації дають можливість не лише виявляти механізм автономної циклічної самопідтримки, але і дозволяють знайти можливість запускати цей механізм.
При цьому на певному етапі розвитку в механізм самоорганізації системи втручається розум людини, здатний внести в цей процес якісно нові елементи. Головне властивість розуму в здатності передбачати окремі фрагменти майбутнього розвитку, оцінювати окремі наслідки відбору, тим самим впливаючи на її характер.
Виявилося, що стосовно соціальної організації неможливо говорити про її повної
самоорганізації, оскільки розум людини дозволяє удосконалити структуру зворотних
зв'язків, а значить, здійснювати цілеспрямовані зміни в інтересах суспільства.
У самоорганізованих системах впорядкованість і саморозвиток обумовлені
утворенням кооперативних зв'язків з безладдя, властивого нерівноважному
стану. Поняття організації як альтернативи поняттю самоорганізації пов'язано з
свідомою діяльністю людини. Результатом такого симбіозу є процес коеволюції як спільний розвиток природних і виробничих технологій у рамках системи взаємодії (в біології, наприклад, - взаємне пристосування видів). У процесі коеволюції вирішальну роль відіграють не боротьба за існування, а взаємодопомога, узгодженість і співпрацю. Коеволюційний підхід виділяє з всій сукупності змін ті, які пов'язані, взаємно адаптовані.
Взаємопов'язаність коеволюційний змін виконує двояку функцію -
збереження цілісності системи та участь у становленні нової цілісності.
У той же час, однак, коеволюційний підхід стверджує, що в реальному світі
протистоять одна одній не дві сутності - природа і суспільство, а три: природна
природа, суспільство і «створюваний людиною предметний світ». Визнання
самоорганізуючої властивості системи в розвитку організації дозволяє побачити
останню в новому світлі, по-новому інтерпретувати знайомі явища і, можливо,
справитися з окремими проблемами, які при традиційному підході здаються
нерозв'язними. Процес самоорганізації підтверджує, що будь-яке, навіть сприятливий стан справ потрібно розглядати як минуще у проміжному
еволюційному процесі оновлення. Необхідно адаптуватися навіть не до змін, а
до темпів змін. Важливо усвідомити ідею, що метою системи є те, що вона робить,
і, якщо поведінка організації не здається раціональним, значить, певне розуміння цілей відрізняється від справжніх цілей організації.
Гнучкість процесу
Організаційний процес повинен володіти гнучкістю, тобто способністю до оперативних змін. У зв'язку з цим мова може йти про гнучкість орієнтації або про гнучкість реалізації процесів.
Гнучкість орієнтації припускає, що процес припускає:
• зміну пріоритетів і приватних цілей при збереженні головних;
• перегляд поставлених завдань;
• коригування складу і змісту виконуваних функцій;
• зміна спрямованості у разі відхилення від встановлених орієнтирів.
Гнучкість реалізації припускає, що процес здатний до зміни:
• форм і способів реалізації;
• складу і послідовності стадій;
• таких параметрів, як тривалість, інтервали між стадіями, швидкість, інтенсивність і ін
Гнучкість процесу дозволяє забезпечувати:
• можливість дії механізму саморегуляції,
самокорректировки процесу, тому що при необхідності можуть бути оперативно змінені відповідні його характеристики;
• більшу узгодженість між собою окремих стадій процесу, так як може бути своєчасно змінена орієнтація відповідних стадій;
• велику надійність здійснення процесу, тому що при збоях можуть бути своєчасно внесені відповідні корективи.
Гнучкість процесу обумовлена:
• підвищенням рівня його керованості;
• гнучкістю системи, що забезпечує даний процес;
• інформативністю процесу, що забезпечує повноту і своєчасність надходження інформації;
• сприйнятливістю процесу до впливів з боку суб'єкта управління;
• оперативністю процесу, що забезпечує своєчасність змін.
• формуванням багатоваріантних структур реалізації процесу;
• інтервальних значень тривалості процесу та його окремих стадій.
Таким чином, гнучкість процесу розглядається тут як один з найважливіших
інструментів процесуалізації організації.
Гнучкість системи
Згідно сучасним уявленням про стабільність, це стан забезпечується не
стільки придушенням відхилень (статична сталість), скільки можливістю
зміни стану в певному діапазоні (динамічна сталість).
Динамічна сталість організації іноді ототожнюється з гнучкістю. Прийнято
використовувати поняття «гнучкість» для опису властивостей і поведінки систем різної природи. Розглянемо деякі приклади. Гумовий предмет, що володіє властивістю змінювати форму, залишаючись при цьому гумовим предметом, ми називаємо гнучким, еластичним. Тут гнучкість - властивість матеріалу, з якого виконаний предмет.
Під «гнучкими цінами» маються на увазі ціни, що змінюються в залежності від умов попиту. Широко поширені поняття «гнучка дипломатія», «гнучка політика»,
«Гнучке автоматизоване виробництво» та ін. Характерно, що це поняття
використовується як для ергатичних людино-машинних, так і для природних систем,
а також для систем іншої природи. Аналіз дозволяє зробити висновок, що гнучкість може розглядатися в сенсі як пристосовності (адаптивні зміни), так і довільних змін стану чи поведінки системи у визначених межах в результаті деякого впливу (нормативні зміни). Незважаючи на те що кількість властивостей, що визначають стан будь-якої системи, необмежено велике, існують критичні значення параметрів системи, її граничного стану, з якими пов'язана якісна перебудова системи. Саме
цими станами обумовлена межа, якої може досягати система, що характеризується
гнучкістю. Тут можна провести формальну аналогію з теорією катастроф, що вивчає
проблеми перебудови граничних станів систем в точках біфуркації.
Отже, поняття «гнучкість» супроводжують такі основні ознаки: вплив на
систему, зміна властивостей або поведінки системи, включаючи адаптацію; наявність меж зміни. Сукупність цих ознак дозволяє дати субстанціональне визначення гнучкості: гнучкість - здатність системи, яка піддається певному впливу,
нормативно або адаптивно змінювати свій стан і (або) поведінку в межах,
обумовлених критичними значеннями її параметрів.
При розгляді гнучкості з позицій кібернетики стає очевидним, що це
поняття близьке за змістом поняттю «керованість. Насправді, гнучкість передбачає
наявність у системі різноманітних подій, явищ, дій. І сутність управління полягає
саме в тому, щоб вибрати з цього розмаїття яку-небудь одну дію (або певну послідовність дій) відповідно до деякої заданої мети і забезпечити умови для реалізації зробленого вибору.
Властивість гнучкості організації забезпечується багатьма факторами, наприклад:
• принципами побудови організаційних структур;
• технологічною (виробничою) гнучкістю, що дозволяє оцінити технологію
виробництва, а також визначити, наскільки швидко можна перебудуватися на випуск
нової продукції;
• сучасними засобами комунікації;
• характером виробничих відносин, включаючи стиль керівництва, організаційну культуру, психологічний клімат у колективі, наявність неформальних груп і т.д.;
• рівнем кваліфікації працівників.
Переважна більшість організацій характеризуються певною гнучкістю. Гнучкість
структури виявляється в:
• варіабельності зв'язків, з'єднань і конфігурацій;
• заменяемости окремих структурних блоків, а також їх функціонуванні по
дискретній схемі;
• формуванні вторинного контуру структурних зв'язків: доповнюють, дублюючих, контрольних і коригувальних;
• посилення середньої ланки структури;
• широкому розвитку мережі периферійних зв'язків.
Виробнича гнучкість
Враховуючи, що менеджмент зароджувався у промисловому виробництві, розглянемо докладніше фактор виробничої гнучкості. Простежуючи формування
уявлень про виробничу гнучкості, можна відзначити, що вона в тій чи іншій
мірі виявляється на будь-якому етапі розвитку продуктивних сил. Так, гнучкою можна назвати систему, що складається з кваліфікованого робітника та універсального верстата.
Якщо при цьому є відповідний набір оснащення, тобто інструменти і пристосування, така система здатна перебудовуватися на виготовлення різних деталей.
Виробнича система, що складається з декількох одиниць технологічного
обладнання, отримує додаткові можливості змінювати свою поведінку за рахунок
організації транспортних зв'язків і управління всією системою. Таким чином, до
управління впливом на предмет праці додаються задачі структурної організації, оптимізаційні задачі та ін.
Від гнучкості виробничих систем залежать підвищення продуктивності праці,
ефективності використання устаткування, а також якості продукції. Оптимальне
управління виробництвом за допомогою традиційних методів стає практично
неможливим, тому для сучасного менеджменту актуальне питання про комплексну
автоматизацію таких елементів виробничої діяльності, як вплив на
предмет праці, перебудова виробничого процесу з метою задоволення попиту
на нову продукцію і оптимальне керування цими процесами. Цю триєдину
завдання можна вирішувати шляхом створення гнучкого автоматизованого виробництва (ГАП).
