При наданні страхової послуги страхові організації «переливають» кошти на ринку капіталу. Розрізнені невеликі страхові премії, що надходять від страхувальників, перетворюються у великий страховий фонд, що постійно поповнюється. Інакше кажучи, страховик перетворює пасивні грошові потоки в потоки активного капіталу. У зв'язку з тим, що об'єм резервів та строки, на які розміщуються кошти, перетворюють страхові компанії в потужні фінансово-кредитні інститути, страхова справа признана стратегічним сектором економіки (наприклад, у США інвестиції страхових компаній складають 30% від усіх інвестицій, що вкладаються в країні).
Значення діяльності страховика для економіки в цілому та для окремого страхувальника призвело до необхідності регулювання вкладень коштів страховиків на двох рівнях: макроекономічному та мікроекономічному.
Метою макроекономічного регулювання є обмеження інвестицій сферою національної
економіки, мікроекономічного — досягнення ситуації, при якій розміщення коштів страховими компаніями співпадало б у часі та в просторі з їхніми зобов'язаннями, що гарантує безумовне
виконання компаніями своїх зобов'язань перед страхувальниками.
Особливе місце в схемі регулювання займають технічні резерви, кошти яких забезпечують виконання зобов'язань страховиків перед страхувальниками. Значення, яке надається розміщенню коштів технічних резервів, призвело до включення принципів регулювання такого розміщення в концепцію платоспроможності, прийняту ЄС.
Під розміщенням страхових резервів розуміються активи, що приймаються в покриття (забезпечення) страхових резервів. Активи, що приймаються в покриття страхових резервів, повинні задовольняти умовам диверсифікації, поворотності, прибутковості і ліквідності.
Дані принципи являються сьогодні загальновизнаними у світовій практиці. З урахуванням ступеня важливості, з точки зору забезпечення фінансової стійкості страховиків, їх можна розташувати в такій послідовності:
1. Принцип надійності (чи поверненості), що передбачає максимально надійне розміщення активів, забезпечує їх повернення в повному обсязі. Принцип ставить перед
страховиком завдання зведення до мінімуму інвестиційного ризику. Під інвестиційним ризиком слід розуміти вірогідність того, що фактичний прибуток буде менший розрахункового. У
цілому, чим вища вірогідність отримання низького прибутку, тим більший ризик.
2. Принцип ліквідності, згідно з яким загальна сума вкладень повинна бути такою, щоб у
будь-який час активи швидко та без втрат для утримувача могли бути обернені в гроші. Ліквідні активи мають високий статус при оцінці інвестиційного портфеля страховика та займають особливе місце у фінансовому менеджменті. При визначенні ступеня ліквідності зазвичай враховують час, за який можна перевести даний фінансовий засіб у гроші.
Якщо страхова компанія здійснює довгострокові накопичувальні види страхування, то вона має достатньо стійкий страховий портфель із вирівняними ризиками. Такий портфель добре піддається плануванню, і страховик із великим ступенем точності може передбачити, коли та в якій сумі компанії знадобляться кошти для виплати страхових сум. У цьому випадку неважко забезпечити ліквідність активів.
Якщо ж компанія здійснює ризикові види страхування, серед яких наявні високоризикові
види (страхування відповідальності, морське, авіаційне страхування, страхування екологічних ризиків тощо), то перед нею може постати необхідність перетворити свої активи в грошові кошти за дуже короткі терміни для того, щоб виконати свої зобов'язання за договорами страхування. Таким чином, страхові компанії з ризиковим страховим портфелем повинні пред'являти жорсткіші вимоги до своїх активів.
3. Принцип диверсифікації вкладень забезпечує розподіл інвестиційного ризику на різні
види страхування й тим самим — високий ступінь стійкості інвестиційного портфеля страховика. При цьому не можна допускати значну домінантність якого-небудь виду вкладень. Структура вкладень не повинна бути однаковою, а також не дозволяється допуск регіональної концентрації капіталу.
4. Принцип прибутковості (рентабельності), згідно з яким активи повинні розміщуватись при забезпеченні реалізації названих вище принципів з урахуванням ситуації на ринку капіталовкладень, і при цьому приносити постійний та достатньо високий дохід. Хоча прибутковість вкладень не е домінуючим фактором при виборі портфельної стратегії страхової організації, але, як і в інших галузях економіки, отримання прибутку — це мета діяльності комерційних організацій, якими являються більшість страхових товариств. У страховій справі інвестиційний прибуток відіграє специфічну роль, адже дає можливість страховику при наявності збитків по страхових операціях зберегти свої позиції на ринку в умовах конкуренції.
