Марксистсько-ленінська фольклористика між 1953 р. і відлигою та її українська версія

Майже відразу після смерті Й. В. Сталіна в тихому баговинні радянської фольклористики було підірвано якщо не бомбу, то петарду. У серпневому числі 1953 р. часопис "Новый мир" надрукував статтю М. Леонтьєва "Волхвування й шаманство", де стверджувалося, що ніякого "радянського фольклору" не існує. М. Леонтьєв був офіційним співавтором орденоносної російської "сказительки" М. Р. Голубцової і знав, про що писав. Сміливість його пояснювалася, між іншим, тим, що тили були певною мірою захищені: у попередній статті "Потилицею до майбутнього" (1951) він картав фольклористів за неувагу до нової народної творчості, пояснюючи цей недолік... шкідливим впливом ліберально-буржуазних теорій, і в першу чергу – О. М. Веселовського. Замовчати нову статтю М. Леонтьєва було неможливо, бо фахівці розуміли також, що публікація її не могла здійснитися без підтримки "згори".

Відбулася чергова дискусія, в якій двічі виступив головний радянський фольклорист-теоретик В. І. Чичеров; він же і підбив за два роки її підсумки ⁷⁵. В. І. Чичеров визнає "мертвонародженість" билин, чарівних казок, голосінь та історичних пісень на радянську тематику, визнає й свою помилку: колись і він вважав, що "в наш час начебто розвиваються всі види і жанри народної творчості, які б не були вони архаїчні та далекі від соціалістичної дійсності". Проте, відступивши на цій ділянці, теоретик стає грудьми на захист існування радянського фольклору в інших жанрах.

Коли М. Леонтьєв за критерій фольклорності вважав усність створення та побутування тексту, то В. І. Чичеров "змушений нагадати, що визначення народної творчості як усної поезії розходиться з тим, що говорять про фольклор класики марксизму в своїх статтях і висловлюваннях, де фольклор визначається як колективна творчість народних мас". Це ж "розуміння відбите у провідних документах". Коли ж класики та "провідні документи" про усність фольклору нічого не казали, то вона й необов’язкова. "Колективна поетична творчість народних мас у наш час створюється й писемним, і усним шляхом". Це пов’язано з "глибокою, органічною єдністю радянської літератури і колективної творчості народу <...>. Творчість радянських письменників у наш час фактично очолює і масову літературу, і фольклор".

Новацією є й ідея "поняття народної творчості як оцінного поняття, ідентичного поняттю справжнього народного мистецтва". Йдеться, як не дивно, про апріорну цінність усього народного мистецтва. "Проведена 17–20 листопада в Ленінграді нарада з питань вивчення російської народної творчості" під тиском, мабуть, самого теоретика, "прийшла до висновку про правильність розгляду народної творчості як творчості колективної, що має високу ідейно-художню цінність, і тим самим відмежувала фольклор від суміжних мистецтв і виключила з поняття народної творчості низькопробні в ідейному та художньому відношенні твори, хоч би вони й були результатом колективної поетичної творчості".

Переповідаючи "теорії" марксистсько-ленінської фольклористики, доводиться зважувати на довгі цитати, щоб виклад не здавався карикатурним. Справді, коли відмова від критерію усності просто виводить радянську "народну творчість" за межі фольклору, то критерій "ідейно-художньої цінності" щодо фольклору просто безглуздий. З одного боку, "позафольклорними" тоді будуть кожна соромітницька коломийка й антирадянський анекдот. З іншого ж боку, як було визначати оту "ідейно-художню цінність", коли в радянській фольклористиці її критерії постійно змінювалися? То "Сталін-сокіл", а то, бачте, "не можна пройти повз певного негативного впливу культу особи Сталіна як на окремих народних співців, – творців і виконавців, – так і на окремі думи" ⁷⁶. Та й хто буде оцінювати? Фольклорист, що виступає як ідеолог і цензор. Тут ми стикаємося з найекзотичнішим міфом марксистсько-ленінської фольклористики, що для неї фольклор є чимось подібним до усної преси тоталітарної держави, якою ця держава володіє і якою вона відкрито маніпулює.

Існувала, зрозуміло, й українська рецензія цих "теорій". У нас фольклористами, що їх пропагували, були майже вже забуті П. М. Попов, Ф. І. Лавров, П. Д. Павлій, а також – з пісні слова не викинеш – Максим Тадейович Рильський (1895–1964), прославлений поет і перекладач, академік, в останні роки життя директор ІМФЕ.

І в Україні, судячи з теоретичних праць тієї доби, представники нашої науки знаходили наснагу в керівних "настановах", "як: про трудове походження і трудову основу художньої творчості мас і, в безпосередньому зв’язку з цим, – про матеріалістичне єство народної поезії, яка збуджувалася і породжувалася у трудящих процесами праці; про реалізм в широкому розумінні цього слова як основний творчий метод..." ⁷⁷. Стосовно останнього питання М. Т. Рильський висловлювався впевненіше: "Видима річ, що реалізм нашого фольклору – реалізм соціалістичний " ⁷⁸.

Сумно, але саме в Києві на Всесоюзній нараді з радянського фольклору (кінець 1961 – початок 1962 р.) сталінська фольклористика спробувала й дати відсіч, як писав класик, "критики мечем" російським послідовникам М. Леонтьєва ⁷⁹. Сама ж вирішувала проблеми за допомогою...нових назв. Так, П. Д. Павлій видумав для дум-новотворів нові терміни "українська народна епіко-героїчна поезія" та "радянська народна героїчна поезія", які, на його погляд, краще передають особливості "героїчного характеру і соціалістичного змісту" та "поетичної форми" відповідних творів ⁸⁰.

Звичайно ж, не можна малювати цю епоху однією чорною фарбою. Примусово нав’язані нашій фольклористиці керівні "настанови" просто не могли повністю підкорити собі практику збирання та вивчення українського фольклору, на полі якого, окрім вже не раз згаданих Ф. М. Колесси і К. В. Квітки, в передвоєнні та післявоєнні роки чесно працювали В. В. Данилов (у Ленінграді), В. Й. Харків, П. П. Барановський, О. А. Назаревський, Т. Ф. Онопа, М. Береговський та інші дослідники, які не завжди могли й оприлюднити свої праці.

Слід визнати, що й тогочасна "теорія" розглядала твори традиційного фольклору "не тільки як пам’ятки давнини, але й як елемент будівництва і розвитку сучасної національної культури радянських народів" ⁸¹. Ця обставина, а також постійний галас про "розквіт у СРСР творчості радянських народів" відкривали деякі можливості і під дахом марксистсько-ленінської фольклористики щось робити для справжнього дослідження національного фольклору. Використовуючи їх, М. Т. Рильський домігся випуску щоквартальника НТЕ (з 1957 р.). Незважаючи на назву, це видання, на жаль, дотепер виходить як друкований орган усього ІМФЕ, отже не пов’язаних з етнологією мистецтвознавців також. Містило воно й забагато кон’юктурно-пропагандистських публікацій.

Крім того, М. Т. Рильський спромігся затвердження високими партійними бонзами плану "наукового багатотомного (50 томів) видання української народної творчості". Планувалося також "перевидання найціннішого з фольклористичної спадщини минулого" і публікація фахової бібліографії, що, зокрема, "може бути здійснено шляхом перевидання бібліографії О. Андрієвського" ⁸².

Серія "Українська народна творчість" видається й дотепер (хоч мала "закінчитися в 1970 р."), перевидання фольклористичних праць минулого здійснювалося дуже вибірково, а показник О. Андрієвського, замість перевидання, як вже згадувалося, сховали до "спецсхову". І все ж таки, перегортаючи тепер сторінки грубезних томів "Української народної творчості", якось важко повірити, що їх едиція мала "сприяти комуністичному вихованню трудящих, розвитку і пропаганді радянського патріотизму, дружби народів СРСР, посиленню боротьби за мир у всьому світі". Саме життя скоригувало задум, за яким головна увага мала приділятися радянським новотворам, але ж і з текстів традиційного фольклору, вповні за рецептом В. І. Чичерова, мали подаватися "тільки художньо довершені, глибокоідейні зразки багатовікової творчості трудящих мас".

Загальне ж становище української фольклористики було загрозливим для її майбутнього. І найнебезпечнішою в цій перспективі була ситуація з кадрами в основних галузях нашої науки. Не випадково ж більшість поданого вище переліку сумлінних її працівників 30-х–50-х рр. XX ст. складають етномузикознавці: саме тут, завдяки посередництву Ф. М. Колесси та К. В. Квітки, збереглася спадкоємність наукової традиції, між іншим, етичної. А ситуацію в інших галузях добре продемонстрував склад радянської делегації на IV Міжнародному з’їзді славістів (Москва, 1958). Росію серед фольклористів репрезентували: П. Г. Богатирьов, учасник Празького лінгвістичного гуртка, однодумець і співавтор Р. О. Якобсона (див.: 1.3), "перевиховані" формалісти В. Я. Пропп і В. М. Жирмунський, а також єдиний представник нової, радянської вже генерації П. Д. Ухов. Серед літературознавців цю нову генерацію представляв лише М. О. Мещерський (вивчав також і билини), проте основні доповіді робили М. К. Гудзій, київський учень В. М. Перетца, в молоді роки фольклорист; інший киянин (потім одесит) М. П. Алексєєв, що мав праці з порівняльної фольклористики; Д. С. Лихачов (послідовник корифея академічної науки О. О. Шахматова, в молоді роки встиг відсидіти в Соловецькому концтаборі; займався фольклором, зокрема билинами і поетикою); реемігрант І. М. Голеніщев-Кутузов, який, на відміну від Д. С. Лихачова і М. П. Алексєєва, що досліджували фольклор лише кабінетно, працював і як польовий фольклорист: був, зокрема, помічником М. Перрі під час його експедиції до Югославії 1934 р. Білоруських вчених серед доповідачів зовсім не було, з України – один М. Т. Рильський (у традиційній дискусії після його доповіді виступив ще П. Д. Павлій). Не знайшлося місця поруч із поетом-академіком для учнів В. М. Перетца, М. С. Грушевського, С. В. Савченка, А. Ю. Кримського. За усіх репресій та "кампаній проти..." нація-гегемон зберегла-таки та притягла з інших кадри фольклористів, що спроможні були забезпечити спадкоємність стосовно старої академічної та позаакадемічної науки і поновити розірвані за сталінщини міжнародні зв’язки. Українська радянська фольклористика після жахливих погромів отих "ворогів народу", паплюжити яких мали за обов’язок наші теоретики ⁸³, не виявилася здатною до такої регенерації.

ПИТАННЯ

Для самоперевірки. "Думу про Олега Кошового" складено сучасним кобзарем В. Перепелюком у традиційній стилістиці народної думи. Чи належить вона до фольклору?

Відмінникові. Подобається вони нам або ні, проте твори "радянського фольклору" реально існували, а подекуди ще збереглися в усній традиції. Отже цілком закономірним є фахове вивчення їх фольклористами, яке не повинно було зашкодити дослідженню традиційного фольклору. Але за радянських часів сталося навпаки. Це відбулося через те, що...

1.... уявлення про традиційний фольклор було деформовано.

2.... "радянський фольклор" відволікав від традиційного кращі кадри науковців.

3.... традиційний фольклор зовсім перестали вивчати.

4.... у "радянському фольклорі" відбулося спотворення традиційної жанрової структури.