Марксистсько-ленінська фольклористика: Становлення

та шлях її до 1953 р.

Пропонуючи, як і фрейдизм, універсальний методологічний ключ до проблематики всіх гуманітарних наук (і всіх негуманітарних теж), марксизм саме у фольклористиці закріпився з великим запізненням. Це пояснюється, між іншими чинниками, й тим, що його славнозвісні основоположники, німецькі філософи, економісти й соціологи К. Маркс і Ф. Енгельс проблематикою фольклористики не займалися. Ті ж їхні праці, що згодом розглядалися в радянській фольклористиці як установчо-методологічні, насправді мають до нашої науки стосунок у кращому разі опосередкований – так само, як і дописи В. І. Леніна про Е. Потьє, автора "Інтернаціоналу", або про статистику робітничих ферейнів у Німеччині. Що ж до есе Г. В. Плеханова "Листи без адреси" (1899–1900), де основоположник російського марксизму обґрунтовував "трудову теорію" походження мистецтва, то воно не справило помітного враження на фахівців.

Говорячи про запізнення розвитку марксизму в науці про фольклор, маємо на увазі більш-менш наукові форми його засвоєння фахівцями. Звісно, в радянській Росії друкувалися такі опуси, як стаття А. В. Луначарського "Ілля Муромець – революціонер" (1919). Вплив так званого "вульгарного соціологізму" можна бачити в розвідці Б. М. Соколова, де богатир Микула Селянинович розглядався, навпаки, як образ "куркуля" (1929), або у спробах переосмислити історіографію фольклористики, знайшовши для кожної теорії приховані "класове" та "історико-соціологічне" підґрунтя. Можна пригадати й безглуздий нігілізм у ставленні до культури минулого, пропагований "школою" російського історика М. Покровського, і не менш безглузду кампанію "Радянським дітям казок не треба". Проте все це до часу не набувало характеру державно-примусової ідеології.

Ніби за інерцією фольклористика в СРСР продовжувала свій, внутрішньо обумовлений розвиток. В Україні, як вже згадувалося, активно діяла Етнографічна комісія при ВУАН, керована А. М. Лободою; міцну базу для майбутніх компаративних та генетичних досліджень було закладено фундацією при ВУАН Інституту первісного громадянства. Було розгорнуто видання текстів українського фольклору в старих і нових записах, виходив "Етнографічний вісник". Було надруковано перший (1923) та четвертий (1925) томи "Історії української літератури" М. С. Грушевського, що являють собою певний підсумок зробленого в українській фольклористиці кінця XIX – початку XX ст. У Росії продовжували з’являтися друком праці вчених "історичної школи", головним чином, билинознавців; відбувся, як ми бачили, важливий для подальшої долі світової фольклористики розквіт "формальної школи".

Цей порівняно мирний розвиток фольклористики в СРСР протримався лише до початку 30-х рр., коли було фактично знищено кадри Етнографічної комісії ВУАН, примусово реформовано як ВУАН, так і АН СРСР, котра в 20-ті роки ще зберігала рештки традиційної автономії. Було арештовано і засуджено опозиційних академіків, між іншими своїми науковими зацікавленнями й фольклористів, М. М. Сперанського і В. М. Перетца, в обох відібрано членство в АН СРСР, а у В. М. Перетца – й АН УРСР. Трохи згодом комуністи погромили залишки "історичної школи" В. Ф. Міллєра, звинувативши її в слідуванні "соціально-ворожій" теорії "аристократичного походження епосу".

У цей кризовий період зазнав спотворення той напрямок східнослов’янської фольклористики, що його О. І. Никифоров назвав "російським захопленням вивченням казкаря" і котрий стосувався не казки тільки, а започаткований був в Україні (див.: 3.8). Коли йшлося про уважне вивчення творчої особистості талановитого казкаря або кобзаря, коли організовувалася елементарна моральна та матеріальна підтримка цих людей з боку громадськості, то це можна було лише привітати. Коли М. К. Азадовський знаходить у певного казкаря "художній реалістичний метод" або заявляє, що "казка йде тим же шляхом, яким йшов взагалі розвиток літератури" ⁷¹, це можна сприймати як звичайне перебільшення в міркуваннях науковця. І навіть коли Г. М. Астахова під впливом партійної критики теорії "аристократичного походження епосу", а просто кажучи, так з переляку об’явила північноросійських селян не лише зберігачами та носіями, а й творцями билинного епосу, це була теоретична помилка, що її згодом, під час "відлиги", сама ж дослідниця мала мужність виправити.

Проте таке "захоплення" набуло принципово відмінного значення, коли почалося справжнє вторгнення радянських фольклористів у процес розвитку об’єкта їхньої науки. Відомий лозунг Ю. М. Соколова "Фольклор є не лише відгук минулого, а й гучний голос сучасного!" просто узагальнював те, що давно вже робилося ангажованою позаакадемічною фольклористикою. Так, 1923 р., немов випереджаючи майбутні теорії "радянського фольклору", кобзарі С. Пасюга з Белгородської обл., П. Гащенко і П. Древченко з Харківщини та Г.Цибка зі Запорозької обл. склали "думу" під назвою "Про військо Червоне, про Леніна-батька і синів його вірних". Залишилися спомини двох співавторів, частково опубліковані Б. П. Кирданом. Один з них, С. Пасюга, сказав, що "думу" створювали "не для себе, а для суспільної користі" (Кирдан. С. 480). Якщо ж згадати, що робилося це у Харкові, тодішній столиці УРСР, а кобзарі зібралися з усіх кінців її, не важко здогадатися, що "суспільною" була й ініціатива створення цього тексту.

1939 р. на семінарі (!) билинних співців Ю. М. Соколов, вже не криючись, визначив їм завдання – "створити такі твори, що всьому народові показали б усю велич нашої епохи, зуміли б розповісти всьому народові про величезну відстань між старим і новим життям, що показали би, яке щастя для нас усіх, що ми живемо в соціалістичній країні" ⁷². Між створенням "думи" "Про військо Червоне..." і цим інструктажем багато чого відбулося: дбайливо відібраних "майстрів народного мистецтва" було прийнято до Спілки радянських письменників, заохочено урядовими нагородами, до кожного з них приставлено професійного, в усякому разі освіченого літератора, що й направляв, і підказував, і виправляв, – його статус коливався від анонімного "білого раба" до офіційного співавтора. Безсоромно пропагувалися редагування та підробка записів, і за вище досягнення науки видавався наскрізь фальсифікований збірник "Творчість народів СРСР" (1937). Редагував його В. І. Чичеров (1907–1957), теоретик сталінської фольклористики, керівник науки нового радянського типу, з ментальністю номенклатурного партійця.

У радянській Україні, як завжди, намагалися не відставати від "старшого брата". Інститут українського фольклору АН УРСР ревно збирав та створював "народну творчість" про В. І. Леніна та Й. В. Сталіна, провів кілька нарад, а також Першу республіканську конференцію кобзарів та лірників (1939). Саме тоді в Україні з’явилися офіційно визнані "народні поети", народові якраз і невідомі.

Після другої світової війни розвиток фольклористики в СРСР зазнав нової руйнації, хоч на перший погляд чергове втручання ВКП(б) у справи гуманітарних наук її прямо не стосувалися. У загальному контексті походу проти "безрідного космополітизму" академічні відгуки на ювілеї О. М. Веселовського 1938 та 1946 років викликають спочатку "дискусію" про нього на сторінках часопису "Октябрь" (1947–1948), де можна було прочитати, наприклад: "За Веселовським, Бова запозичений, Полкан запозичений, билини запозичені, "Слово о полку Ігоревім" запозичено..." ⁷³. Незабаром, за дорученням, безумовно, Й. В. Сталіна, генсек письменників О. Фадеєв "своєчасно поставив питання про шкідливу метушню навколо Веселовського" ⁷⁴, а А. К. Тарасенков виступив зі статтею "Космополіти від літературознавства". Потім з’явився щойно процитований черговий витвір колективної думки ЦК ВКП(б), де покійному вченому, а заразом і учасникам "дискусії" про нього було пред’явлено тяжкі політичні звинувачення, зате стверджувалося: "Зразки революційної науки наші вчені черпають з творів її корифеїв – Маркса, Енгельса, Леніна, Сталіна".

Відтоді в Росії було припинено розвиток компаративістики, а в Україні й можливість її майбутнього відродження виглядала сумнівною. Адже знищення українських гуманітаріїв у 30-ті роки привело українську компаративістику до такого жалюгідного стану, що з початком у СРСР боротьби проти "безрідного космополітизму" українські "борці" І. Стебун, А. Гозенпуд і приєднавшийся до них О. І. Білецький не знайшли інших об’єктів для розвінчання, окрім статті А. П. Шамрая "Леся Українка і зарубіжна література". Серед фольклористів послідовників нещадно критикованого О. М. Веселовського взагалі не знайшлося.

Тяжка "залізна завіса" цього разу відсікла радянську фольклористику не лише від "реакційної філології" Заходу, а й від минулого власної науки, де дозволеними залишалися тільки "великі попередники – Бєлінський, Чернишевський, Добролюбов". Отак імперськи (цей іконостас – для всієї радянської, не тільки російської науки) українським фольклористам нагадали, що вже, як у популярній тоді пісні, "согласно прописки" кожний з них є адептом сталінської фольклористики. А цю останню примусова автаркія, зробивши "річчю в собі", прирекла, вихвалюючи себе саму, обертатися в колі нею же створених міфів.

ПИТАННЯ

Для самоперевірки. Чому праця В. І. Леніна "Євген Потьє (до 25-річчя його смерті)" (1913), вже з назви судячи, не є фольклористичною?

В і д м і н н и к о в і. Постанови ВКП(б) з питань "літератури та мистецтва" – ганебне явище в історії колишнього СРСР, бо вони...

1.... невірно вирішували фахові питання літературознавства і фольклористики.

2.... складалися тираном Й. В. Сталіним.

3.... встановлювали прямий диктат правлячої політичної партії над наукою та мистецтвом.

4.... не відповідали етичним принципам наукової полеміки.