Ортодоксальний фрейдизм у фольклористиці

 

На початку XX ст. виникла одна зі спроб моністичного пояснення усіх форм культурної діяльності людини – теорія австрійського психіатра Зігмунта Фрейда (1856–1939). Коли ревні послідовники К. Маркса геть усе на світі виводили з боротьби класів, то ортодоксальний фрейдизм – з боротьби у людській психіці сфер свідомого ("его" або "Я") та підсвідомого ("ід", "Воно"). Важливим чинником цієї боротьби виступає "супер-его" ("над-Я"), що складається з усієї суми юридичних і моральних заборон, котрі тяжіють над людиною у цивілізованому суспільстві та в його інтересах не дають їй вільно задовольняти свої природні інстинкти – прагнення до сексуальної насолоди, агресивність тощо. Невблаганний "цензор-сторож", "супер-его" ще в ранньому дитинстві витісняє ці інстинкти зі сфери свідомого до підсвідомості, проте звідти вони незалежно від людини, спонтанно виходять на поверхню свідомості, виявляючи себе – безпечно у снах здорової людини, в її начебто випадкових обмовках та помилках, руйнівно і вороже – у мареннях та маніях хворих психічно. Поступово З. Фрейд розробив концепцію сублімації – переводу енергії витісненого сексуального або агресивного імпульсу у соціально-прийнятне річище. Ось тут і виникла можливість розглядати й усі різновиди духовної діяльності людини як таку сублімацію, а її творіння, поряд з іншими й фольклорні – прирівнювати до викидів зі сфери підсвідомого, як от сновидіння здорової людини або болісні фантазії невротика.

Як і кожна нова теорія, ця з’явилася не на порожньому місці. З одного боку, застосування метапсихологічного підходу саме до фольклору було певним чином підготовлене розвитком у Німеччині "психології народів" або етнопсихології (праці Г. Штайнталя, В. Вундта, М. Лазаруса). У дуже авторитетного свого часу В. Вундта, зокрема, знаходимо розуміння міфу як продукту психічної діяльності людини, при цьому міфотворчість вчений виводив з "афекту і з вольових дій, що з нього випливають"; до таких афектів він відносив, між іншими, бажання і пристрасть, любов і ненависть ¹⁰.

З іншого боку, в науці ставилася й проблема творчої потенції підсвідомого. Про це свідчить і вже згаданий (3.8) трактат І. Я. Франка "Із секретів поетичної творчості", точніше його розділ "Психологічні основи", надрукований через три роки після 24 липня 1895 р. – дня, котрим З. Фрейд датував епохальне для себе відкриття (пояснення сновидіння як здійсненого бажання), але за кілька років до обнародування ним своєї теорії.

І. Я. Франко мав за мету познайомити українське суспільство "з деякими способами і здобутками новішої психології спеціально на полі естетики, прикладаючи ті методи до нашого поетичного матеріалу" ¹¹. Головним чином йшлося про працю М. Десуара "Подвійне Я" (Лейпциг, 1896), де було викладено вчення про взаємозв’язок "верхньої та нижньої свідомості". Остання тут близька до "ід" у З. Фрейда – це своєрідний резервуар психічної досвіду індивідуума і "всього людського роду", притемненого і похованого "у глибокій криниці нашою душі". Проте, "хоч неприступне для нашої свідомості, все те добро <...> раз у раз сильно впливає на наші суди, на нашу діяльність і кермує нею не раз сильніше від усіх контраргументів нашого розуму".

Особистість творча, поет, отримує у І. Я. Франка особливу психічну ознаку. Вона стосується "його " нижньої свідомості "", яка в поета здатна час від часу підіймати "цілі комплекси давно погребаних вражінь і споминів, покомбінованих, не раз також несвідомо, одні з одними, на денне світло верхньої свідомості". Мало того, саме "перевага несвідомого у творчому процесі" і є, за І. Я. Франком, ознакою "правдивого поетичного таланту".

Послідовно прирівнюючи поетичну фантазію до сновидіння, поет далі нагадує, що "легкість асоціювання образів" у сновидінні є величезною і, "власно, для браку контролі з боку свідомості і рефлексії. В тім панованні над сферою нашої нижньої свідомості і в тій легкості комбіновання лежить увесь секрет сили й багатства нашої сонної фантазії, та тут же лежить також і увесь секрет сили і багатства поетичної фантазії". Під цим останнім висновком, замінивши терміни на свої, міг би, мабуть, підписатися З. Фрейд. Недаремно ж трактат І. Я. Франка добряче попсував крові радянським естетикам, котрі намагалися то виправдати "помилки" автора, то підтягнути його погляди до "матеріалістичної психології" І. М. Сєченова та І. П. Павлова.

Між поглядами З. Фрейда та І. Я. Франка на роль підсвідомого у літературній і фольклорній творчості (поет аналізував з цього боку й українські народні пісні) є не лише термінологічні відмінності. Для І. Я. Франка, як бачимо, накопичене у підсвідомості – це "добро", це "золото", це "глибоко сховані скарби". Для З. Фрейда – речі, котрих людина соромиться, все те, що її навчили вважати за погане, огидне, аморальне. І це зрозуміло, бо український поет йшов до осмислення підсвідомого від спостережень над власною художньою творчістю, а психіатр – від клінічної практики, від свого методу лікування хворих – психоаналізу. Вони бачать різні боки того ж явища, проте важливіше інше: для І. Я. Франка креативну (творчу) потенцію має все приховане у підсвідомості – й добре, і зле (серед підсвідомих чинників створення Ф. Грільпарцером його трагедії "Праматір" (1817) він услід за Й. Садгером називає й "страховинні дитячі спомини"), а З. Фрейд обмежив свої висновки лише злими – в усякому разі соціально-неприйнятними – інстинктами Лібідо (сексуального бажання) і Танатосу (потягу до смерті, самознищення).

Можна думати, що фрейдизм недаремно народився саме у центрі Європи та був започаткований вихідцем з незаможної єврейської родини, який додав і самоаналіз власних комплексів до безкомпромісного аналізу психічного життя святенницького буржуазного суспільства кінця XIX – початку XX ст., з його не те що "подвійною" – "потрійною" мораллю. Мабуть, З. Фрейд не став би одним з володарів дум XX ст., якщо б працював у Америці 50–70-х рр. минулого століття, або у тій же Австрії, коли вона переживала "сексуальну революцію".

Поступово З. Фрейд почав поширювати винайдений ним підхід на ті явища духовної культури, що пов’язані з фольклором. Найбільш вдалою тут виявилася праця "Дотепність та її стосунок до підсвідомого" (1905). Щоправда, єврейські анекдоти про шадхена (свата) та про галицьких євреїв ¹² розглядаються тут не так як фольклорний жанр, як сфера застосування дотепу. Проте лінгвістичні та психологічні механізми дотепу і комізму дослідник аналізує просто блискуче. При цьому його висновки щодо популярності "масних розмов у простого народу" та спостереження над "комізмом сексуальності та соромітності" в усній культурі не містять відчутних перебільшень. Останнього не можна сказати про розвідку "Тотем і табу" (1910), де З. Фрейд поставив перед собою сміливе завдання: "висвітлити за допомогою поглядів, що склалися у психоаналізі, те, що залишилося темним або сумнівним у психології народів" ¹³. Незважаючи на дуже сумлінне опрацювання досліджень попередників – антропологів Е. Б. Тайлора, Дж. Фрезера, Е. Ленга та ін., на кілька дотепних спостережень, висновки розвідки не були прийняті наукою – може й тому, що були надто сміливими. Так, зводячи докупи Дарвінове бачення первісної людської орди ("Тут є лише жорстокий заздрісний батько, котрий приберігає для себе всіх самиць і виганяє синів, що підростають, і нічого більше"), те, що етнографи реально спостерігають у примітивних племен ("чоловічі спілки з рівноправних членів" тощо) і своє тлумачення "тварини-тотема як заміни батька", З. Фрейд зважується на таку гіпотезу: "Одного чудового дня брати-вигнанці з’єдналися, вбили і з’їли батька і поклали таким чином край батьківській орді". І далі: "тотемна трапеза, можливо, перше свято людства, була повторенням та згадуванням цього визначного злочинного діяння, від котрого багато що мало свій початок: соціальні організації, моральні обмеження та релігія". Релігію згадано недарма. Принциповий матеріаліст і атеїст, З.Фрейд цей свій висновок у останній надрукованій праці "Мойсей та монотеїзм" (1939) поширив на інтерпретацію Старого Заповіту: Мойсей, на його думку, це не хто інший, як ватажок первісної орди, котрого вбили та з’їли його сини (звідти – таємниця смерті та похорону Мойсея), Єгова – лише "екстрапроекція" спогадів про нього.

А дослідник після "Тотема і табу" звернувся до чарівних казок. У статті "Потрапляння казкового матеріалу до снів" (1913) він, з одного боку, видобуває з чарівних казок сюжетику, котра допомагає йому зрозуміти сни та марення своїх пацієнтів, а з другого – вже до цієї сюжетики прикладає техніку психоаналізу, яку застосовує при розшифруванні викидів з підсвідомості у хворих. Методика ж розшифрування нескладна: усі подовжені речі інтерпретуються як символи фалічні, а ями, скриньки, грубки та ін. – як символи жіночих геніталій. Коли ж цю символіку З.Фрейд накладає на атрибутику чарівної казки, виявляється, що за її сюжетом ховаються підсвідомі сексуальні бажання. Знаходить вчений у казках і відбиток Едипова комплексу. Зокрема, звернувши увагу на образ вовка, що повторювався у снах його пацієнта, З. Фрейд побачив у ньому символ кастрації. А згадавши образ вовка-поглинача в казці про Червону Шапочку, він задає питання: а чи не можна звести прихований зміст цієї казки "просто до дитячого жаху перед батьком?" ¹⁴.

Аналізуючи в розвідці "Тема трьох скриньок" (1913) сюжет казки про Попелюшку, З.Фрейд констатує, що наречений тут "завжди обирає гірший варіант". Попелюшка здається "німою" та безсловесною, вона "дурненька" та "замазура". На думку вченого, ця атрибутика казки вказує на втілення в її героїні образу смерті. Казка стає алегорією вічної боротьби у підсвідомості людини потягу до смерті та потягу до кохання. Казковий герой підсвідомо шукав смерті, але її символіка, йдучи за котрою, він обрав Попелюшку, його зрадила: шукаючи смерті, герой знаходить кохання. Казка стає, подібно до сновидіння, царством свободи, де виповнюються приховані бажання: "У той час, як у буденному житті люди підкоряються забобонам, казковий герой покладається на власний вибір, і те, що він обирає, виявляється не жахливим, а найпрекраснішим і найбажанішим у житті" ¹⁵.

Згодом російський фольклорист Є. М. Мелетинський розглянув казку про Попелюшку як пізню версію сюжету, "сформованого на основі розвитку естетики героя, що не подає надій". А цей останній втілює "віру народу в силу простої людини та мрію про соціальну справедливість" ¹⁶. Коли б довелося вибирати між інтерпретаціями З. Фрейда й Є. М. Мелетинського, ми б опинилися у складній ситуації. Якщо радянський вчений вбачає в Попелюшці лише "послаблену" посестру російського Івана Дурня та "плішивого паршивця" тюркських казок, що вони першою чергою його як дослідника цікавили й які, справді, добре піддаються соціологічній, а надто антропологічній ¹⁷ інтерпретаціям, то й З. Фрейд надто вже переосмислює казку: в той час, коли в записі В. і Я. Гриммів (і в усіх інших версіях сюжету) саме Попелюшка є "героїнею", З. Фрейд передає функції героя принцові. Можливо, ближчий до істини канадський культуролог Н. Фрай, що водночас із Є. М. Мелетинським іронічно описував "архетип Попелюшки" в родинній комедії, де, як і в цьому казковому сюжеті, "доброчинність винагороджується, і героїня, в котрій середній читач впізнає себе, під шелестіння весільного строю й шурхіт банкнотів отримує доступ у суспільство, про котре мріє й вона сама, і читач" ¹⁸. Проте за цим "архетипом" у Н. Фрая стоїть майже півсторічна історія адаптування та ревізії теорій З. Фрейда на Заході.

Що ж до Сходу, слід визнати, що тут фольклористи зазначені праці недооцінили. М. С. Грушевський 1923 р. у зв’язку з "пробами вияснення психології казки" називає старі праці В. Вундта, а серед "менш визначних" – розвідку Ф. ван дер Лейєна "Походження казки" (1905), де обґрунтовано "теорію походження фантастичної казки з сонної візії" (Грушевський, 1, С. 358). Через три роки російський фольклорист О. І. Никифоров у короткому переліку "новіших напрямів у вивченні казки" згадує між іншими "гіпнотичну школу Leyen’а, сексуальну Freud’а" ¹⁹. Коли у М. С. Грушевського давно забутий Ф. ван дер Лейєн заслонив собою З. Фрейда, то для О. І. Никифорова їхні теорії рівноцінні...

Починаючи з 30-х рр. у працях радянських фольклористів фрейдизм згадується лише в осудливих контекстах. І не дивно: принципово моністична марксистська методологія не залишала місця для інших таких же.

 

П И Т А Н Н Я

 

Д л я с а м о п е р е в і р к и. З.Фрейд відкрив...

 

1.... психологічний підхід до вивчення фольклору.

2.... явище тотемізму.

3.... Едипів комплекс.

4.... символічний характер фольклору.

 

В і д м і н н и к о в і. У праці "Достоєвський та батьковбивство" (1928) З. Фрейд двічі повторює "На жаль, перед проблемою письменницької творчості психоаналіз повинен скласти зброю". Чому, як на вашу думку, це обмеження не діяло, коли він звертався до фольклорних жанрів?

 

 

4.3. Неофрейдизм: теорія "архетипів", "забута мова"