Лінгвістичні параметри етнічної ідентичності.

Проблема визначення етносу є ключовою не лише в етнолінгвістиці, а й

у різних гуманітарних науках. Термін «етнос» використовується в етнологічній літературі досить давно, однак наукове осмислення його як спеціального поняття для позначення особливої спільноти людей відбулося протягом останніх десятиліть у результаті підвищення уваги до проблем етногенезу й етнічної історії. Як констатують дослідники, попри таку посилену увагу, в етнології до сьогодні не склалося загальноприйнятого тлумачення цього терміна.

У зв’язку з дефініцією етносу в етнолінгвістиці розглядається не менш

дискусійна та складна проблема етнічної ідентичності, або етнічності як категорії, що визначає наявність відмінних рис етнічних груп. Термін «етнічність» запозичений із західної етнології, де перевагу у визначенні було

надано специфіці культурних рис групи.

Це питання передбачає встановлення параметрів етнічної ідентичності. При розгляді цього питання в етнології висувалися зовсім різні

параметри етнічності, а найчастіше - їхній комплекс. В об’єктивістському підході такими параметрами були спільність території, ландшафту, навіть генетичної спорідненості, або генетичного коду. Згідно з концепцією Л. Гумільова етнос не є соціальною групою, а енергіальною, оскільки почуття взаємної симпатії зумовлене процесом обміну біогеохімічною енергією живої речовини біосфери; етноси мають різну частоту коливань енергетичного поля, що є підґрунтям поділу на своїх і чужих. На думку дослідника, найбільш істотною рисою нового етносу, що утворився в результаті пасіонарного поштовху, є специфічні стереотипи поведінки, які передаються шляхом сигнальної спадковості на базі культури [1992; 1994]. В еволюційно-історичному напрямі примордіалізму диференціація етносів здійснюється на підставі спільності мови, єдиного походження, комплексу звичаїв, укладу життя, що зберігається традицією (С. Широкогоров, 1923). Ю. Бромлей до параметрів етнічності зараховує територіальну спільність, стабільні особливості культури, мови, психіки, а також назву (етнонім) й усвідомлення власної єдності та відмінності від інших як самосвідомості. Причому лише вся сукупність наведених параметрів визначає етнос як соціальну групу [1983; 1987]. Цікаво, що мова розглядається як умова формування етносу та результат етногенезу, хоч «поняття етнічної та мовної спільності не збігаються, оскільки різні етноси можуть користуватися однією мовою, і, навпаки, єдиний етнос може застосовувати у спілкуванні різні мови (або діалекти)».

Етнічна ідентифікація передбачає обов’язкове етнічне самоусвідомлення

як відносно стійку систему свідомих уявлень на рівні віднесення себе до певного етносу; а також наявність етнічного почуття - свідомого, але неосмисленого відчуття своєї належності до етносу, його культури, що викликає гордість за свій народ, любов до Вітчизни, емоційно позитивне сприйняття явищ етнічної культури, інтересів свого народу, навіть готовність

до самопожертви в ім’я свого народу, яке може поєднуватися з екстремальним, гіпертрофованим почуттям переваги власного народу над іншими, ненависті до чужих етносів, прагненням до їхнього підкорення і навіть знищення.

На думку переважної більшості етнологів, головною диференційною рисою етносу є культура в її широкому розумінні. Прибічники інструменталістського підходу практично не цікавилися параметрами етнічності через опертя на прагматизм: оскільки етноси існують, вони задовольняють якісь конкретні потреби людини та полегшують її життєдіяльність й існування в суспільстві. Єдиним визнаним параметром етнічності в цих теоріях є культурні традиції, творча спадщина, адже етнос як інформаційний фільтр використовує культурні традиції як однорідний, циклічний, стабільний захисний механізм в умовах невпорядкованості й хаотичності сучасного світу.

Останнім часом посилюється роль ще одного не менш важливого параметра етнічної ідентифікації - психічного складу етносу як сукупності специфічних рис характеру, ментальності, свідомості. Цю ознаку обстоював російський філософ Г. Шпет, який у своїй книзі «Введение в этническую психологию» висловив думку, що психологію народу потрібно досліджувати на підставі збагнення смислу об’єктивних культурних явищ, у яких фіксуються типові суб’єктивні почуття народу. Згідно з його концепцією «дух народу», тобто народний характер, символізує смисл й ідею народу.

Однак віртуальність «народного духу» нерідко зумовлює скепсис етнологів

щодо висунення цього параметра як диференційного. Приміром І. Кон вважає, що треба говорити не про якийсь національний характер, а про деякі

специфічні особливості психології в окремих груп людей, які складають конкретний народ.