Гіпотеза лінгвістичної відносності Сепіра – Уорфа.

Гіпотеза лінгвістичної відносності (гіпотеза Сепіра - Уорфа) являє собою концепцію залежності логічної будови мислення й пізнавальної здатності народу, культури від його мови. Підґрунтям цієї теорії стали деякі положення

В. фон Гумбольдта про те, що людина сприймає світ так, як їй дає змогу зробити це мова, через яку можна пізнати дух народу, його мислення.

В американському неогумбольдтіанстві це положення було підтверджене Ф. Боасом і його учнем Е. Сепіром на матеріалі досліджень мов індіанців, які мали значні розбіжності з європейськими мовами й не могли бути описані на їхній підставі. Е. Сепір підкреслював: «Люди живуть не лише в об’єктивному світі речей і не тільки у світі суспільної діяльності, як про це звичайно думають; вони значною мірою перебувають і під впливом тієї конкретної мови, що є засобом спілкування для даного суспільства [...]. Ми бачимо, чуємо та сприймаємо навколишній світ саме так, а не інакше, головним чином завдяки тому, що наш вибір при його інтерпретації зумовлений мовними звичками нашого суспільства» [1993]. Попри таку категоричність висловлення про мовний детермінізм, дослідник не був прибічником ізоморфізму мови й мислення, оскільки він вважав, що межі мови й мислення не збігаються, мову можна розглядати лише як зовнішню грань мислення на найвищому, найбільш узагальненому рівні символічного вираження. Отже, мовний детермінізм Е. Сепіра був відносним, адже мова трактувалася як один із засобів впливу на мислення переважно через функцію впорядкування нею системи культурних стереотипів. Відсутність жорсткості його теорії виявляється в поміркованих судженнях відносно того, що мовні категорії представляють найбільш загальні категорії мислення, а мова фіксує їх у символічних формах [1993], із чим почасти погодилися б і супротивники гіпотези лінгвістичної відносності. Не випадково, лінгвоісторіографи називають Е. Сепіра найбільш недогматичним з американських лінгвістів.

Проте деякі категоричні висловлення Е. Сепіра отримали продовження й

розвиток у дослідженнях його послідовника Б. Уорфа, який не був лінгвістом, працював інженером із техніки безпеки, захоплювався антропологією й мовознавством, відвідував лекції Е. Сепіра і вивчав мову хопі у штаті Аризона. Він виявив чимало розбіжностей між мовою індіанців хопі й англійською як стандартом (Standard Average European) і пов’язав це зі специфікою культури та світобачення різних етносів, зокрема, з відмінностями членування світу. Б. Уорф дійшов висновку, що мовна структура детермінує уявлення про світ, норми культури й поведінки; кожна мова за допомогою своїх структур і лексикону формує власну логічну модель світу. Ці положення стали базою гіпотези лінгвістичної відносності, засади якої були сформульовані ще у 30-ті р. р. XX ст., але яка стала відомою завдяки її критичному розглядові у 1953 р. на Чиказькій конференції X. Хойєром. Б. Уорф помер значно раніше, у 1941 p., залишивши після себе кілька статей, які посмертно у 1956 р. були видані окремою книгою «Мова, думка й реальність».

Зважаючи на наведені суперечності в поглядах Е. Сепіра та Б. Уорфа,

В. Алпатов цілком слушно зазначає, що гіпотезу мовної відносності в категоричній формі не формулювали ані Е. Сепір, ані Б. Уорф. Тому, швидше за все, гіпотеза належить її критикам як інтерпретаторам положень дослідників і супротивникам їхніх найбільш категоричних тверджень.

Головними положеннями інтерпретованої критиками гіпотези Е. Сепіра-Б. Уорфа були такі: 1) граматика мови формує думку, керуючи нею; 2) мислення не має загальнолюдського характеру; 3) картини світу в кожного народу свої, мова відтворює їх конвенційно для всіх її носіїв; 4) близькість картин світу грунтується на спорідненості мов; 5) мова впливає й на культуру як на менш структуровану й більш динамічну.

На тлі панівного на той час структуралізму, зокрема, американського дескриптивізму Ч. Осгуда з його категоричним запереченням менталізму при розгляді мови, наукова діяльність Б. Уорфа була революційною, що пояснювалося, можливо, його дилетантським підходом до проблем мовознавства та неприйняттям «правил гри» наукової спільноти. Він привернув увагу до проблематики, яка не була новою в мовознавстві, однак на півстоліття майже була витіснена структуралізмом.